Тематика рефератів до модулю

«Політична психологія»

1. Зміст поняття «політична психологія», його генеза.

2. Предмет і метод політичної психології.

3. Основні напрямки політичної психології.

4. Предмет і метод дослідження політичної психології.

5. Основні особливості політичної психології.

6. Політичні цінності, політичні потреби, політичні інтереси, політичні думки, політичні міфи, політичні традиції.

7. Взаємозв’язок політичної психології з іншими науками, насамперед суспільними.

8. Політична свідомість як психологічний феномен.

9. Особливості політичного мислення.

10. Маси та масова свідомість. Їх взаємозв’язок і взаємозалежність.

11. Громадська думка: суть, особливості формування та прояву.

12. Влада. Її визначення вітчизняними та зарубіжними спеціалістами.

13. Особливості типів та джерел влади.

14. Поняття “національна психологія».

15. Національний характер. Його риси.

16. Психологічно-політичні особливості суспільства перехідного періоду.

17. Особливості політичних орієнтацій громадян, їх зумовленість.

18. Чим зумовлюється вибір людиною своєї життєвої позиції, і якою є детермінація політичного вибору?

19. Політична участь, її основні причини та мотиви.

20. Основні форми політичної участі людини у політичному житті суспільства.

21. Відмінність між закритими та відкритими типами політичної поведінки.

22. Індивідуальний стиль політичної діяльності.

23. Основні типи політичної поведінки.

24. Політичний лідер. Ознаки класифікації політичних лідерів.

25. Основні рівні політичного лідерства.

26. Проблеми лідерства в сучасній Україні.

27. Політична еліта, її функції.

28. Особливості політичної еліти в сучасній Україні.

29. Основні типи політичної культури.

30. Рівні політичної культури.

31. Основні функції політичної культури.

32. Особливості формування політичної свідомості громадян.

33. Політичні технології і політичний процес. Їх суть, особливості та взаємозалежність.

34. Основні концепції і характеристики політичної участі як обов’язкової передумови політичного процесу.

35. Чим зумовлені політична поведінка та політична діяльність різних суб’єктів політичного процесу?

36. Якими мотивами керуються учасники політичного процесу?

37. Індивідуальні політичні технології та їх особливості.

38. Особливості використання загальних політичних технологій.

39. Механізм прийняття політичного рішення як однієї з поширених політичних технологій.

40. Особливості політичних технологій під час виборчої кампанії.

41. Політичний конфлікт.

42. Основні типи конфліктів.

43. Види політичних маніпуляцій (міжособистісні, масові).

44. Політичний лідер. Особливості основних типів політичних лідерів.

45. Пряме та приховане політичне насилля. Чи можна морально виправдати політичне насилля?

Тезауруси до тем за модулем

«Політична психологія»

Тезаурус до теми № 1

Структура політичної психології

1. Політична психологія як наука.

2. Особистість в політиці.

3. Групи в політиці.

4. Психологія влади.

5. Психологія політичної діяльності.

6. Психолог у політиці.

Предмет політичної психології – психологічні компоненти політичного життя суспільства, що формуються в процесі політичної соціалізації і проявля­ються в політичній свідомості та поведінці.

Методи політичної психології:

діагностичні (спостереження, опитування, експерименти, тести, проективні методики);

прогностичні (аналіз, порівняння, моделювання);

консультаційні (розвиваючі та корекційні у формі групових тренінгів, індивідуальних вправ та співбесід).

Зв’язок з іншими науками. До 1967 року (публікація роботи З. Фрейда, У. Булліта «Томас Вудро Вільсон 28-й президент США. Психологічне дослідження», яка була написана в 30-ті роки) політична психологія існувала в межах політології та соціальної психології. З.Фрейд вважав, що прагнення до влади є компенсацією відчуття комплексу меншовартості чи результатом сублімації лібідо. На сьогодні політична психологія пов’язана, крім соціальної, з індивідуальною, педагогічною та етнопсихологією. Також політична психологія пов’язана з низкою політичних наук: загальна та порівняльна політологія, філософія та соціологія політики, політична антропологія, географія, історія, етика.

Завдання політичної психології:

1.Проблеми методології та методів науки.

2.Проблеми психологічних механізмів політичної поведінки.

3.Проблеми психології груп у політичному процесі.

4.Проблеми психології особистості в політичному процесі.

5.Проблеми психології політичної організації.

6.Психологічні проблеми політичної іміджелогії.

