Німецька геополітична школа

Фундатором та вищим авторитетом германської геополітичної думки був Карл Хаусхофер, який писав: "геополітика підготовляє інструменти для політичної дії та директиви для політичного життя в цілому".

Карл Хаусхофер народився у 1869 році. Він уважним чином вивчив усі праці Х.Маккіндера та засвоїв багато з принципів англосаксонської геополітики. Під час своєї служби в якості воєнного аташе посольства Німеччини у Японії у 1898 р. він мав змогу спостерігати геостратегічну політику у дії. Після першої світової війни, повернувшись на батьківщину в Мюнхен, бригадний генерал К.Хаусхофер усвідомив повну неспроможність германських політичних концепцій та поставив собі за мету створення германської школи геополітики, адекватну завданням, що стоять перед Німеччиною.

У 1919 р. він став професором географії Мюнхенського університету. У 1924 р. засновує журнал "Цайтшрифт фюр геополітик", протягом 20-х років веде бурхливу громадську діяльність, зокрема відкрив у Мюнхені Інститут геополітики. Він впроваджує поняття "вірогідна карта" і протягом 20 років друкує такі карти у величезній кількості, пропагуючи у маси ідею про необхідність мислити геополітично.

З 1919 по 1945 рр., за час своєї геополітичної кар’єри, він написав біля 40 томів та 400 статей у журналах і газетах, не рахуючи безліч радіокоментарів. Серед основних праць К.Хаусхофера - "Японська імперія в її географічному розвитку", "Геополітика Тихого океану", "Геополітика панідей", "Воєнна геополітика", "Світова політика сьогодні".

Головною рушійною силою розвитку держави є, на його думку, забезпечення і розширення життєвого простору, за допомогою чого буде забезпечено більшу економічну автаркію або самодостатність, незалежність від сусідів, що е показником справжньої великої держави. Занепад Великобританії та більш дрібних морських держав створював сприятливі умови для формування нового європейського порядку, в якому домінуюче положення Хаусхофер відводить Німеччині.

Вирішальною умовою цього він вважав "відкритість Сходові", що означало необхідність спільних цивілізаційних зусиль двох континентальних держав - Німеччини та Росії - по переструктуруванню континентального простору Світового острову з тим, щоб повністю вивести його з під впливу морських держав. Розширення німецького життєвого простору планувалось Хаусхофером не за рахунок колонізації російських земель, а шляхом освоєння гігантських азійських просторів, та реорганізації земель Східної Європи. Майбутня організація світової системи мала ґрунтуватись на так званих "панідеях", серед яких він називав панамеріканську, паназійську, панруську, пантихоокеанську, панісламську і панєвропейську ідеї.

Ім`я К. Хаусхофера тісно пов`язане з першими успіхами германського фашизму. Ще у роки Першої світової війн його ад’ютантом був Рудольф Гесс, майбутня "друга людина" у ієрархії Третього Рейху. З 1934 по 1939 рр. він був президентом Німецької академії по вивченню та збереженню германізму, і навіть після офіційного переобрання продовжував керувати цією академією. У 1938 році він засновує "Національну спілку німців, щомешкають за кордоном" і стає її директором.

Необхідно визнати, що до 1941 року, коли він приймав активну участь у формуванні німецької зовнішньої політики, останню супроводжував успіх; але доля склалася так, що йому фактично прийшлось відповідати за ті дії, до яких він вже не був безпосередньо причетний. Хоча в останні роки (1944-1945) він та його родина піддавались репресіям, це не позбавило його від спроб притягнути його до Нюрнберзького трибуналу і у 1946 році він скінчив життя самогубством. Саме "завдяки" К.Хаусхоферу та його школі на геополітиці лежало тавро "агресивної лженауки".

Основним ворогом Німеччини Хаусхофер вважав Великобританію, в той час як основним союзником - Росію. Вся його геостратегічна діяльність була спрямована на створення єдиного континентального блоку проти Великобританії. Розуміючи важливість геополітичного положення Росії, він розглядав його як зв`язуючий територіальний ланцюг між Європою та Тихоокеанським регіоном: “ Росія поєднує Європу і Далекий Схід у єдиний простір”. Вона розумілася ним скоріше як засіб реалізації геополітичних амбіцій Німеччини. Якщо російські трансконтинентальні комунікації стали б доступними для Німеччини, то це ліквідувало б переваги морських комунікацій. Він називав їх вільним від англосаксонського впливу маршрутом.

