Відродження контрольованого автономізму

...

На ініційованих партійним ке­рівництвом зборах і нарадах, у газетних статтях українська ін­телігенція вимагала підготовки і видання українських наукових словників, енциклопедій, появи українських кінофільмів. Запевнюючи московське і київське ке­рівництво у своїй лояльності і вірності новому курсу, українські інтелігенти вимагали розширен­ня сфери вживання української мови і більш об'єктивного вис­вітлення національної історії. У листопаді 1957 р. Академія наук УРСР оголосила про свій намір розпочати видавництво «Укра­їнського історичного журналу». Відновилося (з 1958 р.) видан­ня журналу «Всесвіт» та появи­лися нові журнали, «Прапор» (1956) та «Радянське літерату­рознавство» (1957). Великою подією наукового і культурного життя стала перша «Українська Радянська Енциклопедія». Роз­почалася реабілітація партійних лідерів і культурних діячів, жертв сталінського терору. Ця кампа­нія набрала вибіркового і поло­винчастого характеру - спроби реабілітувати націонал-комуніс­тів Хвильового, Шумського і Скрипника були визнані помилковими і шкідливими. Зате від­новилася «марксистська непо­рочність» КПЗУ. Була знята за­борона з імені Леся Курбаса, Миколи Куліша і Михайла Драгоманова; зняті звинувачення з Володимира Сосюри, а Олек­сандру Довженкові посмертно присвоєно Ленінську премію.

У доповідях на пленумах, у газетних публікаціях вищі пар­тійні діячі України з тривогою по­відомляли про випадки, коли робітники на підприємстві вимага­ли введення робітничого контро­лю на підприємствах, школярі й студенти слухали рок-н-рол і творили напівлегальні організа­ції, письменники та художники мріяли про творчу свободу, а на­ціоналісти у Західній Україні про­бували підмінити критику куль­та Сталіна критикою самого марксизму-ленінізму тощо.⁵⁹ Навіть якщо половина з цього було правдою, то зрозуміло, що влада стала перед загрозою втрати контролю над суспільст­вом. Люди очікували нових змін та послаблення системи забо­рон і регуляцій, тимчасом як партійно-державна номенклатура вважала, що і того є забагато.

...

Критика інтелігенції відда­вала присмаком «ждановщини». Ідеологічна кампанія була під­кріплена змінами у партійному апараті. У 1958-1959 pp. завіду­вачем відділом науки і культури ЦК КПУ був призначений Юрій Кондуфор, а секретарем ЦК КПУ з питань ідеології - Андрій Скаба, обидва - прихильники кур­су згортання лібералізації.

Одним із проявів цього кур­су стала форсована атеїстична кампанія. У результаті її прове­дення у 1957-1964 pp. полови­на церковних громад України залишилася без храмів та ду­ховної опіки, дві третини монас­тирів перестали діяти⁶¹.

Тяжкого удару українству за­вдала хрущовська освітня ре­форма. 16 листопада 1958 р. ЦК КРПС обнародував тези про ре­форму освіти, які мали стати підставою для дискусії яка осві­та потрібна радянському сус­пільству. Московське керівниц­тво пропонувало батькам самим вибирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. Таке форму­лювання викликало хвилю про­тестів в Україні. За умов, коли соціальний статус і престиж ук­раїнської мови був нижчим, аніж російської, було очевидним, яку школу вибиратимуть батьки для своїх дітей, щоб полегшити їм у майбутньому просування по суспільній драбині. Українцям у черговий раз було заблоковано шлях до модерного суспільства, як довго вони б настоювали на збереженні своєї мови.

Тому в Україні, як і в інших республіках, дійшло до відвер­тої опозиції хрущовській освіт­ній реформі. Позиція українсь­кого керівництва, підтримана широкими колами громадськос­ті, робила особливий наголос на два моменти: українська мова мала залишатися обов'язковою для вивчення у російськомовних школах України, а республі­канські права щодо контролю над освітою належало розшири­ти. Ці вимоги виразно прозвучали з уст високопоставлених українських чиновників - секре­таря ЦК КПУ з питань культури й освіти С.Червоненка, члена Президії ЦК КПУ і заступника Голови Ради Міністрів С.Гречухи та ін. Подібно, у республі­канській пресі під час обгово­рення проекту освітньої рефор­ми не пролунав голос на під­тримку позиції Хрущова.

Незважаючи на протести, Вер­ховна Рада СРСР 25 грудня 1958 р. схвалила новий закон про школу. У Литві й Азербай­джані Верховні Ради відмовили­ся приймати цей закон у запро­понованій версії і включили пункт про обов'язковість у шкільному викладанні не тільки російської, але й місцевої наці­ональної мови. Однак Москва, усунувши бунтівливих чиновни­ків з високих посад, добилася свого. Верховна Рада України виявилася більш слухняною. Єдине, на чому наполягав укра­їнський міністр освіти І.Білодід, було покращання рівня навчан­ня українською мовою⁶².

