Службова бесіда. Правила ведення службової бесіди.

Службова бесіда — один із різновидів ділової бесіди. Найчастіше — це розмова керівника з підлеглим. На думку психологів, такі бесіди сприяють підвищенню інтересу працівника до роботи, налагодженню тривалого ділового контакту, підсилюють авторитет керівника і довіру підлеглого.

Фахівці виробили певні правила ведення службових бесід. До такої бесіди треба готуватися заздалегідь. Слід поцікавитися особистістю майбутнього співрозмовника, його нахила­ми, захопленнями. Напруженості на початку розмови можна уникнути завдяки приязній і ввічливій манері звертання, інтересу до особистих і службових справ співрозмовника. Розмова стане приємнішою й невимушеною, якщо підлеглий пересвідчиться у щирості намірів керівника.

У вирішальний момент бесіди — після з'ясування фактів, позиції підлеглого і викладення керівником свого розуміння справи — начальник має стимулювати дальшу діяльність пра­цівника, поставивши перед ним конкретне завдання. У цій ситуації керівникові треба бути вкрай обережним і тактов­ним. Слід пам'ятати, що у взаєминах керівника і підлеглого наказовий тон спілкування, навіть якщо людина має право розпоряджатися, викликає або протест, або пасивність. Коли людина відчуває, що нею намагаються маніпулювати як річчю, у неї виникає бажання ухилитися від цього або зробити ступінь тиску мінімальним. Беручи це до уваги, керівникові слід вживати коректних за формою і змістом словесних і несловесних засобів, повідомляючи підлеглого про поставле­не перед ним завдання.

Під час бесіди треба говорити чітко, переконливо, не поспішаючи. Протягом бесіди варто змінювати інтонацію, ак центи, щоб мова не була монотонною, невиразною. Важливо, щоб підлеглий і особливо керівник до кінця вислуховували
одне одного, якомога уважніше сприймали сказане співроз­мовником. Керівникам рекомендують дотримуватися таких правил службової бесіди:

1. Визначте перед собою конкретні завдання.

2. Заздалегідь складіть план бесіди.

3. Визначте час, потрібний для досягнення своєї мети.

4. Виберіть місце й час проведення бесіди з урахував ням впливу її на результати.

5. Напочатку бесіди створіть атмосферу взаємодовіри.

6. Від початку й до завершення бесіди дотримуйтесь основного напряму, що веде до поставленої мети.

7. Будьте на висоті становища.

8. Зафіксуйте набуту інформацію в придатній для подальшого використання формі.

9. Припиняйте бесіду, досягнувши поставленої мети.

У свою чергу до запрошених на бесіду ділових людей теж висувається низка вимог.

Основна вимога — пунктуальність. На місце зустрічі треба прийти на п'ять хвилин раніше від призначеного часу. Слід заздалегідь уточнити адресу, вид транспорту, яким Ви поїдете. Навіть коли Вам і не подадуть знаку, що незадоволені запізненням, за Вами у цій фірмі збережеться репутація людини неввічливої.

Вважається, що неохайний вигляд — це неповага до співрозмовника. Отже, одягатися треба охайно в традиційно­му стилі: повсякденний костюм, скромна краватка, добре вичищене взуття.

Прийшовши за дві-три хвилини до зустрічі в приймальню, чітко назвіть секретареві свої ім'я, прізвище, мету приходу.

Під час бесіди слід уважно слухати співрозмовника, не можна робити нервових рухів, крутити в руках якісь пред­мети або щохвилини поглядати на годинник.

Відповідати на запитання потрібно якомога чіткіше й лаконічніше, бо безперервне красномовство справляє таке саме несприятливе враження, як і бурмотіння та заїкання. У діло­вих бесідах фіксований не тільки початок, а й закінчення. Трапляється, захопившись відповідями, відвідувач згадує про власне запитання, коли час зустрічі вичерпався.

Нарешті, не можна затягувати бесіду — розмову варто завершити за мить до того, як відчуєте себе зайвим.

