Принципи, закріплені законодавством про судочинство

Диспозитивність (від лат. сіізропо — розпоряджаюся) поля­гає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійс­нювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджа­тися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на від­криття, розвиток і припинення справи у суді, а також вико­ристовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єк­тивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюва-них законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоря­джається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Та­ким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкри­вається в літературі неоднозначно¹.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судо­вий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції Ук­раїни, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмови­тися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою уго­дою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішен­ня, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійсни­ти свої права, повинен сам потурбуватися про це — Vі§і^ап-ііЬиз ]ига зсгіріа зипі; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — иоіепіит поп Ці іп]игіа; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — пето іпьепіиз со§еге со§Ниг; немає судді без позивача — пето Іисіех зіпе асіоге; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — іисіех пе еаі иііга реШа рагііит, иііга реіііа поп со§позсИиг, за винятками, встановленими законом; 5) пра­вом розпоряджатися об'єктом процесу — гез іп іийісаіит йейисіа.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють са­мостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявле­ної ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, орга­ни місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винят­ком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначають­ся системою цивільних процесуальних правовідносин у на­ступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися на­лежними процесуальними правами сумлінно, не спрямовува­ти їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інте­ресів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів, цивільний процесуальний закон визна чає активне становище суду, яке характеризує зміст принци­пу публічності.

Об'єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи.

У теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їхні права і обов'язки¹. Але питання про юридичну оцінку — це питання про правильне застосу­вання закону, яке становить зміст принципу законності². За­хисту підлягає право, порушення якого мало місце насправді, тому суд покликаний встановити всі ті факти, що дають йому змогу дати правильну оцінку усьому фактичному складу справи. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зо­бов'язаний сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 4 ст. 10 ЦПК України). Головуючий керує судо­вим засіданням і спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин спра­ви, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного зна­чення для вирішення справи (ч. 2 ст. 160 ЦПК України). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання у справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоп­лює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і допус­тимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сто­ронами, а й одержаних іншим шляхом: на їх клопотання ви­требуваних судом (п. 5 ч. 6 ст. 130, ч. 1 ст. 137 ЦПК України).

Об'єктивне з'ясування обставин справи — це відповідність висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконан­ням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукуп­ності, керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини у справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за подання завідомо неправдивих пока­зань і висновків (статті 384, 385 КК України), активним про­цесуально-правовим становищем суду у процесі доказування (статті 10, 130, 160, 212 ЦПК України).

Отже, суд при ухваленні рішення має встановити об'єктив­ну істину, на думку окремих авторів, тільки у тих межах, у яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань¹. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що є обстави­нами у справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідати­муть об'єктивній істині, яка має бути встановлена у кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься відповідно до закону, на основі встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Сїиосі поп Є8і іп асііз поп езі іп тийо. Рішення має бути ухвалене на за­значених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Зепіепііа іеггі йеЬеі весипйит аііе§аіа еі ргоЬаіе, поп зісипсіит сопвсіепііат. У рішенні мають бути наведені обста­вини справи, встановлені судом, доводи, за якими суд відхи­ляє ті чи інші докази (ст. 215 ЦПК України). Але встановлен­ня істини у справі в цивільному процесі має особливості: вони визначаються предметом доказування, тобто тільки обстави­нами, викладеними сторонами на обґрунтування своїх вимог і заперечень, та іншими, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 60 ЦПК України); суд приймає за істи ну без доказування загальновідомі факти, преюдиціальні фак­ти (ст. 61 ЦПК України). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовною підставою для скасування рішення в апе­ляційному порядку (ч. З ст. 309 ЦПК України).

У науці цивільного процесу Російської Федерації висловле­но судження, що зміни статей 14, 50 ЦПК РФ трансформува­ли принцип об'єктивної істини у принцип юридичної (фор­мальної) істини, оскільки суд вирішує справи у межах пода­них йому доказів і не повинен домагатися з'ясування дійсних взаємовідносин сторін. Суд не втручається в процес доказу­вання, а лише визначає обов'язки сторін по доказуванню¹.