Останні роки перебування Хрущова при владі минули під знаком «закручування гайок». У 1962-1963 pp. у Москві відбу­лися зустрічі Хрущова та інших високопоставлених партійних чиновників з інтелігенцією. Ор­ганізована з великим розмахом голосна кампанія ставила собі за мету повернути під партійний контроль тих, хто відбігли рук. Першими жертвами масованої атаки стали російські письмен­ники та поети - Борис Пастер­нак, роман якого «Доктор Жи­ваго», надрукований на Заході, одержав Нобелівську премію, Ілля Еренбург (власне, автор са­мого терміна «відлига») та ки­ївський поет Віктор Некрасов, їм, зокрема, інкримінувався шкідливий вплив на молодих поетів і письменників.

З початку 1960-х років в Ук­раїні появляється, власне, ціле покоління таких молодих літера­торів і митців - т.зв. шестиде­сятників, до якого належали Лі­на Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Гри-гір Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші, їхня поява була, мабуть, найваж­ливішою подією у суспільно-по­літичному житті республіки. Ці молоді люди перебували у не­порівняно кращій ситуації, аніж їх попередники у 1930-1940-х роках. Вони не повинні були думати про хліб чи про виживан­ня. По закінченні університетів вони мали добрі перспективи для особистої кар'єри - Чорно­віл був редактором комсо­мольської республіканської га­зети, Дзюба - одним із найці­кавіших критиків в Спілці пись­менників України, Стус навчав­ся в аспірантурі київського Ін­ституту літератури АН УРСР. Талановиті і молоді, перед ними відкривалося майбутнє і можли­вість легко влитися у комуніс­тичний істеблішмент, але вони зробили інший вибір, керуючись моральними настановами. За влучним висловом Валентина Мороза, шестидесятниками бу­ли художники, які хотіли малю­вати, але не тільки портрети Лені­на; поети, які мали бажання пи­сати вірші, але не лише про Ста­ліна і мир; учені, які прагнули вести дослідження, а не просто виконувати те, що їм наказували «зверху». Вони були «тілами у пошуках душ»⁶³.

Одним із найперших осеред­ків, навколо якого розгорталася діяльність шестидесятників, став Клуб творчої молоді у Києві. Він виник у 1960 р. під егідою місь­кого комсомолу. Його очолював Лесь Танюк, а найактивнішими учас­никами були І.Драч, М.Вінграновський, М.Коцюбинська, І.Світличний, Є.Сверстюк, А.Горська та ін. Вони розпочали свою ді­яльність з відродження різдвя­них вертепів та організації різних мистецьких гуртків-секцій. Зго­дом перейшли до розшуку місць масових поховань сталінських жертв. За цим сталися заяви, виступи у пресі, публікації вір­шів. Діяльність Клубу набирала все виразнішого національного спрямування; організовані ним вечори пам'яті Леся Курбаса. Миколи Куліша, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка комуністичне керівництво нази­вало не інакше, як «національне зборище». У 1962 р. подібний клуб - «Пролісок» - появився у Львові. Навколо нього сформу­валася своя група молодих інте­лектуалів - брати Михайло і Бог­дан Горині, Михайло Косів (го­лова клубу), Ірина та Ігор Калин­ці, Михайло Осадчий та інші. У від­носинах між київською і львів­ською групою остання наполяга­ла на політизації цього інтелек­туального руху, зокрема вислов­лювалися пропозиції скориста­тися досвідом оунівського під­пілля⁶⁴. Партійні і карні органи відповіли цькуванням у пресі, звільненням з роботи, влашту­ванням провокацій та заборо­ною друкувати твори окремих шестидесятників. Смерть моло­дого українського поета Василя Симоненка (13 грудня 1963 р.) розпалила атмосферу. Його неопубліковані вірші та щоденник, а також промови Дзюби, Сверстюка і Світличного на вшану­вання його імені ходили в «самвидаві». Переслідування, яких зазнав Симоненко в останні роки свого життя, та його несподівана загадкова смерть зро­били з нього національного му­ченика і надали всьому шестидесятницькому руху ореолу жертовності та самозречення.

...

Радянське керівництво само провокувало посилення опози­ційного руху, вдаючись до реп­ресій проти національної культу­ри. 24 травня 1964 р. внаслідок підпалу у Київській Публічній бібліотеці АН УРСР згорів весь український відділ - 600 тис. то­мів найцінніших рукописів, ста­родруків, рідкісних книг. Решта збірок бібліотеки не постражда­ла. Виконавцем цього ганебно­го нападу на українську культу­ру був працівник бібліотеки В.Погружальський⁶⁷. Факт, що майже водночас з київською бібліотекою горіли наукові біб­ліотеки в Ашхабаді і Самарканді, не полишав місця для сум­нівів, що ця акція мала органі­зований характер.

..

Падіння Хрущова у жовтні 1964 р. негативно позначилося на політичному становищі Укра­їни. Знову запроваджувався галузевий принцип управління економікою, і права республіки у цій галузі відразу були обме­жені. Зупинилася реабілітація осіб, що постраждали від ста­лінського режиму. Почалася хви­ля масових арештів і судових процесів, посилилася русифіка­ція України.

