Прийняття християнства на русі

Система «шестибожжя» з головним богом Перуном не виправдала надій Володимира, оскільки не прискорила процесу об'єднання земель, який на­прикінці X ст. набув виразного конфедеративного характеру. До того ж воїни-дружинники молилися й далі Перуну, ковалі — Сварогу, землероби — Ярилу, мореходи — Стрибогу тощо.

Можливо, не без впливу жерців та характерників навіть сини Володими­ра намагалися ігнорувати загальнодержавні інтереси, замикаючись лише на питаннях життєдіяльності своїх уділів. Відцентрові тенденції спостерігалися в Полоцькій, Деревлянській та Новгородській землях. Крім того, волхви приму­шували удільних князів приносити в жертву богам іноземців-християн, що аж ніяк не сприяло приїзду на Русь зарубіжних фахівців. Язичество культивувало й інші старі звичаї: на Івана Купала в кожному населеному пункті топили в річці чи озері найвродливішу дівчину, для загробного життя померлого глави сім'ї вбивали його дружин і наложниць. Загалом жерці були зацікавлені в по­силенні свого впливу на князів та їхнє оточення на місцях, і централізація їх не влаштовувала.

Процес християнізації в Європі завершувався ще до сходження Володимира на київський престол. Починався він зазвичай зверху: так, чеські князі хрестилися 845 p., болгарський князь — 865, хорватські й сербські князі — упродовж 800—850 pp., польський князь Мєшко — 966 року. Тому язичницьку Русь з її архаїчною вірою Європа вважала «поганою», що заважало встановленню тісних зв'язків з Києвом.

Існує припущення, що вже 860 р. патріарх Фокій, прибувши з Візантії до Переяслава, призначив там митрополитом Михайла. Вибір цього міста не був випадковим: у IX ст. сильне Переяславське князівство простягалося на сході до Волги, а на північному сході — до нинішньої Московської області.

Мабуть, легендою є відомий сюжет у «Повісті минулих літ» про те, ніби­то Володимир приймав представників різних релігій, аби переконатися, яка з них найбільш прийнятна для Русі. Насправді вибір християнства візантій­ського обряду фактично був зумовлений всією історією відносин Русі з Новим Римом. Саме Візантія заклала основи східноєвропейської цивілізації, носіями якої стали болгари, греки, білоруси, росіяни, серби, українці та інші народи.

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь близько 987 р. На прохання візантійських імператорів — братів Василя II та Костянтина VIII Київський великий князь послав шеститисячний загін ва­рягів на придушення бунту полководця Варди Фоки. Але брати-імператори відмовилися виконати обіцянку, яку раніше дали Володимирові, — видати за нього свою сестру принцесу Анну. Розлючений Володимир оточив Хер­сонес (Корсунь) і після шести місяців боротьби, завдяки вмілим діям варяга Жуберна, оволодів містом. Скоріше за все, восени 988 р. Володимир таємно охрестився, діставши християнське ім'я Василій, а в жовтні відбулося вінчання Анни й Володимира (як писав літописець, сестра імператорів, довідавшись про майбутній шлюб із «варваром», плакала вісім днів і вісім ночей). Із Херсонеса (нині це передмістя Севастополя) Володимир вивіз чимало добра, у тому чис­лі — античні статуї.

1 серпня 989 р. (існує й інша дата) відбулося хрещення киян. Володимир попередив жителів своєї столиці: той, хто відмовиться від обряду, вважати­меться особистим ворогом князя. Процедура хрещення проходила, мабуть, біля злиття річки Почайни з Дніпром. Хрестилися, напевне, і всі сини Володимира: Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Ста­ніслав, Судислав, Ярослав (Борис і Гліб народилися пізніше). Прагнучи при­низити язичницьких богів, Володимир наказав тягти статую Перуна до води, і 12 киян били її ланцюгами, щоб дух ідола не впливав на людей. Скинутий до Дніпра Перун виплив біля того місця, де пізніше збудували Видубицький монастир (старослов'янське «видубай» означає «випливай»). Язичники згодом встановили статую в лісі і молилися на неї. До другої половини XII ст. язич­ницькі капища зберігалися біля річки Збруч, у Смоленській та Псковській землях, де відбувалися й жертвоприношення людей.

Якщо 981 р. Володимир наказав руйнувати християнські храми на Волині, то через вісім років за його наказом нищаться вже ідоли, вирубуються священні гаї. Проте язичництво ще довго залишалося не тільки особливістю побутового життя, а й другою вірою — шану­вали водночас християнських і «домашніх» богів.

