Форми державного правління. Республіка: Недемократична (радянська) і Демократична (з розподілом влади): президентська, парламентська,змішана

Республіка: Недемократична (радянська) і Демократична (з розподілом влади): президентська, парламентська,змішана

Монархія: Необмежена {абсолютна) і Обмежена {конституційна): дуалістична і парламентська

Монархія (гр. топагсНіа — єдиновладдя) представляє со­бою форму правління, за якою влада глави держави (монар­ха — царя, імператора, короля, еміра і т. д.) успадковується, здійснюється безстроково й не залежить від населення. Іс­торично верховна влада монарха обґрунтовувалася її боже­ственним походженням — монарх вважався намісником Бога на землі. Так, наприклад, Імператор Японії аж до прий­няття нової конституції в 1946 р. офіційно вважався сином богині сонця — Аматерасу. Сучасна політична наука при розгляді монархічних держав основну увагу приділяє не характеру походження влади монархів, а їхнім повноважен­ням, виділяючи такі різновиди даної форми правління, як абсолютну й обмежену (конституційну) монархії.

Абсолютна монархія (лат. аЬзоіиіи$ — безумовний) ха­рактеризується зосередженням у руках монарха всієї по­вноти державної влади. Ця форма правління виключає на­явність органів державної влади, незалежних від монарха. У сучасному світі абсолютизм зберігається в Бахрейні, Брунеї, Ватикані, Катарі, Кувейті, ОАЕ, Омані, Саудівській Аравії.

Обмежена монархія представляє собою таку форму дер­жавного правління, у якій повноваження монарха обмежу­ються конституцією (звідси інша її назва — конституційна монархія), що припускає існування незалежних представ­ницьких органів державної влади. Така форма правління на сьогоднішній день існує більш ніж у ЗО країнах світу (якщо рахувати країни Співдружності, тобто об'єднання держав — колишніх колоній і домініонів Великобританії), в тому числі — в одинадцяти європейських державах.

Основними різновидами обмеженої монархії є дуаліс­тична монархія, у якій монарх очолює виконавчу гілку влади (Йорданія, Марокко), і парламентська монархія, у якій реальна влада належить не главі держави, а главі уряду, що призначається парламентом (Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Норвегія, Данія, Іспанія, Японія та ін.). В обмеженій монархії (а особливо — у мо­нархії парламентській) глава держави практично не має реальної влади, він виконує лише представницькі функції, виступаючи від імені держави. Проте, монархія як форма правління не тільки зберігається, але іноді й відновлюєть­ся (як у 1975 р. в Іспанії), виступаючи потужною гарантією стабільності політичної системи. Про це свідчать і резуль­тати опитувань населення в Японії 1975 р., коли 80% рес­пондентів висловилися за збереження статусу імператора^1. Л. Сморгунов, В. Семенов. Политология. — СПб. 1996. — с. 97.

а також опитування у Великобританії 1997 р. і Австралії 1999 р., де переважна більшість громадян проголосувала за збереження монархічної форми правління, погодившись сплачувати податки на утримання королівського двору (близько восьми млн ф. ст. на рік¹). Чиркин В. Е. Копституционное право зарубежпых стран. — М. : Юрисгь, 1997. - с. 364.

У сучасному світі існують й інші (нетипові) форми монар­хії. Наприклад, унікальну форму монархічного правління являє собою Малайзія, в якій монарх обирається строком на п'ять років із числа дев'яти султанів, котрі очолюють по-томствені султанати — складові частини держави. В Об'єд­наних Арабських Еміратах існує так званий колективний монарх — Рада емірів, що обирає зі свого складу Президен­та ОАЕ. У багатьох країнах, що входять до Співдружності (Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.), від імені британ­ського монарха державою керує генерал-губернатор, який призначається місцевим урядом або парламентом, При цьому такі країни, як Індія та Пакистан, що також входять до складу Співдружності, обирають президента як главу держави.

