Тема 21. Правове регулювання та його механізм
Ключові поняття та терміни: правове регулювання, правовий вплив, види правового регулювання, способи правового регулювання, типи правового регулювання, механізм правового регулювання, юридична техніка.
Вивчаючи цю тему треба усвідомити, що життєдіяльність суспільства забезпечується через нормативне регулювання, яке покликано бути стабілізуючим фактором.
Право є елементом системи соціального нормативного регулювання. Право виступає важливим засобом регулювання взаємин індивідів, соціальних груп, всього суспільства в цілому, і воно само виступає як соціальна цінність. Основним призначенням права є упорядкування і організація взаємин громадян, їхньої поведінки і, враховуючи їх індивідуальні потреби, спрямування діяльності членів суспільства в русло загальносоціальних інтересів.
Правове регулювання - це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.
Для правового регулювання характерні певні особливості:
- воно носить цілеспрямований характер, оскільки виступає певним регулятором суспільних відносин, впорядковуючи їх за допомогою права на рівні суспільства;
- має організаційний та упорядкований характер, тобто здійснюється за допомогою певних засобів;
- правове регулювання повинно бути спрямовано на досягнення певних цілей, а тому носить результативний характер;
- воно має певний предмет та сферу правового впливу, які усвідомлюються суб'єктами і суспільством та мають для них певне значення;
- забезпечується певними методами, які чи координують діяльність суб'єктів у сфері права, чи здійснюються за допомогою їх субординаційної підлеглості у процесі виконання або використання норми права;
- має визначені стадії, що передбачають насамперед правову регламентацію суспільних відносин, виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків та їх реалізацію.
Межі правового регулювання - межі владно-вольового впливу держави в особі її органів на суспільні відносини, поведінку людини. Вони відокремлюють галузь правового від неправового, встановлюють рамки поширення права, визначають характер впливу права на свідомість і діяльність людини; обумовлюються як самою матерією права, так і особливостями відносин, що регулюються, інтересами держави і суб'єктів права, рівнем культури і цивілізованістю суспільства, економічними, культурно-національними, релігійними та іншими факторами.
Не слід плутати два явища: правове регулювання і правовий вплив. Термін «регулювання» означає впорядкування, приведення чого - небудь у відповідність з чим-небудь, а термін «вплив» означає спрямованість дій на що - небудь.
Правовий вплив - це весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей як правовими, так і не правовими засобами.
Правовий вплив на людину здійснюється по двох каналах:
- інформаційному - за допомогою правових норм до відома учасників доводиться позиція держави стосовно видів поведінки (дозволеної, необхідної або забороненої);
- ціннісно-орієнтаційному - за допомогою права здійснюється засвоєння суспільством його цінностей.
Відмінності між правовим впливом і правовим регулюванням:
1. За обсягом: предмет правового впливу ширше правового регулювання - його складають відносини, які не регулюються правом, але на які поширюється дія права;
2. За змістом: у правовому впливі не завжди є точний юридичний захід, тоді як у правовому регулюванні він є обов’язковим;
3. За механізмом реалізації права: у правовому регулюванні право реалізується через його механізм, тоді як правовий вплив здійснюється за допомогою не юридичних засобів: ідеологічних, психологічних, інформаційних та ін.
Слід зазначити, що правове регулювання відбувається в певних сферах, тобто галузях соціального простору, які охоплені правом. Отже, сферою правового регулювання є різні види відносин, а саме: економічні, політичні, духовно-культурні, національні, релігійні тощо, які відрізняються своєю цілеспрямованістю, змістом та формою.
В сферу правового регулювання повинні входити ті відносини, які мають наступні ознаки: по-перше, це відносини, в яких знаходять відображення як індивідуальні інтереси членів суспільства, так і інтереси загальносоціальні; по-друге, в цих відносинах реалізуються взаємні інтереси їх учасників, кожний з яких йде на якийсь утиск своїх інтересів заради задоволення інтересів іншого; по-третє, відносини ці будуються на основі згоди виконувати певні правила, визнання обов'язковості цих правил; по-четверте, ці відносини вимагають дотримання правил, обов'язковість яких підкріплена достатньо дієвою силою.
