Естетичне виховання і політика в галузі культури і мистецтва

Естетичне виховання направлене на формування цілісної творчої особистості, охоплює інтелектуальну, емоційну, вольову, ціннісно-орієнтаційну її сторони. Воно визначає не тільки знання, але і характер людини. При цьому особистість формується під дією: естетичної теорії; природного і суспільного світу; витворів мистецтва; естетичної діяльності.

Термін «естетичне виховання» в науковий ужиток ввів німецький поет і мислитель Фрідріх Шиллер. Автором передбачалися корінні соціальні перетворення за допомогою естетичної дії на психіку людини. Утопічність таких ідей згодом була доведена історичною практикою. Разом з тим значення естетичного виховання для повноцінного людського буття недооцінювати не можна.

За своєю суттю естетичне виховання є процес формування естетичного відношення людини до дійсності. В ході цього процесу виробляється орієнтаціяособистості в світі естетичних цінностей (прекрасне, витончене, граціозне, піднесене, героїчне, трагічне), відповідно до уявлень про їх характер, що склалися в культурі певного суспільства. Одночасно в естетичному вихованні формується і розвивається здатність людини до естетичного сприйняття світу, її естетичний смак і ідеал, здатність до творчої діяльності за законами краси, до створення естетичних цінностей.

Тим самим естетичне виховання має дві основні функції: формування естетично-ціннісної орієнтації особистості і розвиток її естетично-творчих здібностей. Ці функції і визначають місце естетичного виховання в суспільному житті, його зв'язок з іншими видами соціально-виховної діяльності.

У широкому філософському сенсі естетичне виховання має за мету якісно змінити загальний рівень естетичної культури окремої особистості, соціальної групи, в перспективі – суспільства в цілому. Практично це процес який триває безперервно впродовж всього життя людини. Таке виховання – найбільш оптимальна форма створення і сприйняття краси, передачі художньо-естетичного досвіду і навиків, наданих суспільством індивідові.

Форми передачі естетичного досвіду можуть бути різними. Вони ускладнюються у міру розвитку людини, а в історичному процесі – у міру ускладнення структури знання і суспільних відносин. Але вони повинні бути безперервними (кумулятивними), бо хід історії неможливий без передачі новим поколінням досягнень людської культури, без виховання. Суспільство не в змозі соціально-історично і духовно удосконалюватися поза трансляцією всіх накопичених багатств культури.

Естетичне виховання – це не тільки отримання знань на рівні інформаційних навиків, це одночасно і естетична діяльність індивіда, його активна участь в художньо-естетичному процесі.

Цілі естетичного виховання достатньо широкі. У них відсутня пряма утилітарна користь, але виявляється широка суспільна значущість процесу, людина орієнтується на загальнолюдські цінності, усвідомлюючи їх пріоритетне значення. Якщо при етичному вихованні передбачається формування людини як суб’єкта соціальних якостей, актуальних для даного суспільства, то естетичне виховання має на увазі не тільки дане суспільство, але все людство як загальнозначущий орієнтир і критерій життєдіяльності особистості. Естетичне виховання розвиває творчі здібності людини, вчить її відноситися до світу істинно по-людськи. У всьому цьому є джерело і актуальності, і подальшого розгортання значення естетичного виховання.

Найважливіші показники естетичної вихованості людини – її самостійні творчі особистісні дії, їх гуманістичний характер, благородний тип поведінки, манери і зовнішній вигляд, відповідні високим художнім смакам.

Характерними дидактичними особливостями естетичного виховання, його закономірними проявами виступають такі якості особистості, як: артистизм (вдосконалення почуттів, смаків людини, її зовнішності і стандартів життєвої поведінки); ціннісно-орієнтаційний ефект (вироблення здатності особистості оцінювати природні явища дійсності і витвори мистецтва); креативність (пробудження в людині творчого потенціалу художника).

Естетичне виховання не є процесом, який замикається на самому собі. Воно співвідноситься з морально-етичним вихованням, оскільки існує органічна єдність між естетичними і етичними цінностями. Адже краса, крім свого прямого художньо-естетичного призначення, виступає також як один з регуляторів людських взаємин, сприяючи тому, щоб вони ставали повною мірою гуманними.

Естетичне виховання розвиває духовні здібності людини, необхідні в різних областях творчої діяльності. Так, наприклад, А.Ейнштейн багато часу присвятив грі на скрипці. Це зовсім не був час викрадений у науки, оскільки за його ж власним свідченням справжня наука і справжня музика вимагають однакового розумового процесу.

