Становище у сфері культури в 30-х роках

У кінці 20-х років разом із початком форсування індустріалі­зації, насильницької колективізації розпочався масовий штурм у галузі культури: за негайну ліквідацію неписьменності і впровад­ження загальнообов'язкового початкового навчання, різке збільшення кількості студентів і поповнення студентства вихід­цями з робітничого середовища, сталінізацію сфери літературно-художнього життя і її уніфікацію.

Значні зусилля докладалися для завершення ліквідації непись­менності. У 1929 р. була введена адміністративна відповідальність кожного неграмотного за ліквідацію своєї неписьменності. За парти сіли мільйони селян і робітників. На кінець 30-х років освіченість населення УРСР у віці до 50 років складала майже 95%.

У 1930 р. в радянській Україні почали впроваджувати загально­обов'язкову початкову освіту. Збільшувалися асигнування на шкільну справу, розширювалась підготовка вчителів. У 1932/33 навчальному році в Україні працювало близько 21,7 тис. шкіл, у яких навчалося майже 4,5 млн. учнів. Переважна більшість навчалася в українських школах, а близько 400 тис. - у російських, єврейсь­ких, німецьких, польських, болгарських, чеських, грецьких та ін. Наслідком голоду 1932-1933 pp. було те, що у 1933/34 навчальному році за парти сіло на 170 тис. дітей менше, ніж у попередньому.

У 1934 р. були встановлені три типи загальноосвітніх шкіл: по­чаткова (4 p.), неповна середня (7 р.) та середня (10 p.). Протягом другої п'ятирічки завершився перехід до загальнообов'язкової по­чаткової освіти, а в містах - до загальної семирічної.

Відбулися зрушення і в галузі вищої освіти. Значно зросла кількість вищих навчальних закладів. До вузів приймали в основному через робітфаки - підготовчі відділення, що комплектували­ся партійними і профспілковими організаціями за класовим прин­ципом. Ці процеси отримали на партійних з'їздах гучну назву "культурна революція". Але в її підвалинах була закладена супе­речність: розрив між величезним кількісним зростанням спеці­алістів, грамотних людей та дуже низьким якісним рівнем освіти.

Нестача вчителів, кваліфікованих викладачів, невлаштований по­бут, дуже слабка матеріально-технічна база навчальних закладів не могли не позначитись на рівні підготовки випускників.

Посилювалась ідеологізація навчального процесу. Учні та сту­денти все більше вивчали "науки", що насаджувались сталінським режимом. Адміністративна система культивувала неприязнь і во­роже ставлення до інтелігенції. Належність до інтелігенції вважа­лася чимось непристойним. Інтелігенцію не тільки принижували, а масово знищували. У вересні 1929 р. відбулися арешти визнач­них діячів української науки, культури й УАПЦ як членів вигада­ної ОДПУ "Спілки визволення України". У 1930 р. відбувся про­цес над 45 "керівниками" СВУ. Під лещата репресій потрапили най-відоміші представники української національної інтелігенції -академік С. О. Єфремов, професори Й. Ю. Гермайзе, О. Т. Черняхів-ський, Г. М. Іваниця, М. Є. Слабченко, наукові співробітники Акаде­мії наук Г. К. Голоскевич, Г. Г. Холодний, письменники М. Є. Івчен-ко, Л.М. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес - Українського національного центру (УНЦ), за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. С. Грушевський та його брат О. С. Грушевський, відомий історик-марксист М. І. Яворський та ін. Всесвітньо відомого вченого М. С. Грушевського вислали до Москви, де він перебував під домашнім арештом, решта опинилась в ув'язненні на Соловках.

У 30-х роках репресовані вчені-історики Ф. М. Гавриленко, В. О. Пархоменко, М. В. Горбань, В. О. Рожанський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки геолог Н. І. Сві-тальський, генетик І.І. Агол, філософ С. Ю. Семківський. Десятки інших науковців академії було заарештовано і засуджено. Чимало з них загинуло в концтаборах ГУЛАГу.

Умови наукової діяльності були жахливими. Однак і тоді вчені працювали над розв'язанням актуальних наукових проблем, важливих результатів досягли Український фізико-технічний інсти­тут. Інститут фізичної хімії. Визнання одержали наукові досліджен­ня О. В. Палладіна, М. Д. Стражеска, О. М. Динника, М. М. Підо­плічка, М. В. Луговцева, М. М. Доброхотова, Ю. В. Кондратюка та ін.

Розширилася мережа культурно-освітніх установ - клубів, музеїв, бібліотек. У 30-х роках ця сфера була остаточно ідеологізована і підпорядкована адміністративно-командній системі, яка всемірно використовувала її для зміцнення своїх позицій і нав'язування суспільству фальшивих цінностей та пропагандист­ських догм.

Наступ на українську культуру особливо посилився з прихо­дом у 1933 р. на посаду секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева, який одержав фактично диктаторські повноваження. Одразу ж була припинена "українізація". В УСРР розпочалася неприкрита русифікація усіх сфер українського життя. На знак протесту про­ти антиукраїнської політики наклали на себе руки М. Хвильовий (13 травня 1933 p.), М. Скрипник (7 липня 1933 p.). Більшовиць­кий режим твердив про існування цілої серії змов, "розкривались" одна за одною "націоналістичні" та інші таємні організації - "Блок українських націоналістичних партій", "Терористичний соціаліс­тичний центр", "терористичний блок троцькістів-націоналістів".

Після вбивства у 1934 p. C. Кірова в УСРР було засуджено до розстрілу, за фальшивими звинуваченнями у прилежності до "білогвардійської організації", діячів української культури Г. Ко­синку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Близька, І. Крушельниць-кого та ін. Загалом із 240 українських письменників було ре­пресовано 200. Всі створені у 20-х роках літературно-художні об'єднання ліквідовувались. Натомість у 1932 р. створена єдина Спілка радянських письменників України, яка стала, по суті, но­вим наркоматом.

Репресії не обминули і український театр. У 1933 р. було за­арештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр "Березіль" закрито. Така ж доля спіткала багатьох українсь­ких художників, у тому числі М. Бойчука і створену ним майстер­ню монументального живопису. Він і його найближчі сподвижни­ки, художники В. Седляр та І. Падалка, загинули. Всі художні об'єд­нання також були ліквідовані, а замість них у 1938 р. створено Спілку художників України.

У складних умовах перебувало кіномистецтво Радянської Ук­раїни. Матеріальні труднощі, важка суспільно-політична атмосфера стримували його розвиток. І все ж новими творами збагачували вітчизняне кіномистецтво О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савчен­ко, І. Пир'єв, Л. Луков та ін. На початку 30-х років з'явилося зву­кове кіно. За 1929-1937 pp. В УРСР було знято близько 180 фільмів різних жанрів. О. Довженко створив такі відомі фільми, як "Арсе­нал", "Земля", заявивши про себе як про кінорежисера світового рівня. У 30-х роках О. Довженко змушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Отже, культурне життя України, досягнувши значних успіхів у 20-х роках завдяки політиці "українізації" на рубежі 30-х років потрапило під прес сталінського режиму і зазнало непоправних итрат. У результаті репресій була знищена значна частина україн­ської інтелігенції, а ті, хто залишився в живих, мусили пристосо-иуватися до нав'язаних режимом ідеологічних та творчих обме­жень. Література і мистецтво розглядалися владою як додаток до ідеології, як інструмент в руках більшовицької партії.