Лекція 5. Учасники і суб'єктивна складова конфлікту

Конфлікт як багатомірне явище має складну структуру, котра ут­ворюється з об'єктивних чинників і суб'єктивних елементів. У ціло­му структуру конфлікту треба сприймати як сукупність стійких зв'язків, що забезпечують цілісність конфлікту, його природу і самобутність, поза яких він не може існувати як динамічна система і процес.

Об'єктивні елементи конфлікту вже були розглянуті раніше. Те­пер звернемося до його суб'єктивної складової.

Учасники конфлікту. В будь-якому соціальному конфлікті, залежно від рівня та сфери, його учасниками (суб'єктами) виступа­ють люди — індивіди, групи, верстви, класи, національно-етничні спільноти, організації, громадські та політичні об'єднання, народи і держави, міжнародні співтовариства тощо. Отже, учасники конфлікту можуть виступати як приватні особи (напр., у сімейно-побутовому конфлікті), як юридичні особи (наприклад, в економічному чи політико-правовому конфлікті) або як офіційні особи (наприклад, в адміністративному конфлікті).

Міра задіяності у конфлікті може бути досить різною, як і соціальні ролі, що виконують його учасники. Ось чому аналітики запровадили в анатомії конфлікту поняття конфліктуючої (про­тидіючої) сторони. Конфліктуючі сторони — це головні суб'єкти конфлікту, тобто сукупність тих учасників, що здійснюють активні дії (протидії) один проти одного. Нерідко в реальному конфлікті конфліктуюча сторона персоніфікується в особі одного суб'єкта, який одноособово протистоїть опонентам.

У конфлікті беруть участь як мінімум дві конфліктуючі сторо­ни (конфліктанти, опоненти) — це так звані біполярні, або двосто­ронні конфлікти. Але якщо конфлікт мультиполярний, тобто бага­тосторонній, то і конфліктантів може бути декілька.

Протидіючі сторони — ключова ланка конфлікту, з «загибел­лю» (відступом) однієї із сторін конфлікт припиняється. Якщо ж один із конфліктантів (що уособлює протидіючу сторону) замінюється іншим, то конфлікт може цілком або частково (предмет, характер) змінитися, адже нові суб'єкти вносять у конфлікт свої інтереси, мо­тиви, специфіку дій.

Кожна конфліктуюча сторона, як правило, складається з сукупності елементів: індивідів — членів групи; коаліцій партій; спілки громадських об'єднань; асоціацій виробників, підприємців; колективів тощо. Для розуміння спрямованості конфлікту слід ура­ховувати єдність чи розбіжність в позиціях і поглядах агентів, з яких складається єдиний суб'єкт — конфліктант. Його внутрішні супе­речності чи суперечки можуть послабити позицію у конфлікті, а в разі розпаду суб'єкта поразка в конфлікті стає неминучою.

Аналізуючи учасників конфлікту, дуже важливо в структурі про­тидіючих сторін виокремити певні соціально-рольові позиції, які зай­мають суб'єкти протиборства, а також ті соціальні ролі, що викону­ють члени так званої «третьої сторони», яка прагне врегулювати конфлікт.

Суб'єкт, що ініціює конфлікт, виконує роль спричинщика, який часто збігається з однією найбільш активною стороною конфлікту. Роль ініціатора конфлікту не повинна апріорі сприймати­ся лише негативно, адже окремі конфлікти інноваційної спрямованості мають значний конструктивний потенціал (наприклад, вауково-когнітивні конфлікти чи конфлікти через впровадження «ноу-хау»). Але найчастіше ініціатор прагне замаскувати свою дійсну роль у конфлікті, намагаючись представити себе на другорядних позиціях, що, природно, ускладнює оцінку цього суб'єкта.

Соціальну роль підбурювача відіграє особа, організація, установа чи держава, що підштовхує певних суб'єктів до конфлікту, тобто за позицією підбурювач — це провокатор. Певна особа сама може і не брати участі в конфлікті, але її мета і прагнення поляга­ють в тому, щоб за будь-яких умов спричинити бійку, суперечку, зіткнення між опонентами, що мають суперечливі інтереси.