...

Питання розвитку національної мови і культури набували зна­чення символу у конфлікті між різними політичними елітами, що змагалися за контроль над місцевим суспільством. Так, важливість мовного питання сильно зросла після заміни цен­тральних міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у зре­формованих органах госпо­дарського управління. Такий поворот справи не міг подоба­тися місцевій номенклатурі, яка справедливо вбачала в цьому загрозу для своїх новонабутих прав. Вона наполягала, щоб чи­новники знали українську мову.

Усунення Хрущова уможли­вило перегляд його освітньої реформи. Згідно з повідомлен­нями «самвидаву», у 1965 р. мі­ністр освіти Української РСР Ю.Даденков готував республі­канську реформу, яка передба­чала надання переваги при всту­пі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журна­ли, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу ук­раїнською мовою тощо. Рефор­му Даденкова зупинила «дирек­тива з Москви». Але вже у 1971 р. він вимагав переведення усіх навчальних закладів на терито­рії України під безпосереднє уп­равління українського міністер­ства освіти. На його думку, це найкраще вплинуло б на якість освіти спеціалістів⁷¹.

Подібні заяви робив й Ше­лест. У 1968 р. у виступі перед студентською молодцю у Київ­ському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які від­повідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою. Справа не обмежувала­ся одними заявами: робилися конкретні кроки, аби довести, що українська мова здатна ві­дображати найскладніші науко­ві поняття. Зокрема, були над­руковані дві книжки україн­ською мовою з кібернетики - О.Івахненко «Кібернетичні сис­теми з комбінованим керуван­ням» (1963) та двотомна «Ен­циклопедія кібернетики» (1973) - унікальні як на масштаби СРСР видання. Іншим великим проривом у справі поширення української мови стало видан­ня з 1972 р. у Харкові й Дніп­ропетровську двох масових українських газет-«вєчірок»⁷².

Збільшилася не лише кіль­кість україномовних видань і про­грам на республіканському те­лебаченні, але й політично по­кращився їхній рівень. Журнал «Всесвіт», який друкував пере­клади світової літератури, пуб­лікував на своїх сторінках твори окремих західних авторів рані­ше, аніж вони з'являлися у ро­сійськомовних перекладах в Росії. У результаті журнал зму­шений був збільшити свій ти­раж, щоб задовольнити інтере­си читацької публіки не лише в Україні, але й у Росії. Так само наклад журналу «Україна», який партійна критика звинувачувала у публікації ідеологічно сумнів­них, аполітичних творів, недостатній боротьбі з буржуазним націоналізмом і декадентським буржуазним мистецтвом, зріс з 100 тис. примірників у 1966 р. до 300 тис. у 1969 р. Характер­но, що журнал користувався особливою популярністю у Дніп­ропетровській та Донецькій об­ластях⁷³. Після тривалої перер­ви українське кіно у середині 1960-х років повертає собі світо­ву репутацію. Цим разом це бу­ло пов'язано з появою фільму Сергія Параджанова «Тіні забу­тих предків», знятого на київсь­кій студії ім. О.Довженка за по­вістю Михайла Коцюбинського.

Боротьба партійної респуб­ліканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила спри­ятливий грунт для зростання національної свідомості. Особли­во це помічалось на Східній Ук­раїні, передовсім у традиційно зрусифікованому середовищі великих міст. Йшло формуван­ня національної ідентичності на немовній, територіальній осно­ві. У робітничих районах Донба­су українська самобутність від­билася у збереженні певних на­родних традицій у щоденному побуті місцевих жителів, поши­ренні інтересу до української пісні, театру й опери і навіть у їхній особливій російській вимові⁷⁴.

Ситуація кінця 1960-х років нагадувала перебіг подій доби «українізації» кінця 1920-х років. Головна відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше до складу Української РСР вхо­дили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром «українізації» Сходу. Автономістична політика Шелеста спричинилася до посилення їх­ньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні десятиліт­тя ці області одержували менші капіталовкладення, що гальму­вало їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років ро­змір капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Украї­ну значно зріс. Оскільки ці об­ласті були найбільш свідомими з точки зору національної іден­тичності, економічний розвиток

України у 1960-х роках впливав на зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.

...

Опріч змін на чолі республі­канського КДБ й ідеологічного керівництва, у першій половині 1970-х були усунені від влади головний редактор журналу «Комуніст України» В.Терлецький, голови відділів з питань науки, культури та пропаганди ЦК КПУ В.Цветков, П.Федченко та І.Орел, ректор Вищої пар­тійної школи А.Чеканюк, дирек­тор Інституту історії партії І.Назаренко, міністр освіти Ю.Даденков, перші секретарі Доне­цького та Львівського обкомів партії В.Дегтярьов і В.Куцевол (останній був замінений ще од­ним членом «дніпропетровської групи» В.Добриком) та ін. «Чис­тка» охопила усі рівні партії - під час заміни партійних квит­ків з КПУ було виключено 37 тис. її членів (1,5% особистого складу партії). Як правило, поз­бавлення партійного квитка оз­начало кінець кар'єри і трактувалося у підрадянському суспільстві як одне із найсуворіших покарань.

