Д) транснаціональних компаній. 2 страница

У сучасному міжнародному праві потрібно виокремити два види звичаєвих норм. Перші - неписане правило, що склалося у практиці, за яким суб'єкти визнають юридичну силу. Інші також вважають неписаними, однак створюють їх не внаслідок тривалої практики, а через визнання декількох або навіть одного попереднього акту.

Оскільки для звичаю здебільшого характерна відносна нечіткість нормативного змісту, відповідно, застосування звичаєвих норм на практиці супроводжується низкою проблем. Вони виникають і при визначенні сфери застосування норм договору, що виражають через процедуру ратифікації, тоді як застосування норм звичаєвого права ґрунтується на мовчазних формах згоди держав. Усе це в кінцевому підсумку веде до спорів стосовно їх обов'язковості для конкретних держав.

Особливість звичаю як форми існування правових норм полягає втому, що, порівняно з договірними нормами, звичай не має офіційного письмового формулювання. Однак це зовсім не означає, що звичаєві норми не можуть мати письмової форми. Прикладом цього є Гаазькі конвенції про закони і звичаї ведення війни 1907 р., положення яких є, з одного боку, договірним правом для держав, котрі підписали і взяли на себе зобов'язання виконувати їх, а з другого - звичаєвим правом для держав, що не є стороною цих конвенцій, але завдяки загальному визнанню дотримуються їх у своїй практиці як юридично обов'язкових. Як показує міжнародна практика, у відповідних сферах, де через ті чи інші причини відсутнє договірне регулювання, незамінним інструментом стає міжнародний звичай. Його здатність упродовж короткого часу приводити до виникнення правових норм у нових сферах міжнародних відносин до того, як держави дійдуть згоди у вигляді окремого договору, надає цьому джерелу міжнародного права важливу стабілізуючу та регулюючу роль.

Здебільшого міжнародний звичай веде до створення норм універсального характеру. Він виступає первинним джерелом регулювання у тих випадках, коли через певні обставини держави взагалі не закріплюють свої зобов'язання у зазначеній сфері відносин у договірній формі. При наявності кодифікації у вигляді конвенції звичай продовжує бути джерелом правового регулювання взаємних відносин держав, котрі не є її учасниками, у відносинах цих держав з учасниками конвенції.

Питання 30. Співвідношення договорів та міжнародно-правового звичаю

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

—договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів, що їх створюють;

—обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права — «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися;

— недотримання або порушення як договіру, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;

—обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування;

—спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од них держав існують у договірній формі, а для інших

— у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно- правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну — у якості міжнародного звичая. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто совують міжнародне право.

Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації пронадання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження:

—ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав;

—договір має чітко виражений у часі процес створення. Писані норми набирають сили або відразу після підписання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або документів про приєднання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін — зазвичай тридцять днів. Як правило, процес становлення звичаю прос лід жується з трудом, час його формування може бути зазначений лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;

—факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми слугує винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад використання переваг, що витікають з існування звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своєрідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай.

—явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхідність для договору писемної форми обумовлює наявність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, формулювань, певної компактності, що дає можливість його промульгації. Перераховані якості писаної норми забезпечують її швидке відшукування і застосування, на відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами;

—писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення неясностей або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та ін. Робить застереження до міжнародних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писемній формі;

—писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу для цього періоду розвитку міжнародного права перевагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за практикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді випадків сама створює практику, установлюючи правила обов'язкової поведінки держави в нових галузях співробітництва або вносячи зміни в попередні норми. Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл ще не склалася, але основні принципи, яким вона повинна бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті державами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, Місяця и небесних тіл 1967 року;

—тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як кодифікація. Договір як правова форма є й основним інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт, незалежно від того, кодифікується договірне або звичаєве право. В даний час роботи з кодифікації охопили практично всі основні галузі й інститути міжнародного права, включаючи загальні принципи, тобто найважливіші керівні норми сучасного міжнародного права. Успішно завершені роботи з кодификації морського, консульського, дипломатичного права, йде робота з кодифікації основних норм про відповідальність держав.

Перераховані розходження свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху.

Незважаючи на перераховані переваги договірної форми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше правомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел.