«Можливо, монархії й відмирають, проте у Західній Європі все ще більше монархій, аніж у будь-якому іншому регіоні світу. До монар­хій відносяться Великобританія й Іспанія, так само як і шість більш дрібних європейських демократій (Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Норвегія й Швеція), а також кілька мікродержав типу Монако. Більшість цих монархій має тривалу історію, але дві з них з'явилися лише в XX сторіччі — норвезька (1905) та іспанська (1975), що була створена при переході країни від диктатури Франко до демократії. Мож­ливо, іспанський король має більше впливу, аніж будь-який інший із європейських монархів, однак мало хто з них маї реальну владу взагалі. В ході конституційної реформи 1970-х рр. в король Швеції був позбав­лений усіх повноважень, що залишалися в нього — навіть формальних. Монархії різняться скоріше за стилем, ніж за обсягом повноважень. Британська монархія схильна до пишності й церемоніалу, і королева під'їжджає до парламенту в золоченій кареті, в яку впряжені прикраше­ні коні. Монархії скандинавських держав і країн Бенілюксу іноді нази­вають «велосипедними» (походження цього визначення зрозуміло зі знімка, де королева Нідерландів Беатрікс сфотографована на велосипе­ді). Покійний король Норвегії Олаф V (який правив з 1957 по 1991 рр.) відрізнявся особливою простотою поведінки. Замолоду він брав участь в Олімпійських іграх по стрибках на лижах із трампліна, і навіть в ос­танні роки життя його часто можна було зустріти на лижній прогулянці в лісах навколо Осло в супроводі лише свого собаки. Під час нафтової кризи 1970-х років він наполіг на тому, щоб добиратися від своєї ко­ролівської резиденції до лижної траси на громадському транспорті (і оплачувати свій квиток)».

Алмонд Г., Паузлл Дж., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

Більше 140 держав у сучасному світі є республіками. Республіка (лат.— суспільна справа) — це фор­ма державного правління, за якою вища влада належить представницьким органам, вибраним населенням на пев­ний строк. Главу держави з республіканською формою правління називають президентом (лат. ргае$ійепз (ргаезі-йепііз) — той, що сидить попереду).

Звичайно ж, республіка як форма правління теж має свої різновиди. Очевидно, що ключова фігура в державно­му апараті США — президент, але як часто ми чуємо про президентів Німеччини або Італії? У цих країнах набагато помітнішою виявляється діяльність прем'єр-міністра (або канцлера), у той час як у Франції і президент, і прем'єр здаються цілком рівноцінними політичними фігурами. Вся справа — у нерівному розподілі функцій і повноважень між різними гілками державної влади, а також у тому, яке місце в державному апараті відводиться президентові. Основне питання, на яке необхідно дати відповідь при кла­сифікації форм республіканського правління — хто формує уряд, кому він підзвітний та підконтрольний?

Так, особливістю моделі розподілу влади, що вперше ви­никла в США її розповсюдилася в країнах Латинської Америки, є те, що президент, який обирається на всена­родних виборах, поєднує повноваження глави держави та глави виконавчої влади. Така форма правління одержала назву президентської республіки.

Для Німеччини, Італії, як і для більшості європейських республік, характерна інша модель, відповідно до якої вирі­шальна роль в організації державної влади належить парла­менту, що формує уряд зі складу партій, що одержали біль­шість голосів на виборах. Президент як глава держави ви­конує лише представницькі функції. Така форма правління, що існує в усіх західноєвропейських країнах, за винятком Франції, Португалії, Фінляндії та Швейцарії, називається парламентською республікою.

«Якщо спробувати кількома словами викласти суть основної роз-Хбіжності між парламентською і президентською системами, то мож­на сказати, що парламентаризм надає політичному процесу певну гнуч­кість, тоді як системі президентського правління властива твердість.

