Лібералізація культурного життя

Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але загалом сприяв громадському пробудженню, національному від­родженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали "Прапор" (1956), "Радянське літературознавство" (1957), відновився вихід журналу "Всесвіт" (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки — Спілка Журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання "Українського історичного журналу" та першої "Української Радянської Енциклопедії". Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, "Антології української поезії" та ін.

Критика культу особи поклала край "сталініані" в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені "вождю всіх народів". Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму. В зв'язку зі святкуванням 150-річчя від дня народження Кобзаря у Москві було споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку (роботи М. Грицюка, Ю. Сінкевича, А. Фуженка). Того ж року у Львові відкрито пам'ятник І.Франку, виконаний В. Борисенком, Д. Крвавичем, Е. Миськом, В. Одрехівським, Я. Чайкою та А. Шуляром. Цікаві твори станкової скульптури створили М. Рябінін і В. Сколоздра ("Олекса Довбуш"), Г. Петрашевич ("Дитино моя") та інші митці. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалась в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітек­тури.

Розвиток національної культури загальмував новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р. Він надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва. Проти цього закону рішуче виступили представники творчої інтелігенції, які слушно вбачали в ньому інструмент національного нівелювання і знеособлення. Гіркі плоди цього закону даються взнаки ще й донині.

В цілому ж лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані "Зачарована Десна" і "Поема про море" О. Довженка, "Гомоніла Україна" П. Панча і "Вир" Г. Тютюнника, "Людина і зброя" О. Гончара та "Правда і кривда" М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників, які на початку 50-х років були об'єктом критики борців проти космополітизму й буржуазного націоналізму. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву "шестидесятників". Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукопи­сах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше кажучи, український "самвидав".

Серед зачинателів руху "шестидесятників" були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викли­кали збірки поезій Л.Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім", що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. В 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою "Любов і ненависть". Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників — поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на серпневому (1962 р.) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи партії. Але широкий наступ на шестидесятників розпочався наприкінці 1962 p., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції у Москві. Ця зустріч відбулася після того, як М. Хрущов відвідав виставку модерністського мистецтва, яке не зрозумів, не сприйняв і різко розкритикував. Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом, будь-якими но­ваціями, що виходили за рамки традиційного реалістичного мистецтва, було підхоплено і в Україні. Творча праця знову ставилася під жорсткий адміністративний контроль. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, які підтримували "шестидесятників". На зустрічі представників української творчої інтелігенції з ідеологічними працівниками в квітні 1963 р. критиковано І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського. Йшла кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінського періоду. В західних областях УРСР пророблялася група "формалістичних теоретиків" з Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва. Словом, почалося згортання процесів лібералізації і з'явилися перші ознаки ресталінізації суспільства.

На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. В ній взяло участь понад 800 осіб і було зачитано 27 доповідей. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову (таку позицію займав, наприклад, російський мовознавець А. Агаєв).

Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб у всіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання вести українською мовою; у всіх дошкільних установах, де є діти українського населення, виховання провадити українською мовою; у всіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи вести українською мовою; інститути, видавництва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік переклада­лися на українську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично невирішеними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки.

АНТИЦЕРКОВНА КАМПАНІЯ

Процес лібералізації суспільства, що почався після смерті Сталіна, наклав певний відбиток на політику властей щодо релігії та церкви. Восени 1954 р. з'явилася постанова ЦК КПРС "Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення". За рішенням Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня 1955 р. відмінено реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков. У 1956 р. почалося повернення репресованих священиків, у тому числі ліквідованої 1946—1949 pp. Української греко-католицької церкви.

Однак наприкінці 50-х років становище різко змінилося. КПРС брала курс на побудову комунізму, на форсоване "подолання" релігійності, надзвичайно посиливши адміністративне втручання і діяльність релігійних організацій. Прийняті тоді акти значно обмежили можливості відкриття церков, проте істотно полегшили їх закриття, передавши вирішення цього питання з відання Ради Міністрів УРСР у компетенцію облвиконкомів. Місцеві органи влади встановили жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами, фінансовою і господарською діяльністю церкви.

Восени 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла кілька постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. За рішенням Ради Міністрів УРСР, площа землі, що перебувала в користуванні всіх монастирів України, зменшилася з 357 га до 60 га, тобто майже в шість разів. В особливо тяжкому становищі опинилися монастирі, в яких переважали старі монахи (таких була більшість), оскільки їм заборонили використовувати найману робочу силу і не дозволяли приймати осіб, яким не виповнилося 30 років. У 1958 р. в СРСР налічувалось 63 монастирі і скити, з них в Україні 32 монастирі та 8 скитів. Зусиллями партійних і державних органів лише за літо 1959 р. в Україні було закрито 8 монастирів і скитів.

Восени 1958 р. прийнято постанову про податки на виробництво свічок у церковних майстернях, яка послаблювала економічну основу існування церкви. Навесні 1959 р. Рада у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР відновила реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков, яку здійснювали уповноважені цієї Ради або місцеві радянські органи. Того ж 1959 р. за рішенням Президії ЦК КПРС було вжито заходів, спрямованих на припинення паломництва і закриття святих місць. Усе це відображало новий наступ на церкву, яку М.Хрущов називав "агентурою буржуазної ідеології".

У 1958 р. в Україні було закрито 64 церкви і молитовних будинки РПЦ, причому в усіх областях. У 1959 р. закрито вже понад 260 церков і молитовних будинків, з них найбільше — у Київській, Запорізькій, Вінницькій, Дніпро­петровській областях. Протягом наступних років кампанія проти церкви набрала ще більшого розмаху: 1960 р. було закрито 747, 1961 р. — 997, 1962 р. — 1144 церкви і молитовних будинки, особливо багато православних храмів закрито у Львівській, Вінницькій, Івано-Франківській, Тернопільській та Хмельницькій областях.

Навесні 1961 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову "Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи". У тому ж році без широкого розголосу силами партійно-радянського активу проведено облік релігійних об'єднань, молитовних будівель та майна, що перебували в користуванні церковних органів. На той час в Україні залишилось лише 13 православних монастирів і 2 духовні семінарії в Одесі та Луцьку. Крім того, початок 60-х років відзначився посиленням переслідування представників незареєстрованих сект, насамперед п'ятидесятників та єговістів.

На середину 60-х років в УРСР налічувалось близько 4,5 тис. діючих і майже 1,1 тис. закритих церков і молитовних будинків РПЦ, найбільше їх було в Львівській, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській та Вінницькій областях. У середині 60-х років в Україні залишилось 9 монастирів, у тому числі 2 чоловічих і 7 жіночих, в яких перебувало 900 осіб.

...

НОВІТНЯ РУСИФІКАЦІЯ