Українська культура в другій половині xix ст

ФАКТОРИ, ЯКІ СПРИЯЛИ ПІДНЕСЕННЮ КУЛЬТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

1. Реформи 60-70-х рр. (скасування кріпосного права, ре­форми освіти, судова, міська, земська).

2. Бурхливий розвиток фабрично-заводського виробництва, розвиток ринкових відносин, що вимагав більш високо­го рівня освіти населення, висококваліфікованих спеціа­лістів різних галузей знань.

На перешкоді розвитку культури стояли:

1. Політика русифікації, полонізації, мадяризації, онімечу­вання збоку Російської імперії та Австро-Угорської, мо­нархії.

2. Численні заборони урядів двох імперій у вигляді указів, циркулярів, законів.

3. Переслідування з боку властей передових діячів української культури.

ОСВІТА

ПОЧАТКОВА ОСВІТА

1864 р. — реформа освіти.

Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових на­родних училищ:

• однокласних з трирічним терміном навчання,

• двокласних, в яких навчалися п'ять років;

• у 1872 р більшість повітових початкових училищ реорганізували в шестирічні міські училища. Зростала кількість початкових шкіл. Наприкінці XIX ст. їх було 17 тис, але вони охоплю­вали лише третину дітей.

70% дітей залишалися поза школою. Чимало народних училищ відкривали земства. Вони збільшили асигнування на утримання та будівниц­тво шкіл з 1871 р. по 1895 р. у 6 разів. Навчання велося російською мовою. Виникали недільні школи для дорослих, де навчалися неписьменні селяни і робітники.

В їх створенні велику роль відігравали В. Антонович, П. Чубинський та ін.

1859 р. — Відкрито першу недільну школу для дорослих у Києві. Згодом такі навчальні заклади виникли в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах.

У 1859—1862 рр. в Україні було створено ПО недільних шкіл. Викладання в них велося українською мовою. 1862 р. — царський уряд заборонив недільні школи. 70—80-ті рр. XIX ст. — вони відновили свою роботу. Відігравали важливу роль у поширенні знань серед народу.

На західноукраїнських землях 1869 р. — реформа освіти.

Було запроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком до 14 років.

Утім, більшість дітей не відвідувала школу через бідність, відсутність шкільних приміщень і вчителів. На західноукраїнських землях неписьменних було 70-75%, а в гірських районах — 90% населення. Українська мова в початковій школи не була забороне­на, але через відсутність українських учителів у багатьох школах Східної Галичини навчання велося польською мовою, у Північній Буковий; — німецькою, в Закарпатті — угорською.

СЕРЕДНЯ ОСВІТА

1871 р. — затверджено новий статут гімназії, за яким їх було перетворено в класичні гімназії з 8-річним строком

навчання.

Для жінок було створено окремі жіночі гімназії. 1859 р. — відкрито першу жіночу гімназію в Києві.

Як і перше, діяли середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони).

Потреби в кадрах висококваліфікованих робітників і служ­бовців сприяли виникненню училищ професійної освіти:

ремісничих, технічних, сільськогосподарських, нижчих промислових, комерційних та ін.

Для підготовки офіцерських кадрів для армії було ство­рено кадетські корпуси з семирічним строком навчання.

Навчання велося російською мовою та було платним.

1887 р. — циркуляр "про кухарчиних дітей", який забо­роняв вступ до гімназії дітям із малозабезпечених сімей.

Наприкінці XIX ст. з Україні було 129 гімназій, 19 ре­альних училищ, де навчалися представники заможних верств.

На західноукраїнських землях 1874 р. — було дозволено навчання українською мовою у

середніх навчальних закладах. Кінець XIX ст. — у Галичині було 6 українських гімназій

і 29 польських на Буковині — функціонували дві

Німецько-українські гімназії (українська мова вивчалася як окремий предмет);

у Закарпатті існували три гімназії, в яких українська мова не вивчалася зовсім.

ВИЩА ШКОЛА

У другій половині XIX ст. продовжували діяти університети:

Харківський,

Київський,

Львівський.

Було відкрито нові університети:

з ініціативи М. Пирогова в Одесі — Новоросійський (1865 р.); Чернівецький (1875 р.)

