Система міжнародного співробітництва як елемент соціокультурного проектування

Соціокультурне проектування - це специфічна технологія, що представляє собою конструктивну, творчу діяльність, сутність якої полягає в аналізі соціоультурних проблем і виявленні причин їх виникнення, виробленні цілей і завдань, що характеризують бажаний стан об'єкта (або сфери проектної діяльності), розробці шляхів і засобів досягнення поставлених цілей.

Соціокультурне проектування здійснюється за допомогою відповідної технології і має на меті перетворення дійсності.

В якості об'єкта соціокультурного проектування виступає складне утворення, що включає в себе дві підсистеми: соціум і культуру.

Основними результатами соціокультурного проектування є програма і проект.

Програма - це розгорнутий документ, який опрацьовує в масштабах конкретної території (району, міста, регіону, федерації) всю сукупність умов, необхідних для оптимізації культурного життя (тобто процесів створення, збереження, трансляції та розвитку культурних цінностей, норм, традицій, технологій) і включає в себе, крім аналізу соціокультурної ситуації та обгрунтування пріоритетів культурного розвитку, функціонально-змістовні моделі установ і організаційно-управлінських структур, а також матеріально-технічне, організаційне, кадрове та інформаційне забезпечення реалізації намічених в рамках програми заходів, акцій, ідей, ініціатив.

Проект може існувати у двох формах:

а) як складова частина програми, що представляє собою форму конкретизації та змістовного наповнення пріоритетних напрямів розвитку соціокультурної життя території;

б) як самостійний варіант вирішення локальної проблеми.

Одним з елементів соціокультурного проектування є система міжнародного співробітництва.

Система міжнародного співробітництва – система добровільної співпраці, взаємодії, в якій виключається застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації спільних інтересів.

У сфері міжнародного співробітництва як елемента соціокультурного проектування здійснюється аналіз існуючих соціокультурних проблем та пошук шляхів їх вирішення, створення міжнародних культурних контактів, підготовка міжнародних проектів у сфері культури.

Так наприклад одним з механізмів реалізації завдань і цілей Європейського Союзу у сфері культури є запроваджені Європейським Союзом відповідні програми. Так Європейський Союз започаткував надання грантів у секторі культури через Європейський Соціальний Фонд, Європейський Фонд Регіонального розвитку. Пріоритетними напрямами підтримки культурної діяльності стали заходи щодо збереження культурної спадщини, розвитку мистецтва і літератури.

Європейською Комісією реалізується програма «Культура» (2007-2013), яка сприяє міждержавному руху культурних продуктів, працівників культури та налагодженню міжкультурного діалогу. Метою програми є сприяння культурному різноманіттю та збагачення культурної спадщини через міждержавне співробітництво, в т.ч. з країнами-партнерами ЄС. Програма спрямована на реалізацію наступних завдань: забезпечити рух працівників культури, посилити міждержавний обмін культурними продуктами та міжкультурний діалог.

Одним з векторів міжнародного співробітництва як елементу соціокультурного проектування є транскордонне співробітництво. В рамках програми транскордонного співробітництва реалізуються проекти між адміністраціями, приватним сектором та громадськими організаціями прикордонних країн-сусідів, які охоплюють також сектори туризму і культури.

Основним позабюджетним джерелом фінансування соціокультурних програм міжнародного співробітництва є Фонди. У сфері культури і мистецтва діють такі відомі фонди як Міжнародний Фонд "Культурна ініціатива" (Дж. Сорос); Фонд допомоги творчій молоді; Міжнародний Євразійський Фонд «Демократичні реформи. Засоби масової інформації. Розвиток недержавних організацій». Фонди в суспільно-політичній і соціальній сфері: Інститут «Відкрите суспільство».

