Основні права громадян Федеративної Республіки Німеччини

З огляду на особливе значення основних прав, укладачі Основного Закону виділили їх як систему цінностей і вимог на самому початку тексту, у розд. І Конституції. Крім зафіксованих у розд. I, Основний Закон гарантує й інші права, які за своїми юридичними характеристиками не відрізняються від прав, позначених законодавцем як основні (ч. 1 ст. 33, ч. 2 ст. 38, ч. 1 ст. 101, ст. 103, 104).

Основний Закон виходить із природної приналежності людині її прав, які не створюються конституцією, а визнаються нею. Основні права є безпосередньо діючими. Усі три гілки державної влади (законодавча, виконавча й судова) зв’язані основними правами (ч. 3 ст. 1). У Конституції Веймарської республіки основні права визнавалися лише постільки, оскільки вони були закріплені законами, а відповідно до Основного Закону 1949 р. самі закони діють тільки в рамках основних прав.

Основні права забезпечуються не тільки на федеральному, але й на земельному рівні, тому що положення конституцій земель зберігають силу за умови, що вони гарантують основні права у відповідності зі статтями 1-18 Основного Закону (ст. 142).

За змістом Основного Закону ключовими основними правами є право на життя і фізичну недоторканність, право на захист людської гідності, право кожного на свободу, право кожного на вільний розвиток своєї особистості, свобода віросповідання, свобода виражати й розповсюджувати свою думку усно, письмово і засобом зображень, а також безперешкодно отримувати інформацію із загальнодоступних джерел[239].

Оскільки правами і свободами в однаковій мірі володіють усі, можливе зіткнення інтересів при здійсненні основних прав. Тому використання прав і свобод обмежується там, де починається сфера прав інших осіб. Загальне проголошення права кожного на свободу доповнюється цілим каталогом спеціальних прав (на життя, здоров’я, свободу віросповідання, свободу думки, свободу об’єднання і т. д.).

Права, які забезпечують свободи, доповнюються правами, що забезпечують рівність. Поряд із загальним формулюванням принципу рівності, даним у ч. 1 ст. 3, є також спеціальні положення, які забезпечують рівність прав, такі, як рівноправність чоловіка й жінки (ч. 2 ст. 3), заборона переваги за ознаками статі, походження, раси, мови, батьківщини, місця народження, віросповідання, релігійних або політичних поглядів, неприпустиме також обмеження через недоліки, фізичні чи розумові (ч. 3 ст. 3). В Основному Законі закріплюються також рівність статусу громадян (ст. 33) і рівність у виборчих правах (ст. 38).

Свобода і рівність забезпечуються згідно ч. 4 ст. 19 судовим захистом, що гарантує непорушність основних прав. Із цією метою у Конституції передбачені п’ять видів судової юрисдикції: суди загальної юрисдикції (із цивільних і кримінальних справ), адміністративні суди, суди із трудових спорів, фінансові суди і суди із соціальних питань. Якщо громадянин вважає, що рішення одного із цих судів суперечить Конституції, він може звернутися у Конституційний суд.

Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини містить приписи, спрямовані на захист від антидемократичного розвитку. Це не лише положення про неприпустимість зміни найважливіших принципів Конституції[240], а також закріплення обмежень у здійсненні конституційних прав та свобод. Конституція встановлює: зловживання свободою думки, особливо свободою друку, свободою викладання, свободою зборів, об’єднань, таємницею листування і т. д., власністю або правом притулку для боротьби проти основ вільного демократичного ладу зумовлює втрату цих основних прав. Втрата прав і її межі визначаються рішенням Федерального конституційного суду[241].

Відповідно до ст. 17 а Основного Закону Німеччини, для осіб, які перебувають на службі у збройних силах або на альтернативній службі, на час служби обмежується основне право виражати й поширювати свої думки усно, письмово і з допомогою зображень, основне право зборів, а також право петицій у тій мірі, у якій воно надає можливість звертатися з колективними проханнями або скаргами[242]. Таким чином, основні права можуть бути обмеженими лише настільки, наскільки це передбачено в нормах Конституції.

Насамперед Конституція гарантує кожному вільний розвиток особистості, оскільки він не порушує прав інших і не здійснюється проти конституційного порядку й морального закону. В Основному Законі закріплюються елементарні умови існування, що відповідають природі людини: право на життя і фізичну недоторканність, а також свобода особи (ст. 2). Підкреслюється також, що втручання у ці права можливе тільки на підставі закону.

У тісному зв’язку з гарантією свободи особи перебуває гарантія свободи пересування (ч. 1 ст. 11). Вона полягає у праві вільного визначення місця перебування і місця проживання. Це право може бути обмежене лише законом або на підставі закону в певних, строго визначених випадках (ч. 2 ст. 11). Конституція закріплює право на недоторканність житла (ст. 13) і гарантії таємниці листування, поштового, телефонного і телеграфного зв’язку (ст. 10), розглядаючи їх як найважливіші умови недоторканності особистого життя. Ці права можуть бути обмежені на підставі визначених Основним Законом застережень (ч. 2 і 3 ст. 13, ч. 2 ст. 10).

