Є. Інші поети української романтики

1. Для романтичної поезії і в інших країнах характеристичні гуртки і спілки, в яких викристалізовувалася думка та з яких окремі поети черпали своє поетичне надхнення. Але для романтики характеристичні і усамотнені поодинокі поети та мисленинки, що йдуть своїми власними шляхами, не оглядаючися на літературний загал. В українській романтичній літературі поетів останнього типу власне немас, принаймні немає самотніх поетів визначного маштабу. В пізніші роки такого типу був Куліш, але й він раніше прийняв чимало спонук від київського кола. „Самотні“ поети-романтики на Україні — другорядного значення.

2. Справді цілком самотним поетом є поляк Тимко (власне Хома) Падура (1801-70). Довгий час (від 1825 р.) його пісні розходилися в рукописах та усній передачі, видрукувано частину їх лише 1844 р. Його романтика — романтика козацтва, що змальоване в стилі „романтики жаху“: /475/

Козак пана не знав звіка,

бо зродився на степах,

ставси птахом з чоловіка,

бо ріс в кінських стременах.

. . . . . . . . . . . . . . .

Його сльоза не спиняє,

він не любить лесних слов;

що там в небі — він не знає,

а на землі знає кров.

Сам, як дикий син природи,

де покаже мстиву твар,

красять землю, красять води

крови річки і пожар...

. . . . . . . . . . . . . . .

Нам наймильше так кінчити,

якби душу чорт схватив!

. . . . . . . . . . . . . . .

Козацьке минуле в кожному разі для нього велике: „слов’янський Маратон“: Січ —

О мати наша! ти єдине вільне

в цілій слов’янів родині

чадо розкішне, горде, свавільне...

Але козака Падура малює в ідилічних відносинах з поляком:

Одна мати, одні хати,

разом в полі ставав кіш;

разом жилось, разом билось,

в однім горшку прів куліш...

Звіка вільні і свавільні,

не пускали шабель з рук:

разом в радах, разом в звадах,

Що ж урядили для внук?

Падура наслідує почасти народні пісні, навіть думи, хоч типові пісенні вирази і рідкі: „на могилі ворон кряче“, „в тім сурми озвались“ і т. д. Виразніше у нього ноти романтичні, від образів козака до краєвидів: „Вже мрачні тумани дунулись з вітром за могили...“:

З-під хмар місяць, як птах на могилі,

тужить безсонний в небесній пустині... /476/

Закотився місяць в хмарах,

свище буря по горах...

Суміш, сумно, місяць глибоко

за хмару в небо забіг...

Ніч була темна, вітер з нив широких

з листям з долини котив чорні хмари...

і т. д. Певний вплив мав Падура, очевидно, на початки харківської романтики. Хоч мова його не завжди чиста („слов“, „для внук“, такі слова, як „щадки“. „поїсущий“ і т. д.), але помилки лише рідкі. До того розміри його віршів здебільша не тонічні, але наближаються до народних, ужитих пізніше Шевченком.

3. Найвизначніший український самотній поет в Євген Гребінка (1812-48). Але центр його літературної ваги — його російські твори, зокрема ті, що належать до „української школи“. Земляк та молодший співучень Гоголя у Ніжені, він стилістично часто вдало наслідував свого великого земляка без його глибини та блиску. Розвиток його в його російських творах — розвиток від романтики до „натуралізму“. Розвиток того самого Гребінки в українських творах — розвиток від „котляревщини“ до несміливих початків романтизму. На українському ґрунті він ніби залишився позаду своїх власних російських творів. Трохи чи не найбільше заслужився Гребінка перед українською літературою виданням альманаху „Ластівка“ (1841) та тими інформаціями про романтику, головне російську, які він постачав Шевченкові.

Почав свій поетичний шлях Гребінка переспівом „Полтави“ Пушкіна (1831), деякою мірою травестійним. Цей переспів — якщо й не цілком у тоні „Енеїди“, то в кожному разі травестійних місць досить, щоб цілком знищити усі мотиви боротьби за волю, що почуваються в Пушкінській поемі, та приглушити трагічно-величні ноти постаті Мазепи (та й Петра I), Досить прочитати такі рядки, як: „збиралась... песиголовців череда“; коли в Пушкіна закоханий в Марію козак „если кто, хотя случайно пред ним Мазепу называл, то он бледнел, терзаясь тайно и взоры в землю опускал“, то у Гребінки його переживання змальовано так:

Найкращий був між козаками

один ще молодий козак,

і цей з другими парубками /477/

гарбуз ісхрумав, неборак...

Ім’я пресучого гетьмана

. . . . . . . . . . . . . . .

кусавши чорний ус, ворчав...

