Самостійна підготовка студентів до семінарських занять 2 страница

2. Київсько-Галицький період (другаполовинаIX — 40-вірр. XIVст.).

Це час утворення та існування Київської Русі, спадщину якої перебрала Га-лицько-Волинська держава. Найважливішими факторами, що визначили розвиток суспільства Русі-України в межах цього періоду, були запрова­дження християнства і встановлення династичних зв'язків із державами За­хідної Європи. У цей час формування і розвиток українського народу відбу­вались цілком окремо від інших східнослов'янських народів — російського і білоруського.

Вступ до курсу "Історія України"

3. Литовсько-польська доба української історії (40-ві pp. XIV ст. — 1648 p.). Це період, коли українські землі входили до складу Литви та Польщі, відбувалася боротьба за Україну різних політичних сил. Українські землі відігравали роль пограниччя між Заходом і Сходом. В умовах Литовсь-ко-Руської держави відбувався процес національного відродження, водно­час протягом XVI ст. визначається вирішальна роль польсько-католицько­го елемента. У цей же період виникає козацтво як свідчення постійного праг­нення українців до свободи і як феномен національно-релігійної боротьби. На політичних і культурних процесах в Україні протягом XVI — першої половини XVII ст. посилилися західні впливи, вищим проявом чого стала Берестейська унія.

4. Українські землі в роки національної революції та Гетьманщини (1648р. — кінець XVIII ст.). Основною віхою цього періоду були Україн­ська національна революція XVII ст. і утворення козацько-гетьманської дер­жави, відновлення політичного суверенітету українського народу. Основний зміст історичного процесу у XVIII ст. становить боротьба гетьманської дер­жави з царською адміністрацією, яка зрештою завершилася ліквідацією геть­манської держави. Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита зникає з політичної карти Європи, і українські землі опиняються у складі двох держав — Росії та Австрії.

5. Українські землі в роки російсько-австрійського панування та на­ціонального відродження (кінець XVIII ст. — 1917р.). Цей період харак­теризується тим, що українські землі входили до складу Російської та Авст­рійської імперій. Було ліквідовано всі самобутні українські громадські та політичні інститути. Російський царизм переслідував і знищував українсь­ку мову і культуру. Водночас із кінця XVIII ст. розпочалося українське на­ціональне відродження, яке еволюціонувало від фольклорно-етнографічно­го до політичного етапу. Відбувався процес подальшого формування україн­ської нації. Економіка українських земель підпорядковувалася інтересам Росії та Австрії. Здійснені урядами цих держав реформи середини XIX — початку XX ст. зумовили еволюцію економіки українських земель в напрямі до ринку, але останні продовжували залишатися внутрішніми колоніями імперій.

6. Українські землі в роки національно-демократичної революції та боротьби за возз'єднання (1917—1920рр.). Ці роки характеризуються на­полегливою революційною боротьбою українського народу за відродження української державності. Послідовними етапами цієї революції були УНР доби Центральної Ради, Українська держава — Гетьманат П. Скоропадсько­го, УНР доби Директорії. Аналогічним явищем були боротьба західних ук­раїнців проти польського панування і утворення ЗУНР. У цей період було

Тема 1

проголошено Акт злуки (об'єднання) УНР і ЗУНР, який втілював спо­конвічні мрії українців. На жаль, ця подія була суто символічною. Відро­дження національної державності було надто коротким, щоб справити вирі­шальний вплив на соціальну й економічну еволюцію українського народу. Спроби українців відродити державність були перервані більшовиками і Польщею.