Строго говорячи, парламентаризм — це такий режим, за яким єдино демократичним законним інститутом є парламент, а влада уряду пере­буває в повній залежності від парламентського вотуму довіри. . . .

У системах президентського правління глава виконавчої влади, наді­лений значними конституційними повноваженнями, включаючи контр­оль за складом кабінету й адміністрації, обирається прямим голосуван­ням на певний строк і не залежить від вотуму довіри парламенту. Він не тільки «власник» виконавчої влади, а й символічний глава держави, який у період між виборами може бути відсторонений від влади тільки через імпічмент».

Лінц Х. «Небезпеки президентства»

Франція виступає класичним прикладом так званої змішаної республіки (або гібридної, напівпрезидентської, парламентсько-президентської). Дана форма правління ха­рактеризується більшим у порівнянні з парламентською республікою обсягом повноважень президента, який, при цьому, не є главою виконавчої влади. Уряд у такій респу­бліці формується й контролюється одночасно і парламен­том, і президентом.

«Розглянемо V Французьку Республіку, яку Моріс Дюверже оха-рактеризував як напівпрезидентську. Хоча глава держави (прези­дент) тут дійсно обирався на певний строк правління, глава уряду (прем'єр-міністр) повинен був розпоряджатися парламентською біль­шістю. За умови, що президентська партія мала у своєму розпоряджен­ні таку більшість, президент міг обрати прем'єр-міністра зі членів своєї партії, що, тим самим, давало йому можливість управляти як фактично­му главі уряду. В іншому випадку глава уряду (прем'єр-міністр) міг на­лежати до опозиційної партії, щоб мати можливість одержати підтрим­ку парламенту, як це відбулося в період між 1986 і 1988 рр., коли прези­дент країни Франсуа Міттеран повинен був призначити прем'єр-міністром лідера опозиційної партії Жака Ширака. У такі мо­менти президент не є Президентом «з великої букви» (у буквальному значенні). Хуан Ліни визначає V Республіку як «гібридну»».

Ріггс Ф. «Порівняльна оцінка президентської форми правління»

Розглянуті вище форми республіканського правління називають демократичними, бо вони засновані на принци­пі розподілу влади й відрізняються одна від одної лише обсягом повноважень тієї або іншої гілки влади. Однак, поряд з такими моделями розподілу влади, виділяють і так звані недемократичні республіки, що використовують прин­ципово інші способи організації державної влади.

Такі форми правління існували в багатьох соціалістич­них країнах, де практикувалося обрання фактичного глави держави вищим партійним органом. Форма організації вла­ди в СРСР — радянська республіка — подібна парламент­ській (тому що саме парламент формує уряд), але, при цьому, замість принципу розподілу влади використовуєть­ся зворотний принцип — «вся влада радам», що передба­чає концентрацію влади в руках законодавчих органів вла­ди (рад народних депутатів різних рівнів), які мають од­ночасно і законодавчі, і виконавчі функції.

Багато республік з автократичними політичними режима­ми за формою правління на практиці вподібнюються монар­хіям — у таких країнах лідери партій або правлячих угру­повань проголошуються довічними (Югославія при Тіто, Індонезія — в 60-ті рр., Заїр та Уганда в 70-ті рр. XX ст.) і навіть посмертними (як лідер КНДР Кім Ір Сен) прези­дентами, а успадкування влади остаточно перетворює такі республіки на певну президентську форму абсолютизму. До­сить показовою в цьому змісті є історія із президентом ЦАР Бокасса, який у 1977 р. (за прикладом свого кумира Напо-леона) офіційно проголосив себе імператором Центрально­африканської республіки Бокасса І, розтративши на святку­вання з нагоди свого коронування всі запаси державної Скарбниці — більше 200 мли доларів.