Взагалі хрещення в регіонах Русі тривало упродовж кількох століть, оскіль­ки населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Ска­жімо, 991 р. митрополит Михайло та чотири єпископи намагалися охрести­ти жителів Ростова і Суздаля, але зустріли такий запеклий опір, що змушені були тікати, рятуючи своє життя. На зламі X—XI ст. християнство закріпило­ся більше в Північному Подніпров'ї, де знаходились центри єпархій — міста Чернігів і Бєлгород. Але сільське населення сприйняло християнські догмати

лише в XII—XIII ст., а спалення трупів як рецидив язичництва існувало аж до XIX ст. Десь до середини XII ст. язичниками залишалися тиверці, уличі, в'ятичі, радимичі, а в Ростово-Суздальській землі ще 200 років після хрещен­ня проганяли єпископів, руйнували церковні споруди, бунтували проти нової віри, причому повстання найчастіше ініціювали жерці.

Деякі елементи язичництва збереглися аж до нашого часу: недобрий знак — поява чор­ного кота, перехід дороги перед перехожим із пустим відром та ін. Церква була змуше­на примиритися з існуванням таких язичницьких свят і обрядів, як колядки, свято кві­тів, урожаю, Маковія, Масляна. Водночас у християнстві й язичництві виявилося чимало близьких за своєю сутністю символів: добрі й злі духи у язичників — ангели та чорти у християн, пантеон богів — єдиний Бог, обряди — молитви, жерці — священики. Усе це полегшувало процес вкорінення нової віри серед населення.

Поза всяким сумнівом, однією з важливих причин вибору Володимиром саме грецького християнського обряду було підпорядкування вищих духовних осіб імператорській владі, що практикувалося, хоча й у пом'якшеній формі, у Візантії. Невипадково київський князь взяв собі ім'я Василій (грецьке basilevs — государ), бо його метою було освячення релігією власного єдиновладдя. Відомо, що в IX ст. папа Лев VI Мудрий підпорядкував церкву державі, що позбавило її власної думки і свободи духовного розвитку. Недарма відомий український поет В. Стус вважав, що з прийняттям християнства на Русь прийшла деспотія візантійського православ'я, розвинувся комплекс лицемірства, виникла жіночність духу, зникла чітка структура державних установ.

Безумовно, двоїстість внутрішнього життя Нового Риму — Візантії не мо­гла не вплинути на Русь. З одного боку, Константинополь з його 400 тис. жителів (у Римі X ст. було не більше 45 тис. населення) пишався високим рівнем освіченості, там існували класи філософії, била у вічі пишнота імпера­торського двору. З іншого боку, історія Візантії до її розгрому хрестоносцями 1204 р. — це постійні змови, отруєння, вбивства на замовлення, інтриги, дес­потизм і схиляння, навіть плазування, перед верховною владою.

Саме від Візантії східне слов'янство сприйняло нову ідею державності, яка означала нехтування правами особи, захоплення адміністративним опікун­ством на шкоду індивідуального почину, надто гордовита впевненість у своєму історичному месіанізмі¹ (ця тенденція набула гіпертрофованих рис у володарів Московського (Російського) царства), сліпу покірність авторитетам і переслі­дування будь-яких спроб аналізу помилок влади.

Месіанізм — тут: шовіністичне вчення про особливу роль якогось одного народу в історії.

Ієрархи православної церкви (розкол християнства на католицизм та пра­вослав'я остаточно стався на соборі в Никеї після тривалих теологічних дис­путів), починаючи з Іларіона, Феодосія Печерського, Климента Смолятича, розвивали насамперед містико-аскетичну традицію грецького богослов'я, су­воро критикували інші віровчення, особливо іудаїзм, римський обряд хрис­тиянства, іслам. Так, митрополит Іларіон проповідував: іудейство — ідеологія закону, воно нібито примітивно виправдовує свої догмати, тоді як християн­ство — релігія благодаті, що ґрунтується на вченні про спасіння душі, на ідеї нездирництва. І якщо іудейство, з погляду Іларіона, не поширювало своєї вла­ди на інші народи, то християнська ідея спасіння — «благодатна и изобильна,

простирается на все края земные». Благодать для автора цих слів — синонім істини, а закон — лише її тінь, служитель і предтеча самої благодаті. Провідна ідея Іларіона — людина зобов'язана творити добро, у цьому полягає її життєве призначення.