7. Україна в радянську добу (1921 р. — серпень 1991 p.). Період радянсь­ко-російського панування на українських землях позначений впроваджен­ням радикального соціалістичного, політичного й економічного порядку. Особливо негативний вплив на становище народу мала жорстока колективі­зація, що супроводжувалася голодомором, воєнно-комуністичний штурм кінця 1920-х — початку 1930-х pp. Радянська влада послідовно здійснюва­ла курс на денаціоналізацію культурного процесу України, її зросійщення. Основою господарського життя стала державна власність на засоби вироб­ництва, яка зумовила командно-адміністративну економіку. Тоталітарним за своєю суттю був політичний устрій суспільства. Подібні соціалістичні зміни і перетворення були здійснені й на західноукраїнських землях, включе­них до складу УРСР у роки Другої світової війни. Системна криза радянсько­го ладу зумовила так звані перебудовні процеси другої половини 1980-х pp., які спрямовувались на вдосконалення тогочасного суспільно-політичного ладу, але привели до остаточного краху командної економіки, до політичної структуризації суспільства, до піднесення національно-визвольного руху, суверенізації УРСР і народження незалежної України.

8. Україна в роки незалежності. Період був започаткований проголо­шенням 24 серпня 1991 р. Акта незалежності України. Було покінчено з ра­дянською формою державності України, насправді фіктивною, що намертво прив'язувала УРСР до тоталітарної наддержави — СРСР. Народилася нова, демократична Україна, яка стала на шлях побудови і зміцнення незалежної держави, ринкових змін в економіці, демократизації суспільно-політично­го життя, національно-культурного і духовного відродження, активного міжнародного співробітництва.

Виділяючи основні періоди української історії, необхідно назвати найбільш характерні риси та особливості кожного з них. Разом з тим варто зауважити, що, як і кожна, наведена періодизація є умовною, а отже, і недо­сконалою. Вона може уточнюватись і доповнюватися. Разом з тим така схе­ма базується на основі двох ідей історичного розвитку українського народу. По-перше, на ідеї європеїзму, включення української матеріальної і духов­ної культури в загальноєвропейську. По-друге, на ідеї української держав­ності, виходячи з якої історія українського народу розглядається як його постійна боротьба за свою державність.

Вступ до курсу "Історія України"

3. Джерела вивчення української історії.При розгляді третього питання варто насамперед показати особливості історичного пізнання, дати класифіка­цію джерел з історії України, розкрити систему сховищ історичних джерел.

Якщо об'єктом і предметом вивчення більшості наук є постійно існуюча дійсність, яку можна досліджувати повторно і здійснювати над нею без­кінечні експерименти, то історична наука досліджує те, що колись було, але чого вже немає. З огляду на це історична наука особлива. І ця особливість зумовлюється специфікою історичної реальності, всі елементи якої нале­жать, як правило, лише до минулих часів. Отже, історик, здійснюючи дослі­дження, має справу з історичною реальністю, тобто з такою реальністю, яка була в минулому, але поступилась іншій. Для відображення реально існую­чої в минулому дійсності науковці використовують історичні джерела. В істо­ричній науці є різні визначення історичного джерела. Але спільним у цих визначеннях є визнання історичним джерелом усього, що відображає роз­виток суспільства і є основою для його наукового пізнання, тобто всього, що створене в процесі людської діяльності і несе інформацію про різноманітні сторони життя. Взагалі історичне джерело — це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи та суспільних відносин і відображає той чи інший бік людської діяльності. Речові, писемні, фольклорні, народ­но-звичаєві, лінгвістичні та інші реліквії з минулого ще прийнято називати історичними пам'ятками.

Історичні джерела мають різноманітні види і форми. Вони дійшли до нас як цілісними, тобто такими, якими були створені, так і ушкодженими, у вигляді фрагментів окремих документів, руїн давніх міст і будов, залишків археологічних городищ, прикрас, посуду тощо. За допомогою історичних джерел історик вивчає минуле, тобто історичний процес. Але кожне джере­ло відображає лише окремі фрагменти історичної дійсності й обмежене об­сягом історичної інформації, що спричиняє певні труднощі у реконструкції минулого.