В структурі конфліктуючих сторін практично завжди є такий елемент, як г р у п и підтримки — сили, що складаються з ок­ремих індивідів, соціальних груп, верств, етносів, засобів масової інформації, держав, міжнародних організацій тощо (залежно від сфе­ри конфлікту). Стратегія і тактика груп підтримки породила таку роть у конфлікті, як пособник — особа, група чи інституція, що сприяє розвитку конфліктної ситуації, здійснюючи матеріальну, технічну допомогу, моральну чи іншу підтримку, надаючи поради чи деякі посередницькі послуги на користь одного з конфліктантів. Пособники несуть значну міру відповідальності за посилення і ес­калацію конфліктів.

Організатор — це особа чи група, яка планує конфлікт, йо­го розвиток, ураховує ресурси і будує структуру протидіючої сторо­ни (а можливо, і сторін), передбачає різні шляхи досягнення мети, за­безпечення і охорони учасників конфлікту тощо. Організатор може уособлювати в собі всю конфліктуючу сторону, але часто — це са­мостійна фігура в конфліктному процесі. Завдяки кримінологічній термінології конфліктологи виокремлюють також роль подільника — безпосереднього учасника конфлікту, який зазвичай є просто вико­навцем. Виходячи з теорії «рольових» ігор у конфліктній взаємодії можна ще виокремити деякі епізодичні ролі, які справляють на пе­ребіг і результат конфлікту певний вплив — це невинні жертви, таємні координатори, консультанти і т. ін.

Серед ролей, що мають відповідальні соціальні функції прими­рителів у конфлікті, назвемо п о с е р е д н и к і в та с у д д і в. Вони також беруть участь у конфлікті, але з іншими завданнями і метою — розібратися у мотивах того, що вчиняється, а потім припинити, розв'язати (або послабити) конфлікт. Фактично, йдеться про так зва­ну третю сторону у конфлікті, яка, не втручаючись у протиборство, запобігає чи зупиняє його своїми засобами.

Посередництво — соціально важлива роль у конфлікті, що спи­рається на регламентовані процедури медіаторингу. Посередник — медіатор є суто нейтральною особою, яка завдяки ефективним ре­гулятивним засобам налагодження діалогу та ведення переговорів допомагає конфліктантам досягнути згоди чи консенсусу Соціаль­на роль судді у конфлікті розкривається через функції арбітра, тре­тейського судді, поважного мирочинця — аксакала, який спирається як на традицію, звичай, ціннісний ідеал, так і на правову норму (суд­дя — фахівець, що здійснює правничі функції в юридичному конфлікті). У будь-якому випадку судді вирішують головне завдан­ня — припинити, закінчити конфлікт правовими засобами і надати належну оцінку його наслідкам.

Нарешті, слід ураховувати, що можлива й імітація тих чи інших соціальних ролей учасниками конфлікту, що може бути спричинено конфліктною інтригою, емоційними амбіціями суб'єктів, загострен­ням корпоративних чи особистих інтересів; крім того, у так званому «помилковому» конфлікті майже всі учасники фактично іміту­ють свої дії та ролі.

Суб'єктивні сторона конфлікту представлена множиною психологічних елементів, які виявляються в будь-якій діяльності людини. Це аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам'ять, соціальні настанови і ціннісні механізми та ін. Але по­ведінка та дії у конфлікті— досить специфічний різновид індивіду­альної, групової чи масової активності, що потребує особливої функціональної орієнтації суб'єктивних процесів. Більш того, по­ведінка конфліктуючих суб'єктів завжди спрямовується конфліктною свідомістю. Остання виникає як особливий стан суспільної чи особистісної свідомості, специфіка якого полягає в усвідомленні протидіючими суб'єктами несумісної протилеж­ності своїх інтересів, цілей, ідеалів чи цінностей та перетворенні їх на мотивацію конфліктної боротьби.

Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегії, тактики (прийоми і засоби); її поділяють на типи і різновиди за характером, ресурсами, складністю тощо.

Серед головних принципів конфліктного протиборст­ва слід виділити: концентрацію сил (ресурсів); координацію зусиль і дій; економію сил і часу; непередбаченість і динамізм; вміння ви­явити найвразливіші місця супротивника; здатність «тримати удар», терпіння і стійкість тощо.

Стратегії поведінки у конфлікті розглядаються як орієнтації його суб'єктів на певні форми поведінки в конкретних ситуаціях про­тиборства. Перспективно стратегія поведінки може бути спрямова­на: а) тільки на власний інтерес — тоді вона набуває вигляду «орієнтації на себе»; б) на оптимізацію суспільних (групових) інте­ресів — тоді вона стає стратегією «кооперативності», тобто «орієнтації на інших людей».