Найдраматичніший характер мала атака проти національно свідомої інтелігенції. На відміну від сталінських репресій 1930-1950-х років та масових ареш­тів 1965-1966-х років, тепер жертвам репресій давали мож­ливість зберегти свою волю за

умови їхнього «покаяння» і по­дальшої співпраці з режимом. Така тактика засвідчувала, що офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Вперше цей за­сіб був застосований проти символічної фігури шестидесят­ників - Івана Дзюби. Від керів­ництва Спілки письменників Ук­раїни вимагали його виключен­ня з організації. Завдяки спротиву частини правління СПУ вдалося досягнути компромісу: Дзюба залишився членом Спіл­ки, але змушений був підписа­ти заяву про своє відмежування від «українського націоналіз­му»⁸⁴. Компроміс протривав тро­хи більше двох років: у березні 1972 р. Дзюбу виключили зі Спілки, а 18 квітня він був за­арештований. Після 18-місячно-го ув'язнення він підписав ново­го листа з визнанням своїх по­милок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика «покаяння» у 1972-1979 pp. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Ми­хайла Брайчевського та ін.

«Приборкання непокірних» справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспіль­ство - воно створювало вражен­ня безглуздості й непотрібнос­ті будь-якого спротиву радянсь­кому режимові й посилювало конформістські настрої (якщо таких ламали, то що було гово­рити про пересічних людей!).

Одним із основних напря­мів політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови ста­ло ознакою політичної лояль­ності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від ук­раїнської мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й Даденкова безборонно провадив­ся процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише де­кількох батьків (попередньо ке­рівництво школи й вчителі одержували від Міністерства освіти та обласних відділів на­родної освіти завдання «провес­ти відповідну роботу» з батька­ми). Для «поглибленого» вив­чення російської мови і літера­тури класи розбивалися на мен­ші групи, заняття в яких прова­дилися окремо - тимчасом як українська мова і література та­ких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко відбува­лися у переповнених класах з 35-40 чол. Статус вчителя ро­сійської мови й літератури в ук­раїнській школі був надзвичай­но високий, тоді як вчитель ук­раїнської мови в російських школах був постійним об'єктом насмішок з боку російськомов­них дітей і батьків. Не обходило­ся без курйозів: в українських школах діти навчались російсь­кої мови з підручників, що називалися «Родная речь» («Рідна мова»), тоді як української - з підручників під назвою «Укра­їнська мова».

Нові напрями русифікаторсь­кої політики були затверджені на всесоюзній науково-теоре­тичній конференції «Російська мова - мова дружби і співробіт­ництва народів СРСР», що від­булася 22-24 травня 1979 р. у Ташкенті. Політична важливість цієї конференції була засвідче­на присутністю на ній секрета­рів з питань ідеології ЦК КП Ка­захстану, Литви, Киргизії, Таджикистану й Туркменістану, а також окремим привітанням Брежнєва, в якому підкреслю­валась роль російської мови в подальшій стабілізації політич­ної, господарської й духовної єдності радянського народу. Серед рекомендацій, які виро­била конференція, було запро­вадження викладання російсь­кої мови в усіх дитячих садках неросійських республік. Окремо пропонувалося приймати до ву­зів Російської РФСР, Білорусь­кої та Української РСР студентів із неслов'янських (головно - середньоазіатських) республік, щоб вони вчилися і жили там у російськомовному середовищі і тим самим підвищували свій загальноосвітній і фаховий рівень. За цією пропозицією стояли приховані політичні мотиви - адже загальновідомо, що гар­ною російською мовою розмов­ляють у Ленінграді, а не в Укра­їні і Білорусії. Але, як писав американський дослідник Я.Білінський, «режим... волів навча­ти узбеків і таджиків російської мови з українським або біло­руським акцентом, вважаючи, що стимульований наплив уз­беків і таджиків допоможе ство­рити більш російськомовне се­редовище в українських і біло­руських вузах, тобто допоможе русифікувати ці заклади»⁸⁵.

Однак головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х роках в Україні була національна свідомість ук­раїнців. У «новій українській спільноті - радянському наро­дові» напевно знайшлося б міс­це для шевченкового «Кобзаря» (правда, сильно цензуровано­го), українського гопака і укра­їнської вишивки - тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на гру­зинський хоровий спів та се­редньоазіатську кухню), але там не могло бути того, що перетворювало українське питання на питання політичне - пам'яті про своє історичне минуле.