У статті "Континентальний блок" він писав: "Євразію неможливо задушити, доки два найбільших її народи - німці та росяне - всіляко прагнуть уникнути міжусобного конфлікту, подібного Кримській війні або 1914 року: це аксіома європейської політики”. Створення "континентального блоку" або осі Берлін-Москва-Токіо він вважав єдиною повноцінною і адекватною відповіддю на стратегію протилежного табору морських держав, який не приховував, що найбільшою небезпекою для нього було б створення євразійського альянсу Німеччини, Росії та Японії.

Запропонованій ним трансконтинентальній геополітичній конфігурації (на чолі з Німеччиною) він дав назву "внутрішньої лінії". Цю концепцію Хаусхофер вважав своїм чи не найбільшим досягненням. Формування континентального блоку для нього означало вихід у Світовий океан і єдиний шанс для Німеччини, яку він порівнював з "людиною, яку залишили у посудній лавці у повному темряві".

Пакт про ненападіння між СРСР та Німеччиною був тріумфом діяльності К. Хаусхофера, однак його грандіозним намірам щодо створення умов геополітичного домінування Німеччини не суджено було збутися. Мрачні пророцтва глави німецької геополітичної школи про загибельність для Німеччини конфлікту з Росією підтвердились у повній мірі. На відміну від Гітлера, він не вважав, що технологічний фактор здатний змінити геополітичні закономірності.

У 1943 році К. Хаусхофер виступив з прогнозом післявоєнного розвитку світу по осі Північ - Південь. У статті "Геополітична динаміка меридіанів і паралелей" він показав, що доля післявоєнного світу буде залежати від протистояння азійського Великого простору, тяжіючого до розвитку по осі Північ - Південь, і панамериканського Великого простору , що його вже геополітично об'єднано на основі доктрини Монро і який тепер прагне колонізувати євразійський материк. В зв'язку з цім, розвиток меридіанної динаміки Великих просторів він вважав обов'язковою умовою попередження загрози Третьої світової війни та одним з важливих гарантів подолання широтної орієнтації геостратегіі США.

Доля Хаусхофера була трагічною, відбиваючи суперечливий характер його життя і діяльності. В останні роки нацистського режиму зростала напруженість у відносинах між владою і мислителем, що посилилось участю сина Хаусхофера Альбрехта у заколоті полковника Штауффенберга у 19944 році. Сам генерал був заарештований, його звільнили західні союзники. Однак після цього його спробували притягнути до відповідальності як ідеолога нацизму на Нюрнберзькому процесі. Він був заарештований і в ув’язненні написав працю, покликану довести несправедливість звинувачень на адресу геополітичної науки. Спочатку його виправдали. Але коли над ним нависла загроза нового арешту, генерал скінчив життя самогубством.

Другим видатним представником німецької геополітики є Карл Шмітт (1888-1985), голова школи геоюриспруденції, філософ, політолог, юрист. Як і у випадку з Хаусхофером, відносини Шмітта з нацистськім режимом були двоїстими: з одного боку, його теорії вплинули на зміст націонал-соціалістичноі ідеології, а з іншого - Шмітт з його теорією "прав народів", яка зберігала за усіма народами право на культурну суверенність, збереження духовної, історичної і політичної ідентичності, піддався жорсткій критиці, особливо з боку ідеологів СС.

Хоча спроба притягнути його до відповідальності за "теоретичне обґрунтування легітимності воєнної агресії" на Нюрнберзькому трибуналі не вдалась, все ж на кілька десятиліть він став "персоною нон грата" у світовому науковому співтоваристві, і тільки з 70-х років праці Шмітта поступово реабілітуються і він стає визнаним авторитетом європейської політико-правової та філософської думки. Його основні праці - "Земля і море", "Номос Землі", "Політична теологія", "Поняття політичного", "Простір і великий простір у праві народів" - нерозривно пов`зані з геополітичною проблематикою.

В дусі геополітичного розуміння світу він стверджував первісний зв`язок політичної культури та всієї соціальної реальності з простором, з його якісною організацією. Шмітт сформулював типологію людських цивілізацій на основі їх відношення до якості простору, систематизувавши дані за чотирма характеристиками, які давньогрецькі космологи називали “елементами” або стихіями - Земля, Вода, Повітря та Вогонь (або Ефір).

Він висунув концепцію "номосу" як форми організації буття, що встановлює найбільш гармонійні відносини усередині соціальних ансамблів та між ними. "Номос" - це вираз особливого синтезу суб`єктивних і об`єктивних факторів, що органічно проявляються у створенні та розвитку політичних та юридичних систем. У "номосі" проявляються природні та культурні особливості людського колективу в поєднанні з навколишнім середовищем.