Обираючи ті чи інші стратегії поведінки, конфліктанти мають такі альтернативи:

1. Суперництво (конкуренція) полягає у нав'язуванні іншій сто­роні переважно кращих щодо себе рішень. Конкурентне суперництво має своїм результатом перемогу одного конфліктанта за рахунок іншого. Конкуренти не мають спільних цілей, вони ведуть жорсто­ку боротьбу за реалізацію протилежних цілей та інтересів. В той же час суперництво дозволяє досягти необхідного результату, стиму­лює розвиток, сприяє прогресу, особливо, коли йдеться про змаган­ня — найбільш цивілізовану і толерантну форму суперництва. Конфліктна взаємодія у формі змагання припускає наявність у сторін певної спільності в меті, це боротьба за досягнення більш високих та ефективних результатів (у спорті, праці, науці, мистецтві). Але за­тягнуте суперництво як стратегія втрачає ефективність, воно вини­щує ресурси сторін (матеріальні та моральні), може кардинально зміни­ти баланс сил супротивників, що утворює спокусу перемогти за будь-яку ціну, а відтак, й припускає будь-які цинічні методи боротьби.

2. Співробітництво (проблемно-вирішуюча стратегія) дозво­ляє здійснити пошук і вироблення такого рішення, яке б задовольни­ло обидві сторони. Як і попередня, це активна стратегія; її характе­ризує прагнення досягнути максимально можливого у задоволенні як власних інтересів, так і прагнень опонентів. Дана стратегія часто вбачається бажаною, але не завжди є досяжною. Співробітництво вимагає переходу від непохитно-ортодоксальних позицій до нових рівнів спілкування, де виявляються сумісність і спільність інтересів між колишніми опонентами. Співробітництво приваблює партнерсь­ким характером відносин і міцністю розв'язання проблеми конфлікту. Але, на жаль, воно не завжди є можливим, адже тут для діалогу не­обхідні бажання і зусилля всіх сторін розв'язувати проблему спільно і не егоїстично. Саме співробітництво найбільшою мірою відповідає сучасним уявленням про конструктивну довгострокову взаємодію між людьми та радикально знижує ризик після конфліктних ускладнень.

3. Компроміс як стратегія поведінки передбачає взаємні по­ступки у чомусь важливому і принциповому для кожної із сторін. За характером це «м'яка», конформна стратегія. Ідеальним ком­промісом було б досягнення задоволення інтересів і потреб кожної із сторін рівно наполовину; частіше ж на практиці кожний опонент отримує щось суттєве і обговорене, що є частиною його зазіхань, замість того, щоб втратити все, продовжуючи бійку. Важливо, що іноді компроміс залишається єдиним можливим і найкращим мирним варіантом розв'язання проблеми. Однак він часто досягається не на паритетній (рівній) основі, і це зберігає глибинні засади конфлікту та можливості його рецидиву (поновлення).

4. Реалізація стратегії «пристосування» (поступок) однією із сторін базується на свідомому заниженні своїх прагнень, згортанні інтересів і прийнятті позиції опонента. Пристосування веде від по­ступок до капітуляції в цілому перед вимогами супротивника. Вибір цієї стратегії є або визнанням правоти і слушності опонента, або ро­зумінням безперспективності боротьби зі значно міцнішим супро­тивником. Стратегія поступок — короткострокова і тимчасова, вона надає шанс зберегти ресурси для більш сприятливого моменту, а мо­же стати і переломною подією у напруженій ситуації. Іноді поступ­ки сприймаються агресивним опонентом як прояви слабкості і штов­хають його до тиску і ескалації конфлікту. Отже, можна боляче по­милитися, очікуючи у відповідь поступок з боку деяких опонентів.

5. Стратегія «уникання» (бездіяльність) означає, що конфліктант знаходиться в ситуації конфлікту, але не вчиняє ніяких активних дій щодо його розв'язання. Суб'єкт, що обрав таку позицію, робить вигляд, що конфліктна ситуація його не стосується, він може її просто не визнавати та свідомо ухилятися від будь-яких кроків у напрямку взаємодії. Ця стратегія є характерною для латентної фази конфлікту, або в разі, коли проблема (предмет) зіткнення не настільки важлива, щоб заради неї витрачати будь-які ресурси.