1894 р. — при Львівському університеті було відкрито кафедру історії України, яку очолив М.Грушевський. 191)0 р. — там само відкрили кафедру української літе­ратури, яку очолив Кирило Студинський. С. Смаль-Стоцький, професор Чернівецького універси­тету став засновником кафедри української мови. У Львівському університеті професорів-українців було всього 8.

1884 р. — царський уряд затвердив новий реакційний університетський статут, за яким повністю ліквідувалася університетська автономія.

Розвивалася спеціальна вища освіта:

• політехнічні інститути було відкрито у Львові та Києві;

• ветеринарні інститути — у Харкові та Львові;

• історико-філологічний інститут — у Ніжині;

• технологічний інститут — у Харкові;

• вище гірниче училище — в Катеринославі;

• сільськогосподарський інститут — в Одесі та ін. Тільки небагатьом людям із небагатих родин щастило

одержати вищу освіту. В основному навчалися діти із за­можних сімей.

НАУКА

Наукові дослідження проводилися в основному в універ­ситетах. Учені України зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки.

М. Д. Пильчиков довгий час працював у Харківському університеті. Зробив визначний внесок у розвиток магне­тизму електротехніки. Він першим в Україні та Росії взявся розвивати рентгенологію.

М. Бекетов завідував кафедрою хімії Харківського університету, вперше у світі став викладати курс фізичної хімії.

Видатними математиками були:

О. Ляпунов — працював у Харківському університеті, розробив загальну теорію сталості руху.

М. Ващенко-Захарченко — впродовж 40 років читав різні курси математики в Київському університеті.

В. Єрмаков — працював у Київському університеті, створив школу талановитих математиків.

І. Мечников — талановитий біолог, був спершу доціміом, а потім професором Новоросійського університету, відкрив теорію утворення багатоклітинних організмів неклітинних, заклав підвалини вчення про фотоцитоз захисні властивості організму.

У 1886 р, І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії та другу в світі бактеріологічну ста 11 цім Через переслідування властей І. Мечников був змушений залишити Україну і переїхав до Парижа. Згодом мім удостоївся найвищої світової наукової нагороди Нобелівської премії за розвиток імунології (вчення про імунітет).

М. Гамалія зробив значний внесок у розвиток медицини. У боротьбі з такими хворобами, як чума, холера, тиф впровадив у практику охорони здоров'я щеплення.

М. Авенаріус — основоположник наукової школи з моле­кулярної фізики. Розвивалось українське мовознавство, хоч українська мова переслідувалася в Україні після появи Валуєвського циркуляру (1863 р.) та Емського указу (1876 р.)

Видатні мовознавці

П. Житецькяй — працював у царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору.

О, Потебня — написав низку важливих праць із проблем мовознавства. Розвивалася історична наука.

М, Костомаров багато зробив для формування концепції української історії, глибоко досліджував історію України періоду Руїни та Гетьманщини. Опублікував праці "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмель­ницького" та ін.

В. Антонович — проводив копітку роботу з дослідження документів, на основі яких детально вивчив історію ко­зацтва та гайдамацького руху.

О. Лазаревський працював над дослідженням історії Ліво­бережної України. Вивчав розвиток феодально-кріпос­ницьких відносин, розвиток культури українського на­роду та ін. Написав понад 400 історичних праць.

Д, Яворницький (1855—1940) — досліджував історію запо­розьких козаків, написав тритомну працю "Історія запо­розьких козаків", в якій глибоко і всебічно виклав історію Запорозької Січі.

80—90-ті рр. — почалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків: О. Єфименка, Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського.

ЛІТЕРАТУРА

У другій половині XIX ст. значних успіхів було досяг­нуто в літературі.

Марко Вовчок (1833—1907) репрезентувала демократичний напрям в українській літературі. У збірці "Народні оповідання" та інших творах засуджувала кріпосний лад. Вона написала першу українську соціальну повість "Інститутка" з правдивим зображенням життя кріпаків, їх прагненням до волі.

Панас Мирний (1849—1920) писав твори на соціально-по­бутову тематику.

У 1903 р. вийшов його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (співавтор — його брат Іван Білик), що приніс йому гучну славу.

Роман "Повія", повість "Лихі люди" та інші твори по­дають картину життя українського суспільства в період після скасування кріпосного права і розвитку капіталізму.