Візантія негативно ставилася до призначення митрополитами Русі місце­вих священиків. У 1147 р. за сприяння князя Ізяслава Климент Смолятич став київським митрополитом (він навчався в монастирській школі, потім у Кон­стантинополі), проте, як тільки князь був змушений залишити престол, він перестав бути митрополитом. У 1151 р. Ізяслав повернув собі владу, і Климент знову одержав митрополичу кафедру — але лише до смерті князя 1154 року. Новий митрополит Костянтин з Візантії скасував усе, що вніс у церковне жит­тя його попередник.

Митрополити Русі постійно призначалися Константинополем. У вели­ких містах засновувались єпископські кафедри, які були центрами церковних округів — єпархій. Єпископів призначав київський митрополит, їм підпоряд­ковувалися всі розташовані на території єпархії церкви й монастирі. Князі виділяли на утримання церкви десяту частину стягнутих ними податків — так звану десятину.

Особливе місце в церковній організації посідали монастирі. Вони ство­рювались як добровільні товариства людей, що відмовилися від сімейного, звичайного мирського життя і присвятили себе Богові. Кожен чернець при­сягався додержуватись трьох найголовніших чеснот: послуху, несріблолюбства і безшлюбності. Навіть розмовляти або їсти за одним столом із жінкою, хоча б то була сестра чи мати, суворо заборонялось. Ченці могли споживати лише рослинні страви, у всі пости їжу їм давали лише на заході сонця, мед дозво­лявся тільки хворим.

Існувало й пустельниче чернече життя, пустельники у скитах вголос могли тільки молитись. Пізніше митрополит Петро Могила (Петру Мовіле) 1644 р. писав: православні українські ченці ведуть «ангельське життя в тілі». Найвідомішим руським монастирем часів Київської Русі був заснований у середині XI ст. від Різдва Христового Києво-Печерський монастир.

Монастирі, так само як і вищі церковні ієрархи, володіли землею й цілими селами, займалися торгівлею, лікуванням людей. Нагромаджені там статки ви­трачалися на будівництво храмів, прикрашення їх іконами, на переписування церковних книг. Монастирі відігравали виключну роль у житті ранньосеред­ньовічного суспільства. Наявність у місті чи князівстві монастиря, за уявлення­ми людей того часу, сприяла стабільності й процвітанню, оскільки вважалося: «молитвами іноків (ченців — Авт.) світ спасається». Церква загалом сприяла зміцненню державності, об'єднанню земель у єдину державу. Неможливо пе­реоцінити вплив церкви на еволюцію культури. Через церкву Русь прилучи­лася до візантійської культурної традиції, продовжуючи й розвиваючи її. На землі русичів прийшли кам'яна архітектура (слово «цегла» з'явилося в Укра­їні значно пізніше — від німецьких майстрів, а за часів Київської Русі цеглу іменували еллінським словом «плінфа»), книжкова справа, практика системного містобудівництва, різновиди прикрас для храмів — панікадила, мозаїка, фрески, письмо на пергаменті. Майстри з Візантії та Болгарії навчили русичів виробляти різні предмети зі скла, смальту; від них руські умільці перейняли тонку техніку перегородчастої емалі на золотих речах. Нова, більш гуманна релігія поклала край дикому звичаю ховати разом із померлим чоловіком його дружин чи наложниць, знищувати його слуг, худобу та майно. Церква стала опікуватися сімейними справами, впроваджувала в родинне життя христи­янські норми моралі й етики, карала за антирелігійні провини, найтяжчою з яких вважалося богохульство. Усе це дозволило Русі увійти рівною в коло європейських держав.

Водночас монополія греків (крім них, митрополитами до другої половини XIII ст. були двоє русичів та двоє болгар) на вищі церковні посади породжувала тенденцію релігійного чванства, глибокої неприязні до інших вірувань. Якщо раніше слов'яни за статусом вва­жалися нижчими від норманів («не дано словенам напинати паруси шовкові»), то тепер православна верхівка вчила не поважати іслам, католицтво, іудаїзм чи буддизм. Скажімо, в XI ст. за схвалення шлюбу православного з представником іудейської чи мусульман­ської віри священик будь-якого рангу сплачував величезний грошовий штраф — 50 гри­вень. Митрополит Іоанн (1080—1089) різко засудив династичні шлюби київських князів із західноєвропейськими принцесами, а в 70-х роках було заборонено споживати їжу ра­зом із неправославними. Таким чином поглиблювалася прірва між католицьким та право­славним світом, посилювалися релігійні конфлікти. Отже, цілком справедливою видається думка сучасних істориків Є. Дулумана та О. Глусмана: хрещення Русі — це добро і зло, прогрес і регрес.