Можна констатувати, що ядром і головним засобом естетичного виховання виступає мистецтво як вид духовно-практичного освоєння дійсності людиною, що має на меті формування і розвиток її здатності творчо перетворювати навколишній світ і саму себе за законами краси. Мистецтво - це одна з форм суспільної свідомості, специфічний вид практично-духовного освоєння світу. У широкому розумінні мистецтво -це високий рівень майстерності в будь-якій сфері діяльності.

Історично мистецтво розвивається як система конкретних видів мистецтва, в яких різноманіття реального світу відтворюється у всьому своєму багатстві. Завдяки своєрідності своєї видової суті, мистецтво об'єднує в собі всі ті форми суспільної діяльності і пізнання, де виявляється людське відношення індивіда до дійсності і до самого себе. Саме цим визначається специфіка мистецтва, його унікальність.

Творчість - це перш за все створення цінностей мистецтва. Вона припускає новаторство як у змісті, так і у формі художнього твору. Проте новизна не самоціль творчості, оскільки останнє включає освоєння культурної спадщини.

Оскільки здатність до художньої творчості - загальнолюдське явище, то кожна людина (індивід) є художником в тій чи іншій мірі, здатним створювати і сприймати прекрасне.

Згідно І.Канту виняткова роль мистецтва (у загальній системі здібностей людського духу) полягає в тому, що воно долає грань між світом явищ і світом «речей у собі», тобто природним світом природи і світом людської свободи. Цю роль (місію) виконує мистецтво. Істина і добро «знаходять» один одного в красі. «Краса врятує світ» – так тлумачив кантівську думку про значення мистецтва і естетики Ф.М.Достоєвський.

Мистецтво соціалізує особистість, робить її істинно людяною і істинно суспільною, залучаючи до сфери соціального життя найбільш інтимні та особистісні сторони людської істоти. Іншими словами, вища мета мистецтва – це всебічній розвиток соціально-значущої і самоцінної особистості, культурне формування її потреб і естетичних ціннісних орієнтацій. Адже сам розвиток людини, її безперервне вдосконалення йде через суспільство, в ім'я людей, а розвиток суспільства – через людину і в ім'я людської особистості.

Сприяти історичному прогресу в ім'я щастя людини, гармонізації і вдосконалення її буття – справжнє призначення мистецтва. Тому естетичне виховання – це також виховання екзистенціальної потреби в мистецтві, розвиток його розуміння і художнього почуття. Зрештою воно направлене на формування і розвиток естетичної культури особистості і суспільства в цілому, яка є сукупністю всіх феноменів соціокультурного життя (світогляду, мови і комунікативних форм, практичних установок, суспільних інститутів і т.п.), сприяючих реалізації художньо-естетичного досвіду на певному етапі культурно-історичного процесу розвитку суспільства.

Художня реальність в Україні безпосередньо залежить від культурної політики держави. Культурна політика є діяльністю держави і влади в області культури і мистецтва з метою сприяння їх розвитку.

Мистецтво і культура формують цілісну картину світу, тобто певну систему поглядів, завдяки якій людина сприймає навколишню дійсність. Мистецтво породжується певною картиною світу і водночас сприяє її становленню. Така картина світу може існувати як загальнолюдська, що складається із загальнолюдських універсалій, або як особистісна, але найстійкішою та багатою за змістом є національна, або етнічно-національна. З нею пов’язана можливість самоідентифікації як етносу, нації, так і окремої особистості. В межах кожної нації існує певна кількість різних етносів, соціальних груп, кожна з яких має своєрідну субкультуру. Між ними існують як точки збігу, так і точки розходження. Культурна політика держави полягає в намаганні зберегти або видозмінити певну картину світу. В такій політиці зацікавлена будь-яка влада, що прагне самозбереження.

Основним суб’єктом культурної політики є національна держава. Адже художнє життя суспільства є полем боротьби різних суб’єктів – громадських спільнот (носіїв різних субкультур), творців культурних цінностей, різних соціальних інститутів – та держави.

Як об’єкт культурної політики виступає народ, його загальнонаціональна картина світу. Картина світу – синтетичне уявлення людини про конкретну дійсність та своє місце в ній; система образів – наочні уявлення про світ і місце людини в ньому, про взаємозв’язок людини з природою, людини з суспільством, людини з іншою людиною та з собою. Картина світу – складно структурована цілісність, що містить три основні компоненти – світогляд, світосприймання, світовідчуття.