Стратегії поведінки в конфлікті практично реалізуються через різноманітні тактики, які є сукупністю прийомів впливу на опо­нента, конкретні засоби і методи реалізації стратегії. Одна й та ж са­ма тактика може застосуватися в різних стратегіях.

Конфліктологія вирізнює декілька видів тактик конфліктного протиборства. Назвемо їх:

1. Тактика захоплення і утримання об'єкта конфлікту. Засто­совується у зіткненнях, да йде боротьба за матеріальний об'єкт.

2. Тактика фізичного насильства (шкоди). Складається із таких засобів як знищення матеріальних цінностей, фізичні ушкодження (аж до вбивства), тиск, катування і тортури, блокування силою дій опо­нента тощо.

3. Тактика психологічного насильства (шкоди). Спрямована на образу опонента, ущемлення його гідності, честі, самолюбства. її прояви — образи, грубі жести, приниження оцінок особистості, дис­кримінація, обман, наклеп, дезінформація, жорсткий контроль за по­ведінкою, міжособистісний диктат тощо.

4. Тактика тиску. Це спектр прийомів, що містить пред'явлен­ня вимог, надання вказівок, наказів, загроз, аж до ультиматуму, ком­прометації та шантажу.

5. Тактика демонстративних дій. Застосовується з метою при­вернення уваги оточуючих до своєї персони; її акції коливаються від публічних скарг і промов до актів громадської непокори.

6. Тактика санкціонування — вплив на опонента за допомогою службових покарань, підвищення робочого навантаження, накладен­ня заборони, блокування, невиконання розпоряджень і т. ін.

7. Тактика коаліцій. її мета — посилення свого рангу в конфлікті. Реалізується шляхом утворення спілок, угруповань то­що, через апеляціюза підтримкою до керівництва, засобів масової інформації, громадськості, друзів та рідних, різних органів влади.

8. Тактика фіксації своєї позиції (найпоширеніша конфліктна тактика). Ґрунтується на використанні логіки та фактажу для аргу­ментації своєї позиції. Це прохання, критика, переконання, пропозиції.

9. Тактика дружності. Містить такі засоби, як коректне звер­нення, підкреслення спільності, пропозиція допомоги, акцентуація готовності до діалогу, вибачення тощо.

10. Тактика угод. Передбачає взаємний обмін обіцянками, по-
ступками, вибаченнями та ін.

Нарешті, за характером, конфліктні тактики поділяються на жорсткі, нейтральні та м'які; а за ступенем ефективності дій і ре­зультатом — на раціональні (фіксація позиції, дружність, санкціону­вання) та ірраціональні (тиск, насильство).

Лекція 6.Економічний конфлікт

Сутність економічного конфлікту. Аналіз економічного конфлікту, його сутності, різновидів, джерел, механізмів та динаміки розвитку, шляхів розв'язання, попередження та прогнозування щодо можливостей виникнення нових конфліктних ситуацій в умовах ста­новлення ринкових відносин в Україні набуває особливого значення.

Якщо виходити із загального визначення конфлікту як прояву об'єктивних і суб'єктивних суперечностей, що відбиваються у про­тиборстві сторін, то економічний конфлікт можна представити як протиборство суб'єктів соціально-економічних відносин з приводу дефіциту економічних ресурсів, для подолання якого необхідно ви­користовувати економічні, соціальні та політичні засоби. При цьому слід підкреслити, що будь-які конфлікти в суспільстві, від особистісних до конфліктів духовної сфери, часто можуть бути пов'язані з економічною стороною суспільного життя. Цей зв'язок може про­являтись у матеріальних інтересах, вигодах, а також втратах у ви­гляді як безпосередніх руйнувань, так і опосередкованих економічних збитків. Отже, економічні конфлікти постають як визначальні для інших конфліктів, вони присутні деякими своїми елементами прак­тично в більшості соціальних конфліктів, а перебіг та розв'язання різноманітних конфліктів містять в собі економічну складову.

Сутність економічних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв'язання суперечностей, особли­во антагоністичних; пошук виходу із тупикових конфліктних ситу­ацій та створення засад для відносин на новому рівні.

