Народницькирі період національно-культурного відродження

Народницький період національно-культурного відродження (1840-^-1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інте­лігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні .риси даного періоду: ' 1) керівництво національним рухом переходить до рук но­вої інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський універси­тети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко.

Народницька доба українського відродження надзвичай но важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: ро­мантичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культур­но-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60—80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культур­ного відродження висуває гасло — «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української куль­тури починає домінувати народницька ідеологія як харак­терна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання україн­ства.

Народницький період національно-культурного відро­дження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно^західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та росій­ськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

В ЗО—50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщи­на) починається нова хвиля революційного "піднесення. Се­ред інтелігентських кіл постійно зростає інтерес до історії свого народу, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. В середовищі освічених прошарків по­ширюються філософські ідеї Г. В. Ф. Гегелями. Г. Гердера, Ф. В. Шеллінга. Твори німецького філософа, й. Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. В галузі національного життя зароджуються ідеї визво­лення народів з-під чужої влади та створення власної дер­жави.

Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. на Пра­вобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром україн­ського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 p., (гуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознав­ства, літератури, але й до майбутнього українського наро­ду. В середовищі романтиків особливу роль відіграли про­фесор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський та М. Гулак, етнограф П. Марко­вич. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822— 1899 pp.) та Миколи Костомарова (1817—1885 pp.) вони заснували політичну таємну організацію — «Кирило-Мефо-діївське братство», до складу якої входило дванадцять ак­тивних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко.

Впродовж 14 місяців існування братства його учасники І кілька разів збиралися на філософські та політичні диску-I сії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України, най­більш сконцентровано викладені у «Книзі буття україн­ського народу» («Закон Божий»), яка є політичним мані­фестом братства. Даний твір, авторами якого були М. Кос­томаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеа-р.лізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братерства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідео­логію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40—50-х ро-Іків XIX ст. На їх думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інсти­тутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах.. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М. Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригні­ченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств.

Братство поставило собі за мету перебудувати тогочас­ні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов'янської конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р товариство було розгромлено, а його члени заарештовані

Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братстііи відіграло важливу роль на шляху відродження та поши рення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр україи ського національно-культурного руху на деякий час перс містився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів най­визначніших українських письменників — І. П. Котлярев­ського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевченка, П. О. Куліша, Марка Вовчка та ін. В Петербурзі у 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом націо­нально-культурного руху. Редактором його був В. Білозер­ський.

На сторінках журналу була опублікована низка статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М. Костомаров виклав концепцію про «дві руські народно­сті», де доводив «окремішність української культури і сві­тогляду». Він вбачав в українців «сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню ре­лігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади» *,* Крип'якевич І. Історія України. Львів, 1990. С. 267.

В середовищі народних мас першими будителями націо­нальної самосвідомості виступили студенти Київського уні­верситету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів» (від польського — «хлоп», що означає селянин). Його учасники (В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Риль­ський, А. Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з се­лянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і вихо­вувати свідомі патріотичні почуття незалежності україн­ського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В. Антоно­вич (1834—1908 pp.) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його профе­сор. Свою кінцеву стратегічну мету вони вбачали в лікві-

дгіції царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, біло­руси, поляки. Розпочати здійснення цих задумів вони ви­рішили з поширення освіти серед українських селян, під­несення їх національної та суспільно-політичної свідо­мості.

Наприкінці 50-х—на початку 60-х років па Україні фор­мується народницька ідеологія, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в се­лянському середовищі. А тому всі інші верстви суспіль­ства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства — так звані громади, голов­ним завданням яких було поширення освіти. Перша «Укра­їнська Громада» виникла в Києві під керівництвом моло­дого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Дра­гоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, І. Касіяненко, М. Лисенко, О. Ко-ниський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Гро­мади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современ­ная летопись» була опублікована заява громади про обо­рону «українців молодого покоління».