Питання 31. Поняття загальних принципів права. Практика міжнародних трибуналів

Поняття загальних принципів права з’явилося в арбітражній практиці ХІХ ст., а потім і в Статуті Постійної палати міжнародного правосуддя. Після деяких сумнівів ця норма була включена до Статуту Міжнародного Суду. Відтоді питання про те, що становлять собою загальні принципи права, які визнаються цивілізованими націями, викликає чимало дискусій, аж до прагнення мінімізувати значення п. “с” ст. 38 Статуту Міжнародного Суду.

Через визнання існування загальних принципів права, що визнаються цивілізованими націями, можливе визнання єдності права як загальноцивілізаційного, загальнокультурного явища. Загальні принципи права — це саме ті первинні правові смисли, на основі яких виникло й існує право, у тому числі й міжнародне. Існування права без них неможливо уявити. Мова тут іде не тільки про юридичні вчинки або логічні правила, але й про саму внутрішню культуру права та правозастосування. До загальних принципів права можна віднести принцип свідомості, принцип незловживання правом, принцип, який встановлює, що рівний над рівним не може мати влади, принцип, згідно з яким не можна бути суддею у власній справі, та інше. Деякі із загальних принципів права набули із часом значення основних принципів — наприклад, принцип дотримання договорів. Загальні принципи не мають зазвичай письмового закріплення, а їхнє застосування пов’язане в першу чергу з культурою правозастосовувача, коли на основі інших норм прийняти рішення неможливо. Відповідно, загальні принципи права — це не звичаєво-правові норми, оскільки вони настільки давно поширені, що втратили безпосередній зв’язок із практикою держав.

Міжнародному праву відомі випадки звернення до загальних принципів права, хоча відбувається це нечасто. Міжнародні судові органи зазвичай використовують такі принципи для мотивування рішень, не вказуючи на них як на джерело. Але відомі й інші випадки, коли загальний принцип права виступав у якості однієї з основ судового рішення.

Міжнародні Трибунали — міжнародні судові (квазі-судові) установи, створені на основі статуту (міжнародного договору), функціонують відповідно до їх цілей визначених статутом. Створені для вирішення конфліктів між державами, надання консультативних висновків (МС ООН, ЄСПЛ), врегулювання суперечок між особами приватного права і державами (Трибунал з морського дна).

Міжнародний суд ООН — один з головних органів ООН. Вирішує конфлікти між державами і надає консультативні висновки.

Питання 32. Поняття загальних принципів міжнародного права. Роль практики держав у відокремленні загальних принципів міжнародного права

Принципи міжнародного права - це керівні правила суб'єктів, що ви­никають як результат суспільної практики, юридично закріплені засади між­народного права. Вони являють собою найбільш загальне і повне вираження і відображення усталеної практики міжнародних зносин, це норма міжнарод­ного права, що має обов'язковий характер для всіх суб'єктів.

Дотримання принципів міжнародного права є суворо обов'язковим. Скасувати принцип міжнародного права чи обмежити його дію можна тільки скасувавши міжнародну практику, що не під силу жодній окремій державі чи навіть групі держав. Тому будь-яка держава зобов'язана опера­тивно реагувати на будь-які спроби чи намагання в односторонньому по­рядку «виправити» міжнародну практику, змінити її напрям. Непорушність і стабільність міжнародного правопорядку заснована саме на визнанні усіма державами та усіма суб'єктами міжнародного права і акторами міжнарод­них зносин того факту, що для забезпечення довгострокових рішень між­народних проблем необхідно засновувати ці рішення на загальновизнаних і загальноприйнятих принципах міжнародного права, закладених, зокрема, у Статуті ООН.

Характерними рисами основних принципів міжнародного права є:

1. Вони є базисом міжнародного права і мають перевагу над іншими нор­мами цієї системи права. Це положення закріплено у ст. 103 Статуту ООН та ст. 53 Віденських конвенцій 1969 та 1986 років.

2. Вони є загальновизнаними як основні принципи сучасного міжнарод­ного права.

3. Основні принципи формулюють права, обов'язки й законні інтереси безвідносно до суб'єктів міжнародного права, якщо останні володіють необ­хідною міжнародною правосуб'єктністю, що випливає з певного принципу.

4. Формально немає ієрархії принципів. Хоча більша частина основних принципів мають імперативний характер.

