Націонал-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки і націонал-комунізм

Національно-державницька ідеологія,на відміну від чинного націоналізму, висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез національних і загальнолюдських інте­ресів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього на­пряму наголошували на можливості участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національно-демократичного напряму був І. Франко, який одним із перших в українсь­кій політичній думці сформулював концепцію політичної самостій­ності України. Основні риси цієї концепції, чітко змальовані в пра­цях «Ukraina irredenta» та «Поза межами можливого», можна звести до таких положень: основною причиною гальмування економічного і культурного розвитку народу є відсутність його національної само­стійності; без ідеалу національної самостійності неможливо реалізу­вати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; українські полі­тичні сили, кращі їх представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своєї мети через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності; цей ідеал, на перший погляд неося­жний, можна реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів; для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України. У площині розв'язання соціальних питань І. Франко сто­яв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до М. Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, який передбачав свободу й автономію у відносинах між особою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція І. Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності, со­ціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціаль­ного гноблення та ін. Соціалізм І. Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Ця різниця полягала в тому, що І. Франко відкидав ідеї економічного детермінізму й історичного фаталізму (історичної необхідності), диктатури пролетаріату і державної централізації суспільства. Отже, політичні переконання І. Франка ґрунтувалися як на національно-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

Ідеї національно-державницької ідеології відстоював правник і політолог С. Дністрянський. Базовими поняттями його концепції були поняття нації і держави. Головними ознаками держави С. Дніст­рянський вважав територію; людей, котрі живуть на ній; організацію суспільного ладу з її характерними ознаками – автономією, автори­тетом і автаркією. Люди, територія і народна культура – основні ознаки нації незалежно від величини державної організації. Термі­ном «люди» С. Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кров­ної спорідненості. До поняття «культура» вчений включав народну мову, історичні звичаї. Поняття «територія» має для держави полі­тичне, а для нації – етнічне значення, оскільки ідея самовизначення народу може розв'язуватися в межах його етнічної території, котра потім стає державною. Ідея федерації, яку С. Дністрянський розгля­дав у контексті своєї концепції єднання народів, ґрунтувалася на чо­тирьох основних засадах: питання про об'єднання народів має розв'я­зуватися лише після міжнародного визнання їхньої державної само­стійності; вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання повинні національні парламенти; кожний національний парламент, який дав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кіль­кість депутатів для вироблення спільної угоди; заснування спільного адміністративного трибуналу, наділеного судовими функціями для розв'язання спірних питань.

В. Старосольський, який також був правником і політологом, до­повнив державницьку концепцію С. Дністрянського ідеями про соці­ально-класову структуру суспільства, приділивши увагу саме тим класам у процесі державотворення, які є носіями національної свідо­мості.

Сучасною можна вважати концепцію формування нації, запропо­новану О. Бочковським. Її суть зводиться до таких моментів: створен­ня широкої мережі громадських інституцій і підтримка середніх класів; утворення власної держави з власною територією, яка поглиблює етногенез, перетворюючи його в націогенез; розвиток капіталізму і демократії, які виводять на історичну арену колись пасивні суспільні верстви – робітників і селян.

С. Рудницький, виходячи із розуміння того, що Галичина і Наддніпрянщина становлять єдину етнічно-національну територію як складову Східної Європи, розвивав ідею М. Грушевського про мож­ливість створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фін­ляндії, Латвії, Естонії, Білорусі й України.

Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм,зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'яз­ком попереднього національного руху з соціалізмом; порушенням по­літичних і національно-культурницьких прав Української Радянсь­кої Республіки з боку більшовицької Росії.

Основною працею «національного» комунізму був трактат С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі (Що діється на Україні і з Украї­ною)», в якому було піддано нищівній критиці політику більшовиків стосовно України. Трактат обґрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з радянською Росією та іншими соціалістичними держа­вами на основі справжньої федерації, та незалежної української ко­муністичної партії, поєднаної з російською комуністичною партією через комуністичний Інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму були В. Винниченко, М. Хвильовий.

В. Винниченко визнав радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись у 1920 р. з еміграції, він поді­ляв ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим у «Листі до українських робітників і селян» В. Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що: існування УСРР як самостій­ної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в де­клараціях; декларативно існує уряд УСРР, він не обраний, а призначе­ний політбюро ЦК РКП(б); правляча революційна партія – це маши­на, якою керує невелика група людей; партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу; влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її; в Україні все мілітаризоване і централізоване; така політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу.

В еміграції В. Винниченко проаналізував причини поразки україн­ської національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно з якою перевага в майбутньому буде за колективними форма­ми власності. Колектократія допускає приватну власність, але ви­ключає найману працю.

М. Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному ґрунті, відкинувши «російський шлях» розвитку у культурній сфері. А для цього потрібно подолати «хохлацьку розляпаність», український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, а й москвофільством. Отже, для ідеології націонал-комунізму були характерні такі риси: визнання УСРР як держави трудящих, а кому­нізму – як прогресивного ладу, в межах якого можна реалізувати національно-державницький ідеал; підтримка ідеї федерації незалеж­них державних республік; критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога для української незалежності; розуміння націо­нальної революції як продовження соціальної; надання пріоритету колективним формам власності.