Аналіз ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 160, ст. 212, п. З ч. 1 ст. 309 ЦПК України підтверджує правильність положення про функціо­нування у системі принципів цивільного процесуального пра­ва України принципу об'єктивної істини. Його порушення (невідповідність висновків суду обставинам справи — п. З ч. 1 ст. 309 ЦПК України) є підставою для скасування рішення в апеляційному порядку і ухвалення нового рішення.

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений у ЦПК України, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості щодо здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 31 ЦПК України), а не в тотожності прав пози­вача і відповідача. Зміст даного принципу зумовлюється ха­рактером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян пе­ред законом і судом (ст. 24). Визначивши процесуальну рівно­правність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну мож­ливість їх застосування (ст. 27 ЦПК України) та сприяння су­дові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів (п. 5 ч. 6 ст. 130, ч. 4 ст. 137 ЦПК України). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (ч. 4 ст. 10, частини 4, 5 ст. 174, ч. 5 ст. 175 ЦПК України). Сторонам надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій (ст. 74, ч. 2 ст. 140 ЦПК України). При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд за­слуховує думку сторін (ст. 168 ЦПК України).

Суд не може ухвалити рішення, не вислухавши пояснення відповідача (аисііаіигеі аііегарагз). Позивачеві не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу і навпаки (поп йеЬеі асіогі Іісеге, §иой гео поп рагтіііііиг). Отже, відповідно до цього принципу для сторін встановлена у ЦПК України рівність використання ними процесуальних засобів у проце­суальній діяльності у цивільному судочинстві.

Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створен­ні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, доступу до цивільного процесу у справі заінтересованих осіб і їх процесу­альної діяльності. Встановлений порядок (формальності) за­безпечує нормальний розвиток процесу і надає суб'єктам про­цесуальної діяльності можливість виправити допущене пору­шення встановленого порядку. Він характеризується зма­гальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публіч­ністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосе­редністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими у ЦПК України: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: підготовки до розгляду справи (ст. 129), набрання рішен­ням законної сили і допущення негайного виконання (статті 323, 367); оскарження судових рішень і розгляду справ у апе­ляційній і касаційній інстанції (статті 294, 325); наданими су­дові можливостями встановлювати певні строки для виконан­ня окремих процесуальних дій (ст. 67) і покладанням на ньо­го обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу у справі і виконанні окремих процесуальних дій (статті 90, 160).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до населення; звільнення позивачів-грома-дян з найважливіших для них справ від сплати судових ви­трат. Раціоналізм характеризується публічністю — активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів.

Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних право­відносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може у цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком то­що). При дорученні співучасником ведення справи одному зі співучасників (ч. З ст. 32 ЦПК України) останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається сторо­ною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову відповідач не є одночас­но і позивачем (ст. 123 ЦПК України).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує ок­ремої норми права, але це положення випливає з норм ЦПК України, які регулюють процесуально-правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості про­цесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і його скасування. Так, у справі за позовом проф­спілки до заводу про стягнення зарплати працівникам за спи­ском, до якого був включений С, який водночас був у цій справі представником відповідача, суд касаційної інстанції скасував ухвалене судом першої інстанції рішення, мотивую­чи це тим, що дозвіл С. суду першої інстанції бути водночас позивачем і представником відповідача у справі є істотним по­рушенням діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне виражен­ня цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді спра­ви повинен, як правило, сприймати докази у справі з першо­джерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладено обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 159 ЦПК України). Тому судове засідання по розгляду справи має почи­натися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо у процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Цим забезпе­чується встановлення об'єктивної істини у справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учас­никами процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дає змогу повно і всебічно заглибитися у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, що обґрунтовують позов і заперечують проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, принцип безпосередності забезпе­чує можливість налагодити відносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Водночас безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди процесуально виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог економії судочинства, у зв'язку з чим в окремих випадках за­кон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за ме­жами його територіальної підсудності може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 132 ЦПК України). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом. У стадії підго­товки справи до судового розгляду суддя провадить огляд ре­чових та письмових доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України), про що складає протокол, який разом з інши­ми доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 187 ЦПК України). У таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано.