Історичні джерела мають спільні та відмінні властивості. Спільними вла­стивостями є такі:

— всі пам'ятки — свідки своєї епохи, свого періоду і відтворюють лише певну грань буття минулого часу;

— кожне історичне джерело, зокрема писемне, взяте окремо, є обмеже­ним в об'єктивності відображення історичної дійсності, оскільки його твор­цем була людина із суб'єктивним баченням і сприйняттям реальності свого часу;

— інформація, яка міститься в джерелі, може мати відкритий і прихова­ний характер, що виявляється дослідником через зіставлення багатьох дже­рел; прихований характер інформації, властивий джерелам, створює ґрунт для безкінечного творчого пошуку історика навіть у разі вивчення проблем, до яких уже неможливо залучити нові джерела.

Тема 1

Історичні джерела класифікують на основі їх особливих та відмінних оз­нак. Відповідно до завдань історичного дослідження можливе використан­ня різних, за різними ознаками класифікаційних систем. Залежно від того, чи несуть історичні джерела історичну інформацію безпосередньо, чи опосе­редковано, їх поділяють на дві великі групи.

До першої групи джерел за цією класифікацією належать релікти істо­ричної дійсності: знаряддя праці, зброя, посуд, прикраси, руїни міст і фор­тець, храми, берестяні грамоти, законодавчі акти, що свого часу мали юри­дичну силу, історичні пісні, думи тощо. Усі релікти були витвором свого часу, мали цільове призначення, відігравали певну функціональну роль, вони без­посередні свідки епохи.

До другої групи джерел належать ті, які подають історичну інформацію опосередковано. Це оповіді, розповіді про події минулого. У такому випадку між історичною подією, явищем, фактом і сучасним дослідником стоїть ав­тор джерела, який описував свій час. Такі джерела прийнято називати нара-тивними (розповідними). До них варто відносити літописи, житія святих, описи іноземних авторів та мандрівників, які перебували в Україні, мемуа­ри, в тому числі спогади, щоденники, біографії, листування тощо.

Разом з тим є загальноприйнята класифікація джерел з історії України за типами і видами. Класифікація джерел за типами стосується всіх дже­рел. Класифікація джерел за видами стосується лише писемних пам'яток.

Тип об'єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають істо­ричну інформацію. Виділяють такі типи історичних джерел: письмові, усні (думи, пісні, перекази, прислів'я тощо), речові, етнографічні (можуть бути речові, письмові, усні), лінгвістичні, фонодокументи, фотодокументи. Ок­ремі дослідники виділяють ще й такі типи історичних джерел, як твори ху­дожньої літератури та мистецтва.

Класифікуючи історичні джерела за типами, необхідно дати коротку ха­рактеристику їх, навести конкретні приклади джерел з історії України, які належать до того чи іншого типу. Варто також звернути увагу на те, що поділ джерел за типами свідчить про відмінності в їх походженні, способі творен­ня, формах і ознаках.

У курсі "Історія України" предметом вивчення є насамперед писемні джерела. їх класифікують за видами. Види об'єднують сукупність писем­них джерел, що характеризуються однаковістю своєї форми (структури), відрізняються походженням і призначенням під час створення. Види є яви­щами певних історичних періодів. Одні види існували триваліший, інші ко­ротший час, деякі (наприклад, законодавчі акти) відображали весь період вітчизняної писемної історії.

Сучасні дослідники виділяють такі основні види писемних джерел з історії України: літописи, законодавчі акти, діловодна документація, при­ватні акти, статистичні джерела, періодична преса, документи особистого

Вступ до курсу "Історія України"

походження (мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії), літера­турні пам'ятки, публіцистика і політичні твори тощо.

Висвітлюючи цей аспект питання, необхідно навести конкретні прикла­ди джерел з історії України, які належать до різних видів, показати їх зна­чення. Разом з тим варто підкреслити, що є джерела, яким властиві ознаки кількох видів одночасно. Але видова ознака не визначає пріоритетність чи другорядність того чи іншого джерела. Першочергове значення має історична інформація, яку містять джерела різних видів. Враховуючи, що джерело обмежено відображає історичну дійсність, історики прагнуть використати всі доступні джерела.