Один із провідних теоретиків дослідження національних про­цесів Карл В.Дойч стверджував, що «автономія в далекосяжній перспективі залежить від [істо­ричної] пам'яті». Самоуправне суспільство мусить отримувати «повний потік інформації» пре зовнішній світ і його частини, а також відомості про минуле «з широким діапазоном пригадок відтворення». Якщо суспільство позбавлене будь-якої із цих інформацій, «воно втрачає пану­вання над своєю поведінкою»⁸⁶ Чеський письменник Мілан Кундера, який після придушення «празької весни» 1968 р. емігру­вав на Захід, передав це теоре­тичне положення простішими словами: «Першим кроком у ліквідації народу є позбавлення його пам'яті. Знищіть його книж­ки, його культуру, його історію А потім накажіть комусь написа­ти нові книжки, створити нову культуру, винайти нову історію Незабаром нація почне забува­ти, чим вона є і чим була. Нав­колишній світ забуде про неї ще швидше»⁸⁷.

Радянські лідери не відзначалися достатнім рівнем софіс­тики, щоб розуміти теоретичні поняття такої складності. Однак вони безпомилково керувались своїм інстинктивним чуттям ви­корінювати з пам'яті українців всі ті їхні відмінності від росіян, які підносились понад рівень борща, вишивки і гопака.

Репресії були спрямовані пе­редусім проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких і відмінності проступали найви­разніше - проти літератури й історії. Загальне керівництво кампанією здійснював Маланчук. Йому ж належала партія «першої скрипки» в організації «чистки» в галузі історії та спо­ріднених з нею наук. Уже на­прикінці 1972 р. розглядалася «справа» Інституту археології. Його співробітники на чолі з директором, членом-кореспондентом Федором Шевченком звинувачувалися у цілому ряді «історичних, методологічних і теоретичних помилок». Зокре­ма, їхня вина полягала в тому, що вони не висвітлювали «зв'язок київських [тобто періоду Київської Русі] матеріалів з пам'ятками Північної та Північ-но-Східної Русі» [тобто пізнішої Росії]. Іншою провиною було включення у збірник «Розвиток радянської археології на Украї­ні (1917-1966 pp.)» І.Шовкопляса прізвищ «українських націо­налістів» - Івана Багряного, Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко та ін. У подібному гріху були «спіймані» співробітники Інституту мис­тецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського Я.Прилипко та В.Зінич, які у підготовленому ними збірнику «Українське карпатознавство» назвали праці Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та ін.

Щоб уникнути у майбутньо­му повторення подібних «ідео­логічних помилок», твори «не­бажаних осіб» були вилучені із бібліотек, а державним коміте­там Ради міністрів з відповідних галузей було доручено перегля­нути твори образотворчого мистецтва, кіно- та телефільми, записи пісень, п'єси тощо з ме­тою виявити твори, в яких по­зитивно згадувалися їхні пріз­вища. Список таких осіб у по­рівнянні з попередніми роками навіть було збільшено: до них додали ще прізвища тих ра­дянських діячів, які в минулому були «боротьбистами» або «лі­вими комуністами».

Переоцінці була піддана ді­яльність тих історичних поста­тей, які у 1960-х роках були час­тково реабілітовані. Початок цьому поклала критика моно­графії Раїси Іванової «Михайло Драгоманов у суспільно-політич­ному русі в Росії і в Україні». Вслід за Драгомановим жертвою «об'єктивної класової оцінки» стали: Микола Костомаров, Пан­телеймон Куліш, Микола Скрип­ник, Василь Блакитний-Елан та діячі ВАПЛІТЕ. Навіть Іван Франко, за яким у радянський період міцно закріпилася наліпка «революціонера-демократа», пови­нен був пройти «очищення» від нібито надмірної ідеалізації з боку окремих українських літературознавців, які ставили його вище Добролюбова і Чернишевського. У результаті бороть­би з «ідеалізацією» українського минулого національна історія на­гадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, - торкати­ся їх було небезпечно, та й ні­коли не було певності, що до­зволені сьогодні теми завтра не стануть вибуховими.

Ситуація, яка склалася після маланчуківських «чисток» в ук­раїнській історичній науці, бу­ла близькою до катастрофи. У 1972-1973-х pp. припинили своє існування такі збірники: «Історичні джерела та їх вико­ристання», «Історіографічні до­слідження в Українській РСР», «Минуле і сучасне Буковини», «Український історико-географічний збірник», «Середні віки на Україні», «Київська старови­на». Багато вже готових історич­них праць не побачили світу⁸⁸.

Директори інститутів, які за­знавали критики, усувалися від керівництва. На їхні місця при­значалися партійні функціонери, котрі покликані були відіграва­ти роль сторожових собак. Ця практика розпочалася ще за Шелеста, з призначенням А.Скаби директором Інституту історії АН УРСР у 1968 р. Але лише за часів Щербицького вона набула найвищого розквіту. У 1973 р.