Історія правового життя суспільства показала, що в сферу правового регулювання входять три групи суспільних відносин, що відповідають перерахованим ознакам.
Першу групу складають відносини людей по обміну цінностями (як матеріальними, так і нематеріальними). Тут найяскравіше виявляється можливість і необхідність правового регулювання майнових відносин, бо під взаємоприйнятному обміні майном зацікавлене і все суспільство, і кожна окрема людина. Ці відносини будуються на основі загальновизнаних правил (наприклад, визнання виразу цінності майна в грошовому еквіваленті); обов'язковості визнання правил забезпечена дієвою силою спеціального апарату правового примусу.
Другу групу утворюють відносини по владному управлінню суспільством. В управлінні соціальними процесами зацікавлені і людина, і суспільство. Управління здійснюється заради задоволення як індивідуальних, так і загальносоціальних інтересів і повинно реалізуватися за чіткими правилами, забезпеченими силою примусу. Природно, в сферу правового регулювання входить державне управління соціальними процесами.
У третю групу входять відносини по забезпеченню правопорядку, які покликані забезпечити нормальне протікання процесів обміну цінностями і процесів управління в суспільстві. Це відносини, що виникають із порушення правил, що регламентують поведінку людей в двох вказаних сферах.
Суспільні відносини, що входять в ці групи, і становитимуть предмет правового регулювання.
Окремо слід звернути увагу на такі категорії як, види, способи і типи правового регулювання.
Види правового регулювання розрізняють за «обсягом» суспільних відносин, на які воно поширюється, - це нормативне (загальне) та індивідуальне регулювання.
Нормативне регулювання - це впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розраховане на їх багаторазове застосування, тобто обсяг цих відносин є кількісно не визначеним.
Індивідуальне регулювання - це впорядкування поведінки людей за допомогою актів застосування норм права - індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію.
Способи правового регулювання - це елементи впорядкованих суспільних відносин: дозвіл, зобов’язання і заборона.
Дозвіл - це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне).
Зобов’язання - покладення на особу обов’язку активної поведінки ( роби тільки так).
Заборона - це покладення на особу обов’язку утримуватися від дії певного роду (так не роби).
Другий і третій способи мають певну схожість - і той і інший припускають покладання обов'язків, але якщо в одному випадку обов'язки носять позитивний, активний характер, то в іншому - пасивний. Всі три способи зумовлені функціями права.
Як додаткові способи правового впливу можна назвати застосування заходів примусу (наприклад, покладання юридичної відповідальності за вчинене правопорушення). Цей спосіб відноситься до додаткових, по-перше, тому, що являє собою вид обов'язку, а, по-друге, цим способом забезпечується належне виконання наданих прав, виконання покладених обов'язків, дотримання встановлених заборон.
До додаткових способів відноситься попереджувальний (превентивний) вплив норм, які передбачають можливість застосування правового примусу. Зокрема, норми Кримінального кодексу володіють превентивним впливом на осіб, схильних до вчинення злочинів. Сюди ж можна віднести стимулюючий вплив норм права, наприклад, таким способом впливають заохочувальні норми.
Таким чином, legis virtus haec est imperare, vetare, permittere (с лат.) - закон має владу зобов´язувати, забороняти, дозволяти (Модестін).
Зі способами правового регулювання (як основними, так і додатковими) взаємодіють неюридичні способи впливу на свідомість, волю, а значить, і поведінку людей в суспільстві. Наприклад, норми права, правові акти (нормативні та індивідуальні), інші правові явища володіють інформаційним впливом. З їх допомогою до відома людей доводиться інформація, яку вони можуть використовувати в своїх інтересах. Вони інформують людей про можливе і належному в суспільному житті, про наслідки юридично значущої поведінки, дозволяють передбачати наслідки своєї поведінки та поведінки інших людей в тих сферах життя, які охоплюються правовим регулюванням.