Писемні та інші джерела поділяють також на масові й унікальні. Ма­сові — це ті, які відображають однотипні, одноструктурні явища, що часто повторювались. Як правило, і кількість джерел, що відображає масові яви­ща, велика. До унікальних історичних джерел належать пам'ятки, що містять інформацію про важливі історичні явища, події та процеси минуло­го і знайдені в одній або кількох редакціях. Удаючись до цієї класифікації, доцільно навести приклади масових та унікальних джерел з історії Украї­ни, показати їх особливості.

Завершити висвітлення цього питання необхідно характеристикою ос­новних сховищ історичних джерел, що є в Україні.

Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди нау­кових бібліотек. Систему архівів України становлять центральні державні архіви, архіви областей. Центральні архіви України: Центральний держав­ний архів вищих органів влади та управління України, Центральний держав­ний архів громадських об'єднань України, Центральний державний історич­ний архів України (м. Київ), Центральний державний історичний архів Украї­ни (м. Львів), Центральний державний кінофотоархів, Центральний держав­ний науково-технічний архів України, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва. В обласних центрах України діють обласні державні архіви. В Криму — Державний архів Автономної Республіки Крим, у Києві — Державний архів м. Києва, у Севастополі — Державний архів м. Севастополя.

Значна частина історичних джерел з історії України зберігається в архі­вах Росії, Польщі, а також інших країн.

Основні терміни і поняття

Архіви— установи або відділи в установах, організаціях, на підприєм­ствах, що зберігають документальні матеріали.

Джерельна база історичної науки— сукупність джерел, на які спирається історичне пізнання.

Джерело історичне— носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і суспільних відносин і відображає той чи інший бік людсь-

Тема 1

кої діяльності. Історичне джерело є незамінним носієм відомостей про діяльність людей у минулому.

Класифікація історичних джерел— поділ усієї сукупності джерел на гру­пи за певною спільною для кожної групи ознакою. Залежно від завдань до­слідження можливе використання різних класифікаційних систем (схем). При цьому створюються різні за універсальністю й обсягом класифікаційні групи джерел.

Періодизація історії У країни— поділ українського історичного процесу на великі проміжки часу, які характеризуються важливими змінами в житті суспільства, у розвитку господарства, суспільно-політичних форм, релігії, мистецтва тощо. Залежно від методології підходів є різні схеми періодизації.

Персонали

Грушевський Михайло(1866—1934) — визначний український історик, літературознавець, публіцист, політичний, громадський і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм. Закінчив Київ­ський університет (1890). Поєднував дослідницьку роботу з участю у гро­мадському житті. На межі XIX—XX ст. першим серед українських істориків обґрунтував наукову схему періодизації історії України, яку конкретизував у цілій низці своїх праць, і насамперед у багатотомній "Історії України-Руси". Запропонована ним періодизація має значення і сьогодні. У березні 1917 р.був обраний головою Української Центральної Ради. З 1919по 1924р. пере­бував в еміграції. У 1929 р. обраний академіком АН СРСР. З кінця 1930 по 1934 р. був змушений працювати у Москві. Помер у Кисловодську 25 листо­пада 1934 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Тойнбі Арнольд(1889—1975) — британський історик і філософ. Заснов­ник цивілізаційної концепції історії людства. У головній праці — двадцяти-томному "Вивченні історії" поєднав учення про множину цивілізацій, які проходили у своєму розвитку стадію народження, зростання і розпаду, з єди­ним, всесвітнім поглядом на людську історію. Розглядає цивілізації не зам­кнутими в собі, а у багатосторонніх взаємних зв'язках. Застосував цивіліза-ційний підхід до періодизації історії.

Найважливіші події

1904 р.— надруковано статтю М. Грушевського "Звичайна схема "русс-кої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства", в якій автор обґрунтував самобутню схему історії України.