А.Скабу заступив А.Шевелєв, колишній київський комсомоль­ський функціонер і секретар ки­ївського міського партійного комітету. У 1978 р. його прізвище прозвучало у зв'язку з сканда­лом, спричиненим крадіжкою і продажем книжок з інститутської бібліотеки. Після цього скан­далу його місце зайняв Ю. Кондуфор, колишній голова відділу агітації та пропаганди у Харкові та голова відділу науки і культу­ри ЦК КПУ⁸⁹. Після звільнення з Львівського університету групи «націоналістично настроєних» студентів і професорів було «зміцнено» керівництво історич­ного та інших факультетів за ра­хунок працівників місцевого об­кому партії. У 1973 р. директо­ром Львівського Інституту сус­пільних наук АН України був при­значений колишній секретар об­кому В. Чугайов. Після призна­чення його ректором Львівсь­кого університету (1981) новим директором Інституту став ще один працівник обкому, М. Брик. У певному сенсі за часів Щербицького тенденції у трак­туванні історії України (як і в Бі­лорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням фор­мування «радянського народу». Особливо яскраве вираження вона знайшла під час святкуван­ня 325-річчя «возз'єднання Ук­раїни з Росією» (1979). «Нова іс­торична спільнота», згідно з но­вою інтерпретацією, корінням мала сягати ще часів Київської Русі, де на базі спільної терито­рії та спільної («давньоруської») мови нібито утворилася «єдина давньоруська народність». З цієї народності започаткувалися «старша» (як за віком, так і за статусом) російська та «молод­ші» - «білоруська» й «українсь­ка» - нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували усвідомлювати себе як єдиний руський народ. Зв'язок між ними нібито мав «єдинокровний» характер. Ця «єдинокровність» розумілася буквально: 1979 р. у Києві вий­шла в світ монографія Р.А.Старовойтової «Этническая геогра­фия Украинской ССР: (Гемато­логическое исследование)», ав­тор якої цілком серйозно дово­дила генетичну спорідненість українців і росіян на основі ана­лізу вмісту червоних тілець у крові. Тому «возз'єднання» Ук­раїни з Росією у 1654 р., за но­вою концепцією, було зумовле­но всім попереднім природним й історичним розвитком. Як гір­ко іронізували українські істори­ки, згідно з радянською істо­ріографією Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб «возз'єдна­тися» з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної «чистки» 1972-1979 pp. українці фактич­но були позбавлені своєї влас­ної історії.

Цю прогалину пробувала за­повнити група письменників - Іван Білик, Роман Іваничук, Во­лодимир Малик, Леонід Махно­вець, Сергій Плачинда, Роман Федорів, які у 1960 - 1970-х ро­ках вибирали для своїх літера­турних творів сюжети з історич­ного минулого України. На від­міну від професійних істориків вони були менше пов'язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову. Правда, у деяких випадках замість прав­дивого відображення минулого вони творили нові міфи - так, Іван Білик у своєму романі «Меч Арея» намагався довести, що українці беруть свій початок від кочового племені гунів, які в V ст. спустошували вогнем і ме­чем простори Центральної і Східної Європи, і що їхній вождь, Аттіла, носив українське ім'я - Гатило. Але здебільшого твори цих письменників все-та­ки були ближчі до історичної правди, аніж наукові статті і мо­нографії радянських істориків.

На них була спрямована пер­ша хвиля атаки проти українсь­ких літераторів, яка була заініційована партійним керівництвом. Як і в історичній науці, атаці передували персональні зміни на верхніх ешелонах влади. У 1971 р. від керівництва Спілки письменників України був усу­нутий Олесь Гончар, а на його місце прийшов Юрій Смолич. Час головування Смолича у СПУ не був довгим, і вже у березні 1973 р. першим секретарем правління Спілки був обраний Василь Козаченко - партійний функціонер (член ЦК КПУ), відо­мий як організатор цькувань Іва­на Світличного та київської ін­телігенції, яка підписала протест проти судових процесів другої половини 1960-х років. Подібно як Маланчук у суспільних науках, Козаченко був головним вико­навцем розгрому української лі­тератури. Ще у 1970 р., на чер­говому пленумі СПУ, він привів список творів, автори яких -Володимир Дрозд, Іван Чендей, Володимир Маняк, Роман Андріяшик - припустилися серйозних ідеологічних помилок. Цей вис­туп послужив сигналом для ро­згортання кампанії проти згада­них авторів і пересторогою для тих письменників, які допускалися подібних відхилень від партійної лінії⁹⁰.

Наприкінці 1972 р. у москов­ській «Литературной газете» бу­ла опублікована гостра критика роману Івана Білика. Справед­ливо звинувачуючи письменни­ка в перекрученні фактів, автор статті, доктор історичних наук О.Яковлев висловлював побою­вання, що ідеалізація національ­ного минулого може привести до «пожвавлення націоналістич­них передсудів». Тому критик радив письменникам звертати­ся у пошуках сюжетів не стільки до минулого, скільки до соціа­лістичного сучасного.

Атаки стали особливо силь­ними після появи у січні 1973 р. резолюції ЦК КПРС «Про літера­турно-мистецьку критику», яка вимагала від літераторів більшої активності у впровадженні парт­ійної лінії в галузь мистецької творчості, та після появи славнозвісної статті у журналі «Комуніст України» з критикою книжки Шелеста «Україно наша радянська». На березневому пленумі СПУ Козаченко роз'яс­нював письменникам, поетам літературним критикам, ще «партія вимагає не інтимної лі­рики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робіт­ників», що в прозі перевага має бути надана публіцистиці і що особливий наголос треба ста­вити на висвітлення «взаємо­зв'язків» і «взаємодії» радянсь­ких народів та їхніх літератур⁹¹.