Слід зауважити, що крім способів правового регулювання, виділяють його типи, які становлять собою особливий порядок правового регулювання, який проявляється у поєднанні способів (дозволянь і заборон).
У юридичній літературі і в практиці існує дві юридичні формули, на основі яких виділяються два типи правового регулювання.
Перша формула: дозволено все, крім прямо забороненого в законі. На цій формулі побудований загальнодозволяючий тип правового регулювання. З цього типу в регульованих правом відносинах встановлюються суворо і чітко сформульовані заборони. Як правило, обсяг цих заборон невеликий, а об'єм дозволів не визначений: все, що не заборонено. Даний тип правового регулювання сприяє (або хоча б не перешкоджає) проявам ініціативності, активності, самостійності в рішенні життєвих завдань.
Друга формула правового регулювання звучить інакше: заборонено все, крім прямо дозволеного. Сказане означає, що учасник правових відносин подібного типу може чинити тільки дії, які прямо дозволені законом, а всі інші дії заборонені. Цей тип правового регулювання прийнято називати спеціально-лозволяючим. Він притаманний тим галузям права, які пов'язані, наприклад, з державним управлінням (адміністративне право). Тут в законі вказується точний, чітко обмежений обсяг правомочностей; все, що виходить за межі компетенції пануючого суб'єкта, категорично заборонено.
Безумовно, немає галузей права, побудованих лише на одному типі правового регулювання.
Усвідомлюючи категорію «правове регулювання», слід зазначити, що воно має свій специфічний механізм, тобто єдину систему правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин («належне» у праві стає «існуючим»).
Після відповіді на питання, як право регулює суспільні відносини, логічно шукати відповіді на питання, чим, якими засобами право впливає на суспільні відносини, який механізм правового впливу.
В теорії права механізмом правового регулювання називають систему юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання.
Поняття механізму правового регулювання дозволяє зібрати і систематизувати юридичні засоби правового впливу на суспільні відносини, визначити місце і роль того чи іншого юридичного засобу в правовому житті суспільства.
До елементів, складових частин механізму правового регулювання належать: юридичні норми, нормативно-правові акти, акти офіційного тлумачення, юридичні факти, правовідносини, акти реалізації права, правозастосовні акти, правосвідомість, режим законності. Кожен з цих елементів виконує свої регулятивні функції, впливає на поведінку людей і суспільні відносини певним способом.
Норми права виступають як припис і як зразок, модель поведінки у правових відносинах. Вони служать базою правового регулювання, в них вказується, що дозволено і що заборонено, які наслідки дотримання чи порушення зафіксованих в них приписів. Норми права - це основа всього механізму правового регулювання. Всі інші його елементи передбачені нормами права, носять піднормативний характер.
Нормативно-правовий акт як документ, що містить норми права, впливає на поведінку людей шляхом встановлення правового режиму регламентації того чи іншого виду суспільних відносин.
Акти офіційного тлумачення - документи, що видаються спеціально уповноваженими на те органами.
Юридичні факти - передбачені нормами права життєві ситуації, факти реального життя, що тягнуть юридичні наслідки: виникнення, зміну і припинення правових відносин.
Правовідносини є засіб переведення загальних моделей поведінки, закладених в нормах права, в які конкретизовані і індивідуалізовані акти поведінки членів суспільства (суб'єктів права). Через правовідносини здійснюється реалізація права, це основний шлях втілення приписів норм права в акти поведінки людей.
Акти реалізації права - це дії суб'єктів права, учасників правової життя по втіленню в життя приписів норм права. В таких діях реально здійснюються виражені в правах і обов'язках заходи можливої чи належної поведінки.