Формальне віднесення деяких держав за своєю формою до республіки мало що дає для аналізу реальної системи розподілу влади. Так, наприклад, у Лівії головний керів­ний орган (так зване Революційне керівництво) офіційно перебуває поза системою державної влади, а в Ірані після Ісламської революції 1979 р. реальна влада належить не президентові й парламенту, що обираються населенням, а Керівникові держави — релігійному лідерові (аятолі), який призначається мусульманською Радою Старійшин і здійснює свої повноваження довічно.

Державний устрійявляє собою форму держави, яка визначає її національно-територіальну організацію. Дер­жавний устрій характеризує внутрішню структуру держа­ви, спосіб її політичного та територіального розподілу, принципи взаємин між державою в цілому та її частинами, їх правовий статус.

У сучасному світі виділяють унітарний та федератив­ний державний устрій. Основні різновиди форм державно­го устрою представлені на схемі 4. 5.

Схема 4. 5. Форми державного устрою

Унітарна: Проста і Ускладнена(з автономіями)

Федеративна: утворена за історичним принципом, територіальна, національна, змішана

Переважна більшість сучасних держав за формою дер­жавного устрою є унітарними. Унітарний державний уст­рій (лат. ипііа$ — єдність) характеризується єдністю держав­ної території, єдиною системою органів державної влади,

єдиним законодавством. Така форма територіальної орга­нізації характерна, як правило, для країн економічно й на­ціонально однорідних. Територія унітарної держави поді­ляється на різні адміністративно-територіальні одиниці (лат. айтіпі$ігаііо — управління і іеггііогіит — область, те­риторія) складові частини (краї, області, райони та ін.), відповідно до яких формується система місцевих органів влади і самоврядування.

Іноді в унітарних державах зі складним характером на­ціональних і соціально-економічних відносин припускаєть­ся автономія її окремих частин. Під автономією (гр. аиіо — сам і потоз — закон) розуміється законодавчо закріплена форма самоврядування територіальної одиниці держави, що проявляється в самостійному рішенні питань місцево­го значення. Виділяють такі види національно-територі­альної автономії, як політичну (державну), що має деякі зовнішні ознаки державності — парламент, уряд та ін., сфе­ра компетенції яких визначається конституцією (Автоном­на Республіка Крим — в Україні, Гренландія — у Данії), і адміністративну (місцеву), що не має зовнішніх ознак державності, коло прав якої визначається звичайними за­конами (Тібет — у Китаї, автономія в штаті Ассам — в Ін­дії). Держави, що мають у своєму складі автономні утво­рення, називають ускладнено унітарними.

Федерація (федеративний устрій) (лат. /оейегаііо — союз, об'єднання) — це форма державного устрою, що при­пускає наявність у складі держави певних державних утво­рень — суб'єктів федерації (республік — у Російській Фе­дерації, штатів — у США, Індії, Бразилії, Мексиці, кантонів — у Швейцарії, провінцій — в Аргентині, Канаді, Пакистані, земель — у Німеччині та Австрії, еміратів — в ОАЕ), які мають певну самостійність, свій адміністратив­но-територіальний поділ і законодавство.

«Федерація представляє собою форму організації державної влади, голо­вні принципи якої були сформульовані засновниками Сполучених Штатів у Конституції 1787 р. Федерація припускає утворення єдиного цен­трального уряду, а ті одиниці, що її складають, отримують право, з одного боку, на самоврядування, з іншого — на співучасть у загальному конститу­ційному управлінні. Повноваження центрального уряду делегуються населенням всіх складових одиниць. Для розпуску федерації потрібна згода всіх або більшості складових одиниць».

Елейзер Д. Дж. «Порівняльний федералізм»

Схема 4. 6. Форми сучасної держави.