В економічному конфлікті, як і в будь-якому іншому, пред­мет — це об'єктивно існуюча або уявна проблема, заради якої конфліктуючі сторони вступають у боротьбу. В реальному житті це може бути проблема співвідношення державної «присутності» в еко­номічній сфері та вільної конкуренції; проблема обмеженості еко­номічних ресурсів, їх нестачі для всіх учасників економічних відно­син; проблема недосконалості ринкового механізму в його самоор­ганізації тощо.

Об'єктом конфлікту в конкретній системі відносин завжди є певний дефіцитний ресурс, володіти яким прагнуть обидві сторо­ни конфлікту. В економічному конфлікті об'єктом можуть стати рин­ки збуту, споживачі, фінанси, сировина, заробітна плата тощо. Тоб­то, за будь-яких обставин у сучасних умовах цінність чи ресурс стає об'єктом економічного конфлікту, коли має хоча б яке-небудь відно­шення до ринку.

Взагалі ринок постає як мінімум у двох іпостасях: з одного бо­ку, він породжує конфлікти, з іншого — є важливим механізмом їх розв'язання, причому не тільки економічних, а й будь-яких соціаль­них конфліктів взагалі, бо в соціальному житті саме економічний ас­пект найважливіший.

Взагалі раціоналізоване сучасне виробництво породжує конфлікти двох основних типів. По-перше, це конкуренція між ви­робниками товарів. По-друге, зіткнення між роботодавцями та най­маними робітниками. Якщо робочу силу вважати товаром, то обид­ва ці види конфлікту являють собою різновиди відносин у загальній системі, що зветься ринком.

Витоки, причини, рушійні сили та види економічних конфліктів.Спираючись на схему дослідження конфлікту О. Здра-вомислова, можна виділити такі глибинні причини конфліктів у еко­номічній сфері: варіанти розподілу ресурсів, функціонування інсти­тутів розподілу, а також протилежність економічних установок різно­го типу, прагнення вибрати між вигодою та додержанням умов до­говору між учасниками ринкових відносин.

В цілому дефіцит економічних ресурсів у суспільстві і зумовлені ним економічні конфлікти залежать від двох взаємопов'язаних груп проблем. Перша знаходиться у сфері виробництва, друга — у сфері розподілу.

Слід підкреслити, що дефіцит ресурсів існує у будь-якому суспільстві. Тому конфліктність об'єктивно присутня в самій соціальній структурі суспільства.

З точки зору діалектичної теорії конфлікту суспільство — склад­на соціальна система, в якій неминучі конфлікти. Соціальні групи, займаючи різні позиції в соціальній структурі, об'єктивно мають і різні можливості щодо присвоєння та споживання різного роду ресурсів. Отже, дефіцит ресурсів, а також їх нерівномірний та несправедливий розподіл є однією з основних причин конфліктів у суспільстві: чим більш нерівномірно розподілені дефіцитні ресурси, тим глибше супе­речності між «бідними» та «багатими» і тим більш гострим є конфлікт.

У соціології існує поняття «абсолютного» та «відносного» зу­божіння людей. Перше передбачає, що людина потребує на саме не­обхідне: їжу, одяг, житло тощо. Тут йдеться про біологічне виживан­ня індивіда, групи, соціальної верстви. Друге є показником співвідно­шення доходів «бідних» і «багатих».

Необхідно визначити основні лінії суперечностей, що розділяють конфліктуючі сторони в соціаль­но-економічних конфліктах.

1. На першому місці за своєю конфліктогенністю знаходиться лінія суперечностей, що розділяє власників та найманих робітників. Під власниками тут розуміються керівники крупних підприємств і організацій, а також державні структури (міністерства, відомства), від яких залежить забезпечення населення робочими місцями та випла­та відповідної винагороди за виконану роботу.

Суперечності між власниками та найманими робітниками мож­на розподілити на такі види:

а) суперечності, пов'язані з низькою заробітною платою;

б) суперечності, пов'язані з невиплатою (затриманням) за-
робітної плати;

в) незабезпеченість найманих робітників роботою, яка дозво-
ляє мати стабільний заробіток, наприклад, приховане безробіття, не-
повна зайнятість тощо.