Акти застосування права є індивідуалізовані владні приписи, спрямовані на регламентацію суспільних відносин. Це акти (як дії, так і документи) індивідуалізованого правового регулювання. Найбільш яскравим прикладом акта застосування права є рішення суду по конкретній юридичній справі.
В якості своєрідних елементів механізму правового регулювання виступають правосвідомість і режим законності. Своєрідність цих елементів полягає в їх нематеріальності. Але нематеріальність не заважає їм чинити дієвий вплив на весь процес правового регулювання. Від рівня правосвідомості і реальності режиму законності залежить ефективність роботи всіх елементів механізму правового регулювання.
Елементи механізму правового регулювання впливають на суспільні відносини не тільки специфічно юридично. Наприклад, норми права, акти законодавства, рішення судів здійснюють на поведінку людей і на суспільні відносини інформаційний, психологічний, ідеологічний вплив. Під їх впливом формуються психологічні установки, мотиви поведінки людей.
У реальній дійсності спеціальні юридичні засоби і способи впливу на поведінку людей поєднуються в різних комбінаціях з неюридичними.
Правове регулювання - це процес, що триває в часі, який є досить складним і довготривалим.
Процес правового регулювання охоплює кілька стадій або етапів.
Першим з них є правова регламентація суспільних відносин - це стадія, на якій відбувається розробка юридичних норм, здійснюється загальне неіндивідуалізоване регулювання суспільних відносин.
Перший етап правового регулювання тісно пов'язаний із правотворчістю - діяльністю, спрямованою на створення правових норм, яка починається з виявлення потреби у правовому регулюванні і закінчується прийняттям і введенням у дію правових розпоряджень. В сучасній юридичній науці сформувалась думка, згідно з якою право-творчість - це процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття нормативних актів уповноваженими суб'єктами в межах відповідних процедур. Нормативні рішення мають носити істинно правовий характер, прийматись з урахуванням усього спектра умов життєдіяльності суспільства та реальних суспільних потреб.
Другим етапом виступає конкретизація прав і обов'язків у випадках, коли настає ситуація, передбачена нормою права (певний юридичний факт), у результаті якої суб'єкти вступають у правовідносини і у них виникають взаємопов'язані суб'єктивні права й юридичні обов'язки. Проте не завжди для виникнення правових відносин достатньо самих юридичних фактів. Як відомо, деякі відносини можуть розпочатись лише за участі спеціально уповноважених органів, що приймають індивідуальне рішення, на основі якого суб'єкти наділяються правами та обов'язками. Такі правозастосовчі рішення самі виступають у ролі юридичних фактів, які в окремих випадках мають вирішальне значення.
Третій етап правового регулювання є кінцевою стадією процесу правового регулювання, який завершується фактичною реалізацією, впровадженням у життя прав і обов'язків суб'єктами правових відносин у формі використання, дотримання і виконання. Реалізація права є результатом правового регулювання і постає як завершальний підсумок специфічного правового впливу, що здійснюється як суто правовими засобами, так і внаслідок виховного, інформаційного, ідеологічного та іншого впливу права на поведінку суб'єктів. На цій основі встановлюється режим законності і правопорядку.
Аналізуючи різноманітні юридичні форми і засоби впливу на поведінку людей і суспільні відносини, можна з'ясувати, які з них найбільш оптимальні, ефективні в даних умовах, яких результатів можна досягти, використовуючи ті чи інші юридичні засоби в певному їх поєднанні.
Функціонування механізму правового регулювання проявляється у правових формах діяльності держави.
Правова форма діяльності - це організаційно управлінська форма діяльності уповноважених на те суб’єктів, яка пов’язана зі здійсненням юридично значущих дій у порядку визначеному законом.
Основні правові форми діяльності держави:
- правотворча;
- правозастосовча;
- правоохоронна;
- установча;
- контрольно-наглядова.
Правова форма діяльності безпосередньо пов’язана з необхідністю використання різних методів і способів юридичної техніки.
Юридична техніка - це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.
