Системність словникового складу мови

Словниковий склад мови не є довільною сукупністю лексичних одиниць, а впорядкована за певними закономірностями система словесних знаків, якій характерна кількісна і семантична рівновага, викликана необхідністю взаєморозуміння між носіями мови, і з другого боку, динаміка, що виявляється у зміні та появі нових значень. Лексико-семантична система найбільш відкрита, оскільки найбільш зорієнтована на позамовну діяльність.

СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР лексики виявляється у різноманітних зв”язках і відношеннях між окремими словами і групами слів, які утворюють свої підсистеми:

1. За формально-структурним принципом слова поділяються на частини мови;

2.За генетично-історичними ознаками виділяють групи українських та запозичених слів;

3. За ступенем уживаності лексика буває активною і пасивною;

4. За комунікативними сферами вживання:

- загальновживана;

- діалектна;

- професійна;

- мова окремих соціальних груп.

5. За стилістичними ознаками – найтральна лексика і стилістично забарвлена.

Системні зв”язки між мовними одиницями виявляються у парадигматичних і синтагматичних відношеннях.

Парадигматика передбачає розгляд однотипних одиниць мови у їх спільних і відмінних рисах. Риси, що дають підстави включати слова до однієї парадигми на основі спільності, називаються ототожнюючими. Семантичні особливості, за якими значення слів протиставляються, називаються диференційними.

Наприклад, атонімічні пари РУХ – СПОКІЙ ототожнюються за загальним значенням “стан” і протиставляються за характером стану.

Парадигматичні відношення між словами дають можливість носіям мови добирати з мовної системи слово з найбільш точним і відповідним змісту висловлювання значенням.

Значення слова зумовлюється не лише співвіднесеністю його в мовній системі з однотипними одиницями, а й характером зв”язків з іншими словами у висловлюванні.

Синтагматичні відношення грунтуються на закономірності сполучуваності мовних одиниць (рубати сокирою, ножем, але різати ножем), сполучуваності фонем і морфем у словосполученні і реченні, речень у тексті. Специфіка цього типу відношень – у можливості поєднання одиниць однакової і різної категоріальної приналежності.

Явище полісемії

Поповнення лексичного складу мови йде двома шляхами:

1. За рахунок словотворення і запозичення з інших мов;

2.Шляхом розвитку багатозначності.

Багатозначність (полісемія) - це функціонування слова в кількох різних значеннях, обов”язково пов”язаних між собою певними відношеннями, лініями семантичного розвитку. У багатозначному слові форматив залишається незмінним, а денотат змінюється.

Полісемія охоплює більшість словникового складу, а поза нею залишається невелика група слів, які є моносемічними. Це термінологічні назви (геометрія, суфікс), найменування деяких рослин і тварин (клен, горобець), числові назви (5, 10).

Кожне багатозначне слово є сукупністю кількох значеннєвих одиниць, або лексико-семантичних варіантів.

У поглядах на полісемію існувало 2 напрямки:

1. представники якого заперечували існування багатозначності слів, кожне нове значення вважали омонімом (Л.Щерба, О.Потебня);

2.визнає існування полісемії і вбачає в ній один із важливих проявів системності лексики.

Кількість значень слова не постійна, може збільшуватись, окремі значення можуть втрачатися. Термін “Лексико-семантичний варіант багатозначного слова” (ЛСВ), запропонований О.І.Смирницьким, найбільш точно відбиває природу полісемії, оскільки зорієнтований на значеннєву варіативність слова. ЛСВ багатозначного слова перебувають між собою у парадигматичних відношеннях, даючи можливість вибрати один з них. У систему полісемантичного слова входять не всі його значення, що зустрічаються у мовному спілкуванні, а тільки відстояні і закріплені мовною практикою. Багатозначне слово не є простою сукупністю номінативних одиниць, що мають однаковий фонемний склад і семантично пов'язані значення. Усі значенні (ЛСВ) у багатозначному слові перебувають у певних зв”язках і являють собою мікросистему з чіткою організацією складових частин.

У полісемантичному слові одне зі значень сприймається як основне, яке “нібито безпосередньо спрямоване на “предмети”, явища, дії і якості дійсності і відбиває їх суспільне розуміння” (В.В.Виногнадов). Воно є опорою і суспільно усвідомленим фундаментом усіх інших значень і вживань слова і називається головним або прямим номінативним. Інші ЛСВ теж виконують номінативну функцію у мовній системі, але вони спрямовані не безпосередньо на предмет, а усвідомлюються нами через пряме номінативне значення. Їх називають вторинними, похідними номінативними значеннями.

Багатозначність – це здатність слова об”єднувати у своїй семантичній структурі кілька лексико-семантичних варіантів.

За характером організації ЛСВ у багатозначному слові виділяють 3 типи полісемії:

1. Радіальна, при якій усі непрямі значення походять безпосередньо від прямого.