У 1973-1974 pp. партійна критика літератури набрала ма­сового характеру. Крім згаданих уже авторів, гострій атаці були піддані Олесь Бердник, Євген Гуцало, Микола Лукаш, Григо­рій Кочур, Микола Руденко_: Б.Харчук та ін. Критика, як пра­вило, не минала безслідно: роз­критиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися.

Наслідком розгрому україн­ської літератури у 1970-х роках було щось більше, аніж особисті трагедії її найяскравіших пред­ставників. Очевидно, організа­торам і виконавцям репресій йшлося про зведення українсь­кої літератури до стану «непов­ної культури неповної нації» -стану, з якого вона вийшла ще наприкінці XIX ст. Атрофії зазна­ли цілі жанри. На населення країни бл. 50 млн. чол. у 1970-х роках приходилося лише 3-4 драматурги. Протягом 1976-1979 pp. не було написано жод­ної п'єси, а українські драматич­ні твори становили лише чет­верту частину репертуару рес­публіканських театрів (причому значне число серед цих творів - п'єси, написані до 1917 p.).

За оцінкою Г.Свірського, близько 80% усіх рукописів бу­ло недопущено до друку через «брак паперу». Кількість книжок, які видавалися наприкінці 1970-х років українською мовою, упа­ла до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня переддня «українізації». Брак паперу з підозрілою закономірністю не сто­сувався російських видань, кіль­кість яких невпинно збільшувалась. Наприкінці 1970-х років спів­відношення російських і укра­їнських книжок, виданих в Украї­ні, становило 3:1. Згідно з ста­тистичними даними ЮНЕСКО, у 1970-х роках серед десяти най­більших слов'янських націй Ук­раїна займала сьоме місце що­до кількості назв виданих кни­жок (трохи більше, ніж двохміль­йонна нація словенців), а за спів­відношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жите­лів, що розмовляла відповідною мовою (88,9 назв на мільйон жи­телів) займала передостаннє місце (останнє місце з показни­ком 58,9 займали білоруси; для порівняння - для росіян цей по­казник становив 472,2; поляків - 289,4; чехів - 533,3; болгарів - 443,1; словаків - 701,0).

Відповіддю читачів і частини літераторів на «опартійнення» лі­тератури був пасивний опір. Тисячі примірників книжок, які були високо оцінені критиками згідно з новими партійними ви­могами, запишалися нерозпро­даними - читати цю продукцію було мазохістським задоволен­ням. Багато письменників і пое­тів або взагалі вмовкли, або вда­лися до перекладів світової літератури (кінець 1970-х років був періодом надзвичайної популяр­ності київського журналу «Всес­віт», де друкувалися переважно переклади). Щодо критиків, то, як твердив у січні 1979 р. новий секретар правління СПУ Павло Загребельний, вони надавали перевагу читанню Кафки і Воннеґута, замість писати про су­часну українську літературу⁹².

Від репресій 1970-х років постраждала не лише українсь­ка культура. Перемога партійної лінії виявилася Пірровою пере­могою для самого партійного керівництва: воно опинилося у стані загрозливої ізоляції від ін­телігенції. Це призвело до пев­ної кореляції дотеперішньої партійної лінії. Передовсім, були усунуті найбільш одіозні фігури, безпосередні виконавці погрому. У березні 1978 р. за­мість Миколи Шамоти новим директором інституту літерату­ри був призначений Ігор Дзеверін. У січні 1979 р. Козаченко був знятий з керівництва СПУ і замінений Павлом Загребельним. Квітневий (1979) пленум ЦК КПУ звільнив Маланчука з посади секретаря з ідеології у «зв'язку з його переходом на іншу роботу». У виступі Щербицького на цьому пленумі особливо наголошувалося, що у Маланчука немає «ділових сто­сунків з провідними діячами науки і культури». Зміни торкну­лися й інших посад, безпосе­редньо пов'язаних з ідеологіч­ною роботою: у липні 1979 р. було звільнено міністра освіти О.Маринича, а у березні 1980 - редактора «Літературної газети» Віталія Виноградського, ко­лишнього партійного функціо­нера, який формально навіть не був членом СПУ. У грудні 1980 р. Юрія Збанацького, як керівника Київської організації Спілки письменників, заступив Юрій Мушкетик.

На шляху до примирення з українською інтелігенцією рес­публіканське партійне керів­ництво зробило ще один важ­ливий тактичний крок: була зня­та негласна заборона друкува­ти твори розкритикованих рані­ше авторів. Так наприкінці 1970 - на початку 1980-х pp. знову почали друкуватись Роман Андріяшик, Іван Білик, Роман Іваничук, Михайло Косів, Микола Лукаш, Володимир Малик, Ста­ніслав Тельнюк і Борис Харук. Зрозуміло, що ця зміна стосу­валася не всіх, зокрема вона не поширювалася на Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Михай­ла Осадчого. Однак серед тих, хто зазнав благ лібералізації несподівано опинилася Ліна Кос­тенко, одна із найстійкіших шес­тидесятників. У 1981 р. їй навіть було присуджено Шевченківсь­ку премію⁹³. У 1979 і 1981 pp. появилися збірки двох рано по­мерлих, але винятково талановитих молодих поетів - Леоніда Кисельова і Василя Симоненка, - вірші яких були пройняті про­тестом проти нав'язаного режи­мом соціального абсурду та гли­боким національним почуттям.