Досліджуючи Номос Землі, Шмітт зіткнувся з його сутнісною протилежністю Амосові Моря. Вони є двома незводимими одна до одної та ворожими цивілізаціями, а не варіантами єдиного цивілізаційного комплексу. Номос Землі існує безальтернативно на протязі більшої частини людської історії. Сукупність версій Номосу Землі утворюють історію традиційного суспільства. Символом сухопутного існування є Дім, а морського - Корабель. Море становить собою різновид природного середовища, різко відмінний від Суші, воно є більш відчуженим і ворожим, тому подолання людиною енерціального опору природи, що становить сутність культурної, цивілізаторської діяльності, різко відрізняється у випадку освоєння Моря і Суши.

Суша представляє собою тип найбільш фіксованого простору, що передвизначає найбільшу ступінь впорядкованості, тобто наявність достатньо суворих норм, які відділяють територію однієї держави від території іншої, встановлюють кордони та формують основу міжнародного права, діючого як у періоди миру, так і у періоди війни.

Зіткнення на Суші між двома протиборствуючими сторонами завжди підпорядковані певним правилам, Jus Bєllі, свого роду закону війни. Це викликано тим, що сухопутна цивілізація завжди оцінює завойовані території як потенційно свої і тому керується принципом вибіркового враження противника, де головними мішенями стають лише регулярні військові формування, а самі землі і мирне населення сухопутний завойовник прагне не стільки спустошити або розорити, скільки освоїти, інтегрувати.

К.Шмітт вважає, що саме сухопутні цивілізації мають найбільш суворі моральні норми, які відбивають у соціально-етичному плані фіксованість елемента Земля. Зі специфіки сухопутного існування впливають такі його конкретні нормативи, як житло, власність, шлюб, спадщина. Нерухомість, фіксованість Суші породжує сутнісний консерватизм у соціальній, культурній і технічній сферах.

Вода є більш рідким і менш фіксованими елементом, ніж Земля. Водні кордони та морські володіння значно важче піддаються поділу на “свої“ та “чужі”, ніж сухопутні кордони. Паралельно цьому змінюється й логіка бойових дій. Частіше всього морські держави практикують колонізацію і піратство, тобто грабіжницькі й малоетичні (з сухопутної точки зору) набіги на територію, яка розглядається лише як тимчасове джерело збагачення та експлуатації, тому що між морською колонією та метрополією лежить рідка стихія, вода, яка перериває однорідність простору.

Водні цивілізації мають й етичні відмінності - для них властива більша рухомість у питаннях моралі, її норми менш суворі й більш розпливчаті. Якщо Дім - це покой, то Корабель - це рух, і саме природа морського існування породжує можливість технічного прогресу. Море є лише периферійним цивілізаційним явищем і лише з Великими географічними відкриттями людство починає звикати до морського існування, усвідомлювати себе Кораблем, Островом.

Тим, що Англія прийняла виклик Світового океану, що відкрився, і довела до логічного завершення перехід до чисто морського існування, вона дала історичну відповідь на питання, поставлене епохою Великих географічних відкритть. Новий час і промислова революція зобов`язані своїм існуванням переходу до морського існування, яке несе в самому собі розкріпачення техніки як самостійної та самодостатньої сили.

Однак він не згоден з тим, що тепер за допомогою технічних засобів починається прорив у нові безкінечні простори космосу і сама наша планета поступово перетворюється на космічний корабель, що пливе у космічному просторі. Він підкреслює, що розкріпачена техніка може скільки завгодно вгризатися у космос, але з цього не виникне ніякого нового історичного виклику і тим більше відповіді на нього.

Породження сучасною технікою штучних потреб свідчить лише про здатність її давати штучну відповідь на таке ж штучне запитання. “Все говорить про те, що сучасна техніка зробила нашу Землю до смішного маленькою, - відзначає Шмітт. - Нові простори, звідки появиться новий виклик, мають тому знаходитись на нашій Землі, а не поза неї у відкритому космосі".

К.Шмітт розробив також ще одну важливу геополітичну теорію - теорію "Великого простору", яка розглядає процес розвитку держав як прагнення до набуття найбільшого територіального обсягу. "Великий простір" він визначав як сферу планіфікаціі, організації та людської діяльності, що коріниться в актуальній та обсяжній тенденції майбутнього розвитку. Сенс концепції “Великого Простору” полягає у окресленні географічних регіонів, у межах яких розмаїття політичного самопрояву конкретних народів та держав, що входять до складу цього регіону, може отримати гармонійне і несуперечливе узагальнення, виражене у “Великому Геополітичному Союзі”.

