Україна у другій половині xvii-xviiі ст

Козацький період в історії України (ХVІ – ХVІІІ ст.) надзвичайно важливий для розуміння складних державотворчих і націєтворчих процесів, що відбувалися на наших землях протягом багатьох століть, і які, на жаль, залишаються незавершеними ще й тепер, на межі ІІ і ІІІ тисячоліть.

Вивчення цього періоду розпочинаємо із Люблінської унії 1569 р., коли з утворенням Речі Посполитої майже всі українські землі відійшли до Польщі. Під впливом польсько-католицької експансії розпочалося посилення негативних і небезпечних для українців тенденцій у різних сферах суспільно-політичного, економічного і національно-релігійного життя.

Завдяки потужному спалаху національно-визвольної боротьби, що його М.Грушевський назвав “першим українським відродженням”, наші предки зуміли відстояти своє природне право на державно-політичне самовизначення. У Центрально-Східній Європі у середині ХVІІ ст. з’явилося нове державне утворення – Військо Запорозьке. Провідна роль у ньому належала козацтву, яке сформувалося в окрему суспільно-політичну верству. Козацтво стало виразником прагнення народу до свободи і незалежності, але внаслідок багатьох обставин воно не змогло бути достатньо внутрішньо сконсолідованим, як також і послідовним у боротьбі за вольності і права всього українського суспільства та за необхідні соціально-економічні перетворення у державі. Цим сповна скористалися сильніші сусідні країни, які у міжнародних договорах закріпили розподіл українських земель, а згодом ліквідували і саме козацтво.

Необхідно пам’ятати, що козацько-гетьманська держава творилася в складних умовах затяжної і кривавої боротьби за національне виживання в епіцентрі масштабного протистояння різновекторних цивілізаційних, релігійно-політичних та культурних традицій Заходу і Сходу. Тут перехрещувалися впливи та інтереси католицизму, православ’я, мусульманських і протестантських країн. Відповідним чином формувався менталітет “козацької нації”, яка завжди змагала до волі, але ніколи не була єдиною.

У ХVІІ- ХVІІІ ст. впливи козацтва поширилися практично на всі українські етнічні землі, але не всі вони входили до складу Війська Запорозького. Поза межами козацько-гетьманської держави залишалися значна частина Поділля і Волині, Галичина, теперішні Буковина і Закарпаття та ін. Однак центральною у цьому періоді була ідея козацького державотворення і саме реалізації цієї ідеї у Наддніпрянській Україні приділена основна увага у посібнику.

1.Велике князівство Литовське було утворене Міндовгом 1236 р. Литовське проникнення почалося одразу після смерті галицько-волинського правителя Юрія ІІ Болеслава, коли в 1340 р. його змінив Любарт Гедимінович. Литва звільнила південно-руські землі від Золотої Орди в 1362 р., після битви на Синіх Водах, приєднавши Київщину, Поділля і Чернігово-Сіверщину. Руське населення опору литовцям не чинило, позаяк Велике князівство Литовське не порушувало існуючих на українських землях звичаїв і системи управління. Історики виділяють такі періоди литовської інкорпорації: «оксамитове проникнення» (1340-1362), асиміляція литовських правителів (1362-1385), втрата українськими землями автономії (1385-1480), посилення литовсько-російської боротьби за «збирання земель Русі» (1480-1569).

До середини XV ст. влада зосереджувалась у Великому князівстві Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з представників династії, не обов'язково найстарший. Ве­ликий князь зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював зовнішню політику. Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. До середини XV ст. значне місце в системі управлін­ня державою належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спи­рався на раду зі служивих бояр, представників знатних місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних князівств територія країни була поділена на повіти (ста­роства), їх очолювали намісники (старости), призначені великим князем чи Пани-Радою. У великі міста призначали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, ор­ганізовували військовий захист, управляли господарст­вом на землях великого князя.