7.Психологічні особливості сучасної пропаганди.

Категорії політичної психології

Соціалізація – процес включення індивіда в суспільство через оснащення його досвідом поколінь, закріпленим у культурі. Це перетворення людини на особистість через засвоєння системи соціальних ролей. Корінь російського слова «личность» – личина. Корінь англійського слова personality – персона – маска в древньогрецькому театрі.

Політика – сфера діяльності, в межах якої здійснюється реалізація індивідами та соціальними групами власних потреб за допомогою влади через управлінську діяльність.

Функції політики: владна, розпорядницька, керуюча.

Політична соціалізація – процес включення індивіда в політичну систе-му через оснащення його досвідом цієї системи, закріпленого в політичній культурі. Це процес взаємодії індивіда та політичної системи, метою якого є адаптація індивіда до даної системи, перетворення його на громадянина. На загальносоціальному рівні на людину діють макросоціальні та макрополітичні фактори. Вона оцінює їх і формує відношення до даного суспільства та політичної системи. На соціально-психологічному рівні на основі безпосереднього спілкування людина формує емоційне відношення до елементів політичної системи на побутовому рівні. На індивідуальному рівні формуються потреби, мотиви, настанови та стереотипи, які керують свідомістю і поведінкою людини в політиці. Результатом політичної соціалізації є політична активність, пасивність чи вітчудження. В результаті політичної соціалізації формується політична свідомість і політична поведінка особистості.

Етапи політичної соціалізації (за ДЖ. Адельсоном)

1. Зміна конкретних уявлень на абстрактні (11-літні, коли говорять про закон – бачать поліцейського, коли говорять про уряд – бачать королеву, міністра, мера).

2. Розширення часової перспективи (підліток починає усвідомлювати ближчі та віддалені наслідки політичних подій, причинно-наслідкові зв’язки).

3. Поява соціоцентризму (ранній підліток оцінює політичні події для окремих людей, а середній підліток – для груп і суспільства в цілому).

4. Поява дедукції в ранньому підлітковому віці та здатності до передбачення наслідків дій.

5. Зростання обсягу політичних знань, засвоєння традиційних політичних поглядів, стереотипів.

6. Становлення системи етико-політичних принципів (починаючи з середнього підліткового віку до юності).

7. Зниження дитячого авторитаризму (з 14 років з’являється критична оцінка влади).

8. Поява соціальних цілей (закон, порядок, зменшення нерівності, бідності).

Структура політичної свідомості розділяється:

в залежності від суб’єкта політичної свідомості на індивідуальну, групову та масову політичну свідомість;

за глибиною відображення на побутову та наукову політичну свідомість;

за психологічним рівнем політичної свідомості на мотиваційний і когнітивний блок;

за функціональними формами політичної свідомості на політичні знання та уміння та політичні цінності, орієнтації, переконання, настановлення, оцінки.

Політична самосвідомість – процес вироблення системи уявлень суб’єкта про себе в соціально-політичному плані, на основі якої будуються від­носини з іншими суб’єктами та об’єктами політики. Це усвідомлення себе в політиці як самостійного діяча.

Політична культура – історичний досвід, пам’ять соціальних спільнот і окремих індивідів у сфері політики, її орієнтації впливають на політичну пове­дінку. Серед «чистих» типів політичної культури виділяють – патріархальний, підданицький, активістський. Серед змішаних найвідоміший тип громадянсь­кої культури.

Політична психіка включає 3 блоки: політичне сприйняття (наприклад, політичної інформації), політичне мислення (обмірковування політичної інфор­мації та прийняття політичних рішень), політичні почуття (емоційна оцінка висновків політичного мислення).

Політична поведінка – результат функціонування трьох блоків, політичної свідомості, підсвідомого та культури. Це зовнішній бік політичної діяльності. На вищому рівні, це діяльність по координації чужих інтересів у межах суспільства. На середньому рівні – діяльність із політичної демонстрації власних інтересів. На нижчому рівні – політична соціалізація (засвоєння політичної культури). Середній рівень – активність політичних партій, функці­онерів політичних організацій. Нижчий рівень характерний для рядових грома­дян. Вищий рівень політичної поведінки для лідерів характеризує професіона­лів – політиків.

Тезаурус до теми № 2

Історіяполітико-психологічних поглядів поділяється на два періоди:

I.До виникнення психології як окремої науки (Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, М.Вебер та інші).

II.Після виникнення психології як окремої науки (біхевіоризм, психоаналіз, гуманістична психологія).