І. Нечуй-Левицький (1838—1918) у своїх повістях та оповіданнях продемонстрував глибоке розуміння життя багатьох соціальних верств українського суспільства. Життя селян і робітників-заробітчан показано у творах "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я"; життя інтелігенції — у творі "Над Чорним морем"; життя міщанства — "На Кожум'яках"; життя духовенства — "Афонський пройдисвіт". Він писав новели, романи, нариси, літературно-критичні статті, виступав як драматург.

П. Грабовський (1864—1902) — визначний український поет, який у своїх творах закликав до повалення царсь­кого самодержавства, за що був засланий царськими властями до Сибіру, де й помер у Тобольську 1902 р. Популярні його твори "Пролісок", "Кобза". Відомий П. Грабовський і як перекладач українською мовою з російської, вірменської, грузинської, польської, бол­гарської, англійської мов творів видатних поетів.

М. Коцюбинський (1864—1913) писав публіцистичні нари­си, оповідання (в 1899—1903рр. у Львові випущено три томи його оповідань), історичні повісті ("Дорогою ціною")

Леся Українка (1871—1913) — її поезія пройнята пафосом свободи. Поетеса вбачала основне завдання своєї твор­чої діяльності в служінні справі визволення свого народу_ ("Без надії сподіваюсь", "Товаришів на спомин". її поема "Давня казка" утверджувала ідею служіння поета інтересам народу.

На західноукраїнських землях

Іван Франко (1856—1916) — всесвітньо відомий поет, прозаїк, драматург, талановитий філософ, літературо­знавець, фольклорист, великий художник слова, відомий громадський діяч 70—90-х рр. у Галичині. Написав поему "Мойсей", в якій висловив глибоку віру в непереможність, силу і світле майбутнє українського народу.

Його твори "Борислав сміється", "Бориславські опові­дання" — про тяжке життя та боротьбу західноук­раїнських робітників. "Вічний революціонер", "Гімн" — це всім відомі вірші, в яких І. Франко закликав поне­волений народ до боротьби за кращу долю "хоч синам, як не собі..."

Його літературний внесок у скарбницю української літе­ратури — 5 тис. творів.

Юрій Федькович (1834—1888) написав значну кількість по­етичних, прозових і драматичних творів, в яких опису­вав життя українців Північної Буковини. Він — один із перших творців української психологічної новели ("Хто винен?" "Серце не навчити" та ін.). Романтична поезія Ю. Федьковича пройнята новатор­ським духом.

В. Стефаник (1871—1936) реалістично і з глибокою про­никливістю зображував народне життя Західної України.

О. Кобилянська (1863—1942) увійшла в українську літера­туру у 80—90-х рр. XIX ст, поряд із знаними майстра­ми слова того часу. Вона належала до письменників-реалістів, яким були близькі життя і прагнення простого народу.

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ

Значним явищем української драматургії другої полови­ни XIX ст. стала творчість великих майстрів слова. М. Старицький (1840—1904) зображав життя українського села. Написав "Тараса Бульбу", "За двома зайцями". Відомі його історичні п'єси: "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші". Всього написав 25 п'єс.

М. Кропивницький (1840—1910) — його творчість стала визначним явищем у драматургії, з його іменем пов'язане становлення українського театру. Написав 40 п'єс. Великої популярності набули його драми: "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" "Глитай, або ж павук" та ін.

І. Кароенко-Карий (1845—1907) увійшов в історію української культури борцем за національний театр, творцем соціальної драми та комедії. Його комедії "Сто тисяч", "Мартин Буруля" та п'єси "Хазяїн", "Бурлака" стали класикою. Чудово змалював образи українських жінок у "Наймичці", "Безталанній". Драматичні твори писали І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко.

ТЕАТР

1864 р. — у Львові почала свою діяльність перша в Гали­чині українська професійна група "Руська бесіда" на чолі з О. Бачинським. Це був перший професійний театр Західної України.

1882 р. — М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну групу за участю М. Заньковецької, М. Старицького, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці XIX ст. виникли трупи А. Садовського, П, Саксаганського, І, Карпенка-Карого. Вони гастро­лювали по Україні та поза її межами (в Росії, Білорусії, Грузії, Польщі).

1891 р. — у Києві було організовано перший постійний російський театр М. Соловцова.

ЖИВОПИС

У другій половині XIX ст. чільне місце в українському мистецтві посіли побутовий живопис, пейзаж, портрет. Об­разотворче мистецтво зазнало позитивного впливу художників-передвижників.