Політичні вчення епохи Просвітництва

Представники Просвітництва виступали проти засилля релігії, добивались політич­них свобод і крити­кували усе, що було пов'язане зі старим устроєм суспільства. На пе­рше місце вони висували свободу людини й силу людського розуму.

Яскравим представником раннього Просвітництва був нідерландський філософ Бене­дикт Спіноза. Він вважав, що держава виникла на основі суспільного договору для того, щоб люди могли забезпечити свою власну безпеку, а також здійснювати взаємо­допомогу. Головним аспектом політичних поглядів Спінози було питання свободи. В цьому сенсі він виступав проти будь-якого типу монархії і схилявся до республікансько-демократичної форми правління, оскільки, на його думку, вона більш за все відповідає принципам свободи. Найкра­щою формою державного правління Спіноза вважав ту, в якій усі громадяни беруть участь в управлінні державою. На думку Спінози, верховна влада не може втручатися у внутрішнє життя людей і диктувати їм закони совісті, за свободу яких він виступав. Погляди Спінози були відображенням суспільної свідомості голландської буржуазії, яка у 60-ті роки XVII ст. була найбільш розвиненою в Європі.

Ідеї Нового часу і доби раннього Просвітництва стали фунда­ментом лібералізму. Се­ред них важливою була ідея про те, що головною функцією держави є захист і охорона природних прав кожного громадянина. Основою лібералізму були засади індивідуалізму і непорушності приватної власності. Одним із основоположників доктрини лібералізму був англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк. Суттєвий вплив на його по­літичний світогляд справила англійська революція 1688 року, ос­новою якої був компро­міс між дворянством та буржуазією. Джон Локк виходить у своїх наукових побудовах з теорії природного стану людей і договірного виникнення держави. Він відстоює приватну власність, грошове господарство та економічну політику, яка заохочувала розвиток тор­гівлі та промисловості. Держава має забезпе­чувати блага природного стану і охороняти основні права людини: право на життя, індивідуальну свободу і приватну власність.

Видатним політичним мислителем доби Просвітництва у Франції був Шарль Монтеск'є. Він намагався знайти такі принципи сус­пільного устрою, які гарантували б певну соціально-політичну стабільність і громадян­ські свободи. Гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля він вбачав у реалі­зації принципу поділу влади на виконавчу, законодавчу та судову. Ці функції не можуть виконуватися однією й тією ж особою. Людина не може бути суддею у власній справі чи виконувати рішення, яке вона сама ж і прийняла. Аналогічний принцип застосовується й по відношенню до держави. Носії окремих видів влади повинні бути незалежні у своїх діях. Водночас усі три функції влади по необхідності інтегровані та взаємопов'язані. Тому незалежність стає основою для взаємного стримування, створюється система противаг, які перешкоджають якомусь органу влади нав'язувати свою ви­няткову волю. Таким чином, згідно з Монтеск'є, сутність поміркованого і вільного правління полягає у його конституційному механізмі, основаному на рівновазі різних органів політичної влади. Виокремлюючи три основні форми правління: республіку, монархію і деспотію, Монтеск'є своїм ідеалом вважав конституційну монархію. Проте він також відзначав, що республіканська форма державного правління закономірна, як і монархічна. До деспо­тичної форми правління Монтеск'є відносився вкрай негативно.

Видатним представником французького Просвітництва був Жан-Жак Руссо. Центра­льним мотивом його вчення виступає проблема нерівності між людьми. Її корінь він вба­чав у царині суспільного розвитку. Соціальну нерівність Руссо розумів як нерівність майнову, тобто пов'язану з приватною власністю. Руссо є автором концепції суспільного договору, на основі якого створюється асоціація рівних та вільних індивідів. При цьому верховним правителем суспільства (сувереном) є народ.

Важливий внесок у розвиток політичної думки зробили німецькі мислителі Імануїл Кант і Ге­орг Вільгельм Фрідріх Гегель.

Кант займався розробкою проблем права, держави та закону, вперше ввів поняття "правова держава". На його думку, призначення права полягає у тому, щоб дотримува­тися моральних принципів у людських відносинах, забезпечити індивідуальну свободу та суспільну рівність гро­мадян. Кант вважав, що для дотримання правових норм у суспі­льстві необхідна певна примусова сила, яка буде утримувати громадян у рамках мора­льних принципів, що відповідають праву. Важелем даного примусу він вважав державу. Держава, яка виступає гарантом права, й буде правовою.

Гегель ввів поняття "громадянське сус­пільство", яке, на його думку, являє собою суспільство власників, що вільно обмінюються предметами власності й тим самим за­безпечують взаємне визнання. Гегель був одним з перших мислителів, які запропону­вали трактовку громадянського суспільства як системи матеріальних потреб.

Згідно з Гегелем, лише у державі виявляється реальна свобода індивідів. Отже, існу­вання громадянського суспільства вбачає наявність держави як основи для його розви­тку та функціонування. Оскільки самому громадянському суспільству притаманні внут­рішні протиріччя та конфлікти, то держава, за Гегелем, є тим моральним цілим, яке ре­гулює суспільні відносини й за допомо­гою своїх інститутів гарантує основні права та свободи громадян. У цьому сенсі держава функціонує в правовій площині, являючи со­бою конкретне право. На думку Гегеля, ця розумна держава гарантує існування консти­туційного ладу, представницьких органів і рівності громадян перед законом.

Видатний український мислитель XVIII ст. Григорій Сковорода вважав, що державний устрій, політичний лад залежить від того, наскільки соціально-політичний стан членів суспільства відповідає їх духовній природі. Держава є законною й необхідною, він був лише проти злочинної влади та устрою. Це настає тоді, коли природне перетворюється у неприродне. Такі ж про­блеми, як рівність і свобода, на його думку, є проблемами при­родної відповідальності. Суспільно-політичним ідеалом у Сковороди мав бути держав­ний лад, який би спирався на суспільний компроміс. Це мало б бути гармонійне суспіль­ство, але з певною ієрархічною струк­турою.