Прийняття християнства у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та світосприйнятті русичів таємне язичництво брало гору над офіційною вірою досить довго. Світогля­ду людей, які займалися переважно сільським гос­подарством, більш імпонував зміст старої релігії. Саме тому слов'яни не сприйняли християнство як картину світу, і воно виступало в ролі своєрід­ного канона міжособистих стосунків; суперечли­вий вплив справили християнські догмати й на панівну верхівку Русі. В результаті після 989 р. конфесійна єдність між правителями та народом зникла, а світська влада набула звички втручатись у справи, що підлягали юрисдикції церкви.

Православ'я закріпило переважно півден­но-східну орієнтацію Києва, утвердивши Русь у ролі своєрідного сателіта в орбіті Візантії на схилі життя імперії. Адже тоді її імператори ще вміли маніпулювати «варварами» у своїх цілях. Як тіль­ки 991 р. Володимир прийняв послів із Риму і

надіслав туди своїх представників, з Константинополя пролунав наказ: «Не приспілковуйтесь зловірно, від переписки з ними ухилитися необхідно». За­мкнувшись у вузькоконфесійних рамках ортодоксальної церкви, Русь немину­че уповільнила свій прогрес і віддалилася від західноєвропейської цивілізації.

ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Як уже згадувалось, 1016 р. Ярослав Мудрий уперше визначив писану кодифікацію¹ відносин городян та найманців, склавши так звану «Прав­ду Ярослава». Кодифікація — зведення в єдиний кодекс різних правових законів.

На базі її 17 статей сини та онуки князя підготували десь до 1072 р. «Правду Ярославичів», або «Руську правду». Цей документ заклав підґрунтя кримінального права як регулятора суспільних відносин. До нашого часу відомо понад сто примірників Короткої, Широкої та Скороченої «Руської правди». У ній відображено деякі положення римсько­го приватного права з Кодексу Дигести, Інституції Юстиніана. Цей документ належить до того ж правового сімейства, що й скандинавські, Веринський, Фризький, Салічеський кодекси, у ньому є запозичення з єврейського, гот­ського, баварського права. У свою чергу, «Руська правда» вплинула на право Галичини, що добре видно з Віслинського статуту, ставши одним із джерел Литовських статутів XVI ст., які довго діяли на Правобережній Україні.

Через низький правовий рівень на Русі XI— XII ст. так і не було створе­но спеціального терміна для фіксації права приватної власності, але в статтях «Правди Ярославичів» воно чітко відокремлене від права володіння. Придбан­ня власності допускалося на базі природного права, за спадковістю та законом. Згадується також право зобов'язань із купівлі-продажу, позички, виплати від­сотків (резів) на кредит — грошима, медом чи житом.

Злочин кваліфікувався як образа особи, заподіяна у фізичній, моральній чи матеріальній формі. Злочини поділялися на такі різновиди: проти князя (держави), проти особи та майнові. Розрізнялась і співучасть у злочинах, було положення про обов'язкове покарання всіх винних у злочинних діях. Обме­жене застосування смертної кари (хоча 1068 р. за участь у повстанні проти князя Ізяслава було покарано на горло 70 киян) пояснювалося тим, що значні грошові штрафи за скоєні злочини поліпшували фінансове становище держа­ви. За вбивство «княжого мужа» накладався штраф 80 гривень, за пересічно­го жителя — 40, за підпалення церкви — 100 гривень (для порівняння: кінь коштував 2—3 гривні, раб — 5 гривень). Частина штрафу надходила до казни князя, решту одержували рідні чи родичі потерпілого. Якщо у стольника¹ та ключника виявляли значну нестачу продуктів чи княжого майна, то його шкі­ру прибивали цвяхами до стіни.

Стольник — придворний, що прислуговував за князівським столом.

За підпал, конокрадство, розбій існувало покарання у формі «потопу й пограбування», тобто злочинця виганяли з общини. З початку XII ст. за такі злочини винуватців позбавляли всіх прав, а їхнє майно переходило до князя.

Каралося й посягання на моральність суспільства — осквернення святих місць, у тому числі й могил, чаклунство та ворожба; за двоєженство накладався штраф 40 гривень.

Дозволявся самосуд, але лише в тому разі, якщо вбивцю затримували на місці скоєння злочину або він намагався чинити опір.

Доказом вини вважалося визнання підозрюваного, сліди злочину, пока­зання свідків і так званий суд Божий — ордалії. У справах місцевих жителів досить було свідчень двох очевидців, у справах іноземців — трьох та більше. Не визнавалися повноцінними свідчення холопів.