Найважливішими етичними принципами в бесіді керів­ника з працівником при прийомі на роботу є:

конфіденційність (забезпечення умов для щирої і відвертої бесіди, особливо при викладенні причин звільнення з колишньої роботи);

доброзичливість (ставлення до співрозмовника має бути позитивним, схвальним; Ваше схвалення і психологічна про­никливість допоможуть йому точніше висловити свої думки, не замовчуючи істотного; навпаки, негативне ставлення відра­зу викличе у співрозмовника захисну реакцію, почуття не­впевненості, настороженість, потайливість);

психологічна проникливість (здатність до розуміння іншої людини, її емоційного стану, вміння підтримувати роз­мову, вирішувати конфліктну ситуацію, давати належну оцін­ку культурі мови, виразу обличчя співрозмовника);

тактовність (повага до співрозмовника, обережність у висловлюваннях, вміння надати йому психологічну підтрим­ку і словом, і жестом тощо).

16.Власне українська та іншомовна лексика у професійному мовленні. Доцільність використання у фаховому мовленні іншомовної лексики.В лексиці української мови за походженням розрізняють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.

Серед успадкованих найдавнішими є слова

індоєвропейського походження. Це назви частин тіла, природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, кров, око, язик, ніс, сонце, дерево, стояти, їсти, життя тощо.

Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах із певними фонетичними змінами: чоловік, шия, рот, тіло, мило, душа, сторона, межа тощо.

Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження: диво, гріх, правда, кривда, честь.

Власне українська лексика - це слова, що створилися и українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови: людина, держава, громада, приміщення, оранка, сіяч, зайвий тощо.

В сучасній українській мові вживаються й іншомовні слова, тобто засвоєні з інших мов. Вони влилися до складу української мови з різних джерел. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законам фонетики й граматики, пристосувала до правил українського словотвору і семантичних систем.

Основу лексичного складу мови становить загальновживана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і є стилістичним фоном для інших видів лексики.

Лексику за сферою використання можна поділити па групи:

- науково-термінологічна лексика, яка обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності;

офіційно-ділова лексика - використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях;

- професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва.

Кожна професія має своє коло професійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, і офіційно-виробнича лексика, і загальновживані слова, що використовуються в даній сфері й набувають фахового значення.

Як відомо, діловий стиль української мови сформувався пізно, тому в основному він спирався на давні зразки й на те, що було створене в цьому плані в інших народів. Тому не випадково в діловому стилі сьогодні так багато запозичень.

Іншомовні слова – слова запозичені з різних мов. Іншомовні слова вимагають до себе критичного ставлення. Їх слід вживати у разі потреби, коли немає відповідного еквівалента в українській мові, або вони дістали міжнародне визнання. До міжнародних належать терміни фінансові, бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків (бланк, штраф, бандероль, віза, гриф, маркетинг, менеджер, фінанси, бюджет, авізо, дебет).

Щоб правильно застосовувати іншомовні слова, треба дотримуватись таких правил:

– не вживати у тексті іншомовні слова, якщо є відповідники в українській мові /апелювати – звертатися, аргумент – підстава, доказ, домінувати – переважати, екстраординарний – особливий, координувати – погоджувати, лімітувати – обмежувати, пріоритет – першість, репродукувати – відтворювати, симптом – ознака, шеф – керівник/;

– запозичене слово слід вживати правильно, відповідно до його значення (Ефективність режиму економії залежить від того, наскільки лімітуються фінансові витрати). У цьому реченні половина слів запозичені, а слово лімітуються вжите ще й неточно, оскільки ліміт – це гранична норма, то лімітуютьсяне витрати, а кошти;

– не вживати в одному тексті власне українське слово та його іншомовний відповідник (координувати – погоджувати, екстраординарний –- особливий, фіксувати – записувати, лімітувати – обмежувати, прерогатива – перевага, симптом – ознака).

При виборі запозиченого чи власнемовного слова слід звертати увагу на відтінки у його значенні (сервіс – обслуговування: сервіс – це будь-яке обслуговування, а обслуговування – тільки побутових потреб населення).

