Види позовів у адміністративному процесі
Позови у адміністративному процесі, з урахуванням надбань науки цивільного процесуального права', можна класифікувати за двома основними критеріями:
• матеріапьно-правовпм (пов'язаний із спірними правовідносинами, які утворюють предмет позову);
• проііесуально-правовим (пов'язаний із процесуальним способом захисту, визначеним у адміністративному позові).
Завдяки цим критеріям стає можливе розкриття юридичної природи адміністративних позовів, виключення випадків подання до суду тотожних позовів.
Однак цілком справедливим є висновок, що питання про можливі види адміністративних позовів в українській доктрині поки ще недостатньо розроблене, хоча класифікація позовів має важливе прикладне значення, оскільки визначає зміст резолютивної частини судових рішень^.
Матеріально-правовий критерій класифікації адміністративних позовів вказує на те, що усі вони відповідно пов'язані із публічно-правовими (адміністративно-правовими) відносинами.
Адміністративні позови походять від публічно-правових (адміністративно-правових) відносин, оскільки подаються з приводу дій, рішень чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, статус, повноваження, система та структура яких урегульовані адміністративно-правовими нормами.
Практична цінність класифікації адміністративних договорів за матеріально-правовим критерієм полягає: І) у можливості здійснення Верховним Судом "України керівництва судовою практикою за такими категоріями позовів: 2) у можливості правильного визначення підсудності адміністративних справ, які порушуються за таким позовом'.
За процесуально-правовим критерієм позови у юридичній літературі" традиційно класифікуються на такі три види:
_позови про визнання. Заяви про визнання спрямовуються на
усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку. Заяви про існування певних правовідносин між сторонами будуть позитивними, а про визнання їх відсутності — негативними.
— позови про присудження. Заяви про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення. У заявах про присудження від суду -имагається поновлення становища, що існувало до пору-
ення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором.
— перетворіовапьні позови. Перетворювальні заяви спрямовані на зміну або припинення правових відносин. В юридичній літературі цей вид заяв називається ще конститутивним і до 'їх складу входять: перетворюючі, які спрямовуються на здійснення через суд перетворюючих повноважень; заяви про рішення, які змінюють волевиявлення обох сторін в спорі; заяви, в яких конститутивні дії виступають як елементи рішення.
Однак, як зроблено висновок, визначення у процесуально-законі вичерпного переліку видів адміністративних позовів є поки що передчасним, тому що неповне чи помилкове їхнє визначення може призвести до обмеження права на судовий захист, а також можливості суду надати такий захист. Отож вичерпну класифікацію адміністративних позовів доцільно провести після напрацювання адміністративними судами значної судової практики'.
На цьому етапі розвитку українського адміністративного судочинства поки що зазначено (ч. З ст. 105 КАС України), що адміністративний позов може містити вимоги про^:
— скасування або визнання нечинним ріщення відповідача — суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;
— зобов'язання відповідача-суб'єкта владних повноважень прийняти ріщення або вчинити певні дії;
— зобов'язання відповідача-суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій;
— стягнення з відповідача коштів на відшкодування збитків, завданих суб'єктом владних повноважень незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;
— виконання зупиненої чи невчиненої дії;
— встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.
Право на позов
Основоположним для права на позов у адміністративному процесі слід вважати конституційні положення (ст. 55 Розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України), відповідно до яких кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Право кожного на звернення до суду, закріплене у ст. 55 Конституції України, є універсальним юридичним засобом відстоювання людиною свого правового статусу в будь-якій конкретній життєвій ситуації, зокрема пов'язаній з незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі адміністрації державних установ та підприємств, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур'.
"Продовженням" конституційного положення про право на позов у національному процесуальному законодавстві є закріплене у КАС України (ст. 104) право на звернення до адміністративного суду, яке полягає у можливості будь-якій особі звернутися із адміністративним позовом до адміністративного суду, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Натомість суб'єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом.
Із викладених щойно законодавчих положень можна зробити висновок, що в Україні кожному гарантується, по-перше, право на судовий захист і, по-друге, право на подання позову до судових органів.
У юридичній процесуальній літературі^ поняття права на позов хоча й не принципово, однак дещо відрізняється одне від одного.
Наприклад, М. Й. Штефан та авторський колектив науково-практичного коментаря до КАС України' вважають, що концепція права на позов представляє собою нерозривну єдність двох повноважень — права на пред'явлення позову і права на його задоволення. Право на пред'явлення і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні і такі, що не збігаються за своїм змістом категорії.
Також двоєдину, але відмінну від попередньої, пропонують концепцію права на позов М. М. Коршунов та Ю. Л. Марєєв. Вказані вчені право на позов розуміють як сукупність: 1) права на позов у матеріальному розумінні — тобто право вимага 2) права на позов у процесуальному розумінні —тобто право на пред'явлення позову'.
1. Право на позов у матеріальному розумінні — це закріплена нормами матеріального права гарантована можливість конкретного суб 'екта адміністративно-правових відносин вимагати в адміністративного суду здійснення відповідного способу захисту оспорюваних, поруиіених чи невизнаних прав, свобод та інтересів. Наприклад, відповідно до ст. 11 Закону Укра'їни "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року" державні службовці мають право захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку. Згідно із ст. 32 вказаного Закону державним службовцем безпосередньо до суду може бути оскаржено рішення про припинення державної служби.