З другої половини XV ст. Рада Панів поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був ра­дитись обов'язково. Сприяла цьому унія між Литвою та Польщею, внаслідок якої глава обох держав — великий князь литовський та король польський — Казимир три­валий час вимушений був перебувати в Польщі, не маю­чи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження захищати міс­цеві інтереси перед самим Казимиром як польським ко­ролем. Так Пани-Рада стала «вищим урядом країни». Вона розділила з князем права на управління державою, що було підтверджено спеціальними документами-привілеями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, ого­лошення мобілізації, судові справи, призначення провін­ційної та центральної адміністрації залежали від неї. Згі­дно зі Статутом 1529 р. з'їзд Пани-Ради відбувався що­річно, а з 1532 р. — двічі на рік. До неї входили пред­ставники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, уря­довці, впливові міщани, загалом до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скли­кання Вальних сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше — у 1440 р.). Наприкін­ці століття він став головним центром боротьби проти унії, поглинання Литви Польщею. У XVI ст. Вальний сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з невід'ємним правом висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулю­вали політичну активність шляхти, яка намагалася впли­вати на встановлення податків для військових потреб, розмір військових загонів тощо. З часів Сигізмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо ви­магаючи виборного земського суду, обмежень щодо втру­чання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї ін­ституції як державної установи з компетенцією, що збі­галася з компетенцією великого князя та Пани-Ради.

30 грудня 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорюва­ти всі питання державного життя, ставали важливим по­літичним чинником. Другий Литовський статут 1566 р. закріпив право обирати двох делегатів від повіту на Валь­ний сейм. У «сеймових листах» (наказах станам прибути на місце збору сейму) зазначались місце і час проведення, питання, що виносились на обговорення. Староста пови­нен був вручати їх не пізніше, ніж за два тижні до від­криття сеймику. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик, покарання за запізнення.

Центральна адміністрація Великого князівства була малочисельною. До її складу входили: маршалок земсь­кий та його заступник — маршалок двірський, які відпо­відали за роботу Пани-Ради; канцлер та підканцлер віда­ли державною канцелярією; земський та двірський під­скарбії займались фінансами, а земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом. Місцева адміністрація була чисельною та розгалуженою. Надання містам Магдебурзького права, проведення зе­мельної реформи («волочної поміри»), вдосконалення су­дової системи стимулювало появу нових категорій місце­вих урядовців: возних (судових урядовців), хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств), городничих (комендантів великих фортець), війтів (керівників місь­кого самоврядування), лавників та радців (членів місь­ких магістратів), фахівців, які займались обмірюванням та виділенням землі. Напередодні Люблінської унії укра­їнські (руські) землі Литви наблизились за своїм устроєм до європейської традиції, суттєво відрізняючись від Мос­ковської Русі.

Політичні особливості перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави:

— всі українські землі, що опинилися у складі Литов­ської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку ак­тивно переймали литовські правителі.

— руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали;

— в адміністративно-політичному устрої українських зе­мель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.

Процес укладення унії між Литвою та Польщею був довгим (з 1385 по 1569 рр.). В результаті Кревської унії київський, волинський і новгород-сіверський князі підписали присяжні грамоти разом з литовськими князями. Галичина після тривалого протистояння 1387 р. була захоплена Польщею. В 1392 р. князь Вітовт примусив Ягайла визнати його «великим князем Литви і Руси». Згідно Городельської унії 1413 р. Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ. Люблінська унія 1569 р. знищила рештки українських державних традицій у Литві. Українські землі було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське і Белзьке. Польське проникнення в українські землі суттєво відрізняється від литовського, адже поляки запровадили тотальну полонізацію, католизацію і колонізацію краю, що призвело до загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

Протягом XІV - ХV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що була державною в Литовській державі до 1569 р. На зламі ХV – ХVІ ст. формується дві окремих літературні мови – староукраїнська та старобілоруська. Наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. освіта стає одним з найважливішим засобів у боротьбі проти полонізації, за збереження етнічної цілісності України. У 1576 р. заснована Острозька Академія, а в 1632 р. Києво-Могилянській колегіум. Вони поєднали руські і ренесансні надбання. У 1586 р. у Львові з’являється перше братство, а на початку ХVІІ ст. їх вже налічується 30. Братства, спочатку як релігійні організації створювалися навколо церков, згодом фактично перетворилися на громадсько-політичні центри захисту мови і духовних цінностей українського народу. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Берестейська церковна унія 1596 р. знаменувала подальший наступ на православну віру. Братські школи і козацтво стали на захист православ’я. Року 1620 р. за сприяння Петра Сагайдачного відновлена вища православна ієрархія. Козаки також врятували український етнос від турецько-татарських і польських загарбників.

