Формування багатопартійної системи
Без партій, які є одним із базових інститутів демократичного суспільства, посередником між владою і народом, неможливе нормальне функціонування органів влади. Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, у 1990 р. стала на шлях формування багатопартійної системи. На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. Їх за традицією поділяють на праві, ліві й центристські. До правих належать націонал-радикальні партії (Консервативна Республіканська партія, Українська Національна Асамблея та інші). Ліві — партії соціалістичного і комуністичного спрямування (Селянська партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія, Комуністична партія та інші). Центристські партії — це партії націонал-демократичного, націоналдержавницького, ліберально-демократичного, соціал-демократичного спрямування (Народний Рух України, Демократична партія України, Партія Зелених України, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана) та інші).
Прийняття закону «Про політичні партії в Україні» (28 квітня 2001 р.) було викликане саме потребою сприяти процесам зміцнення й консолідації політичних партій.
Внутрішньополітичні події після 1996 р.
У центрі політичного життя України були парламентські й президентські вибори, протистояння між парламентською та президентською владою. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за мішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків, вісім із яких подолали 4 %-вий бар’єр і отримали депутатські місця.
• Комуністична партія України (24,7 %)
• Народний Рух України (9,4 %)
• Блок Соціалістична партія України — Селянська партія України «За правду, за народ, за Україну» (8,6 %)
• Партія Зелених України (5,4 %)
• Народно-демократична партія (5 %)
• Всеукраїнське об’єднання «Громада» (4,7 %)
• Соціал-демократична партія України (об’єднана) (4 %)
• Прогресивна соціалістична партія (4 %)
Головою Верховної ради було обрано О. Ткаченка.
Вибори Президента України 1999 р. закінчилися переобранням Л. Кучми на другий термін (у другому турі виборів Л. Кучма набрав 56,25 %, а лідер КПУ П. Симоненко — 37,8 % голосів виборців).
Повторне обрання Л. Кучми зумовило значні зміни в керівництві державою. Спершу Президент запропонував Верховній Раді дати згоду на повторне призначення прем’єр-міністром В. Пустовойтенка, але депутати не погодилися. Натомість кандидатура голови Національного банку В. Ющенка 23 грудня 1999 р. була підтримана більшістю правих та центристських фракцій і навіть частиною соціалістів.
Правляче у Верховній Раді ліве крило не підтримало президентський варіант реформаторського курсу. Протистояння між Президентом і парламентом загострилося. Реакцією на політику О. Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури — парламентської більшості. Представники одинадцяти фракцій, груп та позафракційні депутати об’єдналися. Координаційну раду більшості очолив Л. Кравчук. Протистояння призвело до роздільних засідань парламенту. Координаційна рада більшості підтримала Президента та уряд В. Ющенка і заявила про намір змінити керівництво Верховної Ради. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника, 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали головою парламенту І. Плюща, його першим заступником — В. Медведчука, заступником — С. Гавриша. Із 8 лютого реорганізований парламент у повному складі продовжив роботу в сесійній залі. Ліві фракції були усунуті від керівництва парламентськими комітетами. Парламентська більшість була сформована головним чином завдяки зовнішньому тиску президентської адміністрації, тому в ній точилася боротьба між проурядовими та пропрезидентськими фракціями. Це з самого початку ставило під сумнів можливість ефективної діяльності парламентської більшості. Створена в лютому 2000 р. у парламенті більшість у квітні 2001 р. розпалася.
Важливою подією першої половини 2000 р. став референдум 16 квітня. Згідно з указом Президента про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на голосування було винесено шість питань: про недовіру Верховній Раді та надання Президентові додаткових повноважень щодо розпуску парламенту, обмеження депутатської недоторканності та зменшення кількості народних депутатів до 300, формування двопалатного парламенту і прийняття Конституції всеукраїнським референдумом.
«Народна ініціатива» була нашвидкуруч організована командою підтримки курсу президента. У разі успішної реалізації задуму Президент отримував можливість або розпустити Верховну Раду і, скориставшись уже відпрацьованими виборчими технологіями, забезпечити обрання нового парламенту зі стабільною пропрезидентською більшістю, або використовувати результати референдуму як засіб тиску на Верховну Раду, змушуючи її бути більш поступливою.