Найголовнішими прийомами і правилами юридичної техніки є:
- юридична термінологія;
- юридичні концепції;
- форма нормативного акта і правил викладу його змісту.
Вивчення і засвоєння наведених термінів, понять і визначень дасть змогу глибоко розуміти сутність і значення правового регулювання - метою якого є упорядкування суспільних відносин.
Критерієм оцінки ефективності правового регулювання є співвідношення мети вказаного регулювання та реальних результатів правового регулювання.
У юридичній літературі виділяють декілька критеріїв виміру дієвості правового регулювання, а саме:
- цінність правового регулювання;
- економність правового регулювання;
- ефективність правового регулювання.
Загальна ефективність правового регулювання забезпечується:
- ефективністю самого нормативно-правового акта;
- ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування нормативно-правового акта;
- ефективністю діяльності щодо застосування і реалізації нормативно-правового акта.
Література:
1. Лавріненко О.В. Механізм правового регулювання соціально-трудових відносин: сучасний стан та перспективи розвитку: Монографія. – Донецьк: Норд-Прес. – ДЮІ ЛДУВС, 2007. – 182 с.
2. Лисенков С. Правовий вплив і правове регулювання як форми прояву дії права на суспільні відносини: співвідношення та порівняння // Правові дослідження: українсько-грецький міжнародний науковий журнал. – 2006. – № 1. – С. 28 – 31.
3. Мильков А. В. К вопросу о механизме правового регулирования / А. В. Мильков // Закон. - 2012. - № 3. - С. 147 – 151.
4. Павловська Л. М. Ефективність правового регулювання суспільних відносин /Л. М. Павловська // Проблеми законності. – 2007. – Вип. 90. – C. 3-10.
5. Сарновська С.О. Інструменти та засоби правового регулювання /С. О. Сарновська // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 2. – C. 21-28.
Тема 22. Юридичний процес
Ключові поняття і терміни: процесуальне право, процесуальне законодавство, галузі процесуального права, процесуально-правові інститути, норми процесуальногот права.
Вивчаючи зазначену тему, необхідно звернути увагу на те, що юридичний процес - це урегульований процесуальними нормами порядок діяльності компетентних державних органів та посадових осіб, який полягає в підготовці, прийнятті і документальному закріпленні юридичних рішень загального та індивідуального характеру.
Ознаки юридичного процесу: виражається у формі правотворчості, правозастосування, правосуддя і контролю; представляє собою владну діяльність компетентних органів і посадових осіб; це діяльність, здійснення якої урегульовано процесуальними нормами; діяльність, яка спрямована на прийняття юридичних рішень загального або індивідуального характеру; результати юридичного процесу в більшості випадків фіксуються в офіційних документах.
Види юридичного процесу, здебільшого, класифікують за предметною ознакою. При цьому за основу класифікації беруть відповідні галузі матеріального права, що застосовуються у діяльності конкретних органів держави. Тому й юридичний процес має такі види як конституційний, кримінальний, цивільний, адміністративний та ін.
За функціональною ознакою розрізняють такі види процесів: установчий, правотворчий, правозастосовчий, судовий і контрольний.
Установчий процес - це специфічна діяльність уповноважених державних органів, посадових осіб і суспільних організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їх права щодо формування, ліквідації чи пребудови органів держави, призначення чи звільнення посадових осіб та інших суб’єктів управління.
Правотворчий процес - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, суспільних організацій і посадових осіб щодо підготовки, затвердження і офіційного проголошення нормативно-правових актів.
Правозастосовчий процес - це діяльність уповноважених органів держави, суспільних організацій, посадових осіб щодо розгляду і вирішення індивідуальних справ, які мають юридичне значення.
Судовий процес - це специфічна діяльність суду і суддів щодо здійснення правосуддя.
Контрольний процес - це діяльність органів держави, громадських організацій і посадових осіб щодо спостереження і перевірки відповідності виконання і дотримання підлеглими суб’єктами нормативно-правових приписів і припинення правопорушень передбаченими організаційно-правовими засобами.
