Галицько-Волинське князівство – продовжувач традиції русько-української державності (перша половина ХІІІ – друга половина ХІV ст.): загальноісторичний аспект

Розпад Київської Русі був закономірним результатом її економічного і політичного розвитку. Його причини корінилися у тогочасних виробничих та суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Замкнутий характер натурального господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміни їхньої політичної орієнтації на відокремлення. Місцеві економічні інтереси зумовлювали прагнення до виходу з-під влади Великого князя. Роль політичного центру від Києва переходить на місця: таку роль починає відігравати головне місто того чи іншого удільного князівства. Його піднесення породжувало певну агресивність по відношенню до сусідів. Втрата державної єдності об'єктивно вела до князівських міжусобиць. Кожний з місцевих князів прагнув до розширення своїх володінь і здобуття титулу Великого князя. У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо. Ці князівства-землі у свою чергу поділялися на менші князівства або волості. На удільні князівства була перенесена система сюзеренітету-васа-літету. Кожне князівство (земля) мало свої особливості політичного розвитку. У Новгороді та Пскові утворилися феодальні республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській землі великий вплив на владу традиційно мала боярська аристократія. Повернемося до тих часів, коли і Волинь, і Галицька земля не були залежними від Києва. Слід відзначити, що волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об'єднання українських племен. Це була багата земля, розташована на торговельних шляхах до Західної Європи. До Київської держави її приєднав Володимир походами 981 та 993 років. Приблизно в цей же час до Києва було приєднано і Галицьку землю. Волинська та Галицька землі мали величезне значення для розвитку економіки Київської Русі. Після того, як кочові племена перекрили шлях до Криму, Прикарпаття стало єдиним джерелом постачання солі. Крім цього, через Волинську та Галицьку землі пролягали головні торговельні шляхи на захід, що робило їх однією з головних ланок європейської торгівлі тих часів. В епоху розпаду Київської Русі в XII — ХІІІ ст. завершуються процеси виділення окремих земель. Київ перетворився зі столиці Русі на "стольне" місто Київської землі. Окрім Київського князівства, на території Південно-Західної Русі в XII ст. з'являються незалежні Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба. Галицька земля відокремилася від Києва в 1097 р. Тут утворилася династія правнуків Ярослава Мудрого, князів Ростиславичів. Збирання галицьких земель здійснив видатний державний діяч Володимирко ( 1124— 1152 pp.). Столицею князівства в 1141 р. став Галич. Але найвищої могутності Галицьке князівство досягло за часів князювання сина Володимира — Ярослава Осмомисла(1152—1187 рр.). Автор "Слова о полку Ігоревім" так характеризував галицького князя: "Сидить високо на своїм золото-кованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота". Ярослав мав союзницькі договори з Угорщиною, Польщею та Німеччиною. З метою зміцнення союзу з Юрієм Довгоруким він одружився з його дочкою Ольгою. Його наступник — Володимирко II не поладив з боярами і звернувся за допомогою до угорського короля Бели III. У1188 р. Бела проголосив себе королем Галичини, а Володимирка II посадив у в'язницю. Це була перша іноземна окупація Галичини, яка стала прецедентом на багато років. З часом Володимирку II з допомогою німців та поляків вдалося повернути владу. Але після його смерті в 1199 р. Галицьке князівство було приєднане до Волині і втратило свою незалежність. Волинське князівство утворилося в часи правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича. Між Галицькою та Волинською землями завжди існували добросусідські відносини, що проявлялося, перш за все, в господарських зв'язках. Ці фактори, а також необхідність спільного протистояння агресії з боку Угорщини та Польщі створили передумови для об'єднання сусідніх земель в єдине князівство. Як наслідок, на заході України з'явилася сильна політична організація — Галицько-Волинське князівство, яке майже на сто років продовжило традиції русько-української державності. Вершини могутності Галицько-Волинське князівство досягло під час князювання Романа Мстиславича (1170— 1205 рр.). Своєю опорою він зробив середнє і дрібне боярство та міське населення. Завдяки новій політиці йому вдалося приборкати боярську верхівку, провести ряд заходів щодо піднесення міжнародного авторитету держави. Роман здійснив декілька вдалих походів на Литву, в 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвягів. У 