Сучасна франція: гібридна система урядування

Президентська і парламентарна системи становлять основні альтернативи в демократичному урядуванні. Одначе можливі відхилення від цих альтернатив, про що свідчить урядова структура сучасної Франції. Нині у Франції діє форма уряду, що поєднує елементи і президентської і парламентарної систем. Йдеться про п'яту республіку. Така система уряду­вання визначалася Конституцією 1958 р. її основні поло­ження були керовані політичною філософією де Голля, який вважав, що виконавча влада не повинна залежати від парламенту, що єдність, згуртованість і внутрішня дис­ципліна уряду Франції повинні бути священними, інакше керівництво держави швидко стане неспроможним і нечин­ним. Як можна зберегти таку єдність, згуртованість і дисципліну, якщо виконавча влада походить з іншого органу, з яким вона повинна бути збалансована, якщо кожен член уряду, що несе колективну відповідальність перед націо­нальним представницьким органом, є всього лиш агентом своєї партії? Ось чому втіленням виконавчої влади повинен бути глава держави, який стоїть над партіями і обирається парламентом або вищим від нього органом.

Саме глава держави, наголошував де Голль, повинен брати до уваги загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб, враховуючи орієнтацію парламенту. Саме він повинен призначати міністрів, і насамперед прем'єр-міністра, який спрямовуватиме політику і діяльність уряду. Його завданням є видавати закони і декрети, обов'язкові для громадян усієї держави, очолювати кабінет і обстоювати там державну цілісність. Він повинен бути третейським суддею, що стоїть над політичними обставинами буденності, і виконувати цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне рішення шляхом виборів. А якщо станеться так, що нація опиниться у небезпеці, його обов'язком є гарантування державної незалежності й угод, укладених Францією.

Виконавча влада у Франції поділена: прем'єр є главою уряду, а президент — главою держави. Але на відміну від британського монарха французький президент наділений рядом важливих повноважень. По суті, президент, влада якого спочатку мала догоджати особистим амбіціям де Голля, став керівною політичною фігурою Франції. Як і в США, французький президент незалежний від законодавчої влади, перебуває на посту протягом встановленого строку повнова­жень (7 років) і має сильну владу.

Згідно з конституцією, президент виступає третейським суддею, якому доручено вирішувати розбіжності між конф­ліктуючими сторонами. Це зобов'язання спричинилося до присвоєння президентові виключної влади у галузі внут­рішньої та зовнішньої політики. До того ж президент уповноважений розпускати законодавчі органи і вимагати проведення нових виборів, оголошувати надзвичайний стан, видавати декрети, що мають силу закону, керувати засі­даннями кабінету, а також призначати або звільняти з посади прем'єра і членів кабінету. Крім цього, президент може проводити національний референдум практично з будь-якого питання за його вибором. Загалом, починаючи з 1958 р. влада прем'єра помітно послабилася, тоді як влада президента — зросла.

У 1962 р. де Голль імперативно провів референдум про прямі вибори президента (імперативно, тому що конституція не давала президентові права обходити національну асамблею у процесі внесення поправок). З того часу французьке президентство користується більшою владою. Де Голль знав, що нині жодне інше джерело політичного впливу не може зрівнятися з тим, яке грунтується на вотумі довір'я. На його думку, дуже . важливо мати сильного і впливового керівника — "гіда" для управління неслухняним і вкрай індивідуалістичним населенням Франції.

У той час роль законодавчої влади зменшилася. У Франції вона поділяється на дві палати: сенат і національну асам­блею. Сенат має дуже обмежене коло повноважень. До його складу входять 283 члени, обрані непрямим голосуванням. Національна асамблея, що налічує 482 члени, які обираються в численних округах через єдину систему виборів з двома балотуваннями (друге таємне голосування— це додаткові вибори, які проходять у тих дільницях, де жодна партія не здобула абсолютної більшості голосів). Національна асамблея як центральний пункт законодавчої системи повинна схва­лювати всі запропоновані закони. Проте слово "закон" досить вузько визначає Конституцію 1958 р. Багато квазізаконо-давчих рішень передаються у виконавчі органи, які мають право видавати так звані декретні закони.

Порядок денний національної асамблеї встановлюється ви­конавчими органами. Вона має обмежену кількість комітетів, не може засідати більше ніж шість місяців щороку, неупов-новажена вносити фінансові законопроекти, а якщо вона не затверджує урядового бюджету до певного крайнього строку, то бюджет може бути прийнятий указом виконавчих органів. Виконавча влада може змусити її провести комплексне голо­сування по кількох законопроектах відразу — або приймаються всі, або не приймається жоден. Уряд може також зробити будь-яке окреме голосування вотумом довір'я. В такому випадку негативний вотум у національній асамблеї може призвести до відставки уряду і розпуску парламенту. Це може здаватися способом контролю законодавства над урядом, але це також засіб панування виконавчої влади над парламентом.

Відколи де Голль зійшов з політичної арени, виконавча влада виявляє тенденцію до співробітництва з національною асамблеєю і ставиться до неї з набагато меншою зневагою. Загалом гібридна система, що поєднує риси президентської та парламентарної систем, підносить на високий рівень політичну стабільність французької нації.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ФРН

Держава має федеральний устрій — складається з окремих земель, між якими існують значні регіональні відмінності у традиціях, ставленні до навколишнього світу, діалектах тощо. Землі є. складовими частинами системи, створеної з метою забезпечення високого рівня політичної децентралізації. Го­ловною відповідальністю урядів земель є прийняття законів у певних галузях, таких як освіта, справи культури, охорона здоров'я, матеріальний та моральний добробут людей, роз­робка освітницьких програм. Вони володіють засобами впро­вадження прийнятих федеральним урядом законів, виконання поліцейських повноважень, права накладання заборон на пресу.