1934—1961 pp.— видання англійською мовою двадцятитомної праці А. Тойнбі "Вивчення історії", в якій викладено цивілізаційну концепцію світової історії.

Вступ до курсу "Історія України"

1991 p., 24 серпня — проголошення незалежності України, що поклало початок сучасному етапові розвитку вітчизняної історичної науки. Вона звільнилася від марксистсько-ленінської ідеології, класового принципу в оцінці історичних явищ і подій, стала на шлях оновлення та об'єктивного висвітлення історії України.

Контрольні запитання та завдання

1. Обґрунтуйте зростаюче значення вивчення історії України на сучас­ному етапі Ті розвитку.

2. Розкрийте мету та завдання курсу "Історія України".

3. Що таке періодизація історичного процесу і з якою метою вона здійснюється?

4. У чому полягає сутність схеми історії України М. Грушевського та його періодизації українського історичного процесу?

5. Які основні періоди в історії України виділяли радянські історики, засто­совуючи формаційний підхід? Розкрийте особливості та, недоліки цього підходу.

6. Які нові схеми періодизації історії України з'явилися на сучасному етапі розвитку історичної науки?

7. Які основні періоди української історії можна виділити сьогодні? Дай­те їх загальну характеристику,розкрийте особливості.

8. Що є історичним джерелом, і які спільні ознаки мають історичні дже­рела?

9. Яка відмінність між реліктами історичної дійсності та наративни
ми джерелами?

10. Класифікуйте джерела з історії України за типами та видами, назвіть їх характерні особливості, розкрийте значення.

11. Які відмінності між масовими та унікальними джерелами з історії України?

12. Назвіть основні сховища історичних джерел в Україні, дайте їх стис­лу характеристику.

Теми рефератів

1. Класифікація джерел з історії України.

2. Схема періодизації історії України Михайла Грушевського.

Рекомендована література

1. Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки: Навч. посіб. — К.: Вид. дім"КМАсасіетіа", 1995.

2. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський // Винар Л. Силуети епох. — Дрогобич: Відродження, 1992.

3. Вступ до курсу "Історія України" // Кормич Л.І., Багацький В.В. Істо­рія України від найдавніших часів і до XXI століття. — X., 2001. — С.4—27.

4. Грушевсъкий М. Звичайна схема "русскої" історії й справа раціональ­ного укладу історії східного слов'янства // Винар Л. Силуети епох. — Дро­гобич: Відродження, 1992. — С.168—175.

5. Джерелознавство історії України: Довідник. — К., 1998.

6. Мельник Л.Г. Проблеми періодизації в сучасному українознавстві: Конспект лекцій. — К.: Ред.-вид. центр "Київський університет", 1997.

7. Специальные исторические дисциплины. — К., 1992.

8. Макарчук С. Писемні джерела з історії України: Курс лекцій. — Л.: Світ, 1999.

Тема 2

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (2 год)

Походження окремих народів або етносів (етногенез) є надзвичайно склад ною проблемою. її складність зумовлена двома чинниками: по-перше, вона по­требує комплексного підходу: необхідність залучення різних наук. По друге, її треба розглядати в межах тривалого проміжку часу, в історичному русі, коли змінюється структура суспільства, скажімо, від родоплемінного ладу до дер­жавного устрою. При цьому треба мати на увазі процеси переселення та вза ємного впливу народів, враховувати можливість поглинання одного народу іншим (асиміляція) або можливість розпаду одного народу на частини з на ступними контактами цих частин із різними народами і т. ін.

Отже, розглядаючи цю проблему, треба мати на увазі такі основні вихідні положення.

1. Історичні типи етносів: для первісного суспільства — плем'я, для фе­
одального — народ, для індустріального — нація.

