Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності

Фактор національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української на­ціональної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесен­ня національного духу, нові сподівання. В цей період було досягнуто значних успіхів в поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відро­дження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, прак­тиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або приза­булись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну "ікону" нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося "білими плямами". Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Укра­їну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма "Повернуті імена" інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної Академії наук, Україн­ського фонду культури, товариства "Україна", Фонду сприяння роз­витку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України ство­рюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про укра­їнську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, в ре­зультаті яких "пригадано" імена Володимира Січинського, Олексан­дра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Люд­мили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Ме­чика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шля­хом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно ви­явилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, у інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру кон­куруючими програмами національно-культурного змісту.

З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тіль­ки в державних закладах культури, а й у комерційно-самодіяльно створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність "Това­риства шанувальників української мови" та "Просвіти" — не тільки з виконання Закону про мови, але й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл то­що. Виникаючі партії різного спрямування починають в своїх про­грамах все більше увагу приділяти проблемам розвитку національ­ної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної Академії наук (Інститут історії, ~ Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Риль­ського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії).

Опрацьовано декілька концепцій розвитку української культури за участю відомих вчених Г.Д. Вервеса, І.М. Дзюби, М.І. Гончаренка, М.В. Поповича, П.П. Толочка та інших.

У той же час зростають вимоги до національної культури, до більш ширшого розкриття спектру її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне зайняти гідне місце в світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослід­ник М.В. Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв'язувати провідні загальнолюдські проблеми, що зачіпають корінні запити людського буття, які не обмежуються суто ло­кальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом Історичного поступу і виражають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, вчених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; і по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розгля­дати як цілісну систему, всі елементи якої міцно пов'язані між со­бою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в роз­в'язанні так званих глобальних проблем людства — політичних, правових, екологічних і т.ін.; і по-четверте, коли вона має багатий ду­ховний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично без­межний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтво­рення на вищому рівні.

У суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в куль­турі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що збе­рігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття в світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідо­мості та вектору потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відоб­ражає структуру населення дев'яти основних регіонів України, україн­ським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить знач­ний рівень самоповаги (2,8 бали за п'ятибальною шкалою), що свід­чить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної само­критики української особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку націо­нально-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Базовою основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб гро­мадян. Тому важливо підкреслити, що переважна більшість грома­дян України (77,5%) визначались у своїй потребі знань щодо культури власної нації. У той же час потребу "в знаннях з історії та національ­них особливостей української культури", які складають "ядро", ос­нову культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта - "загальною мірою", бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в бага­тьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української куль­тури виступають засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Біль­шість громадян суттєвим здобутком національної культури останніх років вважає, насамперед "зрушення в оволодінні громадянами дер­жавною мовою", яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Переважна більшість вважає, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистец­тва. Результати вивчення разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало "шароварщини"), а ставить на одне із головних місць в її опануванні якісний рівень ("відродження української культури в її кращих класичних зразках").

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу займають особливе місце як найважливіші, бо з ни­ми громадяни пов'язують образ своєї культури. В її якісне "ядро" пере­важна більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює в свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її скла­довою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації все зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше місця в системі національної культури надається грома­дянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазна­чити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між Східним та Західним регіонами України, які часто мають принциповий характер і які є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями релігійність зростає значно швидше порівняно з загально­українським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбуваєть­ся значно повільніше, долаючи на своєму шляху значні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними про­цесами, супроводжується і радикальними змінами не тільки в умона­строях суспільства, хоч період "культурних революцій" уже пройшов. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій усіх націй і народів української держави, формують їх потреби в прекрасному.

Важливими складовими національної культури є всі сфери націо­нального буття (господарське життя, військова справа, політика, по­бут, повсякденне спілкування тощо) і насамперед наука. У ці роки відбувалось осмислення української науки як цілісності та "українськості" української науки як національної. Усвідомлення сучасни­ками доволі, здавалось би, простої істини, що джерелом й ініціато­ром розвитку національної української ідеї і національної самосвідо­мості є інтелігенція (як гуманітарна так і природничо-технічна), не тільки надавало нового імпульсу її діяльності тепер, але й сприяло постановці важливої проблеми осягнення в усій повноті ролі націо­нальної інтелігенції, її покликання і відповідальності перед народом за характер тих змін, що відбуваються в суспільстві.

Запитання для самоконтролю

1. Які здобутки і втрати української культури в другій половині XX століття?

2. Дайте характеристику новій соціально-культурній ситуації в період так званої перебудови, її особливості.