Зміни, щоправда менш ра­дикальні, торкнулися й історич­ної науки. У 1978 р. Президія АН Української РСР розгляну­ла роботу Інституту історії за 1973-1978 pp. і розкритикувала його неувагу до таких важливих періодів історії України, як істо­рія Київської Русі, історія укра­їнських земель у XII-XVII ст., й історія української культури у дожовтневий (до 1917 р.) пері­од (зрозуміло, Президія АН си­мулювала незнання того, хто і як визначав тематику історич­них досліджень у 1970-х роках). На початку 1980-х стала можли­вою поява таких публікацій, як «Опис України» Боплана чи ста­тей, присвячених 140-річному ювілею Драгоманова. Особливу активність розвинуло Українсь­ке товариство захисту історич­них і культурних пам'яток під головуванням П.Тронька.

Пом'якшення курсу щодо ук­раїнської інтелігенції не було заслугою республіканського ке­рівництва. Щербицький, оче­видно, і тут лише виконував во­лю московського керівництва: того самого дня, коли у Києві було знято Маланчука, вийшла постанова ЦК КПРС «Про даль­ше покращання ідеологічної політико-виховної лінії». Оскіль­ки в СРСР проголошувалася по­будова розвинутого соціалізму і сформування радянського на­роду, то це мало б означати згладжування й поступове занехання соціальних конфліктів. Йшлося про особливий вид компромісу, коли партійні ліде­ри робили певні поступки інте­лігенції за її безумовну лояль­ність. У республіках це, очевид­но, вимагало скасування найсуворіших обмежень щодо роз­витку національних культур. Тому та частина української ін­телігенції, яка виявилася гото­вою до співпраці з режимом ціною такого компромісу, з задо­воленням зазначала відновлен­ня рівноваги між «національною формою» і «соціалістичним змістом» в українській підрадянській культурі.

Це не означало, однак, при­нципової відмови партії від полі­тики репресій, коли дії інтеліген­ції загрожували порушити цю рівновагу. Дмитро Павличко був знятий з посади редактора «Всесвіту» власне через високий рівень журналу. Його місце за­йняв Віталій Коротич, котрий надав журналу безбарвного ха­рактеру. Голова львівської ор­ганізації СПУ Ростислав Братунь був зміщений з посади після виступу на похоронах молодого популярного композитора Воло­димира Івасюка, який, як вважа­лося, був замордований КДБ у травні 1979 р.⁹⁴

Загальна партійна лінія щодо нівелювання української само­бутності не тільки залишилася незмінною, а й набула певного розвитку. Це засвідчила веле­тенська ідеологічна кампанія, пов'язана з святкуванням 1500-річчя від заснування Києва (1982). Надуманість цієї дати була більш ніж очевидною на­віть для організаторів самого свята. Масштабна ідеологічна кампанія мала на меті утверди­ти нову інтерпретацію історич­них передумов утворення «ра­дянського народу», особливо перед лицем майбутнього свят­кування 1000-річчя хрещення Руси (1988). Згідно з цією інтер­претацією, сучасний СРСР з ра­дянським народом і російською мовою як мовою міжнаціональ­ного спілкування мав свого по­передника в іпостасі Київської Русі з єдиними давньоруською народністю і давньоруською мо­вою, спільною для всіх, хто про­живав на її території. Новим моментом у цій теорії було твердження, що окрім росіян, білорусів, українців свої перші кроки у суспільно-політичному і культурному розвитку у рамках Київської Русі робили понад двадцять неслов'янських народів балтійського, волзького, кавказького і чорноморського регіонів. Можна припустити, що партійні ідеологи вважали втягнення «молодших братів» у рус­ло загальноруської ідентичнос­ті завершеним процесом; тепер йшлося про те, щоб поширити цей досвід на неслов'янські на­роди СРСР. Посереднє підтвер­дження цьому можна знайти у факті, що з кінця 1970-х років Щербицький став постійно вжи­вати термін «народ України» за­мість «український народ».

І треба визнати, що політи­ка партійного керівництва у 1970-1980-х роках досягла серйозних успіхів. У 1982 р. гру­па молодих людей з Дніпропет­ровська, яка гостювала у Лон­доні, на питання англійських студентів «звідки ви?», спокій­но відповіла: «З Радянського Союзу. Це те, що 60 років тому називалося Росією»⁹⁵. А всього якихось 14 років тому інша гру­па молодих людей, з того ж Дніпропетровська, писала лист на захист Гончарового «Собо­ру». На початку 1980-х років така реакція дніпропетровської молоді на переслідування укра­їнської культури була вже май­же неможливою...

...