Прикладом вольового створення "Великого Простору" він вважає реалізацію американської доктрини Монро, яка передбачала економічну та стратегічну інтеграцію американських держав у природних кордонах Нового Світу. Хоча "Великий Простір" можна повною мірою ототожнювати з Державою, а точніше з Імперією, ця концепція виходить за межі звичайної держави, обґрунтовуючи нову форму наднаціонального стратегічного об`єднання, основаного на стратегічному, геополітичному та ідеологічному факторах. Етапи територіального розширення держави відповідають етапам розвитку людського духу до універсалізму. Створення нового "Великого Простору" залежить лише від політичної волі, яка розпізнає історичну необхідність такого геополітичного кроку.

“Великий Простір”, організований у гнучку політичну структуру імперсько-федерального типу, на думку Шмітта, має компенсувати розмаїття національних, етнічних та державних волевиявів, слугувати регулятором можливих локальних конфліктів. Для того, щоб бути органічними та природними утвореннями, “Великі Простори” з необхідністю мають представляти собою теллурократичні утворення, континентальні маси.

Слідом за Маккіндером і Челленом Шмітт протиставив талассократичні імперії (Фінікія, Англія, США та ін.) і теллурократичні імперії (Римська, Австрійська, Російська імперії та ін.). З його точки зору, гармонійна та органічна організація простору можлива тільки у випадку теллурократичних імперій. Талассократії, виходячи за межі свого Острову і починаючи морську експансію, входять у суперечність з теллурократіями та у силу геополітичної логіки починають дипломатично, економічно та мілітаристично підривати основи континентальних “Великих Просторів”.

Загальна геополітична картина світу, що описана К.Шміттом, зводиться до напруженого планетарного дуалізму Сили Суші та Сили Моря, Землі і Води. Те, що ми сьогодні називаємо Сходом, представляє собою єдину масу твердої суші, а те, що ми іменуємо Заходом, є одним зі світових океанів. “Протистояння морського і континентального світів - ось та глобальна істина, котра лежить в основі пояснення цивілізаційного дуалізму, що постійно породжує планетарне напруження і стимулює весь процес історії“, - наголошує К.Шмітт. Тим самим німецький мислитель щільно підійшов до розуміння глобального історичного протистояння між цивілізаціями Суші і цивілізаціями Моря.

У праці “Поняття політичного” К.Шмітт висловив думку про те, що “народ існує політично тільки в тому випадку, якщо він утворює незалежну політичну спільність, і якщо він при цьому протиставляє себе іншим політичним спільнотам, як раз в ім’я збереження розуміння своєї специфічної спільності”. У протистоянні континентальних макроінтересів макроінтересам заморським виявляється волевиявлення континентальних імперій, “Великих Просторів”. Море кидає виклик Суші, але саме через відгук на цей виклик Суша частіше всього повертається до глибин своєї континентальної самосвідомості.

До найстрашніших наслідків призводить не реалістичне визнання якісної специфіки політичного існування народу, яка завжди передбачає поділ на “наших” і “ненаших”, а навпаки - прагнення до насильницької універсалізації, до втиснення націй та держав у клітини утопічних концепцій “єдиного та однорідного людства”, позбавленого будь-яких органічних та історичних відмінностей. Наслідком утопічної універсалістичної ідеології, яка стала основою нової світової диктатури, є тотальна війна, яка може привести взагалі до знищення людства. Шмітт вважав, що сучасний курс історії неминуче рухається саме у такому напрямку.

Логіка “тоталітаризації“ планетарних відносин на стратегічному, військовому та дипломатичному рівнях, згідно Шмітту, ґрунтується на наступних ключових моментах. Починаючи з епохи Першої Американської революції та Великої Французької революції відбувається прогресивне віддалення від історичних, юридичних, національних і геополітичних констант, які забезпечували раніше органічну гармонію на континенті, слугували “Номосом (законом) Землі”.

На юридичному рівні почала складатися штучна, атомарна, кількісна концепція “прав людини”, котра витіснила собою органічну концепцію “прав народу”, “прав держави”. На національному рівні органічні імперсько-федеративні принципи стали замінятися двома протилежними, але однаково штучними концепціями - якобінською ідеєю “Держави-Нації“ та комуністичною теорією повного відмирання держави і початку тотального інтернаціоналізму. Імперії, що зберегли залишки традиційних органічних структур, стали швидко руйнуватися під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів. Нарешті, на геополітичному рівні талассократичний фактор настільки посилився, що відбулася глибока дестабілізація юридичних відносин у сфері “Великих Просторів”.