Наприклад: БЛИСК – 1)яскраве сяйво, світіння; 2)перен. багатство, розкіш; 3)тільки одн. яскравий прояв якостей, талантів; 4)складова частина назв деяких мінералів.

2.Ланцюжкова – при якій кожне наступне значення є похідним від найближчого попереднього.

Наприклад: ЖМЕНЯ –1)долоня й пальці в зігнутому стані; 2)кількість чого-небудь, що вміщується у жмені; 3)незначна кількість чого-небудь.

3.Радіально-ланцюжкова – сполучає в собі обидва названі типи.

8.Пряме й переносне значення слова

Значення слова, з яким слово поширене у мові, визначається у конкретному словосполученні або реченні. Це значення може бути прямим (основним) і непрямим (переносним, вторинним).

Прямим вважається таке лексичне значення слова, яке безпосередньо пов”язане з відображенням предметів і явищ об”єктивної дійсності і сприймається як нейтральне, вільне, незалежне від зв”язку з іншими словами, тобто, зберігає своє значення у контексті і поза ним.

Непряме (переносне) значення виникає, коли мовець свідомо переносить назву з одного явища дійсності на інше на основі спільності ознак. Переносне значення виражає здебільшого образне, фігуральне уявлення про предмет, ознаку, стан, дію. Семантично вони багатші.

Переносне вживання слова відрізняється від його переносного значення тим, що воно за своїм змістом індивідуальне, використовується лише у певному контексті і тільки як засіб художньої характеристики.

.Види перенесень

Основними видами перенесення є метафора, метонімія, а синекдоху більшість дослідників розглядає як підвид метонімії.

Суть метафори (гр. metaphora - перенесення) полягає в уживанні слова, що позначає певний предмет, явище, дію, ознаку для номінації іншого предмета на основі подібності, яка випливає з їх порівняння, зіставлення за асоціацією. Коли перенесення назви з одного предмета, явища, дії, ознаки на інший закріплюється у мовній системі як постійно, регулярно відтворювана у спілкуванні номінація, можна констатувати явище лексичної метафоризації. Лексичні метафори, представлені в узуально вживаних лексико-семантичних варіантах багатозначних слів, мають властивість зневиразнюватись, втрачати свою первісну образну виразність (залізна воля, ніжка стола, втрачати надію, сфера впливу, широке поле діяльності, підтримувати авторитет, кинути виклик байдужості).

Метафора активно функціонує як троп (гр. tropos - поворот, зворот мови) у поєднанні з іншими образно-експресивними засобами. Художні метафори визначають індивідуально-творчу манеру окремого письменника, їм не властива вільна відтворюваність у комунікативній практиці носіїв мови.

Лексичні метафори класифікуються по-різному.

Л.А.Лисиченко подає таку класифікацію:

І.Перенесення назви за схожістю зовнішніх і внутрішніх ознак, за подібністю явищ (коліно – згин чого-небудь);

ІІ. Перенесення назви за схожістю виконуваних функцій явищами, які названі цим словом. Це властиво дієсловам, віддієслівним іменникам та іменникам на позначення знарядь праці.

Наприклад, ЗБИРАЧ – 1)той, хто збирає плоди;2) машина для збирання.

ІІІ перенесення найменувань внаслідок зближення явищ зпа самостійним враженням, що ними справляється (теплота, холод (стосунків), єхидна, жук, кропива).

А.П.Грищенко класифікує метафори таким чином:

1. Тварина – людина (орел, лев, свиня, заєць, мавпа, теля, запрягати, захомутати, хижий, шолудивий, жовторотий, гурт, зграя, стадо, рій, табун, кігті, лапа, клешні, грива, барліг, гніздо, нора, конура);

2.Рослина – людина (ягідка, дерево, дуб, лопух, цвіти, квітнути, в”янути, дозрівати);

3.Нежива природа – людина (ясний, похмурий, сонячний, тінь, хмара, буря, тиша, мороз, година, шквал, спека, граніт, кремінь, діамант, перлина, сонце, зірка, зоря, комета, весна, осінь, ранок, вечір, світанок);

4.Живі істоти – нежива природа, рослини (ручка, серце (дзвона), горб, хребет, жила, шепотіти, співати, мовчати, плакати, говорити, спати, дрімати, хмуритися, жорстокий (вітер), підступний (підйом), віроломний, гордий, примхливий, лінивий, лагідний, ласкавий);

5.Фізичні характеристики предметів і речовин, фізичні процеси – людина (теплий, гарячий, колючий, гострий, палкий, високий, глибокий, низький, великий, широкий, дрібний, тонкий, безмежний, рівний, прямий, крутий, глухий, мелодійний, голосний, дзвінкий, монотонний, горіти, палати, гаснути, потушити, запалювати, вогонь, чорний (настрій), сірий, яскравий, рожевий, блідий, блискучий, голосний, дзвінкий, гриміти, гнити, загнивати, розкладатися, гнилий, міцний, монолітний);

6.Живі істоти – інтелектуальний, соціальний або емоційний план, фізичний стан людини (гризти, блукати, вгризатися, крутитися, дрімати, близькозорий, далекозорий, сильний, слабкий. дужий, немічний, здоровий, хворий (суспільство), загибель, хворіти, вмирати, задихатися, лікувати, ковтати, губити, гнати, гнути, душити, боротися, лютий, скупий, злий, лагідний, ніжний, різати, колоти, стукати);

7.Створені людиною предмети, речовини, матеріали – людина (машина, автомат, робот, мотор, гвинтик, фари, локатори, завестись, барило, колода, опудало, стовп, мішок, лантух, бич, палиця, молот, меч, лещата (неволі), жорна);

8.Міфічні істоти – людина (русалка, мавка, відьма, диявол, демон, біс, чорт, сатана, яга);

9.Просторові характристики – часові характеристики, характеристики людини і суспільства за морально-етичними ознаками (довгий, короткий, далекий, близький, високий, низький, широкий, вузький, далекий, близький).

Важлива роль у розвитку багатозначності слів як регулярного лексико-семантичного процесу належить метонімії (гр. metonymia - перейменування), суть якої полягає у перенесенні назви одного класу предметів на інший клас або одиничний предмет на основі суміжності.

Основу метонімії можуть утворювати просторові, процесуальні, семантичні, ситуативні відношення між найрізноманітнішими категоріями об”єктивної дійсності, відображуваними у людській свідомості. Лексична метонімія характеризується регулярними виявами.

Л.А.Лисиченко виділяє такі типи перенесень за суміжністю:

1. назва одиничного предмета – назва збірного поняття (зерно);

2.рослина – плід цієї рослини (слива груша, глід, вишня);

3.назва предмета і матеріал з нього (дерево, коноплі, льон);

4.матеріал – виріб з цього матеріалу (скло, бронза);

5.назва дії і часу, в який вона відбувається (косовиця, жнива, сівба);

6.назва дії і її наслідків (результатів) (креслення, шиття).

Перехрещується з цією класифікацією і класифікація А.П.Грищенка, який виділяє такі типи метонімії:

1.рослина – її плід (калина, агрус, смородина);

2.рослина – її квітка (айстра, конвалія, гвоздика, ромашка, хризантема);

3.рослина – харчовий продукт з неї (гірчиця, хрін, кава, чай);

4.дерево – його деревина (береза, ялина, кедр);

5. тварина – її хутро (білка, горностай, куниця, лисиця, норка, песець, соболь);

6.матеріал – виріб з цього матеріалу (гіпс, мармур, срібло, кришталь);

7.тканина – одяг з цієї тканини (ходити в шовках);

8.частина тіла – частина одягу (спина, пояс, талія, лікоть);

9.приміщення – група людей у ньому (аудиторія, клас, зал);

10. предмет – міра того, що у ньому міститься (склянка чаю, відро води, кошик яблук);

11.кімната - меблі для неї (вітальня, кухня);

12. музичний інструмент – музикант, який на ньому грає (скрипка, контрабас, баян);

13. танець – музика до нього (вальс, гопак, танго, краков”як, полька, мазурка);

14. столиця країни – її уряд (Париж, Бонн, Київ);

15. форма державного правління – країна з такою формою правління (демократія, деспотія, монархія, республіка);

16. установа – приміщення цієї установи (школа, інститут, завод, театр);

17. звання (ступінь, чин) – людина, що має це звання (доктор, доцент, імператор, граф, майор, президент);

18. голос – співак з таким голосом (альт, баритон, бас, тенор, сопрано);

19. різновид фарби – картина, намальована цією фарбою (акварель, гуаш, олія);

20. явище – наука, яка вивчає це явище (граматика, історія, право, економіка);

21. параметр – високий ступінь ознаки за цим параметром (висота, глибина, довжина, швидкість, темперамент, розум).

Синекдоха – (гр. synekdoche - співвіднесення) - троп, природа якого полягає в перенесенні назви частина, деталі, на предмет як ціле за умови ситуативної номінації, наприклад назва одягу – назва особи (бриль, картуз, кожух, пальто). Родова назва вживається замість видової, видова замість родової.

В основі синекдохи – кількісні співвідношення між назвою предмета і тією назвою, що робиться її представником. У більшості випадків перша назва більш загальна, а друга конкретніша, хоча може бути і навпаки (ноги моєї тут не буде; він мав десь руку).

Оскільки синекдоха заснована на кількісному зіставленні, її реалізація виявляється у вживанні однини замість множини і навпаки. (Трудова копійка годує довіку).

Перенесення назви цілого, більш загального на окреме або його частину – явище набагато рідше (“Рука неухильно машину веде”).

Синекдоха стирається внаслідок регулярного відтворення (душа, голова, - на позначення одиниць кількості).

СИНЕКДОХА - букв. співвіднесення - вид метонімії, що грунтується на суміжності кількісного характеру при відношеннях між цілим або взагалі чимось більшим і його частиною або взагалі чимось меншим, між певною сукупністю і її окремим елементом. За допомогою синекдохи щось ближче, вужче може виступати як знак дальшого, ширшого (копійка – гроші взагалі; хліб – харчові продукти і взагалі засоби до існування) і навпаки, дальше – як знак ближчого (твар – у зн. “творіння, те, що створене; предмет, істота” - обличчя).

Так, на лексичному рівні в іменниках:

1) частина, що видається більш помітною або показовою, істотною для предмета – предмет у цілому: парус - у зн. “парусне судно” (флот у 100 парусів); плита – у зн. “плоска чавунна поверхня на кухонній печі – така піч у цілому”;

- у часових поняттях: літо у зн. рік; день – у зн. доба.

Зокрема, особа (істота) позначається:

а) за частиною її зовнішності, одягу: (Ей, борода! спідниця – у зн. “жінка”).

- Це може бути засобом соціальної або професійної характеристики особи: з одного боку - сіряк, свита, личак,з другого – кармазин як назви представників соціальних низів і верхів в українській історії; білі комірці, зелені берети;

- при створенні етнонімів та власних назв: давньорус. чьрни клобуци (тюркське плем’я) Червона Шапочка (у казці); Зірка (корова зі світлою плямою на лобі - зіркою);

б) за знаряддям: каламар – заст. “дрібний канцелярський службовець”; перша скрипка (ракетка, рукавичка)країни ; багнет - піхотинець; шабля – кавалерист (при лічбі: У загоні 100 багнетів і 50 шабель);

в) за частиною тіла, яка в різних ситуаціях або для різних осіб видається найістотнішою: голова – про розумну людину; руки – робоча сила, робітники (Скрізь потрібні руки); вуха – (Обережно: тут скрізь вуха); язик – полонений, від якого можна дістати потрібні відомості; при лічбі – 10 душ, голів, ротів.

2) вид – рід: коса у мн. діал. “взагалі волосся на голові”;

- при переході від власних до загальних назв: кесар (звідки також цісар, цар, кайзер) - від імені Цезар; Бровко; Іван (про росіянина);

3) рід – вид: ягода в різних місцевостях: вишня, суниця тощо; представник певної соціальної групи – її “простий”, рядовий член: робітник, боєць, козак (на відміну від сотника, полковника тощо);

- при переході від загальної до власної назви: Гора (історичний район Києва); Городок (місто); Ріка (річка на Закарпатті), Україна.

В прикметниках:

- ознака частини – всього предмета (партитивне означення):кучерявий, білявий (волосся - людина);

У відносних прикметниках:

- розширення значення порівняно з вихідним іменником: овочевий магазин (магазин “Овочі - фрукти”); горілчані вироби.

У дієсловах:

- дія, стан частини – цілого: колесо / машина буксує; шерсть/ кішка облізла; стяти голову / ворога.

На граматичному рівні, особливо в межах категорії числа:

1) однина у значенні множини або збірності

- при позначенні однорідних сукупностей предметів: риба, домашня птиця;

- при лічбі людей – синтаксичні звороти типу “сто чоловіка”; Селянинтепер уже не той; Клієнт завжди правий; Кит- ссавець (одиничне як представник ряду);

- противник – німець наступає, ходити на турка; (при позначенні стор. 538. війська, переважно ворожого);

- одиничне як виразник невизначеної сукупності: Звіру там видимо-невидимо (як виразник спільності дії);

2) одиничність у значенні збірності: лоза, шипшина (кущ - чагарник), зерно, лавровий лист;

- іменники на – ина: скотина, перина, дубина, березина;

3) збірне у значенні одиничності: прислуга, начальство;

4) множина у значенні неоднорідної сукупності (т.зв. еліптична множина: батьки у зн. “батько і мати”, “вуличні” найменування родин типу Павли – (Павло і його дружина або взагалі родина), розм. Ковпаки – про партизанів С.Ковпака).

У дієсловах: Стій, хлопці! На рівні роду, коли назва представника однієї статі виражає значення обох статей: курка, коза, лев – як родові назви (пор. у лексиці: наш брат – про жінок). Дія синекдохи при словотворенні виявляється у способі позначення предмета за його частиною: окунь (від око, тобто окатий); чорногуз; при утворенні збірних іменників на зразок юнацтво у зн. “юнаки і дівчата”, панство “чоловік і дружина” (з польс.)