Міжгалузеві й галузеві принципи 22 страница

інших випадках — законодавство може викликати до життя право, окремі його підрозділи. Наприклад, закони про підприємництво, про власність в Україні сприяли формуванню галузей підприєм­ницького права, істотно вплинули на розвиток цивільного права. Важливим напрямком впливу законодавства на розвиток права є формуванню правових режимів кожної галузі права. Тут без участі держави право, по суті, не змогло б набути тих якостей, що перетворили б його на одну із загальнолюдських цінностей. Зворотна сторона їх взаємодії — це вплив права на формування та розвиток законодавства, завдяки чому воно набуває певних якостей як з точки зору його змісту, так і з точки зору форми.

Отже, система законодавства і система права є поняття одно­го ряду, але вони не тотожні. Це дає підставу розглядати і харак­теризувати ці системи як відносно самостійні категорії і явища з притаманними їм ознаками. Ці ознаки і є важливими показника­ми відмінностей між ними.

Які ж це ознаки? Зупинимося на них:

1) право є завжди вираженням справедливості. Закони та інші
нормативно-правові акти можуть виражати як справедливість
(бути правовими), так і несправедливість (бути неправовими);

2) якщо система права має об'єктивний характер, то система
законодавства залежить від суб'єктивного фактора — діяльності
законодавця, інших суб'єктів правотворчих повноважень;

3) право як явище завжди виступає як система норм, а зако­
нодавство як система нормативно-правових актів;

4) ці системи різняться своїми первинними елементами. Якщо
для системи права первинним елементом є норма права, то для
системи законодавства ним є нормативно-правовий припис.
Юридичні норми — це той будівельний матеріал, з якого склада­
ються конкретні галузі права. В законодавстві ці норми втілю­
ються в окремих статтях нормативного акта або приписах
всередині статей;

5) система законодавства і система права не збігаються за об­
сягом. Система законодавства ширша за систему права, оскільки
дуже часто включає те, що не може бути віднесеним до норм пра­
ва, — різні програмні положення, вказівки на мету і мотиви ви­
дання тих чи інших актів;

6) системи різняться за значенням і роллю, які має для них
предмет і метод правового регулювання. Якщо, наприклад, для га­
лузі права характерна однорідність суспільних відносин, що нею
регулюються, а також застосування одного головного методу пра-

РОЗДІЛ XVIII

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

вового регулювання, то для галузі законодавства це не обов'язко­во. Предмет галузі законодавства становлять, як правило, різно­рідні суспільні відносини, а саме: відносини в державному управ­лінні, відносини в народному господарстві, види господарської діяльності тощо. Різними в цьому разі є і методи, що застосовують­ся для регулювання суспільних відносин галузями законодавства; 7) система права і система законодавства різняться за своєю внутрішньою (вертикальною) будовою. Так, відносно системи права поняття «вертикальна структура» має умовний характер, для неї характерна логічна побудова за обсягом — норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права. Вертикальна ж структура системи законодавства має ієрархічний характер, оскільки вона побудована відповідно до юридичної сили норма­тивно-правових актів, яка передусім визначається місцем право-творчого органу в державному механізмі.

§ 7. Структура вітчизняного законодавства

Законодавству притаманна своя структура — спосіб зв'язку між її елементами.

Система законодавства має кілька структурних «зрізів» (ас­пектів), виокремлення кожного з яких має у своїй основі той чи інший критерій. Залежно від цих критеріїв вирізняють функціо­нальну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структуру (ас­пекти).

Залежно від функціонального призначення нормативно-пра-вових актів можна виокремити:

.1) головні нормативно-правові акти, які виконують основну функцію інтегратора (носія) певної сукупності нормативно-пра­вових приписів. Це базові нормативно-правові акти, представлені своєю першопочатковою редакцією, як, наприклад, основи зако­нодавства, кодекси;

2) допоміжні нормативно-правові акти, тобто такі, які вносять
часткові зміни в чинні (головні) нормативн'з-правові акти. За
своєю формою це найрізноманітніші акти, від одиничних, які вно­
сять зміни в одну статтю або припис, до таких, що являють собою
викладення певного акта в новій редакції;

3) нормативно-правові акти, які виконують функцію припи­
нення юридичної сили окремих нормативних положень або їх
первісних структурних частин — статей, приписів, підпунктів, аб­
заців тощо. Особливістю цього виду актів є те, що вони містять
270

тільки єдиний припис про визнання недіючими тих чи інших нор­мативних актів, їх структурних частин.