3. Визначте основні риси нової соціально-культурної ситуації в Україні в сучасних умовах.

4. Які перспективи розвитку української культури в сучасних умовах?

5. Що свідчить про зростання національної культурної самосвідо­мості в сучасних умовах та її основні фактори.

Література

1. Культурна політика України. — К., 1995.

2. Другий міжнародний конгрес україністів (Історіографія україно­знавства, етнологія, культура). — Львів, 1994.

3. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.

4. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С 536—715.

5. Культура українського народу. — К., 1994. — С. 213—266.

6. Маланюк Є. Книга спостережень. — К., 1996.

7. Міжнародна охорона, захист і повернення культурних цінностей: Збірник документів. —К., 1993.

8. Основні напрями розвитку духовності, захисту моралі та фор­мування здорового способу життя громадян України // Орієнтир: Додаток до газети "Урядовий кур'єр". — 1999. — 6 травня.

В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил її національно-культурне відродження. Відомо, у якому стані знахо­дилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залиш­кових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризової ситуації. Розвитку української культури надається1 державна підтримка.)«Основи законодавства України про культуру», прийняті Верховною Радою на початку 1992 р., намітили відрахування 8 відсотків національного прибутку на її розвиток. Життя показало нереальність цих планів. Не реалізовані також положення про пільго­ве оподаткування спонсорства.

Ключове питання національно-культурного відродження - на­родна освіта. 23 травня 1991 р. Верховною Радою був прийнятий за­кон України «Про освіту». Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив карди­нальні зміни в її роботі. Освітня система стає більш гнучкою та різно­манітною. Поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів сприяла поява мережі альтернативних навчальних закладів - ліцеїв, коледжів, гімназій. Кабінетом Міністрів затверджена комплексна на­ціональна освітянська програма «Освіта» («Україна - XXI століття»), націлена на найближчу та більш віддалену перспективу. Програма ґрунтується на поєднанні освіти, науки і культури, вітчизняного і світового педагогічного досвіду, її метою є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня.

Реорганізовується вся система вищої та середньої спеціальної освіти. На 1998 р. в Україні нараховувалось 204 навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, тобто університетів, академій, інститутів. В них здійснюється підхід на триступеневу підготовку - випуск бака­лаврів, спеціалістів та магістрів. Крім того, є ще 665 закладів освіти І—II рівнів акредитації, тобто технікумів та коледжів, що готують, як правило, молодших спеціалістів.

Тим самим Україна поступово входить у європейський освітній простір. В 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Ліса­бонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Ук­раїні вводиться ступенева система - проводиться підготовка молод­ших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Відповідно до цієї системи побудовані навчальні плани. Вони да­ють можливість одержати насамперед базову вищу освіту, тобто рівень бакалавра - студент отримує диплом і має право йти працю­вати. Але студент може продовжити освіту і отримати диплом спе­ціаліста чи магістра. Більш глибока практична підготовка притаманна спеціалісту, а магістр має більш ґрунтовні наукові знання.

Поряд з державними в Україні засновані вищі навчальні заклади інших форм власності, які називають ще недержавними. Таких за­кладів є 139 і в них навчається 6 відсотків студентів від загальної їхньої кількості. Основна проблема, яка стоїть перед недержавними вузами, - проведення акредитації, тобто одержання права на видачу диплома державного зразка.

Перебудовується в Україні система науки. Провідним науковим центром залишається Академія наук Україні, проголошена в 1994 р. національною. Створене Міністерство України у справах науки і технологій, діє Українська наукова асоціація. Вона покликана спри­яти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграр­них наук, Академія медичних наук. Академія мистецтв, Академія правових наук. У 1989 р. як громадська організація відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, в 1990 р. - «Това­риство дослідників Волині» у Житомирі. Товариство координує крає­знавчу роботу в межах колишньої Волинської губернії (Житомирсь­ка, Волинська, Рівненська області), проводить міжнародні наукові краєзнавчі конференції «Велика Волинь: минуле і сучасне», налагод­жує творчі наукові зв'язки з краєзнавчими товариствами Німеччи­ни, Польщі, Канади.