Право на позов у матеріальному розумінні встановлюється судом внаслідок розгляду справи і прийняття судового рішення. Наслідком цього буває рішення, яким суд або задовольняє позов, або відмовляє у задоволенні позову.
2. Право на позов у процесуальному розу.иінні представляє собою урегульовану процесуаіьно-правови.\пі нормами здатність зацікавленої особи подавати у встановленому порядку позовну заяву до адміністративного суду. Це також право на порушення адміністративної справи у суді першої інстанції з метою його вирішення по суті.
Право на позов у процесуальному розумінні встановлюється судом в момент прийняття позовної заяви. Відсутність передумов права на пред'явлення позову обумовлює відмову у прийнятті позовної заяви.
З метою належної реалізації права на позов у адміністративному процесі необхідним є дотримання таких у.мов':
а) у особи, яка звертається до суду із адміністративним позовом, має бути або суб'єктивна матеріальна, або процесуальна зацікавленість у результатах вирішення адміністративної справи. Така заява може бути подана: від власного імені заявника на захист власних, суб'єктивних прав та інтересів; на заХИСТ прав іншої особи, однак у межах повноважень, визначених довіреністю чи законом:
б) особа, яка подає позов, має бути наділена адміністративною процесуальною правосуб'єктністю. що утворена із таких двох елементів, як адміністративна процесуальна правоздатність та адміністративна процесуальна дієздатність. Якщо ж особа не має адміністративної дієздатності, то. згідно із п. З ч. З ст. 108, п. І ч. І ст. 155 КАС України, позовна заява повертається позивачеві або ж залишається без розгляду:
в) публічно-правовий спір, з приводу якого заявником подається адміністративний позов, має належати до компетенції адміністративного суду, тобто належати до переліку адміністративних справ, закріплених ч. і ст. 17 КАС України. Відповідно, для того щоб публічно-правовин спір був вирішений адміністративним судом, він не може належати до переліку публічно-правових спорів, закріплених ч. 2 ст. 17 КАС України;
г) справа, яка розглядатиметься та вирішуватиметься адміністративним судом, має порушуватись у суді першої інстанції вперше, інакше, якщо вона вже раніше була предметом судового розгляду, заявник відповідно позбавляється права на звернення до суду. Так, позовна заява повертається позивачеві, якщо у провадженні цього або іншого адміністративного суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 5 ч. З ст. 108 КАС України).
Узагальнюючи наведені умови, можна виділити ряд необхідних передумов для реалізації права на позов, наведених у процесуально-правовій науці'.
Найчастіше ці передумови розподіляють на_ об'єктивні та суб'єктивні, а також на позитивні та негативні. Що стосується суб'єктивних та об'єктивних передумов, підставою їх визначення є їхня залежність або незалежність від особи того, хто звертається до адміністративного суду.
До суб'єктивних передумов належать такі: по-перше, у особи має бути впевненість, шо її права, свободи чи інтереси потребують захисту адміністративного суду; по-друге, наявність адміністративної процесуальної правоздатності в особи, яка звертається до суду з адміністративним позовом.
Об'єктивні передумови поділяються на: позитивні та нега-тивні залежно від того, чи мають вони бути наявні або відсутні для реалізації права на пред'явлення адміністративного позову.
Об'єктивною позитивною передумовою є підвідомчість позовної заяви адміністративному суду, що закріплена ст. 17 КАС України.
Негативними передумовами визнають такі:
— по-перще, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав відсутні такі, що набрали законної сили: постанова суду чи ухвала суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, про закриття провадження в такій справі у зв'язку з відмовою позивача від адміністративного позову або примиренням сторін;
— по-друге, якщо не настала смерть фізичної особи чи не припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред'явлено адміністративний позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступ-ництва.
Треба зазначити, що не тільки ці передумови стосуються реалізації права на пред'явлення адміністративного позову. Важливим питанням є також дотримання порядку реалізації цього права. Недотримання таких правил може призвести до несприятливих наслідків для особи, що звернулася до суду. Такими правилами є: дотримання вимог до позовної заяви, встановлених ст. 106 КАС України; звернення до адміністративного суду повинно відбуватися у встановлені в КАС України строки (ст. 99 КАС України)'.
Таким чином, право на позов —це теоретично обґрунтована правова категорія, утворена, по-перше, із права вимагати судового захисту порушенга чи оспорюваних прав, свобод й інтересів та, по-друге із права на пред'явлення позову. Наявність та можливість здійснення таких прав обумовлюється низкою передумов, закріплених КАС України.
' Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / Ківалов С. В., Харитонова 0.1., Пасенюк О. М.,
Рекомендована література
Нормативно-правові акти
І Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Вер-■ ховноїРадиУкраїни.—1996.—№30. —Ст. 141.
2. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року // Урядовий кур'єр. — 2005.—№ 153-154.
3. Закон України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47.— Ст. 256.