За обсягом нормативного матеріалу вирізняють такі елементи горизонтальної структури законодавства:

1) нормативно-правовий припис, тобто письмове викладення
правила поведінки, принципу, дефініції та інших елементів систе­
ми права. За своєю формою — це граматично, логічно і юридично
завершена частина нормативно-правового акта, виражена в його
структурних текстових підрозділах — статтях, пунктах, підпунк­
тах, параграфах, абзацах тощо. Нормативно-правові приписи є
головними елементами змісту нормативно-правового акта як
форми права. Структура нормативно-правових приписів зако­
номірно обумовлюється в кожному окремому випадку струк­
турністю норми права;

2) нормативно-правовий акт — це письмовий акт-документ
державного органу, який містить сукупність нормативно-право­
вих приписів, спрямованих на регулювання окремої сукупності
суспільних відносин. В одних випадках нормативно-правові акти
містять норми тільки певної галузевої належності (так звані
цільні акти), в інших — норми права різних галузей права. Ос­
танні називаються комплексними;

3) інститут законодавства, який являє собою сукупність вза­
ємопов'язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових
приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої
сукупності суспільних відносин. Він може бути галузевим або
міжгалузевим;

4) галузь законодавства, яка є взаємопов'язаною системою за­
конодавчих актів. Головне призначення і цінність галузей законо­
давства в тому, що всі вони виступають засобом існування, вира­
ження і організації структури змісту права на рівні його галузей.
У цьому полягає не тільки відносна самостійність і різниця між га­
лузями права і галузями законодавства, але і їх внутрішня єдність.
Тому в реальній дійсності в суспільстві і державі функціонують не
окремі розрізнені системи, а єдина нормативно-правова регулятив­
на система (П. Євграфов).

Галузі законодавства і галузі права співвідносяться таким чи­ном:

галузь законодавства за обсягом може повністю збігатися з галуззю права, що має місце в кримінальному праві;

на базі однієї галузі права можуть існувати кілька галузей законодавства, як то є в конституційному або цивільному праві;

РОЗДІЛ XVIII

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

більшість приписів галузі законодавства є формою однієї із га­лузей права, становлячи, проте, лише певну частину цієї галузі (на­приклад, у законодавстві про охорону здоров'я і народну освіту одні приписи (їх більше) належать до адміністративного права, другі — до трудового, цивільного та інших галузей права);

галузь законодавства може поєднувати в собі норми кількох галузей права.

Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, яка визначається місцем правотворчого (правоустановчого) органу в державному апараті, вирізняють ієрархічну вертикальну структуру вітчизняного законодавства, до якої входять такі складові:

1) Конституція України, Конституція Автономної Республіки
Крим. Головне місце & ієрархічній системі законодавства посідає
Конституція України і закони, що встановлюють відправні
засади правового регулювання (конституційні закони). Вона має
найвищу юридичну силу і становить першооснову усього зако­
нодавства;

2) кодекси — кодифіковані закони всередині законодавства,
їхнє головне призначення — забезпечення на основі науково
обґрунтованих принципів комплексного, всебічного і цілісного
вирішення тих чи інших завдань економічного і соціального роз­
витку суспільства. Кодифіковані закони здебільшого функціону­
ють як стрижневі акти, що надає формальної визначеності нор­
мам певної галузі права і є активним центром регулювання
суспільних відносин;

3) нормативні укази і розпорядження Президента України,
які видаються у відповідності з Конституцією України;

4) підзаконні нормативно-правові акти органів виконавчої
влади — постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України,
накази і інструкції Міністерств, Державних комітетів України;

5) акти органів виконавчої влади на місцях;

6) акти місцевих органів самоврядування по здійсненню
функцій, які їм делеговані державними органами.

Цей перелік структури вітчизняного законодавства не є ви­черпним.

Усередині цієї ієрархічної структури, залежно від юридичної сили, нормативно-правові акти можна поділити на два види: а) закони і б) підзаконні нормативно-правові акти.

Функціональна, ієрархічна і горизонтальна структури зако­нодавства забезпечують внутрішню узгодженість, юридичну єдність і цілісність законодавства.

§ 8. Фактори формування та розвитку системи законодавства

Фактори формування та розвитку системи законодав­ства — це сила, яка визначає її зв'язок з іншими соціальними явищами, її зміст, форму і, як результат, — ефективність пра­вовою регулювання. Вплив кожного з цих факторів на формуван­ня і розвиток законодавства не рівнозначний. Одні з них мають домінуюче значення на час появи (зародження) закону, інші більше пов'язані з процесом його реалізації (фактори зворотного зв'язку). Суттєво і те, що вплив кожного фактора залежить і від природи самого законодавчого акта, галузі та інституту законо­давства, від того місця, яке вони посідають. Так, наприклад, на конституційне і адміністративне законодавство сильніше вплива­ють політичні фактори, на цивільне — економічні, на трудове —

соціальні.