5. Передбачена особливий характер відповідальності за порушення біль­шості основних принципів.

6. Вони застосовуються для подолання прогалин у міжнародному праві, хоча цей інститут є ще не досить розробленим.

7. Основні принципи не тільки констатують відповідний стан міжнарод­них правовідносин, але й визначають головні напрями їх розвитку.

8. Усі принципи повинні застосовуватися у взаємодії.

Основні принципи закріплені у Статуті ООН і часто так і називаються - принципи Статуту ООН. їх зміст розкрито у Декларації про принципи між­народного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами у відповідності до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамб­леєю у 1970 році. Значення принципів у світовому порядку XXI ст. розкрито у Декларації тисячоліття ООН 2000 року. У ній зазначається, що принципи доказали свій усечасний та всезагальний характер. їх актуальність та здат­ність слугувати джерелом для натхнення збільшуються із тим, як країни і народи стають все більш взаємопов'язаними та взаємозалежними.

Згідно Декларації 1970 року, основними принципами є:

1) незастосування сили або погрози силою;

2) мирне вирішення міжнародних спорів;

3) невтручання у внутрішні справи держави;

4) співробітництво держав на міжнародній арені

5) рівноправність та самовизначення народів;

6) суверенна рівність держав;

7) добросовісне виконання зобов'язань за міжнародним правом;

Питання 33. Судові рішення та праці вчених як допоміжні джерела міжнародного права

Питання про судові рішення як джерело міжнародного права викликає немало суперечок як в теорії, так і на практиці. Різниця в підходах пояснюється передусім належністю до тих чи інших правових систем. За загальним правилом із позиції міжнародного права судове рішення повинно мати силу тільки у тій справі, у якій воно було прийняте. Суди застосовують право, а не творять його. Саме таке положення містять ст. 59 Статуту Міжнародного Суду, ст. 84 Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень від 5 (18) жовтня 1907 р. Окрім того, рішення судів якщо й можуть бути використані як посилання на джерела, то лише в якості допоміжних. Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду передбачає, що суд застосовує судові рішення як допоміжний засіб “для визначення правових норм”.

Зі сказаного випливає, що практика міжнародних судових органів справляє певний вплив на розвиток міжнародного права. Так, консультативна постанова Міжнародного Суду про відшкодування збитків, понесених на службі ООН, дала зрозуміти, що міжнародна організація може бути суб’єктом майнових претензій. Рішення судів можуть бути також етапами міжнародного нормоутворення, відображаючи тенденції в розвитку міжнародного права. Але траплялося, що судові рішення йшли всупереч подальшому розвитку міжнародного права.

Не перебільшуючи і не применшуючи значення рішень міжнародних судових органів, слід зазначити, що підготовка таких рішень зазвичай пов’язана з іменами найавторитетніших фахівців у галузі міжнародного права. Вже один цей факт робить будь-які з цих рішень помітною подією в міжнародно-правовому житті. Тому міжнародну судову практику не залишають поза увагою ані держави, ані юристи, ані самі міжнародні судові органи.

У XIX столітті праці видатних учених у галузі міжнародного права часто розглядалися як джерела міжнародного права. В даний час також не можна виключати значення доктрини міжнародного права, яка в деяких випадках сприяє з'ясуванню окремих міжнародно-правових положень, а також міжнародно-правових позицій держав, проте слід пам'ятати про те, що навіть найвидатніший працю вченого не може бути прийнятий Міжнародним судом ООН в якості обов'язкового джерела.

Питання 34. Резолюції міжнародних організацій як форма сучасної правотворчості та джерело міжнародного права

Резолюції міжнародних організацій. Міжнародне право не містить положень, що перешкоджають державам надавати міжнародним організаціям право видавати обов'язкові для них постанови. Наприклад, такий компетенцією володіє Рада Безпеки ООН. Згідно зі ст. 25 Статуту члени ООН погоджуються відповідно до її Статуту підкорятися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх.

Резолюції міжнародних організацій є новим джерелом міжнародного права. Практично у всіх міжурядових організаціях є органи, які приймають обов'язкові для держав-членів резолюції. Ці резолюції стосуються внутрішнього життя організації. Проте єчимале число організацій, що підтримують технічні правила і стандарти, які за певних умов стають обов'язковими для держав-членів. До таких, наприклад, відносяться Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) та ін У цих організаціях діє принцип мовчазної прийняття резолюцій, особливо тих, які містять технічні рег-ламенти.