Замість „на плахе гибнет Чечель смелый“, Гребінка пише „і згинув Чечель, як блоха“;’ Кочубеїха відхиляє сватання Мазепи до її дочки словами: „Бридкий, мерзенний! глянь, поганець! Чи можна? ні, паскудний ланець!“ і т. д. Але поруч таких травестій — місця, котрі якщо і не дорівнюють творові Пушкіна, то в кожному разі добре передають романтичний стиль його поеми. „Простацький“ стиль панує і в українських листах або невеликих прозаїчних писаннях (передмова і післямова до „Ластівки“) Гребінки.

Значення його в українській літературі в його байках („приказки“) та інших віршах. — Байки Гребінки (всього три десятки) певною мірою протилежність байкам Боровиковського. Вони досить балакучі, виклад — широкий, з подробицями, іноді не потрібними.

Живі і дотепні банки Гребінки хоч і належать до цього ґатунку, улюбленого в клясицизмі, але Гребінка руйнує традиційну форму. Відходить він у байці і від типової для українського клясицизму травестії; жива і чиста мова, має лише небагато вульґаризмів, хоча Гребінка пише для селянина або вкладає оповідання в уста селянинові. Ось приклад коротшої байки „Ячмінь“:

Син

Скажи мені, будь ласкав, тату!

чого ячмінь наш так поріс,

що колосків прямих я бачу тут багато,

а деякі зовсім схилилися униз.

Мов ми, неграмотні, перед великим паном,

мов перед судовим на стійці козаки.

Батько

Оті прямії колоски

зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром,

котрі ж поклякнули — то божа благодать:

їх гне зерно, вони нас мусять годувать.

Син

Того ж то голову до неба зволить драть

наш писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу... /478/

Батько

Мовчи! почують — будеш битий.

Почасти сюжети байок перейняті з чужих літератур. (Красицького, Крилова). Чистота мови та зразкова композиція роблять байки Гребінки важливими представниками цього ґатунку в українській літературі.

Кілька окремих ліричних віршів — здебільша пісні, з типовими для другорядних поетів української романтики сентиментальними настроями журби. Найвідоміша з них „Ні, мамо, не можна нелюба любить“ зробилася міщанською піснею, як до речі і кілька російських віршів-пісень Гребінки.

4. Осип Бодянський (1808-77), надзвичайно заслугований як видавець українських пам’яток, що майже ціле життя прожив у Москві, в раніші роки життя виступив як український поет. Здається, під впливом Максимовича в Московському університеті він звернувся до студій народної поезії, його дисертація „О народной поезии славянских племен“ (1837) належить до перших романтичних розвідок на цю тему в російській літературі. 1833-5 рр. він друкує кілька віршів та окремою книжкою (псевдонім „Ісько Материнка“) „Наські українські казки“. Романтичні мотиви (національні — „епітафія“ Богдану Хмельницькому та вірш „Кирилу Розуму“ та казкові — три казки) оброблено дуже примітивно, чистою та простою, але мало поетичною мовою. „Казки“ — наївна спроба „етнографічної романтики“.

Ніби нав’язує свої оповідання до народних переказів із свого села Хома Купрієнко, що видав 1840 р. „Малороссийские повести и рассказы“. Стилістично та тематично вони дуже безпорадно наслідують Гоголя: „Недобрий віщун“ — історія відьми-упириці, „Втоплениця“ — нагадує „Майскую ночь“ Гоголя. Утоплениця-панночка допомагає одруженню двох коханців селян, „Як нажито, так і прожито“ — варіянт „Ночі під Івана Купала“ Гоголя, це історія селянина, що за скарб продав душу чортові ,„Ні! не втечеш...“ — оповідання про відьмака, що по смерті ходить з могили до своєї жінки. Літературно ця фантастично-етнографічна романтика дуже премітивна.

Так само етнографічний характер мають і фальшовані думи О. Шишацького-Іллича (1828-59), що є так само продуктом романтичної літератури, як і фальшовані думи, видані Срезневським. Власні вірші і поеми Шишацького, видані в Чернігові двома збірками 1856-7 рр., невисокої якости. /479/

5. Два поети з Полтавщини, що житія їх обох проходило манівцями поза тісними зв’язками з українськими літературними колами, обидва дають зразки тієї романтики смутку та журби, якої найвиразнішим представником був М. Петренко. Це Віктор Забіла (1808-69) та Олександер Афанасьсв-Чужбинський (1817-75).

Забіла варіює на різні лади ту саму тему „Сонце сходить — я нужуся, а заходить — плачу“, „цілий вік свій усе плачу на лиху годину“, мотивуючи свій смуток нещасним коханням:

Повіяли вітри буйні

з холодного краю,

розлучили з дівчиною,

котру я кохаю...