Для того щоб з'ясувати міру впливу різних факторів на фор­мування і розвиток законодавства доцільно провести їх кла­сифікацію. Фактори, які визначають процес формування та роз­витку системи законодавства в цілому на значному проміжку історичного розвитку суспільства і держави, становлять окрему

групу. Це:

1) співвідношення політичних сил на час виникнення форми
держави (її конституювання). Зокрема, заснування інституту
президента обумовлює виникнення такого елемента системи за­
конодавства, як президентські укази; затвердження федератив­
ного устрою об'єктивно веде до виникнення загального федера­
тивного законодавства і законодавства суб'єктів федерації (рес­
публік, штатів, провінцій та ін.);

2) стан розвитку економічних, політичних, соціальних та
інших відносин, який може викликати до життя як окремі зако­
нодавчі акти, так і цілі галузі законодавства, постійно штовхає за­
конодавця до змін, доповнень або скасування чинних норматив­
но-правових актів;

3) становище держави на міжнародній арені (зовнішній фак­
тор). Політика замкнутості держави веде до самобутності, відри­
ву законодавства від інших національних систем права. Політика
ж відкритості, орієнтованість держави на інтеграцію у світові
економічні, політичні та інші процеси є передумовою необхід­
ності дотримуватися міжнародно-правових стандартів правового
регулювання, особливо у сфері прав і свобод людини.

РОЗДІЛ XVIII

Нині міжнародне право та іноземне законодавство набули значного впливу на формування розвитку права та законодавства в Україні. А конституційне визнання пріоритету норм міжнарод­ного права посилює цю детермінацію. Однак, орієнтуючись на них, не слід бездумно копіювати зарубіжні концепції, прямо за­позичувати нормативні тексти, беззаперечно приймати «правові послуги» зарубіжних експертів, оскільки це призводить до появи штучних правових конструкцій, які не мають реальних коренів в українській дійсності і, як наслідок, не спрацьовують на практиці.

Залежно від характеру впливу на процес формування та розви­ток системи законодавства фактори можна поділити на три групи.

Перша група — це фактори, які визначають предмет законо­давчого регулювання. їх особливістю є те, що вони здебільшого перебувають поза межами системи законодавства, що, проте, не зменшує їх значення. Саме вони містять первинні імпульси, які йдуть від суспільства і держави. Так, наприклад, проведення ре­форм в економічній сфері в Україні обумовили прийняття вели­кого блоку законів, спрямованих на регулювання нового право­вого режиму власності, статусу господарських суб'єктів (підпри­ємств, бірж, банків тощо), фінансових і податкових відносин.

Друга група факторів виражає позиції учасників законодавчої діяльності. Вони відбивають її суб'єктивний бік, оскільки є діяль­ністю суб'єктів законодавчої ініціативи, лобізму, дією політичних партій, фракцій, участю консультантів, експертів тощо. Головне, що визначає позицію цих суб'єктів, є їхній інтерес, якому вони намагаються або надати законодавчу форму або ж, навпаки, пе­решкодити законотворчості.

Третю групу становлять фактори суто юридичного характеру. В них знаходять свій вияв притаманні системі законодавства прин­ципи побудови і функціонування, внутрішньосистемні зв'язки і за­лежності (наприклад, залежність законів від Конституції, а підза-конних нормативно-правових актів— від законів тощо). Визна­чальним тут є взаємозв'язок системи права і системи законодав­ства. Чим повніше сприйматиметься зміст права законодавством, тим ефективнішим буде правове регулювання. Важливу роль віді­грають тут фактори, які визначають характер процесуальних дій. Одні з них проявляють себе на стадії зародження, підготовки і прийняття законів (вибір засобів правового регулювання, правово­го забезпечення, тиск суспільної думки, дії різних політичних сил тощо), інші — на стадії реалізації закону (розуміння законів і під-законних актів населенням, їх підтримка або відчуження, опір опозиції, виконання або невиконання посадовими особами, орга-

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

:нами держави, громадянами). Останні перелічені фактори вико­нують функції зворотного впливу на діяльність законодавця, спо­нукають його до удосконалення, зміни, систематизації чинного законодавства.

Важливу роль відіграє розвиток юридичної науки, яка повин­на охоплювати своїм дослідницьким полем природу кожного з факторів, що впливає на формування та розвиток права і законо­давства, сприяти відпрацюванню механізмів їх впливу на законо­давчий процес.