У «Руській правді» немає статей про політичні злочини, а образа чи крив­да, заподіяна жінкам і дітям, розглядалася церковним судом на основі окремих законів. Руська церква мала подвійну юрисдикцію: вона судила всіх християн як духовного звання, так і мирян у деяких справах духовно-церковного харак­теру. Крім того, вона також розглядала справи деяких віруючих та цивільного, кримінального характеру. Саме для такого роду справ церковним суддям був потрібен писаний звід місцевих законів, яким і стала «Руська правда».

У цьому кодексі передбачалося значно суворіше покарання за відсічену руку, ніж за відтятий палець, оскільки в першому випадку потерпілий ста­вав менш здатним до праці. Розглядаючи злочини переважно як господар­ську шкоду, «Руська правда» карала за них відплатою, що відповідала рівню завданих матеріальних збитків. Вона мало зважала на мотиви злочину і не передбачала ні запобігання їм, ні виправлення злочинців. Проте в «Руській правді» існувало й поняття про моральну шкоду — наприклад, якщо комусь виривали вуса.

Водночас із «Руською правдою» діяв Церковний статут князя Володими­ра. Згідно з ним церква займалася не лише спасінням душ, а й багатьма суто земними справами, що наближалися до державних прерогатив. Розглядалися справи сімейні, порушення недоторканності християнських храмів і святинь (1124 р. у Києві було 600 храмів), віровідступництво, образи, збочення, по­сягання на жіночу честь, образа словами. Церква опікувалася «богоданими» людьми, до яких належали: духовенство біле й чорне, миряни, які обслуго­вували потреби церковної служби, люди безпритульні та злиденні, прочани, старці, сліпі, каліки.

У Церковному статуті Ярослава Мудрого чітко вказано: гріхами відає церква, злочина­ми — держава. Принципи церковного суду в цьому документі побудовано на комбінації понять «гріх» — «злочин» (будь-який злочин церква вважала гріхом, але не всякий гріх

державою розглядався як злочин). Усі справи, що перебували в юрисдикції церкви, зведе­но до трьох розрядів:

1) суто гріховні, без елементів злочину — наприклад, споживання забороненої церковни­ми правилами їжі; до розгляду таких справ княжі судді не залучались;

2) справи гріховно-злочинні, заборонені церквою і державою (приміром, викрадання дів­чат); їх розглядав і княжий, і церковний суд;

3) злочини, скоєні богоданими людьми, розглядалися лише церковним судом.

На відміну від «Руської правди», церковні закони не визначали права кров­ної помсти. Водночас під впливом митрополитів-греків священики забороняли християнам навіть їсти разом із неправославними, а якщо останні користува­лися їхнім посудом, його потім знищували. Раннє Середньовіччя потребувало лицарів, але лицарська звитяга ставилася церквою нижче за покірність та по­ступливість, а найвищою чеснотою визнавалося смирення. Проте було й інше: церква та монастирі намагалися запровадити тверезий спосіб життя, високу мораль та етику особистої поведінки. Регламентувався шлюбний вік: для юна­ків — 15 років, для дівчат — 13, але княжич мав право посвататись у 13-річно-му віці, а княжна ставала нареченою навіть у вісім років.

Ще в XI ст. представники руського духовенства, спираючись на настано­ви грецьких ієрархів, надсилали князям антилатинські листи-повчання. Так, преподобний Феодосій Печерський у листі до київського князя Ізяслава Ярославича вказував на порушення західним християнством постів, недотримання заборон щодо їжі та норм шлюбних відносин. У свою чергу, католицькі єпис­копи ставили за вину русичам використання під час євхаристії квасного хліба та незнання обряду конфірмації¹. Однак не всі представники духовенства по обидва боки конфесійного кордону стояли на безкомпромісній позиції. Про зв'язки чеських бенедиктинців із Руссю свідчить той факт, що в їхньому мо­настирі на р. Сазаві знаходилася частина мощів святих великомучеників Бори­са і Гліба, а в Києві зберігалися тексти житій перших святих Чехії — Вацлава й Людмили. Чернігівський ігумен Данило, відвідавши на початку XII ст. святі місця в Палестині (на той час вона перебувала під владою хрестоносців), до­брозичливо відгукувався про католицьку еліту. До культури римського світу належав тип круглої церкви — ротонди, характерний для Волині, Галичини, Смоленщини.

Конфірмація — у православ'ї: миропомазання дітей віком 7—12 років.

Ірландський чернець Маврикій, відвідавши Київ наприкінці XI ст., дістав там стільки подарунків, що на виручені від їх продажу гроші завершив побудо­ву монастиря в Регенсбурзі. Роман Мстиславич наприкінці XII ст. подарував бенедиктинському монастирю святого Петра в Ерфурті 30 марок срібла.