1202 р. він заволодів Києвом, але, на відміну від батька та діда, туди не перейшов, а залишився на Волині. Великої слави набув Роман у війнах проти половців, які в той час постійно нападали на Русь. Він двічі — у 1202 і 1203 рр. очолював об'єднані походи українських князів на половецькі кочовища. Матеріал однієї з польських хронік свідчить, що Роман "за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі". Загинув Роман Мстиславович під час походу на Польщу 19 червня 1205 р. Після загибелі Романа боярство Галицько-Волинської землі, скориставшись із малолітства його синів Данила і Василька, намагається зміцнити свою владу. Однак середовище боярства не було однорідним, і це привело до протистояння бояр — великих землевласників, з одного боку, і бояр—середньо-заможних та дрібних — з іншого. Боярська верхівка, яка зосередила в своїх руках величезні земельні багатства, намагалася встановити необмежену владу аристократії. Середньозаможні і дрібні бояри та міське населення були прихильниками об'єднання земель під владою великого князя, виступали за зміцнення цієї влади. Розпочалися усобиці, в яких брали участь чернігово-сіверські князі. В ці усобиці втручались Польща та Угорщина. Особливо сильною була опозиція князівській владі в Галичині. Однак боярська опозиція тут не була єдиною. Частина бояр підтримувала князів Ігоревичів (синів Ігоря, героя "Слова о полку Ігоровім"), а частина була прихильна до Угорщини. Спочатку владу захопили Ігоревичі, потім Галичина була окупована Угорщиною. В 1211 р. брати, скориставшись невдоволенням населення угорською окупацією, повернулися до Галичини, стративши при цьому "за зраду" понад 500 бояр. Ця акція, в свою чергу, відвернула галицьке боярство від Ігоревичів. При допомозі угорських військ та волинських бояр на князівський стіл було посаджено малолітнього Данила. Проте його князювання не було тривалим. Після ряду змін князівський стіл посів боярин Владислав Кормильчич — єдиний факт в історії України, коли до влади прийшов представник не князівського роду. У 1214 р. Угорщина та Польща домовилися про розчленування Галицько-Волинського князівства: Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було передано краківському князеві Лешку. Останній підтримав синів Романа, і в 1215 р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батьківську вотчину — Володимир. Доба 1205—1245 pp. надзвичайно цікава й важлива для розуміння загальних умов розквіту русько-української державності. Треба назвати тих, хто в тяжкий для України час був вірний князівському столу і зберіг спадщину Романа для його синів. Перш за все це дружина Романа, княгиня Ганна, яка протягом 14 років дбала за синівські права, вела напружену боротьбу з галицьким боярством. Вона стала другою після княгині Ольги жінкою, яка залишила глибокий слід в історії України. Ще одна дуже важлива риса цієї доби — це відданість князівській владі волинського боярства, завдяки чому вдалося зберегти для синів Романа Волинь. Протягом 40 років Волинська земля залишалась надійною опорою Романовичів: там перебував під доглядом бояр Василько, і рятувався Данило після невдач у Галичі. Волинські воїни не раз віддавали життя, визволяючи Галич від угорців. У1219 р. галичани самі виступили проти угорської окупації. Боярство запросило на галицький стіл Мстислава Удатного — новгородського князя, який князював у Галичі до 1228 р. Тим часом Данило і Василько об'єднали всі землі Волинського князівства. 31230 р. починається боротьба Данила за Галичину. У цих війнах брали участь також Литва, Польща, Австрія, Прусський орден хрестоносців. Результат боротьби залежав від позиції самих галичан і, перш за все, міського населення. Нарешті, в 1238 р. "мужі градські", всупереч волі боярства, відкрили браму Галича перед Данилом. Але його домагання на цьому не закінчилися. В 1239 р. Данило заволодів Києвом. Після цього ще п'ять років минуло в боротьбі Данила з Угорщиною за Галичину. І лише рішуча перемога Данила влітку 1245 р. під Ярославом, де було розбито війська угорців та прихильних до них галицьких бояр, поклала кінець 40-літній війні за звільнення Волині та Галичини від іноземної окупації. Єдність Галицько-Волинського князівства було відновлено.