Однак низький рівень фінансування створює великі труднощі в розвитку науки. Не маючи необхідної матеріальної, інформаційної та моральної підтримки, вчені починають займатися примітивною комерцією або виїжджають за межі України в пошуках кращої долі. Тільки з Академії наук виїхало за кордон 2800 молодих учених. Відбувається відтік фахівців найвищої кваліфікації. За 1991-1994 pp. з України виїхало 254 доктори наук, з них у 1991 р. - 39, у 1992 р. - 57, у 1993 р. - 68, у 1994 р. - 90. В наступні роки виїзд висо­кокваліфікованих фахівців не зменшився. Вподовж 1996 р. з України виїхало 83 доктори наук, що на 40,7 відсотка перевищило рівень 1995 р. і вдвічі більше у порівнянні з 1991 p.: 49 з них мали звання професора, 7 - доцента, 20 - старшого наукового співробіт­ника. Географія виїзду така: до Росії виїхало 35 чоловік, Ізраїлю та США - по 10, до Німеччини - 8, до Канади - 3, решта - до інших країн світу. Лише у 1996 р. науковий потенціал України зменшився на 202 особи.

Розміри припливу вчених до України значно менші. З тих, хто прибув в Україну на постійне проживання у 1996 p., - 26 докторів наук, 19 кандидатів наук приїхали з Російської Федерації, ще 5 - з Інших країн Співдружності Незалежних Держав (СНД).

В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше ут­верджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспіль­них явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціа­лістичного реалізму як єдиного, що має право на існування. , Процеси оновлення широко охопили українську літературу. Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників -В.Винниченка, Є.Плужника, О.Олеся, Б.Грінченка, Б.Лепкого, М.Зерова, О.Теліги та інших. В літературній творчості розширюється те­матичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, уріз­номанітнюються їх стильові форми. В літературний процес вступила значна група молодих майстрів. «Паростками нового» назвав Олесь Гончар появу на літературному просторі України часопису «Тер­нопіль», журналів «Борисфен» на Дніпропетровщині, «Степ» на Кіровоградщині, «Холодний Яр» у Черкасах, «Хортиця» у Запоріжжі.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих, що дістали назву «авангард». Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що за­проваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чо­го через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсто­ронені вподовж значного часу.

Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живо­писі під назвою «українська національна колористична школа» став художник Г.Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі, її фресок, настінного живопису.

Досить активно новаторський стиль утверджується також в му­зичному мистецтві. Цьому сприяє те, що українська національна му­зична школа має традиції, пов'язані з іменами таких композиторів-новаторів, як Б.Лятошинський, а також його послідовників -Г.Таранова, І.Белзи та інших, які свого часу за модернізм у музиці зазнали не тільки жорстокої критики, а й переслідувань з боку офі­ційних інституцій. У концертних залах, театрах, на радіо й телеба­ченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів - від рок і поп-музики до класичної.

В Україні започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів - оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипачів. Крім згадуваної вже «Червоної рути», популярність здобу­ли такі фестивалі, як «Пісенний вернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно». З новими піснями виступають О.Білозір, М.Гнатюк, П.Дворський, Т.Петриненко, Н.Матвієнко, І.Білик, Т.Повалій, В.Шпортько, С.Ротару, В.Зінкевич, А.Куд­лай, В.Білоножко, П.Зібров, інші майстри естрадного мистецтва.

Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах України сьогодні на 90 відсотків - американські стрічки. Українські фільми становлять 0,3 % і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не­гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.

Стрімко розвивається телебачення. В 1992 р. вийшла в ефір пер­ша передача Житомирського телецентру.

Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Про його попу­лярність в Україні свідчить те, що на приблизно 40 тисячах щоріч­них вистав буває майже 20 мільйонів глядачів. Світове визнання і славу здобув своєю творчістю театральний режисер-новатор Р.Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.

За умов відсутності ефективної системи державного фінансуван­ня культури Указом Президента України в липні 1994 р. було створено фонд сприяння мистецтву України. Ініціаторами цієї організації стали представники творчої інтелігенції, політики, вчені, підприємці, ті, хто вбачав майбутнє України у творенні культури, підтримці талан­ту і майстерності діячів мистецтва. Вже перші кроки його діяльності показали, що дії фонду ефективно впливають на реалізацію багатьох художніх проектів, сприяють духовному відродженню суспільства.

Важливим чинником національного відродження, основним носієм національної культури виступає рідна мова. Втрачаючи мову, людина втрачає частину своєї національної суті. Великий І.Франко говорив: «„.Лише той народ має право на незалежність, який знає і поважає свою історію та мову». Мова - основа збереження та відтво­рення національної культури. Тільки той народ може вважати себе здоровим, тільки той народ може впевнено дивитися в свою будуччину, всі сфери діяльності якого перейняті його мовою та культурою.