Ідеї референдуму не підтримувалися лівими і частиною правих політичних партій, а багато юристів висловлювали сумнів щодо його конституційності. Указ про проведення референдуму створив серйозні проблеми на міжнародній арені, поставивши під загрозу навіть членство України в Раді Європи. Гостра реакція європейських політиків пояснювалася бажанням запобігти встановленню в Україні авторитарного режиму. Конституційний Суд України визнав неконституційними перше і шосте питання референдуму (про недовіру Верховній Раді та про прийняття Конституції всеукраїнським референдумом), що в певній мірі заспокоїло українців й іноземних політиків. На референдум було винесено чотири питання із шести запланованих. Голосування закінчилося 16 квітня 2000 р. Понад 80 % громадян відповіли «так» на всі питання. Опозиція звинувачувала владу в грубих фальсифікаціях, проте Центральна виборча комісія таких не виявила. Це був серйозний успіх Президента. Однак лише парламент має право вносити до Конституції зміни, передбачені рішеннями референдуму. Імплементація (виконання, внесення в чинне законодавство) рішень референдуму затягнулася, а після подій кінця 2000 р. стало зрозуміло, що, принаймні, цей склад Верховної Ради не зможе набрати необхідних 300 голосів для внесення відповідних змін до Конституції.
Гострота політичної ситуації в країні була значною мірою зумовлена зникненням за нез’ясованих обставин опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. 28 листопада 2000 р. О. Мороз зробив у парламенті сенсаційну заяву, що замовником знищення Гонгадзе нібито був Президент та його найближче оточення. На підтвердження цього лідер соціалістів оприлюднив аудіозаписи розмов Президента, зроблені офіцером його охорони майором М. Мельниченком, у яких йшлося також про хабарництво і корупцію, адміністративний тиск на хід президентських виборів, про переслідування опозиційних політиків, працівників засобів масової інформації та інші правопорушення. На початку 2002 р. американська експертиза засвідчила, що записи Мельниченка не змонтовані (щоправда, це відбувалося на тлі погіршення україно-американських відносин).
«Касетний скандал» став поштовхом до формування радикальної опозиції, головними вимогами якої стали відставка Л. Кучми і проведення позачергових президентських виборів. У грудні 2000 р. утворився рух «Україна без Кучми», у якому об’єдналися різні, навіть протилежні політичні сили. Комуністи не приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під гаслом «Україна без Кучми і Ющенка».
17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду.
29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем’єр-міністром України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду:
• посилення соціальної спрямованості реформ;
• реформування податкової системи;
• підтримка та захист вітчизняних товаровиробників;
• активна структурна промислова й аграрна політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку;
• забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання;
• розробка і реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу;
• адміністративна реформа спрямована на підвищення ефективності системи державної влади та формування громадянського суспільства.
На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації. На Хрещатику за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово заарештовано. У різних регіонах України відбулися демонстрації і мітинги з вимогами розслідування «касетного скандалу» та відставки Л. Кучми. У відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на підтримку Президента. Кульмінацією акцій опозиції стали події 9 березня 2001 р. — у день народження Т. Шевченка, коли дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента. Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації А. Шкілем залишилися у в’язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік.
Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента не вдалася — проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках. Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Президента з представниками 76 партій.
Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників «партії влади» перемогла саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралися в одномандатних округах, а інша — за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та «Трудовою Україною». Блок очолив голова адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія Зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.
Десять політичних партій, серед яких Народний рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» і «Солідарність» утворили Блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого відносили себе до поміркованої, конструктивної опозиції.
Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку відомих політиків: Л. Лук’яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С. Хмару. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися. Однак спільними для них були вимога імпічменту Л. Кучми та перехід до парламентської форми правління.
Опозиційність до режиму декларувала й Комуністична партія України під проводом П. Симоненка. Однак включення до її виборчого списку Генерального прокурора М. Потебенька, відомого своєю лояльністю до Президента, змусило багатьох сумніватися у декларованій опозиційності.
Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4 %-вий бар’єр подолали такі партії.
• «Наша Україна» (23,5 %)
• КПУ (20 %)
• «За єдину Україну» (11,8 %)
• Блок Ю. Тимошенко (7,2 %)
• СПУ (6,9 %)
• СДПУ(о) — (6,3 %)
У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».
21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.
У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи з метою створення парламентсько-президентської республіки європейського зразка. Опозиція тлумачила цей крок як прагнення Л. Кучми посилити владні повноваження і за допомогою внесення змін до Конституції добитися переобрання ще на один термін.
6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”».
Наближення президентських виборів 2004 р. все більше активізувало політичне життя в країні.
4.Вибори Президента України 2004 р. «Помаранчева революція»
Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали переломними в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили країни, як урядові, так і опозиційні, стали готуватися до них. Тривалий час незрозумілою залишалася позиція Президента України Л. Кучми. Конституційний Суд України визнав, що згідно з Конституцією України (1996 р.) він перебуває при владі лише перший термін, хоча фактично залишається при владі вже два терміни. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від влади став діючий Прем’єр-міністр України В. Янукович.
Опозиційні сили згрупувалися навколо В. Ющенка, лідера «Нашої України», колишнього голови Національного банку України, Прем’єр-міністра 2000—2001 рр.