За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демокра­тичному грунті: віра в можливість досягнення національ­ного самовизначення, любов до України, повага до укра­їнського народу, гордість за надбання його духовної куль­тури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

Громадівські організації створили на Україні цілу ме­режу недільних шкіл з українською мовою навчання, ви­давали підручники української мови, збирали та публіку­вали кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та про­пагандою історії та етнографії України, складанням укра­їнсько-російського словника.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в не дільних школах означало зміцнення національних оснон духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від росій­ської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширю­вали громадізці. Почався відкритий наступ царизму па національні права українського" народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив дру­кування науково-популярних та релігійних* книжок укра­їнською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутріш­ніх справ її. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувані, з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.

У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадів-ського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, гео­графії, фольклору, підготували та надрукували ряд фунда­ментальних праць.

Провідну роль у цій різноманітній діяльності стали ві­дігравати радикальні представники демократично настроє­ної інтелігенції (С. Подолинський, О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик, І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках най­більш реалістичного ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західно­європейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалі­стичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850—1891 pp.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога та економіста, майже всі так звані українофіли — учасники громадівсько-го руху були «соціальними демократами», які пропагували серед народних мас ідею «народної революції».

У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлю­валися питання історії та етнографії України, фолькло­ристики та мовознавства. Серед наукових видань на особ­ливу увагу заслуговують історичні праці: «История Мало­россии» М. Маркевича у п'яти томах, дослідження М. Кос­томарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазеповцы»), П. Куліша {«Записки о Южной Руси», «Істо­рія України від найдавніших часів»). У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського універ­ситету В. Антонович (3834—1908 pp.), який очолював ІстоІ ричіїе товариство Нестора-літописця. Він був автором чис' денних праць з історії, археології, етнографії.

У І873 р. з ініціативи Гі. Чубинського (1839—І884 pp.) І І Києві було відкрито Південно-західний відділ Російсько­го географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товари­ства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О. Кдстяковський, М. Лисенко та ін.), яка розгорнула ши­року науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею «Труды этногра-фическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (СПб., 1782—1879 pp.), яка вийшла за редакцією II. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Украї­на», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815—1870 pp.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського на­ціонального відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за «святее діло», прославлення козаць­кого минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна ви­кликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Росій­ської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Запо­віт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русий был, есть и буду», що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Сочинський. Патріотичні мо­тиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Мо­литві за Україну» М. Лисенка — «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеали волі, лю­бові до рідного краю.

Цементуючою основою єдності української національ­ної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинни­ком її розвитку стали численні наукові і мовознавчі праці та навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня, П. Житецькиіі, А. Кримський.

В 40—80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. У цей час вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточнога языка» П. Білецького-Носенка та «Опыт южнорусского словаря» К. Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Воз-няка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотом­на книжкова серія «Пам'ятки українсько-руської мови та літератури».

У розвитку українського мовознавства провідна роль на­лежала видатному філологу О. О. Потебні (1835—1891 pp.), який досліджував методологічні проблеми мови та літера­тури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мово­знавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 p.), «Мова і народність» (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьо­годні.

Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсут­ність у середовищі українців є внутрішньою причиною без­силля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування. Ця небезпека не менш загрозлива, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання націо­нальної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності.

У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право на­ціональних культур на «самостійне співіснування та роз­виток», тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізува­ти яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову — без її ви­вчення усі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні.

Українська національна ідея особливо виразно прозву­чала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.

За визначенням І. Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.

Ідея національного відродження, започаткована плея­дою діячів української культури наприкінці XVIII—почат­ку XIX ст. й розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Г. Шевченка.

Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив 1 його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 p.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843— 1845 pp.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його І поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі.

Ціла низка поетичних творів Т. Г. Шевченка присвячена Б. Хмельницькому — організатору боротьби народу Украї­ни за незалежність («Розрита могила», «Стоїть в селі Су-ботові», «Даби-то ти, Богдане п'яний», «Великий льох»). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.

Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та по­будові Соборної Української держави. Водночас Т. Г. Шев­ченко формулює своє бачення єдиної панслов'янської спіль­ності: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як зо­лотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янськая земля» *. Шевченко Т. Г. Твери: В 3 т. К., 1961. С. 136.

У'слов'янській федерації, що на демократичній основі, об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утверджен­ню української державності. Ідеалом поета є єднання су­часних йому народів на антикріпосницькій та антимонар­хічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідо­мості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мо­ви, культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, як нації.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка побудована на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі якого лежить національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гу­манізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, є характерною ознакою його світогляду.

Творчість Т. Г. Шевченка мала великий вплив на ду­ховну культуру українського народу, вона увійшла в золо­тий фонд культури європейської та світової. Твори Вели­кого Кобзаря, за визначенням І. Франка, принесли йому «невмирущу славу і всезростаючу радість». Відомий гру­зинський поет А. Церетелі, підкреслюючи світове значення творчості Т. Г. Шевченка, писав, що він «...перший дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких великих людей породжує велика нація, але вони крім своєї нації - належать іншим» *.Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993. С. 265-266

Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літе­ратурна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, де­мократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літе­ратури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мир­ний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Ле­ся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т. Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і гро­мадський діяч М. П. Драгоманов (184!—1895 pp.), діяль­ність якого становила якісно новий період у розвитку сус­пільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких грунтувався визвольний рух кінця XIX—початку XX ст.

Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, ви­ступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М. П. Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Гро­мада» (1878—1882 pp.).

М. II. Драгоманов увійшов в історію культури україн­ського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичні пісні малоруського народу», у співавторстві (1874—1875 pp.); «Малоруські народні перекази і опові­дання» (1876 p.); «Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880» (1881 p.); «Політичні пісні українсько­го народу XVIII—XIX ст.» (1883—1885 pp.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова.

У галузі літературознавства М. Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичиого ме­тоду. Він прагнув обгрунтувати пріоритетність загально­людських гуманістичних та естетичних цінностей у націо­нально-культурному розвитку. Про це свідчить його праця «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 p.).

Глибока ерудиція М. Драгоманова в галузі світо­вої літератури поєднувалась з прогресивними поглядами щодо місця і ролі української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути «по ідеях демократична, по манері — критична і реалістич­на, по мові — животворна».

М. Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби укра­їнської літературної критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток україн­ської літератури і передової літературно-естетичної думки.

Значення творчості М. Драгоманова для розвитку виз­вольних ідей на Україні, піднесення української культури високо цінували І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Павлик. На думку І. Франка, кра­щі , твори М. Драгоманова «запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку» *.Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1984. Т. 41. С 332.

У своі'х публіцистичних статтях та історичних дослід­женнях — «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Непо-літична політика», «Неправда не просвіта», «Довгі вуха нової гри» та інші М. Драгоманов обстоює ідеї про мож­ливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної» *,* Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К, 1970. Т. 1. С. 472.

Погляди М. Драгоманова у розв'язанні національного питання грунтувались на федералістичних позиціях. Не ба­чачи в той час реального грунту для державної самостій­ності України, він вважав за можливе виборювати полі­тичну і культурну самостійність українців на засадах фе­деративної системи.

Твердо дотримуючись федералістичних позицій, М. П. Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Одно­часно у статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На думку вченого, українці повинні зберігати вір­ність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені укра­їнці — писав він, — як правило, трудяться для всіх, тіль­ки не для України і її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кож­не слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною» **.** Субтельний О. Україна. Історія. К-, 1991, С. 254.

М. П. Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом, представниць­кий орган — земський або державний собор складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демокра­тизму — загальне виборче право ***.*** Кондратюк К- К. Нариси історії українського національно-визвольного руху XIX ст. Тернопіль, 1993. С. 62.