Крім гострої полеміки між теологами католицизму та православ'я, велися й перемовини щодо такої угоди, яка поклала б край розколу християнства. У XIII ст. на Русі було чимало католицьких громад, звичайним явищем стали шлюби між православними та католиками. У записаному в XIV ст. напівлегендарному житії католицького святого Яцека (Гіацинта) ішлося, що 1228 р. він заснував у Києві домініканську громаду. Князь Володимир Рюрикович дозво­лив йому також збудувати католицький монастир Пресвятої Діви Марії.

Значно посилилися контакти між руськими князівствами та римським па­пою у другій половині 40-х — на початку 50-х років XIII ст. Так, князь Михайло Чернігівський послав на Ліонський собор 1245 р. ігумена Петра Акеровича, а Данило Галицький висловив готовність до визнання «римської церкви ма­тір'ю всіх церков». Його брат Василько зачитав єпископам грамоту папи Інокентія IV, у якій ішлося про необхідність повернення «до єдності святої матері церкви». Галицько-Волинська Русь у цей період розширювала зв'язки з Угор­щиною, Австрією, Польщею, а папа заборонив хрестоносцям зазіхати на землі князівства. Більше того, Тевтонський орден уклав угоду з мазовецьким князем та Данилом Галицьким про розподіл земель ятвягів (предків литовців).

Ситуація докорінно змінилася після того, як галицько-волинські князі 1259 р. були змушені підкоритися монголам і разом з ними взяти участь у по­ході на Польщу. З цього часу участь русичів у нападах монгольських військ на польські та угорські землі стала правилом. Орда в такий спосіб намагалася вбити клин між Галицько-Волинським князівством та його західними сусіда­ми. Крім того, 1260 р. литовський князь Міндаугас розірвав стосунки з папою та Тевтонським орденом, реставрувавши у Великому князівстві Литовському язичество. Таким чином, українські землі, що перебували під його владою, стали частиною ворожої католицькому світові язичницької держави. Разом із литовцями «схизматики» (невірні) брали участь у походах на католицькі краї­ни. Після цього стосовно Русі стали застосовуватися всі ті заходи, до яких вда­валися католики в боротьбі з нехристиянами. У буллах¹ пап Олександра IV та Урбана IV фактично оголошувався хрестовий похід проти русичів, литовців та монголів, роздавання їхніх земель сусіднім католицьким державам. У цей час такі країни, як Польща, Угорщина, Чехія виступали форпостами, що захищали західне християнство від ворожого світу «схизматиків». Однак і тоді в Галичині не існувало ворожості щодо католиків. Наприкінці XIII ст. у Львові створюва­лися нові домініканські монастирі та храми, у Галицько-Волинському літописі немає ворожих висловів на адресу католицизму.

Булла — папська грамота, послання.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Деякі історики та археологи вважають, що в IX ст. на Русі існувала протописемність у вигляді «рисок та резів», про що згадується у болгарина Чор­норизця Хробра, арабів Ібн-Фадлана, Ель Масуді та Ібн-ель-Недіма. Але після прийняття християнства тут поширилася нова писемність, абетка якої була складена братами-проповідниками із грецького міста Солуна (нині Фессалоніки) Костянтином (Кирилом) та Мефодієм. Спочатку виникла глаголиця — від старослов'янської назви літери «г» (глаголь). Вона нагадувала ієрогліфи, а її 40 графем на основі фонетики староболгарської мови — це стилізовані знаки, у яких закладено предметно-понятійні прообрази із властивою кожному знаку символікою.

Кирилиця ж, у якій використано грецьку писемність, мала 43 знаки, її створювали наприкінці IX — на початку X ст. учні Кирила та Мефодія в Преславі. В основу її покладено зрозумілий східним слов'янам південнослов'ян­ський мовний діалект, тому вона й переважала на землях України, Росії, Біло­русі, Болгарії, Сербії. Згодом кирилиця зазнала істотного спрощення завдяки діяльності просвітників епохи Петра І, а потім у 1918 році.

Усі старовинні слов'янські тексти, що дійшли до нас, написані кирили­цею, а про використання глаголиці відомо дуже мало. Нею, наприклад, зро­блено написи (графіті) на стінах храму Святої Софії в Києві. Деякі з них по­відомляють про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода, про смерть великого князя, про укладання мирного договору між Володимиром Мономахом та Святополком Ізяславичем тощо. Наявність берестяних грамот, написів на побутових речах, підкреслює акад. П. Толочко, свідчить про поширення писемності на Русі.

