Із «поучення дітям» володимира мономаха
Я... дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу поучення вам, улюблені...
Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що надіються на господа, заволодіють землею...
Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє; при їді і питті без галасу великого бути, при старих – мовчати, премудрих – слухати, старшим – покорятися, з рівними і меншими – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу – вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; власть же – ні за що мати, як [і] од усіх честь. Якщо ж хто [з] вас може іншим помогти – од Бога нагороди нехай той сподівається...
У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися, за євангельським словом, «очима управляти», язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати...
Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його...
Паче всього – гордості не майте в серці і в умі...
Старих шануй, як отця, а молодих – як братів.
У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться...
На війну вийшовши, не лінуйтеся...
Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло.
А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, – не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть...
Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті.
А се вам основа всього: страх Божий майте вище над усе.
Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорома, і вам буде добре.
А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, – а за се почесть єсть од інших країв. Лінощі ж – усьому [лихому] мати: що [людина] вміє – те забуде, а чого ж не вміє – то того не вчиться.
Літопис руський. – С. 454-458.
35./ ІЗ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»
... Почнемо ж, браття, цю повість від стародавнього Володимира до нинішнього Ігоря, який збудив розум міццю своєю і вигострив (його) мужністю серця свого, сповнившись войовничого духу, повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську...
Тоді ступив Ігор-князь у золоте стремено і поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, пробудила птиць; свист звіриний зчинився; див кричить на вершку дерева, велить прислухатися до землі незнаної, Волги, і Помор'я, і Посулля, і Сурожа, і Корсуня, і до тебе, Тмутараканський ідол[‡‡‡‡‡‡]. А половці неторованими дорогами побігли до Дону великого; Ігор до Дону воїнів веде...
То було в тих боях і в тих походах; а такого бою не чувано: з ранку до вечора, з вечора до світанку летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи булатнії у полі незнаному, посеред землі Половецької. Чорна земля під копитами [коней] кістьми була засіяна, а кров'ю полита; горем зійшли вони по Руській землі.
Що (то) мені шумить, що мені бренить здалека рано перед зорями? Ігор полки повертає, бо жаль йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий; на третій день під полудень упали стяги Ігореві. Тут [обидва] брати розлучилися на березі бистрої Каяли...
Боротьба князів проти поганих припинилася, тому що сказав брат братові: «Це моє і те моє ж». І стали князі про мале говорити... і самі на себе крамолу кувати; а погані з усіх боків приходили з перемогами на землю Руську...
І застогнав, браття, Київ з горя, а Чернігів від напастей: туга розлилася по Руській землі... Князі ж самі на себе крамолу кували, а погані самі, роблячи переможні набіги на Руську землю, брали з [кожного] двору данину... Галицький Осмомисле Ярославе[§§§§§§], високо сидиш ти на своєму златокованому престолі. Підпер ти гори Угорські своїми залізними полками, загородивши королю путь, замкнувши Дунаю ворота, мечучи тягар через хмари, кораблі готуєш до Дунаю. Грози твої ринуть по землях; ти відчиняєш Києву ворота, стріляєш з батькового золотого престолу салтанів за краями. Стріляй же, володарю, Кончака[*******], поганого раба, за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича...
Хрестоматія з історії СРСР. – К.,
1959. –Т. і. – С. 100-101.