2. Під час національно-визвольної революції серед козацької еліти було сформовано фундаментальні основи національної державної ідеї:

1. право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

2. незалежність і соборність Української держави;

3. генетичний зв'язок Української держави з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького.

Процес утворення козацько-гетьманської держави в ході національної війни мав ряд специфічних засад внутрішньої організації, які сформувалися під впливом традицій та звичаїв українського суспільства, системи організації публічної влади Запорозької Січі та складного геополітичного становища. Ситуація надзвичайного стану визначила напіввійськовий характер української державності. Необхідно підкреслити, що українська держава доби Хмельниччини базувалась як на демократичних, так і на авторитарних принципах, що неодноразово вступали у протиріччя.

Під поняттям «Гетьманат» слід розуміти систему козацького управління, юридично визнану Польщею у серпні 1649 р. Територія ж трьох воєводств, на котру поширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, називалася Гетьманщи­ною. За Зборівським договором король визначив таку лінію козацько-українського кордону: ДністерЯмпіль—Брацлав—Вінниця—Погребище—Паволоч,Коростишев—Горностайпіль—Димер—Дніпро—Остер—Черні­гів—Ніжин—Ромни. Столицею Гетьманату вважався Чигирин, пізніше — Глухів і Батурин.

До кінця 1648 р. контрольована гетьманською канце­лярією територія України становила 200 тис. кв. км і простягалася від Слобожанщини до Галичини.

Адмініст­ративне вона поділялася на полки, сотні й курені. До ку­реня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків; сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7—10, а то й 20—22 сотні. У містах фактично існувало двовлад­дя: поряд із городовими отаманами функціонували ма­гістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаганням магнатів. Була ліквідована польська система судочинства, яке по­чало орієнтуватись на статті Литовських статутів і давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плу­танини та зловживань.

Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, мав свій символ — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, який стримів у землі поряд з козаком. Аналогічною була й печатка Віська Запорозького. Єдиного кольору прапора для України в ті часи не існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на ній зоб­ражався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого — білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори пол­ків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.

Необхідно звернути увагу на те, що гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Незважачи на складні внутрішні та зовнішні політичні умови, Б. Хмельницькому вдалося сформувати 100-150-тисячне військо. Доцільно розглянути життя і діяльність видатних воєначальників доби Хмельниччини – полковників Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая, Нестора Морозенка, Мартина Пушкаря, Матвія Гладкого.

Загалом українське суспільство на території Гетьман­щини мало перспективу перейти до буржуазного способу життя, але цього не сталося, оскільки правляча верхівка відстоювала норми і традиції середньовіччя у сфері дер­жавного устрою.

Міжнародна обстановка, яка склалась після поразки українських військ під Берестечком. Необхідно акцентувати увагу на тому, що Б. Хмельницький зрозумів – самотужки вирватись з-під польського гніту буде дуже важко. Необхідно розглянути зовнішню політику гетьмана, його спроби домовитись із Швецією, Туреччиною. На тлі історичних подій необхідно простежити особливості міжнародної політики Б.Хмельницького, направлену на пошук союзників та відзначити трансформацію його політичних поглядів.

Незважаючи на те, що всередині козацтва точилася боротьба угруповань, створювалися впливові клани, що змагалися за вплив на гетьмана, Б. Хмельницький нама­гався порушити геополітичну систему, в якій домінували великі держави, підкоривши під владу козацької Украї­ни Молдову й Волощину. Проте козацька Україна ще не була здатна відігравати роль імперської структури, тим більше, що на Балто-Чорноморських просторах вели бо­ротьбу за ці землі Росія, Швеція, Польща, Туреччина.

Далі необхідно зазначити про настрої козацької старшини, яка в значній своїй кількості схилялась до військово-політичного союзу з Московським князівством, підштовхуючи до нього Хмельницького. Важливо розглянути рішення російського Земського собору від 1 жовтня 1653 року, яким було ухвалено рішення взяти Україну під свою опіку. Далі необхідно вести мову про юридичне оформлення цієї опіки, яке відбувалось в січні-березні 1654 року під час Переяславської ради та переговорів між козацькою делегацією і росіянами в Москві.

