Росія в системі геополітичних відносин

Розпад Радянського Союзу, появу 15 суверенних держав можна вважати такими, що в політичному й право­вому сенсі відбулися.

Цей процес був зумовлений об'єктивними причинами. По-перше, величезні розміри СРСР. Великі простори — це не тільки благо, а й неможливість стати на шлях інтенсив­ного розвитку економіки. По-друге, авторитарне керівницт­во та управління країною й народним господарством приз­вели державу до глибокої кризи.

У новій геополітичній ситуації Росія (Російська Феде­рація) на зламі XX—XXI ст. теоретично і практично стає континентальною державою, має обмежені виходи до Чорного та Балтійського морів, віддалена від Центральної Європи поясом незалежних держав. Перед Росією на весь зріст постала потреба визначити свою геополітичну іден­тичність.

На сучасному етапі є два підходи до визначення гео-иолітичної самоідентифікації Росії. Прибічники одного з них вважають, що в Росії необхідно утворити суспільство, яке б жило в системі тих економічних, політичних і духов­них координат, у яких живе Захід. Прибічники іншого, від-кидаючи ліберальні реформи, взяли на озброєння неокон-сервативні цінності, змістили центр Росії в східні регіони.

Розпад Організації Варшавського Договору і Радянсько­го Союзу означав панування атлантистської стратеги, яка втілювалася в життя США та їхніми союзниками протягом усього XX ст. Захід перемагає в холодній війні зі Сходом. Морська сила святкує свою перемогу над Сушею. Кінець двополярного світу — це стратегічний удар по Євразії, по континенталізму й суверенітету всіх євразійських держав. При цьому складається враження, що Захід гаслом «благо­родної боротьби з радянським комунізмом» насправді при­кривав свою одвічну боротьбу з Росією.

Існує три версії майбутнього світового розвитку. Перша — перемога Заходу в холодній війні є повною і безповоротною. Друга — протистояння Суші й Моря збережеться, шо при­веде до створення нових блоків. У центрі одного з них стоя­тимуть США та їхні союзники, в центрі іншого — Росія, яка має перетворитися на Євразійську імперію. Експерти дохо­дять висновку, що говорити про єдиний світ передчасно, й планетарний дуалізм таласократії (зміцнений аерократією й ефірократією) й телурократії залишається засадничою полі­тичною схемою і для XXI сторіччя. І, нарешті, третя — ба-гатополюсна модель світового розвитку, яка, на думку її прибічників, найбільше відповідає інтересам Росії.

Необхідно визнати, що, незважаючи на розпад СРСР, Росія за своєю політичною значущістю і впливом на події у світі, в тому числі як постійний член Ради Безпеки ООН, безперечно залишається однією з великих держав. Не ви­падково Захід, визнаючи політичну вагу й потенційну еко­номічну могутність Росії, включив її у вісімку провідних країн світу. Поряд із геополітичним положенням і наяв­ністю ядерних озброєнь до ознак, які дають змогу в сучас­них умовах вважати Росію великою державою, належать її потенційні можливості в ресурсному забезпеченні, високий науково-технічний потенціал тощо.

Природно, що Захід загалом і США зокрема зацікавлені в подальшому ослабленні Росії. Водночас Захід не може не усвідомлювати того, що Росія самим своїм існуванням забезпечує відповідний баланс сил, відіграючи тим самим позитивну геополітичну роль на світовій арені. Збереження цієї ролі Росії є одним із важливих засобів запобігання спов­занню Європи, а також світу загалом до геополітичного хаосу. Ось чому провідні промислово розвинені країни Європи й Азії, а також США насправді мають бути зацікав­лені не тільки в тому, щоб забезпечити й зміцнити тери­торіальну цілісність Росії, а й у відродженні сильної Росії, спроможної проводити у співробітництві з ними впливову як європейську, так і азійську політику.