Ці об' єднання різні за структурою управління та за розмірами. Скажі мо, за етнографічними джерелами плем'я сенека у північноамериканських ірокезів налічувало близько 3000 осіб, союз племен (ліга ірокезів) — близь­ко 20 000 осіб. Сучасні народи та нації формуються, як правило, на підґрунті кількох народів, значно більших за чисельністю та територією (держава), яку вони займають. Отже, очевидно, що не можна прямолінійно шукати історичне коріння сучасних народів у конкретних племенах первісного су­спільства, відомостей про які, до речі, дуже мало.

2. Спільні риси культури різних соціальних об'єднань формуються під
впливом різних чинників. З одного боку, це вплив навколишнього середови­
ща,яке зумовлює спосіб господарювання. Так виникають господарсько куль­
турні типи. Візьмемо для прикладу тип підсічно вогневого землеробства і
скотарства лісової зони. До нього належали різні етноси, серед яких і слов'я-

Тема 2

ни, і балти, і германці. Отже, спільність господарства не визначає спільності етносу.

З іншого боку, на формування спільних рис історичних об'єднань впли­вають історико-етнографічні спільноти, скажімо, східні слов'яни, до яких належать різні народи, зокрема українці.

Отже, чи правомірно виводити безпосередньо український етнос, скажі­мо, від носіїв трипільської культури доби міді на підставі тільки того, що і ті й інші були землеробами скотарями? Очевидно, що ні, оскільки тоді тре­ба враховувати ще і місце формування трипільської культури, і процес роз­селення її носіїв, і контакти з іншими культурами, і тривалий час (дві тисячі років), який розділяє зникнення трипільської культури і появу давніх слов'ян, у середовищі яких згодом сформувалися українці.

3. Етнічні корені сучасних народів треба шукати у протилежному на прямі: від відомого (сучасного стану) до невідомого (колишнього стану), до тієї пори, коли ці корені вже неможливо простежити. Скажімо, більш-менш очевидно, що сучасні українці сформувались на певній території ран­ньофеодальної держави Київська Русь. Остання виникла в масиві східно­слов'янських племен. Слов'яни раннього залізного віку успадкували культу­ри населення доби бронзи лісової і лісостепової зони Східної і Центральної Європи, які належали спільним предкам слов'ян, балтів і германців. Таким чином стає очевидним, що чим більше заглиблюємося в історію, тим шир­шими стають територія пошуків історичних коренів українців і коло давніх народів, які до цього дотичні.

План семінарського заняття

1. Джерела вивчення давніх слов'ян. Слов'яни в історичному контексті.

2. Концепції щодо території формування слов'ян. Склавини та анти — предки українського народу.

3. Соціально економічний розвиток, суспільний устрій та культура
східних слов'ян напередодні об'єднання їх у феодальну державу.

Методичні рекомендації

1. Джерела вивчення давніх слов'ян. Слов'яни в історичному контексті. Археологічні джерела. На підставі вивчення залишків поселень, могиль­ників, культових місць, предметів побуту та праці, одягу, прикрас вивчаєть­ся соціально-економічне і культурне життя давнього населення. Можливість просторового і хронологічного вивчення особливостей матеріальної культу­ри давніх людей дозволяє зіставляти різні археологічні культури між собою, визначати міру близькості між носіями цих культур та разом з іншими на­уками простежувати генетичні ланцюги розвитку і зміни окремих культур, історичний процес в цілому. Але археологічні джерела німі в тому розумінні,

Витоки українського народу

що не містять конкретних назв народів — носіїв археологічних культур, імен похованих людей, точних дат історичних подій.

Лінгвістичні джерела. Важливе місце в дослідженні етногенезу слов'ян належить мовознавцям. Вони багато зробили для реконструкції загальносло­в'янської мови як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом ба­гатьох століть у системі мов індоєвропейських народів і визначала окрему ет­нічну спільність слов'ян. Дуже цінним для визначення стародавньої території слов'ян та шляхів їх розселення є картографування архаїчних слов'янських гідронімів (назв річок) і топонімів (назв місцевостей). Було з'ясовано, що сло­в'янські назви концентруються в регіоні на південь від Прип'яті та Десни. По течії Дніпра на південь у лівобережній частині вони сягають межиріччя Псла та Орелі. На Правобережжі з півдня обмежені верхів'ями Південного Бугу та Середнім Дністром, із заходу — верхів'ями Дністра та Прип'яті.