Основними у групі прав та свобод, які забезпечують свободу особи, є свобода віросповідання, проголошення суспільних і релігійних поглядів та свобода сумління (ст. 4). Ці свободи містять у собі також вимогу захисту від порушень і від будь-якого, прямого або непрямого примусу в питаннях віри або світогляду. Послідовно проголошуючи свободу сумління, Конституція закріплює право відмови від військової служби, якщо вона суперечить переконанням (п. 3 ст. 4).

До числа найважливіших політичних прав відноситься свобода думок,яка полягає у праві кожного вільно виражати й поширювати свої думки усно, письмово або за допомогою зображення, а також одержувати інформацію із загальнодоступних джерел. Гарантується свобода друку і свобода передачі інформації за допомогою радіо та кіно.

В одному із своїх рішень Федеральний Конституційний Суд Німеччини зобов’язував державу утверджувати у своїй діяльності свободу засобів масової інформації: “Держава... зобов’язана у своїй правовій діяльності всюди, де сфера нормативної дії стосується преси, враховувати постулат її свободи”[243].

Гарантії права на свободу слова підсилюються забороною цензури. Обмеження цих прав встановлюються законодавством про охорону прав молоді і правом, що гарантує охорону особистої честі (ч. 2 ст. 5).

У тісному зв’язку з наданням свободи вираження думок перебуває надане всім німцям право збиратися мирно і без зброї без попередньої заяви або дозволу (ч. 1 ст. 8), яке дозволяє використовувати свободу вираження загальної думки для спільних дій. Для зборів під відкритим небом це основне право може бути обмежене законом або на підставі закону (ч. 2 ст. 8).

Згідно ч. 1 ст. 9 “усі німці мають право створювати спілки і товариства”[244]. Це основне право слугує охороні політичної свободи, тому що являє собою істотну передумову формування суспільної думки, забезпечує рівні можливості для меншості й вільний політичний розвиток. У поняття “об’єднання” згідно ст. 9 не включаються політичні партії, політичні й релігійні товариства. Конституційне регулювання статусу партій закріплюється у ст. 21 Основного Закону. Забороняються об’єднання, мета або діяльність яких суперечать кримінальному законодавству, спрямовані проти конституційного ладу або проти ідеї взаєморозуміння народів (ч. 2 ст. 9).Інше обмеження свободи об’єднань неприпустимо. Як окремий випадок свободи об’єднань Конституція (ч. 3 ст. 9) надає право створювати об’єднання з метою поліпшення умов праці й економічних умов. Це право гарантується кожному і представникам усіх професій. Основний Закон оголошує угоди, які мають метою обмежити це право або утруднити його здійснення, недійсними, а спрямовані на це заходи – незаконними.

Закріплене в Конституції (ст. 17) право петиції надає можливість звертатися письмово – як окремо, так і разом з іншими особами – у компетентні установи або до народного представництва зі зверненнями і скаргами. В Основному Законі відсутня стаття, де прямо закріплювалося б право кожного громадянина на участь у справах суспільства й держави, однак є норми, що закріплюють інститути прямої (ст. 29) і представницької демократії, приналежність усієї державної влади народу (ст. 20, 28). Конституція встановлює, що вибори є загальними, прямими, рівними, таємними і вільними (ч. 1 ст. 38).

Конституційне законодавство і практика ФРН не знають інституту загальнонаціонального референдуму. Часті зловживання Гітлера, який за допомогою інституту прямої демократії прокладав собі дорогу до влади (а країні до тоталітаризму)[245], спричинило те, що в повоєнний період німці відмовилися від цього інституту взагалі.

Серед соціально-економічних і соціально-культурних прав Основний Закон називає право вибору професії, місця роботи й місця одержання освіти (ч. 1 ст. 12). Примусова праця допускається тільки при позбавленні свободи за вироком суду. У Конституції міститься гарантія права власності і права спадкування (ст. 14), водночас вона допускає можливість відчуження й усуспільнення власності на умовах компенсації (ч. 3 ст. 14 і ст. 15). Відповідно до принципу соціальної державності підкреслюється, що власність повинна слугувати загальному благу.

Гарантією духовної свободи є звільнення особи від опіки з боку держави. Мистецтво та наука, дослідження і викладання вільні (ч. 3 ст. 5). Свобода викладання не звільняє, проте, від обов’язку зберігати вірність Конституції. Шкільна справа, відповідно до Основного Закону, перебуває під контролем держави. Викладання релігії обов’язкове, однак уповноважені на виховання особи мають право вирішувати, чи буде дитина брати участь у релігійних заняттях. Гарантується право створення приватних шкіл. Відповідно до німецьких традицій особливу увагу Конституція приділяє шлюбу й родині. Догляд за дітьми та їхнім вихованням є природним правом і найпершим обов’язком батьків. Шлюб і родина перебувають під особливим захистом держави.