Загальнонаціональна картина світу – це ядро культури, що забезпечує взаєморозуміння та взаємодію громадян усередині держави. В кожному суспільстві віками формувалася певна національна картина світу, саме вона і є основним об’єктом культурної політики. Культурна політика – це певний (усвідомлений або неусвідомлений) вплив держави на культуру з метою зміни (повної або часткової) чи збереження її.

Основними завданнями державної культурної політики є: формування відповідної картини світу і впровадження її в свідомість громадян через засоби масової інформації і спеціальні соціальні інститути (систему виховання і освіти, установи культури); певна консервація картини світу за допомогою традицій; пристосування колишньої картини світу до сучасної соціокультурної реальності, що змінюється.

Засоби здійснення культурної політики доволі різні. Для поширення різноманітних образів та їх фрагментів серед усіх прошарків населення суспільство використовує «носіїв» картини світу. Головну роль серед них відіграють спеціальні соціальні інституції – система освіти, заклади культури: музеї, бібліотекі, архіви, виставки, театри, кінотеатри, концертні зали тощо, а також засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, відео- і комп’ютерна мережі.

Учасниками культурно-політичних процесів є всі інституції та суб’єкти, що беруть участь у соціокультурному житті, їх можна поділити на три складові:

- спільноти, що становлять різні субкультури у межах національної спільності й мають відмінні картини світу. Саме для них і заради них існує культурна політика; саме їхні картини світу і є об’єктом культурної політики;

- люди, які створюють «продукти» культури: художники, актори, режисери, співаки, композитори, музиканти, критики, вчені в галузі культури та мистецтва, письменники, журналісти, іміджмейкери, продюсери, телеведучі та ін.;

- люди, які здійснюють культурну політику: державні діячі, чиновники, меценати, керівники закладів культури.

Усі три групи учасників культурної політики мають власні інтереси, що істотно різняться між собою. В цих інтересах існують два шари: інтереси, що декларуються, та інтереси реальні. Інтереси, що декларуються, завжди широковідомі – про них багато говорять і пишуть, їх вважають загальновизнаними, такими, про які не сперечаються. Реальні інтереси зазвичай або не усвідомлюються, або ретельно приховуються.

Різниця інтересів у галузі культури зумовлена не тільки різними ролями, які відіграють у культурному житті її учасники, а й передусім наявністю в суспільстві культурної стратифікації. Вона означає, що в суспільстві функціонують не тільки одна загальна культура (ядро культури), а кілька різних культур, або субкультур – елітарна, масова, народна, консервативна, кримінальна, інноваційна тощо.

Усі типи культур мають своєрідні картини світу і характеризуються певними інтересами та перевагами в царині культури, що мають істотні відмінності, специфічними особливостями сприйняття мистецтва й художньої діяльності. Різноманітність субкультур у певній єдиній спільноті – це ознака складності соціуму, його соціального здоров’я та наявності потенціалу розвитку, запорука його стійкості щодо можливих змін, при яких одна з існуючих субкультур може стати домінантною.

Що ширший спектр культурної розмаїтості, то більшим є вибір у соціумі певної картини світу як провідної, тобто такої, яка є адекватною реальному світові за умови зміни самого світу. Тому культурна політика тієї або іншої влади має враховувати наявність найзначніших і найвпливовіших субкультур та їхніх картин світу, а отже, і мистецтва, що їх репрезентує, і визнавати їх художні потреби та права.

В умовах національної держави національна політика в галузі культури має бути спрямована на підтримання національної картини світу і через неї – на підтримання єдності нації. Всі субкультури суспільства здатності взаємодіяти і підтримувати зв’язки одна з одною завдяки наявності загальнонаціональної картини світу – ядра культури суспільства. Ядро культури суспільства акумулюється та реалізується в мові і фольклорі, пам’ятках культури та еталонних творах мистецтва, архітектури, літератури й живопису. Ядро культури є власне культурною спадщиною, тим, що передається від покоління до покоління. Культурна політика щодо нього здебільшого має охоронний характер.

Культурна політика, що підтримує та трансформує національну картину світу, має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Внутрішня культурна політика спрямована на формування національної картини світу та її поширення серед громадян, підтримку, збереження картини світу у формі традиції та передання її наступним поколінням, розвиток, модернізацію, пристосування існуючої картини світу до умов, що змінюються.

Завдання зовнішньої культурної політики – захист своєї національної картини світу, яка зовсім не означає культурну ізоляцію. Зовнішня культурна політика спрямована на:

- захист своєрідності національної картини світу від зовнішніх деформаційних впливів «сильніших» або агресивних культур;

- пропаганду найважливіших фрагментів національної картини світу за межами національної держави з дотриманням мети ознайомлення з нею інших народів і поширення серед цих народів власної культури.