Багато науковці та юристи-міжнародники вважають, що деякі резолюції Генеральної Асамблеї ООН є юридично обов'язковими. Однак вони не перераховані у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН. Згідно зі Статутом ООН рішення Генеральної Асамблеїносять рекомендаційний характер (ст. Разом з тим ряд резолюцій Генеральної Асамблеї ООН конкретизують норми міжнародного права і навіть містять нові норми. Наприклад, Генеральна Асамблея ООН на своїй XXV сесії 17 грудня 1970 схвалила Декларацію принципів, що регулюють режим дна морів і океанів і його надр за межами дії національної юрисдикції. У ній вперше в міжнародній практиці ресурси морів та океанів за межами дії національної юрисдикції проголошувалися «спільною спадщиноюлюдства» і встановлювалося, що «ніяка держава або особа, фізична або юридична, не буде претендувати на права, здійснювати або отримувати права відносно цього району або його ресурсів, несумісні з міжнародним режимом, який повинен бути встановлений, і принципами цієї Декларації ». Згодом ця норма.

Генеральна Асамблея ООН на своїй XVсесії в 1960 р. прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, яка містить нормообразуюшіе елементи. Декларація була кваліфікована Міжнародним судом у Консультативну висновку про Намібії 1971 як важлива частина звичайного права.

При прийнятті Генеральною Асамблеєю ООН у 1963 р. Декларації про правові засади, що регулюють діяльність держав з дослідження та використання космічного простору, представники СРСР і США заявили, що вони будуть дотримуватися положень цієї Декларації. На їхню думку, вона відображає міжнародне право, як воно визнане членами Об'єднаних Націй-. Згодом на основі цієї Декларації був розроблений Договір по космосу 1967.

Питання 35. Ієрархія застосування джерел міжнародного права

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел міжнародного права залишається дискусійним. Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму) під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний наявний на даний час матеріал, з якого фахівець-міжнародник визначає юридично обов'язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм, які закріплені у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує:

· міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані державами, що є сторонами спору;

· міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

· загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

· з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм».

Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: «Рішення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі».

Крім того, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання про «м'яке» право, яке становлять резолюції міжнародних організацій і конференцій, політичні домовленості, рішення міжнародних судових установ і деякі інші акти.

Щодо ієрархії джерел міжнародного права, то на відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права не мають чіткого підпорядкування. Можна говорити лише про імперативні норми jus cogens, які визнаються міжнародним співтовариством загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме, і якщо в момент укладення міжнародного договору, він суперечить імперативній нормі, то він оголошується нікчемним. Прикладами таких норм є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань, вирішення міжнародних спорів мирними засобами тощо.

Водночас і міжнародному праву не чужа властивість пріоритетів джерел міжнародного права. Так, Статут ООН є сьогодні найавторитетнішим утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний характер). Усі договори, що суперечать йому, є недійсними. Договори, які вміщують імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.

Визнається пріоритет міждержавних договорів перед міжурядовими, міжурядових — перед міжвідомчими. Універсальні договори мають перевагу перед регіональними, регіональні — перед локальними і партикулярними. Зазначені критерії не є стійкими, визнаними в міжнародному праві у договірному порядку. Вони можуть сприйматися тільки як спроба теоретичної класифікації джерел міжнародного права, а не як стала класифікація їх за юридичною силою.

Питання 36. Питання і форми міжнародної правотворчості

Міжнародна правотворчість — це активно творча діяльність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом правотворчого процесу є держава.

В основі норми міжнародного права лежить угода суб'єктів, яка є єдиним способом створення норм. Формування угоди та її закріплення в правовій нормі відбуваються у визначеному процесуальному порядку. У відповідності з цим порядком узгоджене правило набуває юридичної сили, втілившись у форму звичаю чи договору.

У сучасному міжнародному праві існують два види звичайних норм. Перший, традиційний являє собою сформоване в практиці неписане правило, за яким визнається юридична сила. Другий — новий вид, до якого відносяться норми, створювані не тривалою практикою, а визнанням як таких правил, що містяться в декількох чи одному акті.