Розповсюдження на планеті юридичної та геополітичної дисгармонії супроводжувалося прогресуючим відхиленням домінуючих політико-ідеологічних концепцій від реальності, становленням їх все більш химеричними, ілюзорними і в решті решт облудними. Чим більше казали про “універсальний мир”, тим страшніше ставали війни та конфлікти. Чим більш “гуманними” ставали лозунги, тим більш нелюдською ставала соціальна дійсність.

Саме цей процес К.Шмітт назвав початком “войовничого миру”, тобто станом, який не є ні війною, ні миром у традиційному розумінні. “Войовничий мир” знайшов свій повний прояв у мондіалістській концепції американського Нового Світового Порядку, який у русі до “тотального миру” веде планету до “тотальної війни”.

Освоєння повітряного простору Шмітт вважав важливою геополітичною подією, яка символізувала чергову ступінь відходу від легітимного впорядкування простору, тому що повітряний простір ще менш піддається “впорядкуванню”, ніж морський простір. Розвиток авіації також був кроком до “тоталізації“ війни. Саме повітряні види озброєнь характеризуються максимальною руйнівною силою. Найстрашніші сторінки сучасних війн пов’язані саме зі зброєю повітряної стихії. Перехід техносфери до стихії повітря ще більше, ніж води морів, відриває людство від його земних, традиційних коренів, супроводжується ще більшим розслабленням моральних критеріїв у цивілізації. Космічні дослідження ставили у цьому процесі іллегітимної “тоталітаризації“ останню крапку.

Ефірократія і космічна зброя спрямовані не тільки на зруйнування, але й на знищення, і не просто ворога, а всього людства. Людське у зоряних війнах має зникнути не тільки в результаті можливого майбутнього конфлікту, а й сама роботронна стихія зоряних війн вже залишає людині дуже мало місця. Зоряні війни, що покладають край останнім відголосам цивілізаційного Закону, будь-якій регулярності, впорядкованості, етиці, стають військово-стратегічним проявом мондіалізму. Для погляду з космосу відмінності між Сушею та Морем, між народами й расами, державами й релігіями стирається. Людські істоти організуються найбільш раціональним чином. Уся влада від “нераціональних” правителів, які керуються такими забобонами, як “незалежність держави”, “релігійна істина” та ін., переходить до Світового Уряду.

Символом останнього опору теллурократії та її останнім захисником Шмітт вважав нову фігуру історії - фігуру “партизана”, яка втілює у собі “вірність Землі”. Партизан у своїй боротьбі нехтує усіма правилами ведення війни. Він є відверто іллегітимною відповіддю на замасковано іллегітимний виклик сучасного “права”. Партизанська війна - це іррегулярна війна Народу, який не складає зброю навіть тоді, коли армія здає свої позиції і влада переходить до ворога. Партизан, маленький захисник Великої Суші, воює проти логіки техносфери, проти трагічної ентропії цивілізації.

Таким чином, основне значення класичних геополітичних концепцій полягає в розробці таких фундаментальних для геополітики проблем, як планетарний дуалізм, формування “Великих Просторів”, в обґрунтуванні взаємодії політики та простору, визначенні геостратегії великих держав.

Особливе місце серед класичних геополітичних концепцій займає геомарксизм Георга Енгельберта Графа (1881-1952), учня Карла Каутського. Він вважав необхідним включити результати й методи географічних досліджень у систему історичного матеріалізму, яка без цього є недосконалою. Граф підкреслював, що географічні проблеми, відносини між земним простором і розвитком культури були явно неприйнятними для К. Маркса. На відміну від Ф. Енгельса, наділеного тонким інстинктом у відношенні географічного простору, Марксу було невластиве географічне мислення. Граф вимагав належного геополітичного виховання для пролетаріату як прогресивного класу. Ідея Графа про синтез геополітики та марксизму є виключно актуальною для нашого суспільства в умовах, коли його наукова еліта опинилася в стані теоретико-методологічної розгубленості.

Класичною геополітичною наукою були встановлені деякі основні закономірності взаємовідносин простору і політики:

- контроль над простором втрачають ті геополітичні утворення, які не мають необхідних можливостей для завоювання і утримання території, не мають необхідних ознак самодостатності;

- втрата контролю над простором одним геополітичним суб’єктом завжди означає його придбання іншим;

- стабільність, усталеність та безпека геополітичного суб’єкту досягається певним оптимумом підконтрольного простору, тому що чим ширше простір, тим важче управляти ним;

- іноді переваги одержує той геополітичний суб’єкт, котрий контролює ключові геостратегічні точки простору, а сила чи слабкість суб’єкту похідна від ступеня самодостатності та контролю над ключовими точками.