У старовинних текстах аж до XVI ст. слова не обов'язково відокремлюються одне від одно­го, інколи виділяються тільки групи певних слів. До XIV ст. для писання використовували пергамент або берестяну кору, потім з'явився привізний папір. Чорнило готували із сумі­ші солей заліза, дубильних речовин, води, вишневого клею, меду та камеді.

Відкриття першої школи автори «Повісті минулих літ» пов'язують із князем Володимиром, але, мабуть, справжній початок шкільної освіти слід датувати 996 p., коли учнів перевели з княжих покоїв до Десятинної церкви. Вважаєть­ся, що в цій школі діти знатних киян вивчали богослов'я, співи, арифметику, грецьку мову. У храмах Святої Софії в Києві та Новгороді існували навчальні осередки, де готували священиків. У них навчалися майбутній митрополит Ілaріон Троїцький, майбутні новгородські посадники Ратибор та Остромир, коди­фікатори «Руської правди» Коснячко, Переніг, Никифор Киянин, діти Ярослава Мудрого та іноземних монархів — з Англії, Данії, Угорщини, Норвегії.

У XI ст. в Києво-Печерській лаврі виник своєрідний центр підготовки ви­щого духовенства, лікарів, художників, поліграфістів, перекладачів, літописців. До 1240 р. тут здобули освіту понад 80 осіб, які згодом стали єпископами та настоятелями (ігуменами) монастирів.

Дехто з дослідників вважає, що першою повноцінною хронікою був лі­тописний звід 996 р., у якому далася взнаки певна продревлянська позиція. Можливо, найдавніші літописи язичницької доби знищили християни.

Продовженням «Повісті минулих літ» є Київський літопис 1118—1199 pp. і Галицько-Волинський 1201—1291 pp. Поряд з історичною розвивалася церков­но-житійна, філософсько-публіцистична та художня література. У 1056—1057 pp. написано «Остромирове Євангеліє», 1073 — «Ізборник» Святослава, 1092 р. — «Київське Євангеліє». Звичайно, рукописні книги коштували дуже дорого і були доступні лише небагатьом. їх обмежене тиражування почалося з 998 року.

Центрами переписування книг були Київ, Володимир-Волинський, Галич, Новгород, Переяслав, Ростов, Чернігів та інші міста. Над кожною новою кни­гою працювали, крім книгописців, перекладачі, художники, майстри-пергаментники, ювеліри. Тому за ціною однієї такої книги можна було придбати добротний будинок або 12 га землі. Волинський володар Володимир Василькович подарував одній із місцевих церков молитовник, за який можна було купити чималу отару овець.

Серед членів князівських сімей та вищої знаті були освічені люди: знавці іноземних мов, передусім грецької, латини, болгарської, німецької, шанувальники Гомера, Платона, Демокріта, Арістотеля. У 1037 р. князівна Єфросинія створила бібліотеку при Софійському соборі, книжкові зібрання з'явилися в монастирях, єпископських містах. Деякі сучасні до­слідники вважають, що в XI—ХІП ст. на терені Русі у вжитку було близько 140 тис. книг 200—300 назв. Крім того, було написано приблизно 95 літературних творів, включаючи першу працю географічного характеру — «Життя та подорожі Данила, настоятеля монас­тиря в Руській землі» (після 1108 року), книгу з медицини «Аліма» (лікувальні мазі). Систематичне літописання в ХП—ХШ ст. існувало в Києві до 1238 р. У Переяславі велися єпископські й князівські літописи, у Чернігові — сімейні князівські.

Ще протягом IX ст. існував обряд «постригу» для дітей 3—4 років, що до­жив до XIV ст.; «посвята у воїни» для еліти проводилась у 12—13-річному віці, а для простолюду — з 17—18 років. Виховання юнаків проходило в так званих «будинках молоді» («чоловічі будинки»), у лісових школах, де молодь жила ледь не звіриним життям далеко від поселень. У Києві й Новгороді існували товариства стрільців та фехтувальні школи.

Серед давньоруських музичних інструментів відомі органи, флейти, труби, лютні, гуслі, дудки, сопілки, кастаньєти. З кінця X ст. поширився хоровий, одно- й багатоголосий спів, пізніше — нотна система.

Невідомими авторами створено цикли епічних песень-билин про трьох богатирів — Іллю Муромця, Альошу Поповича, Добриню Микитовича, оспівано їхню ратну службу при дво­рі князя Володимира, боротьбу із силами зла — Змієм Тугарином, Жидовином та іншими міфічними персонажами. У 1643 р. Ілля Муромець був канонізований православною церк­вою, а його гробницю перенесли з усипальниці Софійського собору до Києво-Печерського монастиря. У 1992 р. група українських учених під керівництвом проф. Іріадни Концевич дослідила мумію Іллі Муромця і дійшла висновку, що він був акромегалом — людиною з неприродно великими ступнями ніг та кистями рук.