Однією з особливостей передвиборчої кампанії стала велика кількість кандидатів у Президенти України — більше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком.
31 жовтня 2004 р. відбулися президентські вибори. У результаті голосування голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко — 39,26 % голосів, В. Янукович — 39,11 % О. Мороз — 5,82 %, П. Симоненко — 4,97 %, Н. Вітренко — 1,53 %, А. Кінах — 0,93 %. Решта кандидатів набрали менше 1 % голосів кожен.
Такий розподіл голосів не виявив переможця, який мав би набрати більше 50 %. Другий тур виборів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками в цьому турі, як і в першому, були В. Ющенко і В. Янукович. Після першого туру про підтримку В. Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.
Голосування другого туру відбулося із значними фальсифікаціями і махінаціями на користь кандидата від влади. Як результат, оприлюднювані ЦВК дані про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева революція».
На вимогу частини депутатів відбулося позачергове засідання Верховної Ради України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте, проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко як політичний акт прийняв присягу Президента України. Ця акція додала наснаги мітингуючим, кількість яких з кожним днем зростала. У різні дні під час акції громадського протесту на майдані Незалежності знаходилось від 500 тис. до 1,5 млн осіб.
Попри все, 24 листопада ЦВК оголосила переможцем у виборах В. Януковича.
Така неприхована зневага і несправедливість сприяли радикалізації дій протестуючих. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику і майдані Незалежності. Лідери опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу будинок Адміністрації Президента України, а згодом і Кабінет Міністрів України.
Того ж дня до Києва стали з’їжджатися і прихильники В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які розбили наметове містечко навпроти будинку Кабінету Міністрів України.
У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.
Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів ЦВК до моменту оголошення свого рішення.
27 листопада відбулося засідання Верховної Ради України, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, визнано факт фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори.
Прихильники В. Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. «З’їзд депутатів всіх рівнів» у Сєверодонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали лідери Донецької, Луганської, Харківської та інших областей. У той же час, у західних і центральних регіонах країни місцеві Ради приймають рішення про визнання Президентом України В. Ющенка.
Для розв’язання складної ситуації до України з посередницькою місією прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у Президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада приступив до розгляду скарги, поданої довіреними особами В. Ющенка про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру виборів і відміну відповідної постанови про його підсумки.
3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених ЦВК 26 листопада 2004 р., і призначив на 26 грудня 2004 р. переголосування.
7 грудня Л. Кучма підписав Указ про відпустку В. Януковича на період передвиборчої кампанії і призначив М. Азарова виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України.
Щоб унеможливити масові фальсифікації під час переголосування, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у Верховній Раді України в пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа). Як і передбачали, із вересня 2005 р. відбудеться перерозподіл владних повноважень між Верховною Радою України, Президентом України і Прем’єр-міністром. Також голосувався проект у першому читанні про реформування системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважаючою більшістю депутатів. Відразу в сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. На цьому засіданні Верховна Рада України затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович.
Таким чином, політична криза в країні була розв’язана шляхом компромісу, народ України відстояв свої права мирним шляхом, засвідчивши свою прихильність демократичним ідеалам.
Після цього масові акції на майдані Незалежності в Києві припинилися, але наметове містечко на Хрещатику продовжувало функціонувати.
Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Януковича — 44,21 %. Інаугурація нового Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р.
Перші 100 днів терміну Ющенка, з 23 січня по 1 травня 2005 р., були відзначені численними звільненнями та призначеннями на всіх рівнях виконавчої влади. Зокрема, він призначив Юлію Тимошенко прем'єр-міністром, що було ратифіковано парламентом. Олександр Зінченко був призначений главою Секретаріату президента з номінальною назвою державного секретаря. Петро Порошенко, конкурент Тимошенко на пост прем'єр-міністра, — секретарем Ради національної безпеки та оборони України.
У серпні 2005-го Ющенко разом з грузинським президент Михайлом Саакашвілі підписали декларацію в Боржомі та закликали до створення інституту міжнародного співробітництва, Спільноти демократичного вибору (СДВ), щоб об'єднати демократичні та режими, де зароджується демократія, в регіоні Балтійського, Чорного та Каспійського морів. Перша зустріч президентів і лідерів, щоб обговорити СДВ, відбулася 1–2 грудня 2005 р. в Києві.
8 вересня 2005 р. Ющенко звільнив свій уряд на чолі з Юлією Тимошенко після відставки та звинувачень у корупції останньої.
9 вересня, виконувач обов'язків прем'єр-міністра України, Юрій Єхануров, спробував сформувати новий уряд. Його перша спроба, 20 вересня, не виправдала надій (не вистачило 3 голосів від необхідних 226), але 22 вересня парламент ратифікував її з 289 голосами.