На північ від Прип'яті й Десни домінують балтські назви. З півдня у лісо­степову смугу території України по Дністру заходять гідроніми іллірійсько­го та фракійського походження, а по Лівобережжю — іранського. На захід від Вісли переважають германські назви.

Найдавніші слов'янські гідроніми компактно зосереджені у верхів'ях Пруту та Середньому і Верхньому Подністров'ї до верхів'їв Вісли.

Лінгвістичні джерела узгоджуються з археологічними. їхнім недоліком є те, що їх важко датувати.

Стосовно антропологічних джерел треба зазначити, що давнім слов'я­нам, до прийняття християнства, було властиве тілоспалення небіжчиків, отже, антропологічних решток мало і їх використання обмежене.

Для того періоду, коли антропологічних джерел стало більше, вони свідчать, з одного боку, про єдність процесу слов'янського етногенезу, а з іншо­го — показують вплив на фізичну будову слов'ян сусідніх антропологічних типів — балтських, германських, фінно-угорських, фракійських, іранських.

Писемні джерела обмежені часом та вибіркові по території. Найбільш давні згадки про слов'ян належить до І ст. н. є. Вони містяться у працях римських авторів Плінія Старшого, Тацита і александрійського історика Птолемея. В цих джерелах слов'яни мають назву венетів або венедів. Слов'я­ни тоді були відокремлені від Римської імперії фракійськими та германсь­кими племенами, а отже, мало знайомі римлянам, тому відомості про них мають загальний характер.

Пліній Старший — автор І ст. н. є. згадує венедів поруч з сарматами та германцями.

Тацит у праці "Германія", яку він завершив у 98 р. н. е., також називає венедів поміж певкінів (бастарнів), фінів та сарматів.

У Певтінгерових таблицях — подорожній карті, що датується приблиз­но IV ст. н. є., венеди позначені на північ від Карпат та між Нижнім Дністром і Дунаєм.

Тема 2

Готський історик Йордан у праці "Гетика", створеній у середині VI ст. н. е., описує слов'ян, з якими зіткнулися готи у III—IV ст. під час пересування з Нижнього Повіслення до Північного Причорномор'я: "Починаючи від місця походження Вістули (Вісли), на безмежних просторах розташувалося бага­толюдне плем'я венетів (венедів). Хоча їх найменування тепер (у VI ст.) змінюється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами. Ці венети... походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів. Хоча зараз через гріхи наші вони бешкетують повсюдно, але тоді всі вони підкорялись владі Германаріха."

Більш повні відомості про слов'ян залишили візантійські джерела VI і наступних століть, що зумовлено активізацією слов'ян на кордонах із Візан­тійською імперією. Про них згадують Прокопій Кесарійський у праці "Війна з готами", написаній у 50-х pp. VI ст., та Феофілакт Симокатта, який жив у першій половині VII ст. Останній описував аваро-антські війни. За відомос­тями цих авторів, склавини займали західну частину розселення слов'ян на північ від Карпат, а анти — східну, між Дністром і Дніпром. Після початку VII ст. анти не згадуються. Найімовірніше, анти у процесі розселення на Балканах, після сутичок з аварами, змішалися зі склавинами і прийняли загальну назву слов'ян.

З праць Плінія Старшого та Тацита можна зробити висновок, що венеди на межі нової ери були досить великою самостійною етнічною групою, яка займала територію між германцями з північного заходу і заходу, балтами на півночі, фінами на північному сході, сарматами на південному сході та фра­кійцями на півдні та південному заході. Але ще раніше предки слов'ян кон­тактували з давнім європейським населенням — кельтами.