Важливе значення мало заснування 1068 р. онукою Ярослава Мудрого Ан­ною Всеволодівною школи для дівчаток при київському Андріївському монастирі, аналогів якої не мала тоді Європа. Княж­на керувала нею упродовж 26 років. У цій школі дочки знатних киян навчалися письма, читання, шиття та вишивання, співів, правил шляхетної поведінки.

Проте загалом системи світської освіти не іс­нувало, головним методом навчання було заучу­вання напам'ять латинських, грецьких, давньоєв­рейських текстів, читання Псалтиря, служебників, іншої релігійної літератури. Грамотність запро­ваджувалася зверху: за Володимира І дітей для навчання забирали від батьків силоміць, і матері плакали за ними, «наче за небіжчиками».

Основним будівельним матеріалом на Русі довго лишалося дерево, рідко застосовувався природний камінь. До кінця X ст. кам'яної ар­хітектури на Русі не існувало. Першим кам'яним храмом, спорудженим за проектом болгарських майстрів, була, мабуть, Десятинна церква (989— 996 pp.) — копія церкви в Охриді. У ній, згідно із задумом замовників, мала знаходитися резиденція митрополита. Побудований за 26 років Софійський собор Києва мав 13 бань, і на його зразок у XI — на початку XII ст. було зведено 15 колонних соборів, серед яких вирізнялися бу­дівлі в Полоцьку, Чернігові, Новгороді. Пізніше будували, як правило, одноглаві, а не хрестово-купольні собори. Будівельним матеріалом для них у Галицько-Волинському князівстві слугував камінь розміром 50x50x50 см, в інших регіонах — цегла 31x31 см, завтовшки приблизно 2,5—4 см. Усередині храми прикрашалися фресками (живо­пис водяними фарбами по сирій штукатурці) та мозаїкою (візерунок або зображення із шматочків каменю, мармуру, смальти — сплаву свинцю зі склом).

До ансамблю київського центру XI ст. входили, крім Софійського собору, ще три храми, які не збереглись. Київська, чернігівська та переяславська шко­ли зодчих створили єдиний архітектурний напрям.

У 30-х роках XI ст. збудовано головну міську браму Києва — Золоті во­рота, увінчані церквою Благовіщення. Частково зруйновані монголами, вони до XVII ст. майже втратили свій вигляд, і тільки у 80-х роках XX ст. були рес­тавровані. Шедевром церковного будівництва став Успенський собор XII ст., висаджений у повітря в листопаді 1941 р. спецгрупою НКВС. Онук Ярослава Мудрого Святополк Ізяславович 1108 р. заклав Михайлівський Золотоверхий собор на честь архістратига Михайла — вождя небесного воїнства. Собор було добудовано в рік смерті князя — 1113 р. на Михайлівській горі (нині — Володимирська гірка). Протягом 1934—1936 pp. собор розібрали, а залишки стін та фундаментів підірвали. Лише на початку XXI ст. його було відбудовано.

Наприкінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі роз­вивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього періоду мають стрункі вертикальні композиції, нагадуючи башти.

На Волині вперше на Русі в системі оборони міст застосували вежі-донжони, а також балтійську систему кладки стін.

Після прийняття християнства були штучно перервані традиції фігурної скульптури, і в XII ст. вже не існувало мистецтва мозаїки. Але поступово роз­вивався іконопис, хоча перші ікони надходили з Візантії, у тому числі найвідоміша з них — ікона Володимирської Богоматері (кінець XI — початок XII ст.). Малювали ікони на дерев'яних дошках, обов'язково розміщали їх у церквах, чекаючи від них дива, ставили над міськими воротами, брали з собою в по­ходи. На жаль, більшість ікон цього часу втрачена для нащадків. Одними з перших руських майстрів іконопису вважаються Григорій та Алімпій. Останній близько 1114 р. створив ікону «Богоматір Велика Панагія» (Оранта).

Важлива галузь художньої культури Київської Русі — декоративно-при­кладне мистецтво, розвинена техніка карбування, різьблення й позолоти, ін­крустації золотом та сріблом. Деякі вироби художнього ремесла йшли на екс­порт. Декорувалися предмети побуту, зброя, посуд та інші речі, створювалася кераміка із зображеннями хижих птахів, павичів, які нагадували малюнки на візантійських тканинах.

Кульчицький