Очевидно, що Росія сама повинна визначити своє місце й роль у світовій політиці, усвідомити свої національні інте­реси в зовнішньополітичному вимірі. Експерти поділяють ці інтереси на три категорії.

Найважливіший інтерес Росії на глобальному рівні поля­гає в її активній і повноправній участі в побудові такої сис­теми міжнародних відносин, у якій їй відводилося б місце, що найбільшою мірою відповідає її політичному, економіч­ному й інтелектуальному потенціалові, військовим і зовніш­ньополітичним та економічним можливостям і потребам. Визначальними тут є взаємовідносини Росії і Сполучених Штатів Америки, Росії, Європейського Союзу й Північноат­лантичного альянсу. За зваженого реалістичного підходу до регулювання міжнародних відносин рівноправне, партнер­ське співробітництво може стати становим хребтом спільної глобальної безпеки. Об'єднати зусилля Росії і США з одно­го боку, Росії та європейських і євроатлантичних структур з іншого, можна у таких сферах, як мирне освоєння космосу, захист навколишнього середовища, нерозповсюдження ра­кетно-ядерної зброї, контроль за поширенням звичайних озброєнь, спільна боротьба з тероризмом і організованою злочинністю, розповсюдженням наркотиків тощо.

Найважливіші інтереси Росії на регіональному рівні зво­дяться до забезпечення стабільного й безпечного міжнарод­ного оточення, а також до просування і зміцнення її вій­ськово-політичних і економічних позицій на світовій арені на засаді використання механізмів регіонального співробітництва. Йдеться насамперед про взаємовідносини Росії з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону, зокрема з най-могутнішою в геополітичному та військовому відношенні країною в цьому регіоні — Китаєм.

Національні інтереси Росії на пострадянському просторі полягають в налагодженні всесторонніх взаємовигідних зв'язків із країнами СНД і участь в розвитку інтеграційних процесів між ними на взаємній основі. Нині об'єднати учас­ників СНД могла б якась загальна для всіх зовнішня або внутрішня загроза, або ідея, близька всім без винятку учас­никам об'єднання. Іще одна обов'язкова умова — реальний центр тяжіння. Цим центром може стати динамічна, успіш­на держава — регіональний лідер, економічна модель роз­витку якого здається сусідам привабливою й вони природно починають до нього тяжіти.

90-і роки XX ст., як і початок XXI ст., переконливо підтвердили: сьогодні, як і сторіччя тому, міжнародна безпе­ка полягає не в домінуванні однієї наддержави, хай і супро­воджуваної деклараціями про захист демократії і свободи, а в збалансованій силі взаємодії основних суб'єктів гео­політики.

У цьому контексті можна по-різному сприймати ідею ут­ворення Євразійської імперії, в центрі якої має стояти Росія, але не можна не визнати права на її існування. Хоча б з урахуванням того, що це своєрідна відповідь на імпер­ську політику, яку після Другої світової війни проводять як наддержава Сполучені Штати Америки. Якою ж її автори вбачають модель нової Євразійської Імперії? Прийдешня імперія не повинна бути регіональною державою або держа-вою-нацією. Це дещо інше: стратегічний і геополітичний блок, який переважає параметри звичайної держави. Це наддержава.

У центрі такого об'єднання обов'язково має бути Росія. Нова Євразійська імперія, хоча й буде єдиним неподільним організмом у військово-стратегічному смислі, але в політич­ному контексті представлятиме «Конфедерацію Великих Просторів»: Європейську імперію на Заході (навколо Німеч­чини й Середньої Європи); Тихоокеанську імперію на Півдні (навколо Ірану); Російську імперію в Центрі (навколо Росії). Усередині цих імперій теж діятиме конфедератив­ний принцип.

Головною геополітичною проблемою на сучасному етапі є організація простору на Заході Євразії. Планетарний Захід у найширшому сенсі розпадається для Росії на дві скла­дові — Захід як Америка і Захід як Європа. Завдання Євразії полягає у зміцненні союзницьких відносин між Росією та Європою, перетворенні простору від «Дубліна до Владивос­тока» в зону євразійської кооперації, співробітництва й стратегічного партнерства.

Росія — велика держава, розташована у Європі і Азії. Останнім часом вона більше тяжіє до Заходу. Треба, щоб Росія повернулась обличчям до Сходу: Японії, Китаю, Азії. Тоді збудеться передбачення великого політика XX ст. Шар­ля де Голля про створення великого континентального Євразійського Союзу, який об'єднав би Іспанію, Італію, Францію, Росію і Японію проти Великої Британії і країн Західної півкулі. Цей союз був би надійним гарантом проти світового панування США.

Росія, інші провідні держави не сприймають однополяр-ної моделі світового устрою. Водночас економічно ослабле­на Росія неспроможна сьогодні стати могутнім другим по­люсом світової структури. Лідер комуністів Росії Г. Зюганов визнає: «Ми повинні дивитися гіркій правді в очі: за сучас­них умов будь-яка спроба грати за правилами наддержави є повною авантюрою».

Найбільш імовірною виглядає багатополюсна модель світового розвитку. У багатополярному світовому ладі збері­гаються окремі «центри тяжіння». Це — Сполучені Штати Америки, які залишаються глобальною наддержавою. Онов­лена й зміцнена в політичному та економічному сенсі Росія посяде у світі властиве їй місце, знову знайшовши свою тра­диційну силу. У Європі такою наддержавою є, зрозуміло, Німеччина. Саме навколо німецького ядра (ФРН—Швей­царія— Австрія) створюється справді європейська спільнота, яка в тісному союзі з Францією може створити несну конструкцію нової континентальної Європи. На Середньо­му Сході це, без сумніву, Іран, що розкинувся від Каспію до Індійського океану і є абсолютно самостійним у прийнятті рішень. На Далекому Сході—Китай, а також Японія, небагата територіями та природними ресурсами, але потужна у фінансово-економічному сенсі. У Південно-Східній Азії — насамперед Індія, а потім Індонезія і Малайзія. І якщо у біполярній моделі блоки були стабільними, то багатополяр-на модель передбачає рухливість її конфігурації.

Нині офіційна Росія заново сформулювала свою гео-молітичну мету, адекватну новим реаліям, пов'язаним із вересневими 2001 р. подіями у США, війною у Перській затоці, визначила й реалізує якісно нові стосунки як із За­ходом, насамперед зі Сполученими Штатами Америки й Німеччиною, так і країнами СНД, передусім з Україною.

Геополітичне поле Європи

Геополітична карта Європи складається як мінімум із трьох великих утворень (полів). Перше з них — континен­тальний Захід, ядром якого можна назвати передусім Францію, Іспанію, Португалію. До острівного Заходу найчастіше всього залічують Англію. Друге утворення (ареал) — Середня Європа. Сюди входять Австрія, Угорщина, Німеччина, Італія. Третє ут­ворення — Східна Європа та Євразійська Росія.

Історично Англія (як і США) дотримувалася в геополі-тичних стосунках із країнами Західної та Східної Європи, з Євразією та Південно-Східною Азією таласократичного підходу. До кінця XX ст. Англія була володаркою морів. Перша світова війна, а згодом жовтнева соціалістична рево­люція внесли серйозні корективи у світовий баланс геопо-літичних сил. СРСР і США упродовж півстоліття перетвори­лися на дві світові наддержави. Західній Європі, разом із Англією, відводилася роль буферної зони. З часом всередині західноєвропейського співтовариства відбувалися невидимі для побіжного погляду зміни у відносинах США і Європи. Зовні це постає як традиційне протистояння Парижа й Вашингтона, прагнення створити вісь Париж — Берлін як зародок майбутньої Європи, спроможної протистояти за­океанському могутньому покровителю.

Своє місце на геополітичному полі Європи прагне знай­ти потужна об'єднана Німеччина. Відбувається процес

«європеїзації» НАТО, посилення в ньому ролі європейців. Наприкінці XX ст. у НАТО чітко визначилися дві групи. З одного боку — США, Канада й часто Англія, що до них приєднується, а з іншого — великі країни Західної Європи, національні почуття яких, зокрема французів і німців, були вражені під час Другої світової війни. Посилюються інтег­раційні стосунки у сфері політики, економіки, фінансів у країнах Європейського Союзу. Кінець XX ст. ознаменувався створенням єдиної європейської валюти «євро», відмовою від митного кордону й прийняттям принципового рішення про запрошення до складу Євросоюзу десяти країн Цент­ральної та Східної Європи.

На рубежі третього тисячоліття геополітичне поле Євро­пи може формуватися у двох напрямах. Перший: Європа стає визнаним лідером світового цивілізаційного процесу, зберігає свою унікальність у ньому, утверджується як са­мостійний центр багатополюсного світу нового тисячоліття. Другий: Європа фактично занепадає, остаточно підкоряєть­ся панамериканізму, відбуваються її дифузія в процесі гло­балізації, дезінтеграція між євроатлантичним і євроазійським полюсами.

Нинішній етап характеризується далекосяжним стра­тегічним розколом між США та Європейським Союзом за формального збереження стратегічного та військового парт­нерства. Названий процес — природний результат відчутних змін у співвідношенні економічних потенціалів Європи та США, а також відповідна реакція Європи на формування Сполученими Штатами Америки політики одноосібної геге­монії. Відповідні процеси демонструє й реальна практика останніх років. Світ став свідком виникнення і загострення серйозних розходжень між США і Західною Європою в пи­таннях, що стосуються Кіотського протоколу, доцільності військової операції проти Іраку тощо. Йдеться, природно, не про протистояння, а про розбіжність в інтересах і погля­дах на низку питань, визначених останнім десятиріччям у військовій, економічній і політичній сферах.

За великим рахунком, нині активно інтенсифікувався процес переосмислення геополітичного статусу Європи й насамперед Європейського Союзу. Мова про нові контури світобудови, розвиток системи міжнародних відносин, де Європейський Союз міг би відігравати самостійну роль, ви­конувати політичну функцію, відмінну від тієї, що реалізу­ється нині, — функцію важливого, та все ж нерівноправно­го «молодшого» партнера США.

Проте упродовж тривалого часу ця функція ЄС іще зберігати меться. Не слід нехтувати військовий аспект спра­ви, де лідерство США є беззаперечним. Досі не подолано психологічний шок, завданий європейському континенту двома світовими війнами минулого століття. Важливо врахо­вувати й те, що інтеграційні процеси за своєю природою не піддаються штучному прискоренню. Вони можуть утверджу­ватися лише на еволюційній основі. І в цьому сенсі час пра­цював, працює й працюватиме в майбутньому на Європу. Во­на вже подолала чималу відстань, що визначає геополітичну рівновагу США — ЄС.

Нині Європейський Союз у складі 25 європейських дер­жав — одна з найпотужніших інтеграційних зон світу. Євро-союз об'єднує країни з населенням понад 400 млн осіб. Його економічний потенціал майже такий (а з окремих на­прямів перевищує), як у США (ВВП Європейського Союзу 10 трильйонів доларів, США — 9,7 трильйона доларів) і ста­новить 22 відсотки світового промислового виробництва. На користь європейської геополітичної стратегії слід віднести створення загальноєвропейської валюти, визнання Європи центром світової екологічної політики. До цього слід додати конструктивність відносин Європейського Союзу з країнами «третього світу». Відповідно до своїх базових принципів ЄС прагне максимально підтримати стійкий економічний і соціальний прогрес країн, що розвиваються.

Отже, епіцентр конструктивності у світовій політиці пос­тупово переміщується зі США у Європу, де країною першої геополітичної ваги прагне стати Німеччина.

Наши рекомендации