У вересні 2005 р. колишній президент Леонід Кравчук звинуватив російського магната Бориса Березовського у фінансуванні президентської кампанії Ющенка. Березовський підтвердив, що він зустрічався з представниками Ющенка в Лондоні перед виборами, і що гроші було передано від його компанії, але відмовився підтвердити або спростувати, що гроші було використано в кампанії Ющенка. Фінансування виборчих кампаній з боку іноземних громадян є незаконним в Україні.
На виборах у Верховну Раду 26 березня 2006 року найбільшу кількість голосів отримала Партія Регіонів. Після 4-місячних переговорів Ющенко підписав 4 серпня 2006року подання у Верховну Раду на призначення Януковича прем'єр-міністром.
Діяльність Ющенка як Президента України є досить суперечливою. У 2005 він зробив чимало кроків, таких як розпуск ДАІ, відміна візового режиму для громадян ЄС таСША, введення значної матеріальної допомоги при народженні дитини. Ющенко не зміг припинити розбрат у стані своїх партнерів по Помаранчевій революції.
У зовнішній політиці України також залишалося чимало проблем. За час президентства Ющенка і за чималих його зусиль Україна вступила в Світову організацію торгівлі (СОТ). Хоча відносини з Росією, формально, залишалися добрими, реально Росія стала проводити надзвичайно агресивну політику економічного та інформаційного пригнічення України («газова війна», антиукраїнська пропаганда на телебаченні тощо).
2 квітня 2007 року президент України Віктор Ющенко підписав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України 5-го скликання. Підставою для цього Віктор Ющенко назвав неконституційний спосіб формування конституційної більшості у ВР, а саме входження до коаліції окремих депутатів а не цілих фракцій.
Депутати коаліції заявили, що не будуть виконувати указу, і зібрали позачергове засідання Ради. Коаліції вдалося заблокувати впровадження цього рішення поданням до Конституційного суду. Як наслідок 26 квітня 2007 року Віктор Ющенко видає другий указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України 5-го скликання. Підставою стало формальна відсутність коаліції (як незаконно створеної) у ВР протягом одного місяця. Ряд причин, а саме:
- призначення президентом на посаду Генерального прокурора Святослава Піскуна,
- заяви СБУ щодо фактів хабарництва деяких суддів Конституційного суду,
- порушення Генеральною прокуратурою кримінальних справ проти кількох суддів Конституційного суду за порушення присяги,
- посилення позицій президента у РНБО
змусили партії коаліції вдатись до перемовин з президентом.
Результатом переговорів стало визнання коаліцією розпуску ВР і згода на перевибори. 5 червня 2007 року було підписано Третій указ про про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України 5-го скликання. Підставою для нього за взаємною згодою всіх сторін стало добровільне складення повноважень депутатами опозиційних фракцій. Повторні вибори призначено на 30 вересня 2007року. Жорстко проти перевиборів досі виступають потенційні аутсайдери перегонів — КПУ та СПУ.
Конфлікт між Ющенко та Тимошенко — міжособистий конфлікт, що впродовж 2005–10 років набув гіпертрофованого стану і переріс в інституційний конфлікт між президентом і прем'єром.
Конфлікт розпочався в перші ж місяці призначення Тимошенко на посаду прем'єр-міністра :
- Першою причиною були «повноваження РНБО». В березні 2005 секретар РНБО П. Порошенко заявив, що «в сферу повноважень РНБО входять усі питання Кабміну». Ющенко заявив, що «Рада національної безпеки і оборони України» повинна стати «єдиним місцем, де будуть прийматися всі стратегічні рішення». Фактично Ющенко і Порошенко — почали створювати з РНБО систему дублювання Кабінету Міністрів. Це стало головною складовою конфлікту у владній команді; який призвів до відставки кабміну Тимошенко та відставки Порошенка з посади секретаря РНБО.
- «Перший публічний скандал між Ющенком та Тимошенко» виник 19.5.2005, коли на засіданні РНБО — Ющенко різко розкритикував Прем'єр-міністра Тимошенко — за тиск на оптових торговців бензином: «Ющенко сказав їй, що в такому випадку вона може написати заяву про відставку та йти разом з СДПУ(о) та „Регіонами“ (політ. сила В. Януковича) дудіти в дудки та стукати в барабани».
- Апогеєм конфлікту між Ющенком і Тимошенко можна вважати політичну кризу 2008.
- Подібні конфлікти тривали увесь період 2005–2010 рр. На президентських виборах-2010 — Президент Ющенко неодноразово повторював, що «Тимошенко та Янукович однакове зло для України»; а 16.2.2010 (на прощальній прес-конференції в якості Президента) Ющенко заявив, що «його найбільшою політичною помилкою» було «співробітництво з Тимошенко».
На виборах Президента України 2010 — Віктор Андрійович Ющенко отримав 5,45%.