Однією з найбільш давніх категорій політичної психології є поняття «харизма»

(Харити – богині красі та витонченості. Від грецького – harisma – божий дар, благодать. В науку це поняття було введено М. Вебером, який виділив три типи легітимності влади: заснованої на традиціях, на праві (легально-раціональна), на харизмі).

Терміни інституціональна, квазі- чи псевдохаризма застосовується по відношенню до людей, які не відносяться до харизматичної категорії. Ці лідери мають послідовників і високий публічний резонанс, але вони іконні, а не харизматичні. Іконний лідер має всі необхідні для лідерства якості, але не прагне до радикальних змін і месіанського положення. Його підтримка не є потужною, але може бути широкою. Він не позбавлений виразності, але його образ – образ технократа, батька, хазяїна, а не лицаря.

Харизматичний лідер – «посланець Бога, втілення долі», свою закон­ність вбачає зверху; має потужний динамічний потенціал для соціальних змін, слідкує за субординацією; вимогливий і автократичний; тримає дистанцію: че­рез екстраординарні дії демонструє надприродні можливості; догматичний; фа­натичний до власних проектів; не терпить критики; згуртовує прибічників, які створюють феномен «групової думки» (переконаність у непогрішності, всемогутності, проникливості та правоті). «Він має інтенсивне суб’єктивне відчуття власної харизматичності і йому це приписують інші» (У. Шилзом).

Спроба операціоналізувати поняття харизми належить Уілнер. Вона виділила наступні компоненти цього явища. «Імідж лідера» (прибічники вірять в над’якості лідера або цінні в даній культурі). «Згода» (прибічники вірять ідеям лідера тому, що він їх висловив). «Згуртованість» (тому, що лідер дав команду). «Емоції» (прибічники віддані та довіряють).

Потреба в харизматичному лідері виникає тоді, коли: 1. Людям необ­хідне почуття безпеки, яке може забезпечити людина, що бере справу в свої руки. 2. Люди компенсують свої невдачі емоційною ідентифікацією з героєм. 3. Люди прагнуть уникнути відповідальності.

Проблема харизматичної влади полягає: у необхідності підтверджувати харизму; у наступниках (чи може соратник також бути надлюдиною); у якісній пропаганді. Відзначається аналогія між харизматичною владою та релігійним культом: «Месія», який знає, як треба; послідовники – «апостоли», «мученики»; супротивники – «єретики»; ідеологія – «святе писання». Така влада супроводжується вождізмом і вірою. Достоєвський Ф.М. у «Легенді про великого інквізитора» відзначив, що основою такої влади поряд із «таємницею» та «авторитетом» є «чудо».

Кожен, хто свідомо осягне природу власного несвідомого, здатний чини­ти харизматичний вплив на оточення. «Я» прагне до ідентифікації з харизматичністю архетипа (компонентна колективного несвідомого), а індивід при цьому відчуває надлюдські можливості (розширення своєї особистості за індивідуальні межі – психічна інфляція). Але це відчуття частіше ілюзорне, оскільки не «Я» підкорило архетипічні сили несвідомо, а навпаки. Тоді індивід перестає розвиватися і може бути роздавлений архетипічною маскою. К.Г. Юнг вважав, що в деяких випадках індивід може підкорити архетипічний образ. Тоді він стає «мана» – особистістю (харизматиком). Така особистість стає об’єктом архетипічних проекцій інших; в результаті сила збільшується, а вплив розширюється.

Архетип – це колективно успадковані форми сприйняття та розуміння. До архетипічних фігур відносяться мати, батько, дитина, правитель, священик, лікар, учитель, герой, злочинець тощо. За К.Г. Юнгом, несвідоме чоловіка персоніфікується в жіночому образі (anima), а жіноче в чоловічому (animus). Ці архетипічні форми можуть втілюватись в будь-якій архетипічній фігурі. Архетипічні ситуації включають народження, статеву зрілість, залицяння, статевий зв’язок, шлюб, смерть. Архетипічні символи складають матеріал міфології, релігії, мистецтва, снобачень. Архетипічні ідеї є абстрактними версіями символічних тем.