Культурна політика – це завдання управління, і кожна держава вирішує її по-своєму. Існують численні приклади реальної культурної політики різних країн світу, що свідчать про розмаїтість її форм та методів. Умовно способи здійснення культурної політики можна поділити на три основні типи.

«Популістська» культурна політика характеризується намаганням підтримувати картини світу щонайбільшої кількості субкультур, розглядаючи їх як рівноправні, або такі, що мають право на існування. «Патерналістська» культурна політика надає переваги певним субкультурам на шкоду іншим. Внаслідок обмеженості ресурсів культурної політики надання пріоритетності одним субкультурам призводить до нехтування інтересами інших. «Тоталітарна» культурна політика має місце, коли всім субкультурам суспільства нав’язується єдина уніфікована картина світу однієї субкультури – правлячої еліти – при забороні і придушенні всіх інших.

Залежно від того, яка мета – формування та зміна картини світу, чи її збереження та консервація – превалює в культурній політиці, розрізняють два її різновиди: «інноваційна» культурна політика намагається прискорити еволюцію ядра культури в певному напрямі, «консервативна» - намагається сповільнити еволюцію ядра культури, зберігаючи його по можливості в незмінному вигляді.

Мистецтво посідає в культурній політиці одне з чільних місць. Це зумовлено тим, що образи та фрагменти картин світу, які демонструє мистецтво, засвоюються на рівні повсякденної свідомості набагато легше, ніж наукова гіпотеза чи політичне гасло. Ідеї та почуття, виражені в художній формі, володіють могутнішою силою навіювання та «зараження». Такі особливості мистецтва дають суб’єктові культурної політики необмежені можливості для формування картини світу громадян національної держави.

Враховуючи ці можливості мистецтва, будь-яка держава завжди прагнула тією або іншою мірою контролювати жудожнє життя суспільства. Тією мірою, якою мистецтво сприяло зближенню картин світу громадян з ядром національної культури, держава була готова підтримувати його. Там, де мистецтво вносило в картину світу надмірну різноманітність або виступало проти загальнокультурного ядра (тобто як контркультура), держава або ігнорувала наявність контркультури, або намагалася підпорядкувати своєму впливу навіть шляхом насилля.

Сучасні демократичні держави відмовилися від прямих репресій та цензурних заборон, але замінили їх більш тонкими механізмами культурної політики, що більшою мірою відповідають духові часу. Головними інструментами культурної політики в сучасних умовах є:

- суспільне визнання окремих творів та їх авторів;

- добір, збереження та трансляція культурних благ, успадкованних з минулого та освячених самим фактом їх збереження;

- навчання й виховання творців і художників, спроможних створювати культурні блага;

- формування смаків та інтересів публіки, здатних споживати певні типи культурних благ.

Найважливіші з інструментів культурної політики використовуються сучасною системою освіти, яка визначає, по-перше, що саме з творів мистецтва заслуговує бути переданим новому поколінню, а що – не заслуговує. По-друге, система освіти навчає, як треба «правильно» сприймати, оцінювати й розуміти ці твори. Саме державна система освіти експертним шляхом надає деяким художнім творам священий знак визначення, заносячи імена їхніх авторів до загальноосвітніх програм і здійснюючи їх перетворення на «класиків».

Держава контролює й інші культурні інституції, що здійснюють державну культурну політику за допомогою найрізноманітніших інструментів. Такими інструментами є бюджетне фінансування закладів культури, різні премії, грошові винагороди та знаки пошани, вибори до академій, університетів, запрошення на конгреси, публікації в пресі та спеціальні програми на телебаченні, внесення відомостей до енциклопедій та довідників тощо.

Політичне ставлення до культури і мистецтва принципово змінилося наприкінці ХХ ст. У 1991 р. в договорі про Європейський Союз до сфери культури вперше було застосовано політичні та економічні поняття, оскільки сфера культури була визнана незалежним чинником розвитку суспільства (Маастріхтський договір). Створена в межах ЮНЕСКО Всесвітня Комісія з розвитку і культури визначила такі цілі культурної політики:

- зберегти культурну різноманісність Європи й допомогти її розвитку;

- реалізувати потенційні можливості місцевих (локальних) культур;

- використовувати потенціал культури на індивідуальному, соціальному та національному рівнях;

- використовувати всі можливості для перетворення культури на дійову силу, здатну підтримувати та стабілізувати гуманітарний розвиток суспільства.