Отже, і добір, і вживання іншомовного слова в професійному тексті диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту.

17.Історія становлення і розвитку української термінології. Основні термінологічні словникиТермін (від латин, terminus - межа, кінець) - це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини.Термінологія - 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни , 2) сукупність термінів певної мови або певної галузі. Термінологія - це не хаотична сукупність слів, а організована на логічному й мовному рівні система спеціальних назв.

Науку, що вивчає термінологію, називають термінознавством. Біля витоків творення української термінології стояли науковці І. Верхратський, В. Левицький, О. Курило, О. Огоновський, І. Пулюй та інші. Вони доклали багато зусиль до вироблення фахової термінології з різних наукових і технічних галузях, прагнули до того, щоб термінологія була "всеукраїнська і поєднувала елементи власне національного і міжнародного.

На сьогодні виділяють 6 основних етапів історії української термінології:

1. Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (ІХ – перша половина ХІХ ст.).

Важливу роль у поширенні наукових знань та професіоналізму в Україні відіграли Острозький культурно-освітній центр (1580–1608); братські школи, що виникали в ХVІ–ХVІІ ст. у Львові, Вільні, Бересті, Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Кременці та інших містах; Київський культурно-освітній центр (Братська школа – з 1615 р., Києво-Могилянська колегія – з 1632 р., Києво-Могилянська академія – з 1701 р.). Уже в ХVІІ ст. вчений Києво-Могилянської академії Г. Кониський обґрунтував теорію терміна.

2. Період другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Діяльність Наукового товариства імені

Тараса Шевченка

У 1873 р. у Львові засновано Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке з 1892 р. стає першим українським науковим центром на зразок європейських академій. Термінологи НТШ мали різні погляди на розвиток української термі­но­логії, тому виокремились такі дві групи науковців: 1) прихильники терміно­творення в дусі народної мови, на її основі й за її законами (В. Левицький,
І. Пу­люй, І. Верхратський, І. Кандяк, Р. Цегельський); 2) симпатики запровад­жен­ня в українську мову інтернаціональної термінології (І. Горбачевський,
С. Рудницький, М. Вікул, А. Семенцов).

3. Третій період, пов’язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні (1913 р. – у

Києві, 1918 р. – у Луганську).

Активно опрацьо­вувати та творити українську термінологію почали після проголошення Української Народної Республіки (1917 р.), коли було скасовано заборони щодо української мови. У цей час зацікавлення термінологією набуває масо­вого характеру, над виробленням української термінології працювали Україн­ське наукове товариство в Києві (голова М. Грушевський).

4. Період діяльності Інституту української наукової мови.

Українське мовознавство, зокрема термінологія, за влучним висловом ві­до­мого українського термінолога А. Вовка (США), пережило “золоте десяти­річчя” (1921–1931), яке залишиться безпрецедентним у світовій практиці. ІУНМ структурно поділявся на шість відділів: природничий, сільськогосподарський, соціально-економічний,технічний,мистецький, правничий.

5. Період функціонування української термінології 1932–1990 років.

У тридцятих роках розпочалось переслідування українських мовознавців. Програмними стали статті “На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті ” А. Хвилі, “Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння ” О. Фінкеля.

В Україні впроваджено унікальний, виключно радянський винахід: формально національну (українську) мову не забороняли, навпаки, говорили про бурхливий її розквіт, благотворний вплив на неї “братньої” мови, але насправді її розвиток коригували в потрібному політичному напрямі.

6. Сучасний період розвитку української термінології
(90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.)

Перекладні словники- найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників. При цьому більшість із них - російсько-українські видання, що зумовлено як об’єктивними потребами професійного спілкування, так і синдромом залежності, виробленим у попередні століття.

Енциклопедично-довідковісловники подають пояснення наукових понять, а не просто фіксують терміни.

Тлумачно-перекладнісловники - це праці змішаного типу, які перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення.