Культура Слобожанщини ХІХ – початку ХХ ст

Відкриття 1805 р у Харкові університету – першого у підросійській Україні і одного з перших у Росії (ще й столиця не мала свого університету!) сталося завдяки громадському рухові, який ініціював вчений, винахідник і просвітник Василь Каразін (1773-1842), чиє ім’я тепер з повним правом носить Харківський національний університет. Серед тих, хто активно сприяв появі цього закладу, – і харківський міський голова, друг Г. Сковороди, купець Є. Урюпін, і піклувальник («попечитель») Харківського учбового округу граф С. Потоцький, і навіть сам Гете, який рекомендував для викладання у Харкові трьох професорів. Університет за понад двісті років свого існування виховав і Нобелівського лауреата біолога Іллю Мечнікова, і визначних філологів Олександра Потебню та Юрія Кнорозова (останній розкрив таємницю писемності майя), і славетних математиків Михайла Остроградського та Олексія Погорєлова, і астронома Миколу Барабашова, і етнографа Миколу Сумцова, і відомого художника Генріха Семірадського, і композитора Миколу Лисенка, і поетів, які визнані класиками української та російської літератури – Петра Гулака-Артемовського, Якова Щоголіва, Михайла Кульчицького, Бориса Чичибабіна та багатьох інших, відомих далеко за межами України.

Власне, з університетської друкарні почалося книгодрукування на Слобожанщині. Перша у російській Україні газета «Харьковский еженедельник» – вийшла у 1812 р. саме з цієї типографії; видавцем виступив професор Й. Нельдехен. І перші українські журнали – сатирично-гумористичний «Харьковский Демокрит» (його видавав студент Василь Маслович) та літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник «Украинский вестник» (ініціатором видання був професор Іван Срезневський, а головними редакторами студенти Євграф Філомафітський та Розумник Гонорський) вийшли майже одночасно у 1816 р. і були прямим «продуктом» університетського життя.

Сьогоднішній Харківський художній музей веде свій початок від університетського музею «изящных искусств и древностей», для якого В. Каразін ще до відкриття університету купив 2477 творів графіки західно-європейських майстрів XVI-XVIII ст. А. Дюрера, А. ван Дейка, Ф. Буше та ін. Міський історичний музей починався також з кількох університетських музеїв.

Університетське середовище виплекало й таке цікаве культурне явище кінця 1820-х – початку 1840-х років як харківська школа романтиків. Навколо студента Ізмаїла Срезневського(1812-1880), майбутнього славетного філолога-академіка) згуртувалися І. Бецький(1818-1890), Олександр Корсун(1818-1891),Микола Костомаров(1817-1885),Амвросій Метлинський (1814-1870) та інші талановиті молоді літератори. Гурток прагнув довести можливість створення українською мовою повноцінної словесності. У 1831 р. І. Срезневський та І. Розковшенко упорядкували й видали «Украинский альманах», де були вміщені талановиті українські поезії Левка Боровиковського(1806-1889), Опанаса Шпигоцького(1809-1889), Євгена Гребінки(1812-1848) та інших авторів. У 1833-1834 рр. завдяки зусиллям Г. Квітки-Основ’яненка, основоположника української прози, визначного культурного діяча краю, вийшли два випуски альманаху «Утренняя звезда», у 1841 р. виходить упорядкований О. Корсуном альманах «Сніп», а у1843 р. – три томи альманаху «Молодик», причому у першому томі були надруковані вірші Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Петренка та ін. Останнім виданням став «Южный русский сборник» А. Метлинського (1848), де було вміщено твори як самого упорядника (який писав під псевдонімом Амвросій Могила), так і Г. Квітки-Основ’яненка (драма «Щира любов, або Милий дорогше щастя»), Михайла Петренка (автора вірша, що став народною піснею «Дивлюсь я на небо...»), Стефана Александрова («Вовкулака, українське повір’я. Оповідання у віршах») та ін. Харківська школа романтиків була першим цілісним тривалим у часі гуртовим естетичним явищем у новій українській літературі і відіграла значну роль у становленні української національної свідомості.

Найвищого розвитку досяг слобожанський живопис наприкінці ХІХ ст. (з 1880-х рр.) – на початку ХХ ст. У цей час працюють у Харкові такі яскраві художні особистості як Дмитро Безперчий (1825-1913), Михайло Ткаченко(1860-1916), Петро Левченко(1856-1917),Михайло Беркос(1861-1919 ),Сергій Васильківський(1854-1917), завдяки яким ми маємо сьогодні не тільки уявлення про чудові пейзажі Слобідської України, але й про сільський та міський побут, типи хат, орнаментику вишивок і т.п.

Початок широкої художньої освіти у Слобідській Україні пов’язаний з приватною «Школою малюнку та живопису» Марії Раєвської-Іванової (1840-1912), першої жінки у Росії, яка одержала освіту у Петербурзькій Академії мистецтв. Відкрита у 1869 році, школа виховала багатьох талановитих художників. Серед них, наприклад, академік В. Беклемішев, автор першого в Україні пам’ятника Т. Шевченку, встановленого у 1899 р. просвітителькою Христиною Алчевською (1841-1920) на подвір’ї заснованої ще 1862 р. воскресної школи, будинок якої був побудований у 1896 р. на території садиби Алчевських (тепер це двір Харківського художнього музею). У 1895 р. Раєвською-Івановою школа була передана місту, на її основі було створено Художнє училище, будинок якого, побудований у 1912 р. за проектом Костянтина Жукова у стилі українського модерну, є одним з корпусів Харківської державної академії дизайну та мистецтв.

Найвідданішим співцем Слобожанщини був академік живопису С. Васильківский, також випускник школи М. Раєвської-Іванової, автор понад три тисячі творів. Знаменно, що велику золоту медаль (яка давала право чотирирічного стажування у Європі) він одержав по закінченню Петербурзької академії мистецтв за картину «По Дінцю», – тобто за пейзаж рідної Ізюмщини.

Харків ще з XVIIІ ст. був і центром музичного життя краю, а з другої половини ХІХ ст. – і центром професійної музичної освіти. У 1883 р. завдяки енергії та наполегливості музиканта та диригента Іллі Слатіна (1845-1934) при Харківському відділенні Російського музичного товариства було створено Музичне училище. На запрошення Слатіна у Харкові виступали П. Чайковський, С. Рахманінов, С. Танєєв, А. Рубінштейн та інші корифеї музичного мистецтва. Пізніше на основі училища виникла Харківська консерваторія, де навчався композитор Ісаак Дунаєвський(1900-1955), оперні співаки, народні артисти СРСР Борис Гмиря(1903-1969)та Марк Рейзен(1895-1992), а також інші визначні музиканти.

Театральне мистецтво на Слобожанщині знаходило своїх шанувальників не тільки у панських садибах, де молодь залюбки влаштовувала іноді невеличкі спектаклі, а й серед інших прошарків населення, особливо з другої половини ХІХ ст., коли аматорські народні театри почали з’являтися у повітових містах та селах. Однак центр губернії був і центром театральної культури краю.

Перші аматорські театральні вистави у Харкові, за Д. Багалієм, відносяться до 1780 р., коли було відкрито намісництво. 1780 р. у місті було відкрито перший у підросійській Україні стаціонарний театр. Спочатку усі ролі грали у ньому, як і у Давній Греції, чоловіки. Крім водевілів, ставилися п’єси Вольтера й Фонвізіна. Втім, проіснував театр недовго: він був закритий у зв’язку з десятимісячним трауром по Катерині ІІ. Нова сторінка харківського театру фактично починається у 1814 р., коли антрепренер І. Штейн зібрав свою трупу. Саме у його театрі з ініціативи Г. Квітки-Основ’яненка фактично дебютував молодий актор з Курщини, кріпак графині Волькенштейн Михайло Щепкін (1778-1863) – майбутня театральна зірка ХІХ ст. Пізніше харківську сцену уславили Карп Соленик(1811-1851), Микола Рибаков(1811-1876), Евлалія Кадміна(1853-1881) та інші легендарні актори. Українські трупи М. Старицького та М. Кропивницького, де грали М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші непересічні актори, були наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. частими гостями у Харкові. Українські вистави ставив у Народному Домі з аматорами Гнат Хоткевич (1877-1938) – визначний культурний діяч, письменник, музикант. Великий внесок у розвиток театрального мистецтва краю зробив талановитий актор і режисер Микола Синельников(1855-1939), реформатор театральної сцени, вихователь плеяди блискучих акторів – Олени Полевицької(1881-1973), Михайла Тарханова(1877-1948), Олени Шатрової(1892-1976), Клавдії Шульженко(1906-1984). Вистави М. Синельникова відзначалися високим рівнем ансамблевості гри – тим, чим пізніше уславиться К. Станіславський.

У ХІХ – на початку ХХ ст. на Слобожанщині працювала ціла плеяда талановитих архітекторів. Євген Васильєв (1779-1833) та Андрій Тон (1800-1858) відомі перш за все спорудженням у класицистичному стилі дзвіниці Успенського собору (1844), що стала символом Харкова й донедавна була найвищою спорудою міста (89,5 м).

Петро Ярославський(1750-1810),Михайло Ловцов(1850-1907),Володимир Нємкін(1857-1908), Віктор Величко(1864-1923), Олександр Гінзбург(1876-1949), Володимир Покровський(1871-1931), Болеслав Михаловський(1830-1909), Олександр Ржепішевський(1879-1930), Олександр Линецький(1884-1953), Василь Кричевський(1872-1952), Євген Васильєв(1927-2007), Костянтин Жуков(1906-1988) та інші архітектори збагатили Харків та інші міста краю величними храмами, функціонально досконалими і естетично привабливими громадськими спорудами, вишуканими різностильовими приватними будинками. Найбільш відомий з цього сузір’я майстрів – Олексій Бекетов (1862-1941), академік архітектури, за чиїми проектами було побудовано понад 100 споруд, 40 з них – у Харкові. Світлий, гармонійний характер бекетовської архітектури, що мав витоки у ренесансній культурі (будинки, де тепер містяться Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Короленка, головний корпус Юридичної академії ім. Я. Мудрого, Будинок вчених, Палац культури міліції, обидва будинки Харківського художнього музею, низка колишніх банків на площі Конституції та ін.), і сьогодні є зразком гуманістичної архітектури, що створюється на радість людям, духовно підіймає їх і дає естетичну насолоду, а не тільки вирішує прагматичні завдання.

Взагалі ж Харків та інші міста Слобідської України дають нам можливість познайомитися з такими архітектурними стилями XVII – початку ХХ ст. як бароко, класицизм, неоренесанс, неокласицизм, псевдоруський стиль, неовізантійський, псевдоготичний, декоративний модерн, конструктивний модерн, романтичний модерн, український модерн (на думку фахівців, саме модерн початку ХХ ст. – найцікавіше і зараз у харківській архітектурі).

5. Культура Слобожанщини ХХ ст.
(радянський та пострадянський період)

Революційні події 1917-1920 рр., змінивши пріоритети суспільного життя, відбилися й на розвиткові культури. «Стара» культура, за певними винятками, була визнана «шкідливою» і «класово ворожою», тому нищення її виглядало як цілком логічне й справедливе. Титанічних зусиль доводилося докладати у 20-ті рр. крайовому інспектору з охорони пам’яток мистецтва С. Таранушенку, щоб зберегти від руйнації старовинні дерев’яні церкви та унікальні поміщицькі садиби, однак 1933 р. його, як і багатьох відданих пам’яткоохоронній справі мистецтвознавців і музейників, було заарештовано, і влада цілком спокійно стала руйнувати те, що їй заважало.

Однак радянські роки – це не тільки доба тоталітаризму, утвердження примітивної ідеології, голодомор і репресії. Це й неабиякі досягнення у галузі культури. Культура, звісно, залежить від політики та економіки, однак розвивається за власними законами. Радянська влада була проголошена 1919 р. саме у Харкові, і відтоді до 1934 р. столиця Слобожанщини стала столицею всієї України. Новий статус міста вимагав спорудження принципово нових будівель – і такі будинки у 20-30-ті рр. з’явилися.

Єдиною пам’яткою архітектури світового значення у Харкові і «візитівкою» міста є Держпром (Будинок державної промисловості) – перший висотний будинок у СРСР, споруджений з залізобетону й скла у 1925-1928 рр. за проектом архітекторів С. Серафимова, С. Кравця, М. Фельгера на найбільшій площі в Європі, що тепер має символічну назву – площа Свободи. Стиль цього будинку – конструктивізм. Особливістю цієї архітектури є оригінальна гра форм, красиві пропорції, тонка виразність лаконічних деталей. «Організованою горою» назвав цей будинок французький письменник Р. Ролан. Архітектура Держпрому втілює романтику першого періоду індустріалізації країни, азарт будівництва нового суспільного ладу.

У цьому ж стилі споруджений був будинок колишнього Головпоштамту (1929) на Привокзальній площі Харкова. Інші стильові традиції теж представлені у харківській архітектурі ХХ ст.: конструктивного ар-деко (наприклад, Палац культури залізничників, 1932 р.), декоративного ар-деко (напр., Центральний універмаг, 1952 р.; будинок Південного вокзалу, 1952 р.; фонтан «Дзеркальний струмінь», 1946 р.), модернізму (Кіноконцертний зал «Україна», 1963 р.; корпус У-1 НТУ «ХПІ», 1977 р.), постмодернізму (будинок Укрсоцбанку на пл. Скрипника, 8, 2002 р.), хай-теку (адміністративний корпус фірми «АВЕК», вул. Сумська, 77, 1999 р.).

Історія деяких будинків – це жива історія нашої культури. Будинок «Слово» (згори він нагадує літеру «С»), побудований архітектором М. Дашкевичем у стилі на межі конструктивізму й модернізму у 1928 р., був призначений для літераторів. Тут мешкали Володимир Сосюра, Павло Тичина, Остап Вишня, Юрій Яновський, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Майк Йогансен та інші класики нової української літератури, класик єврейської літератури, дитячий письменник Лев Квітко, великий реформатор театру Лесь Курбас та інші визначні особистості. У цьому будинку на вулиці Культури не тільки точилися жваві літературні дискусії, не тільки створювалися талановиті художні твори, але й лунали постріли самогубців, лилися сльози дружин діячів культури, яких забирали звідси у страшні 1930-ті «чорні Марусі» (або, як їх ще називали, «чорні ворони» – машини чекістів) у тюрми й концтабори. «Проступав» зловісний смисл першої назви вулиці: Барачна.

У столичні часи у Харкові діяла велика кількість літературних об’єднань: «Плуг» (Спілка селянських письменників, 1922), «Ґарт» (Спілка пролетарських письменників, 1923), «Авангард» (1923), ВУСПП, «Молодняк», «Нова генерація» (1926-1937) та інші. У цей час у Харкові виходило багато газет і журналів, зокрема у 1925 р. видавалися 61 український журнал та 12 російських.

У 1926 р. сталася визначна подія у мистецькому житті краю: із Києва був переведений театр «Березіль», створений у 1922 р.Лесем Курбасом (1887-1837). Меморіальна дошка з барельєфом найзначнішого українського театрального режисера ХХ століття на фасаді Державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка нагадує про ті часи, коли тут буяла творча фантазія Курбаса та його однодумців – драматургаМиколи Куліша(1892-1942), акторів Валентини Чистякової, Наталії Ужвій, Романа Черкашина та інших.

У післявоєнні часи кумирами харківської театральної публіки були режисер Олександр Крамов(1884-1951), актори Поліна Куманченко(1910-1992), Леонід Тарабаринов(народ. 1928), Олександр Сердюк (1900-1988) (останній увічнений, як і Н. Ужвій, у бронзі серед фігур, що оточують найвідоміший у світі пам’ятник Кобзареві – твір скульптора Матвій Манізера(1891-1966) та архітектора Йосип Лангбарда(1882-1951), відкритий 1935 року у міському саду ім. Т. Шевченка). На сцені театру ім. Т. Шевченка працював Леонід Биков(1928-1979) – улюбленець глядачів, кіноактор і режисер, чий фільм «В бой идут одни старики» став кінокласикою ХХ ст. Зірки балету Світлана Коливанова(народ. 1940) й Теодор Попеску(1935-2008), оперний співак Микола Манойло(1927-1998), режисер театру ляльок Віктор Афанасьєв(1917-1987) (його ім’я зараз носить цей театр), режисер театру української драми Андрій Жолдак(народ. 1962) – кожна з цих яскравих особистостей – це епоха у мистецькому житті не тільки Харкова, а й країни. Сьогодні у Харкові, крім державних, існує ціла низка недержавних театрів, серед яких найзначніших художніх успіхів досягли театр «19» (реж. Ігор Ляденко) та театр «P.S.» (реж. – Степан Пасічник).

Слобожанщина другої половини ХХ ст. дала світу когорту всесвітньо відомих музикантів Марк Кармінський(1930-1995),Володимир Крайнєв(1944-2011), художників Вагріч Бахчанян(1938-2009), Віктор Гонтаров(народ. 1943),Віталій Куліков(народ. 1935), фотомайстрів Борис Михайлов(народ. 1938),Володимир Оглоблін(народ. 1954),Володимир Бисов(народ.1953), кіноакторів Людмила Гурченко(1935-2011), Олексій Петренко(народ. 1938),Наталя Фатєєва(народ. 1934) , та, мабуть, найзначніший вплив на духовне життя інтелігенції краю, зокрема на покоління шістдесятників та на людей пострадянського суспільства мав (і має) поет Борис Чичибабін (1823-1994). Позбавлений волі на 5 років сталінським режимом за вільнолюбні поезії, після повернення до Харкова він не зміг продовжити навчання на філологічному факультеті Харківського університету і, закінчивши курси бухгалтерів, усе життя пропрацював бухгалтером у трамвайно-тролейбусному управлінні. У 60-70-ті рр. він стає визначним письменником, у нього виходять книжки, однак поет, який завжди був на боці тих, кого переслідувала влада, захищав справжні цінності культури й виступав проти державного лицемірства, людської байдужості, духовної сплячки, врешті-решт був виключений зі Спілки письменників і був відлучений від читача на довгі роки. На початку «перебудови» виходить за рахунок автора книга віршів «Колокол», за яку Б. Чичибабін одержав Державну премію СРСР, твори його широко друкуються у періодиці, у різних містах країни проходять його творчі вечори. Поет, який завжди відчував, що живе «с Украиной в крови», який постраждав від радянських «государственных хамов», тим не менше, відчув біль після розвалу СРСР, про що виразно сказано у його вірші «Плач по утраченной родине»:

Я с родины не уезжал.

За что ж ее лишен?

Сьогодні ж, як ніколи, лишається актуальним заклик Бориса Чичибабіна:

Давайте что-то делать,

чтоб духу не пропасть...