Якщо взяти за основу (критерій) таку властивість законодавст­ва, як його стабільність, то фактором, що сприятливо діє на нього, можна назвати загальну обстановку в країні, яка є не чим іншим, як рівнодіючою багатьох, більш конкретних факторів, таких як: стійкість і високий авторитет влади; поступовий розвиток еко­номіки і соціальної сфери; збалансованість системи законодавст­ва і відсутність суперечностей між її галузями та інститутами; послідовна і цілеспрямована дія закону як способу вирішення політичних, економічних, соціальних та інших завдань; високий престиж права; реальне визнання верховенства права і закону; неухильне додержання правових приписів і норм тощо.

Законодавець своїми діями повинен сприяти збільшенню «по­зитивного» заряду факторів, оскільки зменшення його значно погіршує потенціал законодавства і обмежує рамки його дії, спричиняє появу суперечливого, неупорядкованого нормативно-правового матеріалу, що призводить до неефективності правово­го регулювання.

§ 9. Співвідношення між нормами

міжнародного і національного права

Вивчаючи систему внутрішньодержавного права, ми не­одмінно стикаємося з проблемою його співвідношення з міжна­родним правом, тобто з нормами та принципами, що регулюють відносини між державами і міжнародними організаціями, а та­кож в деяких випадках відносини цих суб'єктів з іншими особами.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: два різновиди моністичної — примату міжнародного права і примату внутрішньодержавного права — і дуалістична.

Суть моністичної концепції полягає у визнанні існування єди­ної системи права, складовими якої є як міжнародне, так і

РОЗДІЛ XVIII

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

національне право. При цьому пріоритет має або міжнародне, або національне право.

Дуалістична теорія, навпаки, визнає самостійний характер двох систем права. Найбільш послідовні дуалісти вважають, що міжнародне і внутрішньодержавне право існують абсолютно відо­кремлено одне від одного, що вони розвиваються за власними за­конами і що між цими системами немає ніякої взаємодії. Помірні ж дуалісти, визнаючи самостійне існування двох систем права, припускають їхню більшу або меншу взаємодію.

Зараз у вітчизняній і зарубіжній літературі домінуючим стає помірно дуалістичний підхід. Більшість авторів стверджують, що в умовах сучасного історичного процесу у співвідношенні внутрішньодержавного і міжнародного права визначився примат міжнародного права. Такий висновок можна зробити, аналізую­чи законодавчу практику багатьох країн.

Розглянемо, як цей принцип реалізується в нашій державі. Ми бачимо , що означений підхід добре узгоджується з положеннями ч. З ст. X Декларації про державний суверенітет України, де вста­новлено, що Україна «визнає ... пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».

Співвідношення норм міжнародного права з національним правом залежить від того, в якому джерелі закріплено ту чи іншу норму міжнародного права — міжнародному договорі, міжна­родному звичаї, загальних принципах права, обов'язкових нор­мативних резолюціях міжнародних організацій. Крім того, як до­поміжний засіб для визначення міжнародно-правових норм ви­знаються судові рішення і доктрина.

В Україні вихідною точкою в цьому питанні є ст. 9 Консти­туції, згідно з якою «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Більш докладно статус міжнародних угод визначено у ст. 17 Закону «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року№ 3767-ХІІ:

«1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні до­говори України становлять невід'ємну частину національного за-276

конодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України».

З наведених положень випливає, що норми Конституції України мають більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов'язкових для України. У вітчизняній доктрині з цього питання відсутні розбіжності. Більш того у ч. 2 ст. 8 Кон­ституції йдеться про те, що «Конституція України має найвищу юридичну силу». Отже, міжнародний договір не може суперечи­ти Конституції України.

Водночас норми чинних міжнародних договорів України, зго­ду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і мають більшу юридичну силу щодо всіх інших актів українського законодавства.

Цей принцип підтверджується ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (до якої приєдналася й Україна): «Учасник не може посилатися на поло­ження свого внутрішнього права як на виправдання для невико­нання ним договору». Про те ж йдеться у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9.

Тепер розглянемо співвідношення національного права з нор­мами міжнародного права, закріпленими в інших джерелах.

1. Існують численні приклади того, що згода на обов'язковість
міжнародного договору для України надається іншими (не Вер-­
ховною Радою),державними органами України (Президентом
України, Кабінетом Міністрів України тощо). Такі договори не
можуть вважатися частиною національного законодавства. Про­
те, залишаючись нормами міжнародного, а не національного пра-­
ва, вони є обов'язковими для України в частині, що не суперечить
Конституції та законам України.