Підсумовуючи відповідь необхідно дати оцінку результатам Переяславської ради, зазначити, що з цього моменту розпочинається поступовий занепад козацько-гетьманської України і анексія її Росією.

3.Питання територіально-політичного устрою Гетьманщини наприкінці ХУІІ - у ХУІІІ ст. розглядається багатьма істориками. На Лівобережній Україні і Слобожанщині, де в основному зберігався устрій національної держави доби національно-визвольної війни під наглядом російської адміністрації, на Правобережній Україні, де перепліталися адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави, самобутній устрій Запоріжжя, яке практично було незалежним і від царських властей, і від Речі Посполитої за умовами Андрусівського перемир'я 1667 р.

Процеси поступового поглинення українських земель Польщею, Росією та Туреччиною у др. пол. ХУІІ ст.; остаточну поразку державницьких устремлінь внаслідок поділу українських земель на Правобережну і Лівобережну частини та відмови від подальшої боротьби правобережних гетьманів; колоніальне становище України в складі іноземних держав; спроби лівобережних гетьманів відстояти елементи автономного устрою.

Доведення колоніальної політики Російської імперії щодо України у ХУІІІ ст. рекомендується базувати на наслідках переорієнтації традиційних економічних зв'язків, військових подіях Північної війни Росії зі Швецією, запровадженні губернського адміністративного устрою при обмеженні влади гетьмана, участі козаків у важких примусових роботах далеко від Батьківщини, військових походах російської армії.

Варто зупинитись на постаті І.Мазепи, аналізуючи його політичні погляди та зміну зовнішньополітичної орієнтації. Саме за Мазепи Росія почала максимально використо­вувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо вер­хівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагу­вати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодруку­вання. Майже щорічно російські війська здійснювали похо­ди в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагала­ся закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав ко­заків у такі походи, але вони воювали неохоче, розумію­чи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне. З початком у 1700 р. російсько-шведської війни коза­цькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали ува­ги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення. Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина геть­манської старшини, невдоволена політикою Мазепи, сла­ла на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокоманду­вачем російськими та українськими загонами в Гетьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Ро­сійські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням «компенсу­вати» втрату ним булави.

Окремо слід розглянути появу Конституції П.Орлика як вияв державницької, законотворчої думки українського уряду в екзілі.

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відо­кремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження по­передньої політики «збирання руських земель», активі­зації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорномор­ський басейн українська територія розглядалася як еко­номічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передба­чав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо від­новлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допо­могу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Оттоманською Портою. У 1744 р. було санкціоновано «вибо­ри» нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повно­важення, заборонивши самостійно призначати полковни­ків, мати стосунки з іншими державами, взяла під конт­роль бюджет.

В лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідува­ти посаду гетьмана. К.Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Малороссийскому народу», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Пре­зидентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерій­ських частин, іншим надано статус державних селян і названо «військовими обивателями».

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких тради­цій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Кате­рина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належ­ний «порядок», розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російсь­кої казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дво­рянський стан, а через 4 роки в «Жалуваній грамоті дворянству» цей статус було узаконено — як нагороду за зра­ду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки ста­нові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політичне розколотою) атмосферою соціального буття, ду­хом малоросійського провінціалізму.

Нове дворянство України відірвалося не лише від на­роду, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потра­пило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали не­обгрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну си­лу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії, її демократич­ні державні інституції рано чи пізно повинні були зник­нути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною. Ліквідації української державності також сприяли:

— відірваність українських суспільних верств від вій­ськового устрою держави;

— відсутність природних кордонів української тери­торії, її відкритість з усіх боків;

— незначний розвиток урбанізації, а через це — слаб­кість міщанства, інтелігенції;

— психічна двоїстість українців (хитання між лояль­ністю до московського царя та українським патріотизмом).

Розгляд процесів активного заселення земель Правобережної України Туреччиною та Польщею у порушення Бахчисарайського договору 1681 р., поступки козакам у питаннях адміністративно-військового устрою та згодом рішення Польщі про ліквідацію правобережного козацтва дають змогу простежити причини активізації козацьких сил та появи гайдамаччини як спротиву польській владі. Необхідно визначити причини, хід і наслідки Коліївщини. Також слід опрацювати етапи поділу Польщі і входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.