Усі види юридичного процесу реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини.
Суб’єкти процесуальних правовідносин поділяються на дві групи: це суб’єкти, безпосередньо зацікавлені у результатах юридичного процесу; суб’єкти, що здійснюють свої функції для забезпечення реалізації «чужих» інтересів, маючи на меті найбільш ефективний розгляд юридичних справ.
Для кожного виду юридичного процесу властива своя процесуальна форма. Процесуальна форма - це система однорідних юридичних засобів, дій та операцій, визначених у процесуальному законодавстві та запропонованих учасникам юридичної діяльності для вирішення всіх питань, які виникають в юридичному процесі.
Структура процесуальної форми включає:
1) процесуальні провадження - це комплекс взаємозалежних процесуальних дій, завдяки яким утворюються процесуальні правовідносини, встановлюються обставини виникнення юридичної справи, доказуються зібрані по ній факти, оформляється рішення та застосовуються заходи щодо його виконання;
2) процесуальні стадії - це відповідні етапи, які характеризують динаміку розгляду юридичної справи і спрямовані на досягнення відповідної мети;
3) процесуальний режим - це система принципів процесуального права, засобів і способів проведення юридичного процесу, гарантій реалізації його результатів.
Стадії юридичного процесу можна розглянути на прикладі стадій застосування норм права, а саме:
- встановлення фактичних обставин справи;
- вибір норми права і юридична кваліфікація справи;
- перевірка і тлумачення норм права;
- винесення рішення і доведення його до зацікавлених осіб та організацій;
- контрольно - виконавча стадія.
Система процесуального права, яка представляє собою самостійну від системи матеріального права, об’єктивно зумовлену, збалансовану і внутрішньо несуперечливу сукупність процесуальних норм, що диференціюються на галузі, інститути, норми.
Ознаки системи процесуального права:
1) відносна самостійність від системи матеріального права;
2) об’єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від якої-небудь волі;
3) збалансованість, тобто послідовність у регулюванні суспільних відносин;
4) внутрішня неуперечливість;
5) диференціація на складові елементи, тобто галузі, інститути, норми.
Галузь - це система юридичних процесуальних норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин специфічними методами правового регулювання (кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне та інші галузі права).
Інститут права - це система юридичних процесуальних норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин (наприклад, інститут підсудності у кримінально-процесуальномі праві).
Норма права - це одиничне загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки загального характеру, яке встановлене або санкціоноване державою, гарантується та охороняється нею.
Критерієм розподілу процесуальних галузей є предмет і метод правового регулювання. Метод правового регулювання у юридичній процесуальній теорії ще називається процесуальною формою, а предмет завжди визначається як похідний від предмету правового регулювання матеріальних галузей права. Цим і пояснюється, що матеріальне і процесуальне право, пов’язані між собою і діалектично, і функціонально.
Поряд з об’єктивним критерієм ( предметом правового регулювання) до числа факторів формування процесуальних галузей необхідно віднести кількісне накопичення процесуально-правового матеріалу, яке дає можливість вирішити питання про те, чи за даних умов сукупність процесуальних норм може претендувати на статус самостійної галузі, що здатна обслуговувати матеріальну галузь права.
В процесі розвитку процесуальних галузей важливу роль відіграє і такий суб’єктивний фактор, як воля держави та її соціальна спрямованість, бажання встановити або змінити форму правотворчої чи правозастосовної діяльності з урахуванням економічних, політичних та інших факторів на різних етапах розвитку суспільства.
Слід зазначити, що процесуальне право є показником ступеня цивілізованості суспільства. Так, наприклад, однією з найбільш яскравих тенденцій розвитку конституційного права України на сучасному етапі є його процесуалізація. Мова йде про системне збільшення кількості конституційно-правових норм процесуального характеру.