Проте хоч би якою вражаючою здавалася влада земель, усе ж федеральний уряд є головним повірником політичної влади у конституційній системі Німеччини. Урядові у Бонні надані особливі повноваження здійснювати правову діяльність у сферах закордонних справ, громадянських справ, валюти та монетної системи, залізниці, пошти та телекомунікацій, прав на власні видання. В інших сферах, переважно гро­мадянського та кримінального законів, а також законів, що стосуються управління економікою, влада розподіляється між центральним та земельними урядами.

Німеччина має парламентарну форму уряду із розділеною виконавчою владою. Найвищу урядову посаду обіймає кан­цлер. За ухвалою парламенту він призначає на посади або усуває з посад працівників кабінету. У випадку надзвичай­ного стану в країні канцлер бере на себе обов'язки голо­внокомандувача збройними силами. Він також відповідає за творення та втілення у життя державної політики. Прези­дент, який номінально є главою країни, крім випадків політичного цейтноту у парламенті, відіграє здебільшого формальну роль. Як і королева Великобританії, він сим­волізує наступність та стабільність, тому що тільки він один може перебувати над партійною політикою. Президент оби­рається не прямо (тобто виборчою колегією) на кожні сім років. Голова партії більшості у нижні палати парламенту (бундестаг) займає посаду канцлера. Якщо жодна з партій не знаходить абсолютної більшості (що часто трапляється), канцлера обирає коаліційний уряд.

Законодавча влада поділена на нижню палату — бунде­стаг та верхню палату — бундесрат. У цій двопалатній структурі нижня палата важливіша.

Голова бундестагу завжди обирається із лідерів партії більшості. Процедурна система була успадкована від рейх­стагу (довоєнного законодавчого органу). Важливі справи комітетів, встановлення порядку проведення дебатів та інші питання щоденної політики парламенту подаються на розгляд ради старших, яка складається з президента бундестагу, трьох віце-президентів (які представляють дві основні партії та одну меншу партію), а також інших членів, обраних кожною партією.

Депутати бундестагу обираються демократичними вибо­рами на чотирирічний термін, який може скорочуватися у випадку висловлення недовіри шляхом голосування та як наслідок цього — відставка канцлера і розпуск парламенту. Проте Основний закон Німеччини, на відміну від інших парламентарних конституцій, вимагає так званого позитив­ного голосу недовіри: канцлер повинен піти у відставку, якщо у той же час, коли законодавчий орган голосує проти попереднього канцлера, він (законодавчий орган) обирає нового.

Найважливішими компонентами бундестагу є фракції. Для утворення фракції політична партія повинна завоювати принаймні 15 місць у законодавчому органі. За законами та процедурною системою бундестагу депутати можуть бути введені до комітетів, а партії одержати визнання лише через цю одиницю парламентарної організації. Оскільки саме у законодавчих комітетах проводиться найбільш важлива ро­бота, особливо необхідно, щоб політичні партії набирали достатньо місць у законодавчому органі, що давало б їм змогу створювати фракції.

Вплив земель збільшується завдяки незвичайній структурі та функціям бундесрату. Він є унікальним конституційним засобом, який надає урядові землі безпосереднє представ­ництво у федеральному парламенті. На відміну від членів сенату США, делегати у бундесрат призначаються відповідно до їх земельних урядів. Найменші землі мають право на трьох, середні — чотирьох, найбільші — п'ятьох делегатів. Хоча бундесрат із двох законодавчих палат більш слабкий, все ж він спроможний перешкоджати ухваленню законодав­чих актів. Проте більш важливим є вплив, яким він користується у процесі законотворення.

Партійна система Німеччини була свідомо створена та­кою, щоб утримувати кількість партій у межах здорового глузду та запобігти можливості дрібним екстремістським групам відігравати будь-яку значну роль у політичному житті країни. Для того щоб партія одержала представництво у бундесраті, їй потрібно набрати принаймні 5 % націо­нального голосу та зайняти місця, як мінімум, у трьох виборчих дільницях.

Дуже істотним для основних партій є спосіб, у який відбуваються вибори у бундесрат. Кожний голосуючий подає

два голоси: за себе та за землю, визначену партією. Такий спосіб виборів надає основним партіям право відігравати важливу роль у справі визначення майбутнього тих, хто намагається створити політичну або державну кар'єру. До­сить сказати, що половина членів бундестагу завдячує власною посадою безпосередньо своїй партії.

Подібно до інших федеральних закладів Німеччини, метою судової системи є захист від зловживання владою центральним урядом. Звичайне судочинство, яке очолює Федеральний верховний суд, функціонує у межах кількох спеціальних судів, відомих як федеральний суд праці, Федеральний суд фінансів та федеральний адміністративний суд. Із політичної точки зору найбільш важливою судочин­ною структурою є федеральний конституційний суд, який розглядає тільки конституційні питання, має особливе право проголошувати акти як федеральних, так і земельних законодавчих органів.

На відміну від США, в Німеччині провідні судді обира­ються: одна половина — бундестагом, інша — бундесратом. Решта суддів обираються, виходячи з оцінки їхнього слу­жіння народові, та довічно призначаються міністерством права при узгодженні з комітетами по висуванню кандида­тур. Ці комітети формуються федеральними та земельними законодавчими органами. Правова незалежність суддів за­безпечується тим, що вони можуть займати офіс необмеже­ний термін. Загалом, судова система Німеччини достатньо ефективна, щоб запобігти зловживанню виконавчою та законодавчою владою, а також піклуватися про збереження громадянських свобод.

Тимчук