Формула героїчного міфа є однією з базисних у колективному несвідомо­му та має істотне значення у створенні харизматичності політичного лідера. По­літтехнологи виділяють таку послідовність героїчного міфа: політичний лідер активно заявляє про себе в період нестабільності. Джерелом порушень є шкідник. Виявлення шкідника та встановлення рівноваги має здійснити герой. Віднайти героя можна лише через серію випробувань: конкуренція, взаємодія з масовою аудиторією. Посвята полягає у зобов’язанні подолати кризу. Далі – протиставлення «свої – чужі», яке є засобом мобілізації масової політичної свідомості. Процес подолання перешкод героєм включає персонажі, які заважають і допомагають. Ритм у долі героя (зміна втрат і здобутків) є значущим параметром героїчного міфа. Фіналом міфа є відхід героя і його канонізація, яка створює очікування наступного виконавця ролі героя.

Зупинимося коротко на характеристиці архетипів, зумовлених візантійською компонентою менталітету українців.

Архетип вічного учня – інфантилізм, геронтократія. Архетип героїзованого злочинця – вбачення елітарності в девіантній поведінці. Архетип домінування уречевленого над процесуальним – консерватизм, острах перед змінами. Архетип об’єктивно-мовної детермінації буття – екстернальність. Архетип обрядності та імітативності – втеча від реальності, центрація на засобах діяльності, а не на результаті. Архетип вічного повернення – майбутнє має бути подібним минулому; традиціоналізм. Архетип едукативності психокультури – квазікомпенсація меншовартості – навчання. Архетип анігілятивної рівності – нехтування стратегічними інтересами. Архетип долі – ірраціонально-героїчні вчинки в екстремальних умовах і пасивні очікування в умовах повсякденння. Архетип ідеалізації старовини – рівень досконалості минулого досвіду визначається не актуальністю, а давністю використання. Архетип тотожності істини та влади. Архетип центрованої провини – почуття провини перед авторитетом і потреба у прощенні та спокутуванні, яка утримує залежність. Архетип вічної правди – нераціональність обстоювання особистісних інтересів і нав’язування одностайності. Архетип звеличення юродивого – означає, що психокультура візантизму потребує для власного самовираження великої кількості непродуктивних індивідів. Звідси перепони для здібних і клопотання про непродуктивних [О. Донченко, Ю. Романенко].

Психологія Правителя вперше була детально описана Ніколо Макіавеллі (ХV – XVI ст.). (Кінець епохи Відродження. Криза влади, розвиток мануфактурного капіталу та його проблеми у зв’язку з торговою експансією зі Сходу). Він є основоположником ефективного менеджменту. Його ідеї дали життя сучасній соціологічній теорії еліт, вплинули на автора теорії менеджерської революції Дж. Бернхайма, який очолив макіавелістський напрямок. Основні положення макіавелізму полягають у наступному:

1. Оточення. Необхідно з’ясувати, хто небезпечніше для володаря – ті, хто бажає зберегти, що має, чи ті, хто прагне придбати, чого немає.

2. Нагорода та покарання. Карають за дрібні вчинки, а за значні – нагороджують. Коли страждають усі, мало хто захоче помститися. Нагороджувати слід поступово, а карати миттєво. Добрі справи робити потроху, щоб підлеглі мали час для вдячної оцінки. Нагороди цінують, коли вони рідкі. Покарання краще здійснювати відразу та в значних дозах. Одноразова жорстокість пере­носиться з меншим роздратуванням, ніж розтягнута в часі.

3. Власність. Людина може змиритися з втратою влади та свободи, але ніколи не змириться з втратою майна. Честолюбство – пасивна форма виразу пристрасті до накопичення.

4. Успіх. Натовп іде за видимістю успіху. Досягнутий успіх виправдовує навіть нечесні засоби. Переможців не судять.

5. Любов і страх. Той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. Якщо володар прагне досягнути влади, йому слід користуватися символа­ми мотива любові. Але утримати її можна, лише спираючись на мотив страху.

6. Обов’язки. Бути щедрим – значить бути залежним. Передбачливий володар не має виконувати всі свої обов’язки (якщо тільки невиконання завдасть шкоди). Заслужити ненависть за добрі справи так само легко, як і за погані.

7. Лідер. Мудрий лідер поєднує в собі якості лева та лиса.

8. Мета і засоби. Мета має враховувати засоби, а засоби – обставини, гуманізм цілей і реалізм засобів.

9. Мораль. Політик не може керуватися моральними нормами, тому що політика – сфера відносного, а мораль – галузь абсолютного.

10. Управлінські рішення. Ухвалюючи рішення, лідер має зважувати, на боці якого менше незручностей. Сумнівним є інший шлях, коли вибираєш те, що обіцяє більше користі.

Тезаурус до теми № 3