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волинської землі поділялося на вільних, напіввільних і залежних. Вільні До них належала пануюча соціальна група: боярство, духовенство, частина селянства, більша частина міського населення. Розвиток князівського домену в Галицькій землі мав свої особливості. Складність утворення в Галичині князівського домену полягала, по-перше, в тому, що він почав складатися вже тоді, коли більшу частину общинних земель було захоплено боярами і для князівських володінь коло вільних земель було обмежене. По-друге, князь, намагаючись здобути підтримку в місцевих феодалів, роздавав їм частину своїх земель, унаслідок чого князівський домен зменшувався, а бояри, отримавши земельні держання, часто перетворювали їх у спадкові володіння. По-третє, основна маса вільних общинників уже перебувала у залежності від боярської вотчини, у зв'язку з чим князівський домен потребував робочої сили. Князі могли приєднати до свого домену лише землі общин, які не були захоплені боярами. На Волині, навпаки, князівський домен об'єднав переважну більшість общинних земель, і лише згодом з нього почали виокремлюватися та зміцнюватися місцеві бояри. Найбільш важливу роль у суспільному житті князівства відігравало боярство. Особливістю Галицько-Волинської землі було те, що з давніх часів тут сформувалася велика група боярської аристократії. Вона володіла значними земельними багатствами, селами та містами і мала величезний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави. Боярство не було однорідним. Воно поділялося на крупне, середнє та дрібне. Середнє та дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, якими володіло умовно, себто доки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу - "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті власника), "в отчину" (з правом передачі землі в спадщину). До пануючої групи примикала верхівка духовенства, яка також володіла землями та селянами. Духовенство було звільнене від сплати податі і не несло ніяких обов'язків перед державою. Селянство Селянство складало основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називалися смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. Серед форм селянського володіння землею переважало общинне землеволодіння, що пізніше отримало назву "дворище". "Дворище" як об'єднання кількох селян-общинників із розпадом общини поступово розділялося на індивідуальні двори. Процес утворення великого землеволодіння супроводжувався посиленням економічної залежності селян і появою ренти. Першою формою вираження такої залежності селян була данин а. На користь великого князя селяни сплачували "татарщину" (раніше її збирали баскаки), "серебщину", відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном. Данина, що накладалася на "дим", "плуг", не мала конкретних розмірів, і її збирали шляхом "полюддя". Крім того, общинники виконували підводну і військову повинності, а також мали будувати й ремонтувати дороги, укріплення, замки. Об'єкти сільського господарства обкладались оброком, який стягувався не лише продуктами, а й грошима. Грошовий оброк у Галицько-Волинському князівстві отримує назву "чинш", а селян називають "чиншовиками". Жителі приміських сіл у більшості не були корінним населенням. Вони були посаджені на землю князями чи боярами. Села ці поділялися на сотні й десятки, а їхніх жителів називали "сотенними". За право користування землею та інвентарем вони зобов'язані були виконувати феодальні повинності, обробляти землю, сплачувати оброк, будувати та ремонтувати міські укріплення, нести службу з охорони міста тощо. Приміські сотні об'єднувалися в тисячі на чолі з тисяцьким. До вільних належав а також більша части на міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неоднорідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали "мужі градські" і "містичі". Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, бо вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв. Існували купецькі об'єднання — гречники, чудинці та ін. Ремісники також об'єднувались у "вулиці", "ряди", "сотні", "братчини". Ці корпоративні об'єднання мали своїх старост і свою казну. Всі вони знаходилися в руках ремісницької і купецької верхівки, якій підкорялися міські низи — підмайстри, робітні люди та інші "люди менші". Галицько-Волинська земля була рано відірвана від великого шляху "з варяг в греки", рано зав'язала економічні та торговельні зв'язки з європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого росту чисельності місті міського населення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівства забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави. У містах крім українських постійно мешкали німецькі, вірменські, єврейські та інші купці. Зазвичай вони жили своєю общиною і керувались законами та порядками, встановленими владою князів у містах. Напіввільні До них належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника. Зі зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних. Залежні До них належали холопи й челядь. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, однак тут єдиним джерелом холопства був "полон". Формування великого боярського землеволодіння поєднувалося з процесом перетворення холопів у феодально залежних людей. Холопи обслуговували двір боярина або залучались до обробітку ріллі. Бояри "саджали" холопів на землю, і таким чином виникали нові села з феодально залежним населенням, а холопи з'єднувались із селянством. Під словом "челядь", на відміну від холопів, розуміли залежних селян, яких захоплювали разом з їхнім майном.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Органи влади Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче, але їхня роль у житті держави була іншою, ніж у Київській Русі. Князю, який стояв на чолі держави, належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь видавав грамоти про передачу спадку, про наділення своїх васалів землею, хрестоцілувальні грамоти, грамоти про пожалування посадами тощо. Однак ця законодавча творчість не була всеохоплюючою, до того ж законодавчу владу князів часто не визнавали бояри. Князь мав верховну судову владу, хоча не завжди міг її здійснити. Якщо князь досягав відповідної домовленості з боярами, судова влада повністю зосереджувалася в його руках. У разі незгоди судова влада фактично переходила до боярської аристократії. Васали князя разом із посадою отримували й право суду в межах свого володіння. У боярських вотчинах всі судові повноваження перебували в руках бояр. І хоча на місцях засновувалися князівські судові органи, куди князь направляв своїх тіунів, вони не могли протистояти судовій владі бояр. Князь очолював військову організацію, через уповноважених ним осіб збиралися податки, чеканилась монета, здійснювалося керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими країнами. Спираючись на військову силу, князь прагнув зберегти своє верховенство й у сфері державного управління. Він призначав посадових осіб (тисяцьких, воєвод, посадників) у містах і волостях свого домену, наділяючи їх земельними володіннями на умові служби. Крім того, князь намагався впорядкувати також фінансово-адміністративну систему, оскільки в цей час ще не було розмежування між загальнодержавними і князівськими доходами. Основна форма правління Основною формою правління в Галицько-Волинській землі була ранньофеодальна монархія, однак тут мала місце й така форма правління, як дуумвірат. Так, із 1245 р. і до смерті Данила Галицького він правив разом із братом Васильком, який володів більшою частиною Волині. У кінці XIII ст. з'явилась можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), але чвари між ними не дозволили реалізувати її. Сини князя Юрія — Андрій та Лев спільно виступали в зовнішньополітичних питаннях. У грамоті 1316 р. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини і Володимирії". Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували Папа Римський та правителі європейських держав. Проте зосередити всю державну владу в своїх руках великим князям так і не вдалося. В цьому їм чинило перепони заможне боярство, особливо галицьке. Великий князь вимушений був допускати бояр до управління державою. І хоча великий князь в окремі періоди був необмеженим правителем , фактично він залежав від боярської аристократії, яка всіляко намагалась обмежити його владу. Деякі князі вели рішучу боротьбу проти крамольного боярства. Так, Данило Галицький застосовував проти таких бояр навіть каральні дії: багатьох стратив, у багатьох конфіскував землі, які роздавав новому, служивому боярству. Проте боярська аристократія підтримувала владу великого князя, оскільки він був виразником її соціальних інтересів, захисником її земельних володінь. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки знижувалось, що князі не могли зробити ані кроку без згоди з боярством. Все це дозволяє зробити висновок, що в Галицько-Волинській землі існувала така форма правління, як монархія, обмежена впливом аристократичного боярства. Боярська рада Боярська рада як постійний державний інститут діяла в Галицько-Волинському князівстві вже в першій половині XIV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, головним чином, представники боярської аристократі], галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя. А в період князівства Юрія-Болеслава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи підписувались великим князем тільки спільно з боярами. В окремі періоди вся повнота влади в князівстві належала боярам. Так, у Галичині під час князювання малого Данила Галицького "вокняжився" боярин Володислав Кормильчич. А з 1340 по 1349 р. державою правив Дмитро Дедько, також представник боярської аристократії. Не будучи формально вищим органом влади, боярська рада до XIV ст. фактично