Усність судового розгляду полягає в тому, що розгляд спра­ви провадиться усно (ст. 6 ЦПК України), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається у словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти спра­ви, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, і висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає змогу судові особисто і безпосередньо кон­тактувати з учасниками процесу у цивільній справі і сприйма­ти фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників про­цесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини у справі і свої міркування щодо них. Вона спрощує процес, ро­бить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і при­скорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Водночас усна форма проце­суальних дій, які виконуються при розгляді справи у судово­му засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них — викладення ви­мог до суду у формі письмових заяв, скарг, подання, а влад­них суджень суду — в рішеннях, ухвалах, постановах.

Принцип оперативності, що виділяється окремими автора­ми, є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ у часових межах шля­хом найбільш повного і раціонального використання проце­суальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ¹.

У теорії цивільного процесуального права була сформульо­вана концепція про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що відображають зміст моралі суспільства, встановлюють правила поведінки осіб, які беруть участь у справі, у процесі та врегульовують відносини, які складаються при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Так, позивач повинен довести обставини, на які він поси­лається; суд має справу з тими доказами, які є перед ним, то-щоі. Зазначені правила характеризують окремі сторони пра­вового становища суду і учасників процесу, належать до змісту окремих принципів, тому немає необхідності вводити аксіоми як самостійне поняття до складу правових категорій цивільного процесу.

У теорії зарубіжного цивільного процесу вирізняються принципи — основні начала і начала цивільного процесу. На­чала лише доповнюють або розвивають основні принципи про­цесу, точніше належать до техніки процесу, але самої суті принципи не зачіпають. До начал належать: колегіальність і одноособовість вирішення справи, економність, єдність дій². У даному випадку начала — це окремі принципи або правила, які покладені в основу визначення порядку судочинства і про­цесуально-правового становища суб'єктів цивільних процесу­альних правовідносин та належать до змісту окремих прин­ципів процесу. Оскільки принципи визначаються як основні начала цивільного процесу, тому неправильно їх поділяти на основні і неосновні.

Концепція модельного Кодексу цивільного судочинства для держав — учасниць СНД поставила ефективність цивіль­ного судочинства в залежність від оптимізації обсягу його функціональних принципів, чіткості їх трансформації у фор­му і зміст процесуальних правил нових ЦПК країн СНД. Про­понується включити у модельний Кодекс, крім загальноприй­нятих, також такі принципи: безперешкодності доступу до правосуддя і обов'язковості належних повідомлень; процесу­альних відносин як основи судочинства; правових і етичних основ управління судочинством; поваги до гідності, прав і сво­бод людини у суді; компетентності, незалежності і безпере-шкодності суду, законності і справедливості його дій і рішень; сумлінності здійснення процесуальних прав і обов'язків су­дом і іншими учасниками судочинства; відповідальності за невиконання процесуальних обов'язків; процесуальної рів­ності сторін; свободи сторін щодо розпорядження процесуаль­ними правами; змагальності сторін і право бути вислуханим; обов'язку доказування і своєчасності розкриття доказових ма­теріалів; мотивованого судійського «на свій розсуд»; сприян­ня суду мирному вирішенню спорів; державної мови судочин­ства і доступності користування нею; публічності судових слу­хань і конфіденціальності даних особистого характеру; усного і письмового викладення судочинства при доступності джерел інформації і технічних засобів; неперервності судового роз­гляду; свободи апеляції процесуальних дій і постанов суду; моніторингу обов'язковості виконання судових актів, які на­брали чинності; забезпечення порядку і безпеки в суді; безпе­решкодного доступу до інформації, матеріалів справи і архівів суду; пріоритетності загальновизнаних принципів і норм міжнародного права¹. Глава 3.