...котру люблю дівчиноньку,

тієї не бачу,

довго й чутки я не маю

про милу дівчину...

Замість соловейка поет хоче слухати пугача:

Пугач мені так годиться:

стогне — не співає...

Нехай стогне коло мене

та смерть возвіщає...

Одно мені тепер в світі

тільки вже зосталось

щоб скоріше серце моє

з світом попрощалось.

Щирість почуття не викупає однотонности настрою, браку ориґінальних образів та бідности почасти не дуже чистої мови.

Чужбинський, що писав і численні прозаїчні російські твори, тримається тону чутливого романтичного романсу-пісні. Його вірш:

Скажи мені правду, мій добрий козаче,

що діяти серцю, коли заболить?

Як серце застогне і гірко заплаче,

і дуже без щастя воно заквилить?

здобув надзвичайної популярносте. Поруч цього Чужбинський досить вдало наслідує народні пісні:

...козака згадайте,

котрий десь то на чужині, /480/

сердега убогий,

піде шукать поміж людьми

своєї дороги,

котрий вік свій промандрує

з пустими руками,

вставаючи й лягаючи,

вмиється сльозами...

...травка зв’яне, травка зсохне

коню вороному,

отрутою вода стане

мені, молодому.

На тій шовковій травиці

багато отрути,

а з тієї криниченьки

пив мій ворог лютий.

Або малює українські пейзажі:

Мов синяя стрічка, Донець під горою,

круг його ліси та широкі луги;

мов килим зелений здаються весною

у квітах пахучих його береги...

А там зеленіє гора за пісками,

через гору стежечка геть простяглась,

пішла по байраках, горами, степами...

Романтика Чужбинського знає й минуле, але лише „незабутнє, стародавнє“ і т. д. Навіть поезія Шевченка для нього лише співи „на руїнах Січі...“

Добре змальовані образи Чужбинського псує його часто невдала мова: „на тій травиці... багато отрути“, „мов килим... здаються... береги“, „через гору“ і т. д.

Романтик є й Семен Метлинський, брат Амвросія. Його збірки („Мова з України“ 1858, 2-га частина 1864) майже цілком наслідування народної поезії, віршів Амвросія Метлинського, Пушкіна та Лермонтова. Перевага сумних мотивів залежить від взірців автора, але дозволяє нам згадати його разом з визначнішими українськими мелянхолійними романтиками.

Цікаво, що другорядні поети української романтики, наслідуючи Шевченка не потрапляють іти за ним ані в його віршовому ритмі, ані в його римах.

6. Характеристичні для української літератури подивугідні твори мішаного стилю, не без впливу романтичної форми /481/ байронічної поеми писані поеми (вплив російських письменників та Шевченка), що не підносяться над рівнем травестії (іноді без наміру автора). Треба згадати „Вечорниці“ П. Кореницького (1841), де сполучаються стиль „Енеїди“ з запозиченнями з Пушкіна, „Вовкулаку“ Ст. Олександрова (1841) з романтичним сюжетом, ідилічну поему „Наталя“ (1844) та авантюрну „Гарасько“ (1845) — наслідування „Кавказского пленника“ Пушкіна — М. Макаровського (1783-1846) та ще 1855 р. „До чумаків“ та „Гайдамаків“ П. Морачевського (народ. 1806). Як ми бачили, і Гребінка не утримався від елементів травестійних, переспівуючи романтичну „Полтаву“. Є такі елементи і в (невисокої вартости) балядах (серед них „Ївга“ — переспів славнозвісної „Ленори“ Бюрґера) та інших перекладах Білецького-Носенка. Кілька анонімних творів, друкованих та рукописних, дійшло до нас (серед них навіть фраґмент великої поеми „Кочубей“ з р. 1828), — майже всі вони репрезентують той самий мішаний стиль — вплив „котляревщини“ нелегко було перебороти. Але „романтичні“ поеми з рядками як:

А я кобзу лиш настрою,

ту, що в Орфія украв,

під Парнаською горою

як в шинку із ним гуляв...

А грек, набивши добре шлунок,

сміявся та лигав пивце...

...наша кобза в Петенбурсі

колись то буде грати в лад

і т. д. можливі лише тим, де немає ніякої цікавости до проблем літературного стилю.

7. Поруч Падури ще кілька польських письменників уживали української мови. Вірші Антона Шашкевича, „короля балагулів“ — лише жарти. Спиридон Осташевський (1797-1875) видав 1850 р. „Пів копи казок для веселого мира“, а 1869 „Пів сотні казок для веселих людей“ — це перекази народних леґенд не без травестійних нот. Майже цілком забуті інші польські поезії українською мовою К. Ценґлєвича, Яна Позняка, Л. Венґлинського.