Процесуальне законодавство - це вся сукупність упорядкованих певним чином, зумовлених суб’єктивними інтересами, нормативно-правових актів, що є зовнішньою формою виразу системи права.
Ознаки процесуального законодавства:
1) зумовленість суб’єктивним інтересам - означає, що система законодавства на відміну від системи права, завжди є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб’єктів по систематизації законодавства а тому залежить від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо;
2) погодженість і єдність всіх процесуальних нормативно-правових актів;
3) структура системи законодавства значною мірою наближається до структури системи права, проте повністю з нею не збігається, оскільки залежить не тільки від останньої , а й від інших соціальних факторів.
Різновиди процесуального законодавства:
- за галузевою ознакою (конституційно-процесуальне, кримінально-процесуальне, адміністративно-процесуальне та ін.);
- за юридичною силою (процесуальні закони, процесуальні підзаконні акти).
Так, наприклад, однією з найбільш яскравих тенденцій розвитку конституційного права України на сучасному етапі є його процесуалізація, тобто системне збільшення кількості конституційно-правових норм процесуального характеру, що є властивим для всіх інститутів провідної галузі вітчизняного права.
Розвиток конституційно-процесуального законодавства можна представити у такому вигляді:
1) процес прийняття Конституції та внесення змін до неї;
2) конституційно-процесуальні основи правового положення особи;
3) адміністративно-територіальний процес;
4) виборчий і референдний процеси;
5) конституційні процедури здійснення державної влади та місцевого самоврядування;
6) конституційно-судовий процес.
Відмінності норм процесуального права від норм матеріального права обумовлюється в першу чергу характером функцій процесуальних норм, їх призначенням.
Ознаки процесуальних норм:
1) всі приписи процесуальних норм мають процесуальний характер, тобто визначають найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовчої, судової, установчої і контрольної діяльності і покликані сприяти ефективному і справедливому досягненню результату, що передбачений нормою матеріального права, що застосовується;
2) приписи процесуальних норм, як правило, адресуються суб’єктам, які наділені владними повноваженнями для застосування норм матеріального права;
3) приписи процесуальних норм виступають завжди у якості категоричного веління по відношенню до суб’єктів, які уповноважені організовувати правозастосовчий процес, і можуть містити у собі диспозитивні засади по відношенню до зацікавлених учасників правозастосовчого процесу;
4) процесуальні норми характеризуються специфічним змістом структури.
Так як і норми матеріального права, процесуальні норми містять в своїй структурі такі елементи: гіпотеза, диспозиція та санкція. Однак, особливістю диспозицій норм процесуального права є те, що вони є формою реалізації норм матеріального права, тобто права і обов’язки, які містяться у диспозиції процесуальної норми передбачені для того, щоб досягти результату, який передбачається нормою матеріального права.
Обставини реалізації гіпотези, диспозиції або санкції матеріальної норми можуть бути умовами гіпотези процесуальної норми. Таким чином, норма матеріального права як би «присутня» у гіпотезі процесуальної норми.
Санкція процесуальної норми 
це вказівка на несприятливі наслідки у випадку невиконання приписів, що містяться у диспозиції норми права.
Література:
1. Барський В.Р. Конституційне процесуальне право / В.Р.Барський // Проблеми сучасної конституціоналістики: навч. посіб. / за ред. М.П. Орзіха. – К.: Юрінком Інтер, 2011. – С.213.
2. Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права / Е.Г.Лукьянова. – М.: НОРМА, 2003. – С.42.
3. Рязановский В.А. Единство процесса / В.А. Рязановский. – М.: Юрид. Бюро «Городец», 1996. – 75с.
4. Совгиря О.В. Конституційно-процесуальне право України: навч. посіб. / О.В.Совгиря. - К.: Юрінком Інтер, 2010. – С. 10-24.
5. Юридическая процессуальная форма. Теория и практика // Под. Ред. П.Е. Недбайло, В.М. Горшенева. – М., 1976. – 246с.