Форми сучасної держави

Форми державного правління	Форми державного устрою
МОНАРХІЯ	РЕСПУБЛІКА	ФЕДЕРАТИВНА	УНІТАРНА
Абсолютна	Обмежена	Недемократична	Демокраична	історична територіальна національна змішана	проста ускладнена
дуалістична парламентська	парламентська президентська змішана

Федеративний устрій є характерним для країн зі зна­чним різноманіттям національних, соціально-економічних, історичних умов. Дана форма територіальної організації характеризується розподілом повноважень між централь­ними органами державної влади та суб'єктами федерації, подвійною системою органів державної влади і законодав­ства. Суб'єкти федерації мають представництво в парла­менті країни, забезпечене існуванням другої палати.

У сучасному світі існує майже 20 федеративних держав, при цьому вони займають більше 40% всієї території плане­ти (а за кількістю жителів — до третини населення Землі). Виділяють: історичні типи федерації (ФРН, Швейцарія), національні (СРСР, Чехословаччина, Бельгія), територіаль­ні (США, Мексика) і національно-територіальні (Росія).

«В основі федеративної матриці — територіальний принцип. У ни­нішні часи федералізм, що будується на якійсь іншій основі, вияв­ляється досить недовговічним. . . Як тільки впали тоталітарні режими СРСР, Чехословаччини та Югославії, ці країни розкололися, і, щонай­менше у двох випадках із трьох, цей розкол спричинив кровопролиття».

Елейаер Д. Дж. «Порівняльний федералізм»

Історія знає й інші типи національно-тєриторіальної ор­ганізації держав — імперії, конфедерації та ін. Так, імперія (лат. ітрегіит — влада, панування) являє собою державу, що складається з метрополії (гр. теіег — мати й роііз — міс­то) — центральної частини держави, і колоній (лат. соіопіа — поселення) — підлеглих центральній владі держав (напри­клад, Римська імперія, Британська імперія, Російська імпе­рія). Дана форма державного устрою існувала у світі аж до розпаду колоніальної системи в середині XX ст.

Конфедерація (лат. соп/еа'егаііо — союз, об'єднання), на відміну від федерації, що представляє собою форму націо­нально-територіального устрою держави, є формою міждер­жавного об'єднання, союзом незалежних держав, створюва­ним для виконання певних завдань: економічних, політич­них, військових і ін. Держави, що входять до конфедерації, зберігають свій суверенітет і мають власні органи держав­ної влади. Для координації дій у конфедерації, як правило, створюються загальні органи влади і управління. До кінця XIX століття конфедерація розглядалась як тип державного устрою. Конфедеративний устрій мали у свій час такі дер­жави, як Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція й Норвегія до 1905 р., США до 1787 р., Швейцарія до 1848 р., ОАР-Єгипет і Сирія (1958—1961 рр.), Германський союз (з 1815 р. до 1867 р.), Сенегамбія — Сенегал і Гамбія (з 1982 по 1989 р.) та ін. Як показала історія, конфедерації є досить нестійкими державними утвореннями, які або розпадають­ся, або ж перетворюються на федерації.

«Конфедерація була загальновизнаною формою федералізму до 1787 р. При конфедеративному устрої одиниці, що об'єдналися, утво­рюють союз, але в значній мірі зберігають свій суверенітет і законодавчі повноваження. Вони встановлюють і підтримують постійний контроль над центральним урядом. Для виходу зі складу конфедерації її членів не потрібно згоди інших — подібне право фіксується при встановленні кон­ституційної угоди. Класичні зразки конфедерації — Ахейський союз (кон­федерація давньогрецьких міст у Пелопоннесі, бл. 280-146 рр. до н. е.) і Республіка З'єднаних провінцій (об'єднання семи нідерландських про­вінцій в XVI—XVII ст.). Окрім названих існують інші — квазіфедера-тивні — форми, у тому числі: унії (наприклад, Об'єднане королівство Ве­ликобританії та Північної Ірландії; ліги (наприклад, асоціація держав Південно-Східної Азії), кондомініуми (наприклад, Андорра під протек­торатом Франції й Урхельського єпископа (Іспанія)). . . ».

ЕлейзерД. Дж. «Порівняльний федералізм»