Особливо треба відмітити і такі суперечності, які виникають через зміст праці, стосунки у колективі та інтенсивність трудових зусиль. Ще на початку XX ст. вважалось, що всі виробничі питання можна вирішити за допомогою грошової винагороди. Але заснов­ник індустріальної соціології Е. Мейо показав, що людина на роботі не тільки працює, а й живе (відомі хотторнські експерименти Мейо були проведені у 1927-1932 рр.). Тому тільки «людські стосунки» можуть забезпечити успішність праці як осмисленої діяльності. Спри­ятливий моральний клімат, підвищення задоволеності змістом праці, демократичний стиль виробництва мають безпосереднє відношення до успішної та безконфліктної роботи підприємства.

Подальшого розвитку ідеї Мейо набули у «мотиваційно-гігієнічній» теорії Ф. Херцберга. На його думку, заробітна плата, сто­сунки з керівництвом та колегами, фізичні умови праці не прине­суть повного задоволення робітнику. Це лише гігієнічні умови. Але за таких умов він шукає іншого — збагаченої роботи. Головною оз­накою збагаченості Херцберг вважає варіативність праці, коли сам робітник приймає рішення щодо кращого способу дії. Херцберг пи­сав: «Люди, у яких робота задовольняє їх потреби у зростанні, гідності, відповідальності та визнанні, не так захоплюються сто­ронніми заняттями і не потребують втручання профспілки для «при­боркання» адміністрації. Тут фактично робітник — сам управляю­чий. Його власницький інтерес до управління своєю працею дає йо­му відчуття ідентифікації з компанією».

Друга лінія суперечностей проходить між підприємцями та владними структурами, що регулюють підприємницьку діяльність.

Суперечності між соціальною державою та соціальними гру­пами, що перебувають на так званому державному забезпеченні (сту­денти, пенсіонери, інваліди, непрацюючі батьки з дітьми та ін.).

Суперечності між різними професійними категоріями гро­мадян, зумовлені бажанням перерозподілити ресурси на свою ко­ристь.

До форм трудових конфліктів, які зустрічаються найчастіше, належать: 1) критичні виступи на зборах трудового колективу; 2) звіль­нення, в тому числі колективне, за «власним бажанням» після обго­ворення існуючої ситуації; 3) страйк (попереджувальний, тимчасо­вий, безстроковий та ін.); 4) масові демонстрації і мітинги; 5) сабо­таж (відмова від виконання наказів адміністрації); 6) бунт, що су­проводжується псуванням устаткування, підпаленням. До цього переліку можна додати й такі специфічні форми протесту, як пере­криття важливих залізничних магістралей і шосейних доріг, пікети підприємств, установ з метою недопущення до праці на них штрейк­брехерів.

Сторони конфлікту. Визначення сторін соціально-економічно­го конфлікту та виокремлення його учасників випливає із розуміння сутності цього типу конфліктів. Узагалі до них можна віднести різно­манітні соціальні групи, що ведуть боротьбу за економічні статуси та матеріальні ресурси, яким притаманні різні цінності та норми: власники і наймані працівники; представники ринкових структур та державного сектору; робітники виробничого та невиробничого сек­торів економіки тощо.

Особливості розв'язання колективних трудових конфліктів. Як відомо, колективний трудовий конфлікт зустрічається як на макрорівні (країна, регіон, галузь господарства), так і на мікрорівні (підприємство, цех, бригада і т. ін.).

На макрорівні розв'язання конфліктів цього виду відбувається насамперед шляхом його інституціоналізації на основі співро­бітництва сторін. Зацікавленість у стабільності системи, а також на­явність відповідного законодавства обумовлюють готовність під­приємницьких організацій, профспілкових і правоохоронних органів до гнучкого врегулювання виникаючих конфліктів. Усі ці інститути, включаючи різного роду комісії з примирення, повинні вміти адек­ватно реагувати на різноманітні форми прояву трудових конфліктів.

Для суспільства в цілому оптимальною є модель взаємодії, спря­мована на узгодження інтересів, досягнення консенсусу і поступок. Відмова від такої моделі взаємодії, особливо в період кардинальних соціально-економічних змін, веде до масових трудових конфліктів.

Очевидно, що кардинальне поліпшення конфліктогенної обста­новки в економічних відносинах неможливо без виходу економіки із кризи. Але на виникаючі у суспільстві конфлікти необхідно реа­гувати терміново. Головну роль в урегулюванні цих конфліктів по­винна відігравати держава — як сторона конфлікту, або як посеред­ник чи арбітр.