керувала князівством. Із XIV ст. вона стає офіційним органом влади, без згоди якого князь не міг видати жодного державного акта. Боярська рада, визнаючи владу князя, фактично обмежувала її. Саме цей орган галицькі бояри використовували в боротьбі проти посилення князівської влади, за збереження своїх привілеїв. Фактично в руках бояр зосереджувалась адміністративна, військова й судова влада. Літописець про це пише так: "Князей себе называху, а сами всю землю держаху". Віче Як і в інших землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві діяло віче, але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так, Данило Галицький під час боротьби за Галичину скликав віче в Галичі Й запитав, чи може розраховувати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихійно. Це було в тих випадках, коли Галицько-Волинській землі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів. Розвинене центральне та місцеве управління в Галицько-Волинській землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управління. Тут швидше проходить процес формування двірцевих чинів. Літописи зберегли відомості про чини двірського канцлера і стольника. Центральною фігурою серед цих чинів був двірський. Він управляв князівським двором і стояв на чолі апарату управління, перш за все, господарством князівського домену. Від імені князя двірський часто здійснював судочинство, був "суддею князівського двору" і в цій якості входив до Боярської ради. В його обов'язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства. Серед інших чинів в літописах згадується канцлер (печатник). Він відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами за їхнім складанням, засвідчував князівські документи. Він також зберігав князівські грамоти й інші державні документи великого значення, відповідав за їх доставку на місця. Деякі джерела свідчать, що канцлер керував князівською канцелярією. Серед чинів Галицько-Волинського князівства літописи називають стольника, який відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Літописи згадують також оружника, який відповідав за князівське військо, отроків, які супроводжували князя у військових походах, та деякі інші чини. У Галицько-Волинській землі існувала досить розвинена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі і посадники, яких призначав князь. В їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данину та різні податки, що складали важливу частину князівських доходів. Територія Галицько-Волинського князівства поділялась на воєводства з воєводами на чолі, а ті, в свою чергу, — на волості, управління якими здійснювали волостелі. І воєвод, і волостелів призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями. Тисяцькі, посадники, воєводи та волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались при виконанні обов'язків з управління підвладною територією. Місцеве управління будувалося за системою "кормління". В сільських общинах управління здійснювали виборні старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації. Отже, в Галицько-Волинському князівстві існувала розвинена система центрального та місцевого управління, яка надійно виконувала свої функції. Суд та процес Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають великі землевласники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи. Процес мав змагальний характер і ті самі елементи, що й у Київській Русі. Важливою частиною державної системи Галицько-Волинського князівства було військо. Перш за все, воно використовувалося для боротьби з зовнішніми агресорами. Протягом всього часу існування українська держава мусила вести постійні війни з близьким и сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою. Іноді військо використовувалося для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'являтись на чолі своїх загонів. Деякі з князів користувалися послугами загонів іноземних найманців. Під час війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення. Намагаючись послабити залежність від боярства при формуванні війська, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. створив регулярну піхоту ("пішці") та переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а, мабуть, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили середні та дрібні бояри, які мали умовні земельні володіння, та селяни, що сиділи на цих землях. До складу "пішців" могли входити і міщани. Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підлеглий. Під час воєнних дій князь міг збирати військову раду. Важко навіть приблизно встановити кількість князівських воїнів. Так, печатник Курило привів Данилові в 1241 р. 3000 осіб піхоти та 300 одиниць кінноти.