2. Норми, закріплені в міжнародних звичаях, вочевидь не є час­
тиною національного законодавства України. Щодо них треба ке­-
руватися Декларацією про державний суверенітет України, якою
визначено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного пра­-
ва над нормами внутрішнього права України. На нашу думку, в
Україні поступово затверджується практика застосування
міжнародних звичаїв.

РОЗДІЛ XVIII

3. Внаслідок приєднання України до Європейської конвенції
про захист прав людини та основних свобод, а також визнання
обов'язковості юрисдикції Європейського суду з прав людини в
усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Кон-­
венції, для України набуло актуальності питання про місце
рішень міжнародних судів в нашій правовій системі. Але це пи­тання остаточного вирішення ще не дістало.

4. Рішення міжнародних організацій однозначно не входять
до складу національного законодавства України, але використовуються, наприклад, у практиці Конституційного Суду України.

Розділ XIX

1 НОРМИ ПРАВА

І § 1. Поняття і загальні ознаки норм права

Норма права — це соціально обумовлене, спрямоване на регу­лювання суспільних відносин обов'язкове для виконання правило поведінки, якесхваґлюється або встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосу­вання державного примусу в разі порушення його вимог. Вона не­розривно пов'язана з сутністю права, оскільки є первинним еле­ментом його структури, безпосереднім втіленням такої його озна­ки, як нормативність.

Ознаки норм права тісно пов'язані з суттєвими ознаками пра-

ва як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом по­ведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права.. Норма права має регулятивний характеру є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або за­бороненої поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин/є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин щодо її правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності моделює стан суспільних відносин, їхні особливості, об'єктний і суб'єктний складу містить інформа­цію про поняття і ознаки правових явищ, межі, методи і принципи правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства по­ведінка також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні встановлення юридичної відповідальності за неї. Норма права має загальнообов'язковий характер. Внутрішній аспект загальнообов'язковості полягає в тому, що особа, усвідом­люючи типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй поведінці. При наявності високо­го рівня правової свідомості й правової культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообо­в'язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як стимулювання, переконання та примус; способи забез­печення обов'язковості приписів у цьому разі виходять від су­спільства та держави.

НОРМИ ПРАВА

РОЗДІЛ XIX

Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві. Здебільшого вона є формально визначеним правилом по­ведінки, первинною клітиною права. Формально визначена норма завжди являє собою нормативний припис, який набуває свого ви­разу в тексті нормативно-правового акта у вигляді статті чи час­тини статті або ж у формі іншого джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною мірою набуває значен­ня юридичної норми.

Держава покликана забезпечувати та охороняти права і сво­боди людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов'язків, отже, нормі права притаманний примусовий характер. Це, однак, не означає, що норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм права гарантується: свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її моральним уста­новкам; ефективним правовим вихованням; проведенням певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не може бути повної гарантії реалізації норм права. У разі невико­нання чи неналежного виконання припису норми права може на­стати юридична відповідальність.

Зміст норми права повинен містити нормативні еле­менти суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефек­тивним регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання суспільних відносин, що тільки формуються, по­винні враховувати тенденції розвитку цих відносин. Це робить норми права соціально виправданими, вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто «природні». Норма пра­ва має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непо­рушності основних прав і свобод людини.

Разом з тим нормам права притаманні юридичні, які розкривають їх як відносно самостійне правовове явище.

Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину, первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними полягає як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні в певний проміжок ча­су суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як окремі чинні норми, що набули формальної

визначенності, можуть бути застарілими, такими, що гальмують розвиток суспільних відносин.

о£ Формально визначена норма права є владним приписом_г який формулюється державою від імені всього суспільства. Незалеж­но від того, яку правову установку вона містить (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), ця норма завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспіль­них відносин.

Норма права завжди має загальний характер. її дія поши­рюється на необмежене коло осіб (наприклад, «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах», ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб'єктами суспільних відносин). Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що норма права може діяти протягом точно визначеного (напри­клад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В ос­танньому випадку правило, що становить її зміст, втрачає юри­дичну силу здебільшого внаслідок скасування її державним ор­ганом. Окремі норми права через свій гранично загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (на­приклад, конституційна норма щодо права громадян на об'єднання в політичні партії, згідно з ч. 1 ст. 36, є чинною, але здатна повною мірою регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма права набуває в нормативному приписі.

Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури норми права. Окремі автори тра­диційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою — класичним приписом про модель поведінки — можна назвати тільки таку норму права, яка містить класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин.

Норма права як класичний припис про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін право­вих відносин. Тобто цей припис має представницько-зобов'язаль-ний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає пра-