Мова - найголовніший організатор духовного життя, єдності й розвитку народу. Звуження сфери вживання мови веде до звуження сфери духовності, до духовного зубожіння, деградації. Там, де мова гине, помирає народ. Для нього питання про його мову, це питання його буття, життя і смерті.

З цього приводу І.Огієнко наголошував: «Мова - це наша націо­нальна ознака, в мові - наша культура, сутність нашої свідомості. Мова - це форма нашого життя, життя культурного й національно­го, це форма національного організування... - і поки живе мова - житиме і народ, як національність. Не стане мови - не стане й націо­нальності: вона геть розпорошується поміж чужим народом... Тому й вороги наші завжди забороняли нашу мову, аби знищити її дощенту». За Огієнком, «без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідо­мості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації - нема державності». Заслуговує на увагу ще один вислів видатного мисли­теля: «Хто зневажає рідну мову, той у саме серце ранить свій народ».

Українська мова - це мова великого народу. За кількістю тих, хто нею розмовляє, вона займає шістнадцяте місце в світі, а серед слов'янських мов - друге. Українська мова - друга серед наймузикальніших мов світу. А скільки принижень вона перенесла? Від Пет­ра І до Михайла Суслова вийшло 20 указів, циркулярів, постанов про заборону або дискримінацію української мови і культури. Будь-яка спроба захисту національної мови розцінювалась як націоналізм. Як наслідок - сфера вживання української мови звужувалась. Мова вживалась не скрізь. В школах рідною мовою навчалось менше поло­вини учнів. Довгий час вивчення в школах української мови залежа­ло від національної свідомості батьків, яка (свідомість) впродовж де­сятиліть, а то й століть, руйнувалася, нівелювалася.

На розширення сфери функціонування української мови спрямо­вано «Закон про мови в Українській РСР», прийнятий в 1989 р. Ук­раїнській мові надано статус державної. Держава взяла мову ук­раїнського народу під охорону, юридичний захист. В Україні була схвалена Державна програма розвитку української та інших націо­нальних мов на період до 2000 року. її реалізація мала на меті ство­рити в суспільстві для кожної людини те, що зветься атмосферою рідної мови. Творчі можливості української мови великі. Незважаючи на звужене функціонування, вона є упорядкованою системою, яка не поступається ні в чому будь-якій мовній системі світу.

В духовному відродженні українського народу вагому роль відігра­ють релігія та церква, збережені ними загальнолюдські та моральні цінності. В сучасній Україні існує близько 105 церков, конфесій, течій та напрямків, 96,7 відсотків з них є християнськими. 23 квітня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про свободу совісті та релігійні організації. Заборони й активна боротьба з релігією та церквою, ха­рактерні для радянського суспільства, відійшли в минуле. Відкрива­ються нові церкви. Збільшується кількість парафій. 52 % віру­ючих в Україні православні. Відновилися раніше заборонені Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Проблемою залишається розкол українського православ'я на три церкви: Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату і Українську автокефальну православну цер­кву. Найбільшою серед них є перша. На січень 2001 р. вона мала 9047 парафій, 122 монастирів 39 єпископів, 36 анархій, 7 духовних семінарій, одну духовну академію, 29 церковних училищ, 20 ре­гентських училищ, 5000 церковно-приходських шкіл.

В 1998 р. Українська держава розпочала новий етап практичної реалізації програми відродження історичних пам'яток, повернення до життя символів віри українського народу. Відновлено дзвіницю Михайлівського Золотоверхого собору. Відбудовано заново й сам храм. Після кількох років дискусій з приводу проектів робіт відбудо­вано Успенський собор Києво-Печерської лаври, який постав із руїн і освячений 28 серпня 2000 року.

В умовах переходу від одного до іншого типу економіки виникло таке словосполучення, як «культура і ринок». Це словосполучення, або «комерція і справжнє мистецтво», дає немало підстав для сер­йозного неспокою, побоювань. В усякому разі у зв'язку з переходом до ринкових відносин культура вимагає невідкладних захисних за­ходів. На культурі не економлять і не заробляють. Умова для успіш­ного розвитку держави одна: має бути прямий державний захист культури, треба вкладати достатньо коштів в освіту, науку і культу­ру, їх пріоритет, первісність перед усіма іншими проблемами сус­пільства і держави незаперечні і доведені історією, досвідом розвитку всіх передових країн світу.

Культура - неначе вічна золота нитка історії, що з'єднує покоління, епохи, часи і спрямована в майбутнє. Спільна турбота про неї - живо­дайна. Українська культура накопичила великі цінності. Завдання нинішніх поколінь - зберегти і примножити їх.

Наши рекомендации