Наукова, просвітницька та культурна діяльність україн­ської інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, але й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імпе­ратора Росії Олександра її на особливій нараді в м.. Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М. П. Драгоманову та П. П. Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій та Московській гу­берніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Ем-ський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Усе це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обме­ження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встанови­ли контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», що видавала­ся у Львові, для поширення ідей, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович та церковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Льво­ві Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляху національно-культурного відро­дження українського народу.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Най­більш відомим серед філософів був С. С. Гогоцький (1813—1889 pp.) — професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем ї. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Він відо­мий також як автор «Філософського лексикону» в 4-х томах (1857—1873 pp.), що був одним з перших видань філософ­ського словника у Росії.

Визначним представником так званої «філософії серця» на Україні був професор Київської Духовної Академії, а згодом Московського університету П. Д. Юркевич (1826— 1874 pp.). В його творах відображена специфіка україн­ського світобачення, характерні ознаки національного сві­тогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвиває у праці «Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і Г. Сковорода, позначає символом «серце», що є виразом душевного стану людини. Душа знаходиться в глибині люд­ського серця, вона є вічною, так само як вічною і без­смертною є людина, що повністю залежить від Бога.

Філософські концепції, проповідувані українськими мис­лителями XIX ст., серед яких слід також назвати А. Спіра, К. Ганкевича, І. Федоровича, позначились і на інших сфе­рах духовної культури українського народу — літературі, театрі, мистецтві.

Важливим фактором прогресу української культури став деатр, який протидіяв русифікації, прищеплював масам любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. «Артистичне товариство» в Єлисаветграді вперше на Україні постазило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». В Києві діяв аматорський театр, де починали свою твор­чість композитор М. Лисенко (1842—1912 pp.) та драма­тург М. Старицький (1840—1904 pp.). У 1882 р. в Єлисавет­граді при активній участі М. Кропивницького (1840— 1910 pp.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. С адов-ський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856—1933 pp.), П. Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич, брат М. Садовського, 1859—1930 pp.), M. Заньковецька (справж­нє прізвище — Адасовська, 1854—1934 pp.), О. Вірина (справжнє прізвище — Колтановська, р. н. невід.—1926 p.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Пол­таві, Харкові, інших містах України.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вра­жали своїм талантом співачки сестри Круше.льницькі (Ган­на, 1887—1965 pp.; Соломія, 1872—1952 pp.).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю: оперні театри в Одесі (арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884—1887 pp.), Києві (арх, В. Шребер, 1897—1901 pp.) та Львові (арх. 3. Горголев-ський, 1897—1900 pp.), будинок Нової біржі в Одесі (арх. О. Бернардацці, 1894—3899 pp.), Львівський політехнічний інститут '(арх. Ю. Захаревич, 1873—1877 пр.) та ін.

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849—1921 pp.) та П. Забіла (1830—1917 pp.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні»), другий—• І в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т. Г. Шевченка, пам'ятник М. В. Гоголю в Ніжині).. Серед монументальних творів слід назвати пам'ятник Б. Хмель­ницькому в Києві (скульп. М. Микешин, 1879—1888 pp.).

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяють­ся В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко. Най­більш відомим був художник С. Васильківський (1854— 1917 pp.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі «Козача левада», (1893 p.), «Дніпровські плавні» (1896 р.), «По Донцю» (1901 р.) є справжніми ше­деврами мистецтва,

Ідеєю національного відродження була пройнята й му­зика тієї доби, яка розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська на­ціональна опера «Запорожець за Дунаєм» (1862 p.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813— 1873 pp.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили компо­зитори: П. Сокальський (1832—1887 pp.) — опери «Мазе­па», «Майська ніч», «Облога Дубна»; П. Ніщинський (1832—1896 pp.) — музична картина «Вечорниці» до дра­ми Т. Шевченка «Назар Стодоля»; М. Аркас (1852— 1909 pp.) — опера «Катерина»; О. Нижанківський (1863— 1919 pp.) — музичні твори на слова Т. Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс та­лановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та гро­мадський діяч М. В. Лисенко (1842—1912 pp.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відо­мими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», вокальні твори під за­гальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», ро­манси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К- Стеценко, М. Леонтоізич, Я. Степовий, С. Людкевич