У каждого свій автор

21. Значення футурології для прийняття державно-управлінських рішень

Прогнозування в державному управлінні - це визначення спектру можливих і неможливих змін об’єкту державного впливу та середовища, в якому він функціонує. Оперуючи з майбутнім в аспекті бажаності–небажаності й можливості-неможливості, цілепокладання й прогнозування є взаємозалежними та взаємодоповнюючими процесами в цілісному процесі державного управління і лише за умови їхнього органічного поєднання можуть бути ефективними. Односторонність державного моделювання майбутнього або низький рівень координованості пізнавальної діяльності органів державної влади у зазначених вимірах тягне за собою й низьку результативність місії держави, націленої на творення гідного для народу майбутнього.
У зв’язку з цим виділено чотири основних типи функціонування та взаємодії цілепокладання й прогнозування в процесі формування, прийняття та реалізації державноуправлінських рішень: індиферентні, коли органи державної влади мало приділяють уваги майбутньому як в цільовому, так і прогностичному аспекті; прогностично мало виважене цілепокладання; безцільове прогнозування; реципрокна (синергетична) взаємодія цілетворчої та прогностичної функцій державного управління.
Реалізація місії держави щодо творення гідного майбутнього для суcпільства здійснюється через розв’язання протиріччя між бажаним та можливим у формі планування, яке полягає в моделюванні потрібного у майбутньому порядку дій щодо переведення бажаного в реальне й уникнення небажаного майбуття, або підготовки захисних заходів на випадок його реалізації. Обґрунтовується похідний характер функції державного планування від цілепокладаючої та прогностичної функцій держави.
Встановлено, що внаслідок наявності у об’єктів державного цілепокладання власної здатності до цілеутворення виникають ситуації владно–підвладного цільового консонансу та владно–підвладного цільового дисонансу, який може розв’язуватися шляхами силового примусу, зацікавлення підвладних до цілездійснення у матеріальній або фінансовій формі; переконання підвладних щодо повної відповідності цілей влади їх інтересам.

Виявлено, що в історичній практиці державного управління мали місце гіпертрофія функції державного цілепокладання як у надмірній жорсткості та детальності стратегічного цілепокладання й планування, так і тотальному його характері, а також недооцінка важливості самоцілепокладання об’єктів державного управління.
Найбільш конструктивні зразки налагодження ефективної взаємодії державного цілепокладання та прогнозування були знайдені у західних варіантах розбудови індустріального суспільства, якому вдалося уникнути гіпертрофії державного цілепокладання та планування шляхом надання більшої свободи в сфері суспільного самоцілепокладання через розвиток ринкової економіки та громадянського суспільства. У цих країнах спостерігався також сплеск в дослідженнях майбутнього в широкому спектрі варіантів як бажаних, так і небажаних сценаріїв.
Тому вплив прогнозування у цих державах був домінуючим щодо цілепокладання та планування. У сучасній Україні відбувається поки що гіпертрофія державного цілепокладання та планування порівняно з оптимальними його формами в розвинених країнах. У сучасній Україні хоч і з’явився плюралізм в державному прогнозуванні, але воно ведеться поки що менш активно, ніж у розвинених країнах.
Встановлено, що пріоритетною метою сучасного державотворення та державного управління є розбудова інформаційного суспільства в Україні та його інтеграція до глобального інформаційного суспільства планети. При цьому при просуванні на стадію розвитку інформаційного суспільства істотним чином змінюється акцепція і всіх інших різновидів державного цілепокладання, прогнозування та планування.
В інформаційному просторі відбувається різке збільшення розмаїття моделей майбуття, накопичення випадків невиконання задекларованих перед народом державних цілей, зростає критика державних цілей різними політичними силами, частішає зміна цільових орієнтирів держави після змін політичної еліти, що породжує недовіру громадян до державних механізмів цілепокладання, прогнозування та планування і провокує поширення явищ футурошоку в українському соціумі, які в умовах інформаційного суспільства викликають надмірну віртуалізацію активності громадян і знижують мотивацію щодо здіснення реальної діяльності в сфері реалізації державних цілей, які інтегрують соціум в синергетичну цілеспрямовану систему.
Державне цілепокладання повинно обов’язково розпочинатися з прогнозування динаміки середовища, в якому буде реалізовуватися модель бажаного майбутнього, а опис змісту бажаного майбутнього повинен доповнюватися його аксіологічною оцінкою, прогнозом імовірності його досягнення в окреслених просторово–часових межах та передбаченні імовірних як позитивних, так і негативних побічних результатів реалізації мети, а також віддалених наслідків цілереалізації. При цьому прийняття остаточного цільового державноуправлінського рішення доцільно здійснювати не як лінійний, а як циклічний процес, що складається, як мінімум, із кількох ітерацій.
Обґрунтовано, що процес планування в державному управлінні як похідний процес від цілепокладання та прогнозування повинен слідувати за прогностично–цільовою підготовкою, яка потім переходить у саме планування як моделювання можливих варіантів дій, спрямованих на досягнення бажаного й уникнення небажаного майбутнього, на ресурсне та результатне прогнозування реалізації планів.
У разі нестачі ресурсів або виявлення надмірного ризику в реалізації планів державноуправлінський процес повинен повертатися на прогностично–цільову стадію до тих пір, поки не буде розроблений план, який вдовольняє ресурсним обмеженням та має прийнятний ризик реалізації. Цілепокладання, прогнозування та планування в державному управлінні разом повинні становити збалансовану органічну єдність зазначених функцій державного управління, які, в свою чергу, повинні становити збалансовану органічну єдність моніторингових і ретровертованих управлінських функцій держави та єдність державного управління і державотворення в часовому вимірі щодо модулів: «минуле – теперішнє – майбутнє».

Наши рекомендации