При формуванні норм загального міжнародного права основну роль грає протест. Немає протесту — значить держава згодна з новою звичайною нормою. Зі звичайних норм складається ядро всієї міжнародно-правової системи — загальне міжнародне право.

На відміну від загального міжнародного права, партикулярний звичай виражає особливі інтереси обмеженого кола держав. Тому для його формування необхідна згода всіх зацікавлених держав.

До односторонніх актів держав відносяться заяви, ноти, виступи лідерів держав, виступи державних, політичних діячів тощо.

Основним видом односторонніх актів є зобов'язання (наприклад, зобов'язання колишнього Радянського Союзу не застосовувати першим ядерну зброю). Іншим видом односторонніх актів є визнання. Визнаючи той чи інший юридичний акт, ситуацію, держава вже не вправі діяти всупереч своєму визнанню. Більш того, як правило, визнання не може бути відкликано. Так, Україна в односторонньому порядку визнала чинними для себе багато міжнародних договорів колишнього Радянського Союзу.

Наступним видом одностороннього акту є протест (акт протилежний визнанню). Цим актом держава виявляє своє заперечення проти визначеної ситуації, претензій і всього того, що може мати правові наслідки. Протест має бути чітко і публічно висловленим.

Наступним видом одностороннього акту є відмова, яка означає, що держава відмовляється від права, претензії, компетенції, які перестають з цього моменту існувати. Відмова носить остаточний і безповоротний характер. Особливим випадком мовчазної відмови є естоппель (estoppel — позбавлення права заперечення), яка була запозичена з англійського загального права, де вона означає, що сторона зв'язана своїми діями і не може висувати вимоги на шкоду іншій стороні, яка поклалася на ці дії і поводилася відповідно.

Односторонні акти держави не обумовлені часом дії, як правило, не підлягають зміні або відміні. Односторонні акти мають юридичну силу, якщо вони проголошуються відкрито, що є однією з умов боротьби з таємною дипломатією та перевірки їх на відповідність принципам і нормам міжнародного права.

Кодификація міжнародного права — це процес офіційної систематизації чинних норм міжнародного права, що усуває суперечності, замінює застарілі норми новими. Кодифікація являє собою правотворчий процес. Прийнято розрізняти кодификацію офіційну (здійснюється державами, їхніми організаціями) і неофіційну (проводиться без участі держав громадськими організаціями, приватними особами). Головним різновидом неофіційної кодификації є доктринальна, що здійснюється вченими чи їхніми організаціями.

Питання 37. Кодифікація міжнародного права

Кодифікація - процес систематизації чинних норм, що знімають суперечності, що заповнюють прогалини, що заміняє застарілі норми новими.

З цього видно, що кодифікація є правотворчий процес. Прийнято розрізняти кодифікацію офіційну, що здійснюється державами, їх організаціями, і неофіційну, вироблену без участі держав громадськими організаціями, приватними особами. Громадська організація - Міжнародний комітет Червоного Хреста - підготувала проекти кодифікації гуманітарного права збройних конфліктів. На їх основі дипломатичні конференції взяли чотири Женевські конвенції 1949 року про захист жертв війни та два Додаткових протоколи до них 1977

Головною різновидом неофіційною кодифікації є доктринальна кодифікація, що здійснюється вченими або їх організаціями. Такого роду кодифікація відігравала й продовжує відігравати важливу роль. Власне, сьогодні будь-яка кодифікація у тій чи іншій мірі є доктринальної, оскільки не може здійснюватися без участі вчених.

Перша спроба створити кодекс міжнародного права належить австрійському юристу А. Домін-Петрушевичу, що в 1861 р. опублікував свій кодекс. У 1868 р. той же зробив швейцарський юрист І.К. Блюнчлі. Потім було кілька інших проектів. Активно виступав на користь кодифікації Д.І. Каченовський. Його ідея кодифікації колективними зусиллями багатьох вчених країн втілилася у створенні в 1873 р. Інституту міжнародного права. Доктринальної кодифікацією займаються і інші наукові міжнародні організації, наприклад, Асоціація міжнародного права зі штаб-квартирою в Лондоні і філіями в багатьох країнах, в їх числі і Российская асоціація міжнародного права. Проекти таких організацій приймаються в увагу при офіційної кодифікації.