Діяльність українських політичних партій наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст
Перші політичні партії в Україні виникли в кінці XIX – на початку XX ст. Це були як буржуазні партії, так і партії соціал-демократичної спрямованості.
Наприкінці ХІХ - початку XX ст. відбувається об’єднання робітничого руху з політичним соціалістичним рухом в його марксистському варіанті. На початку зародження цей рух був представлений «Південоросійським союзом робітників», соціалістичними підпільними інтелігентськими марксистськими гуртками, які вивчали та пропагандували ідеї соціалізму. Ці гуртки діяли в промислових центрах України – Києві, Катеринославі, Херсоні, Одесі, Миколаєві. Серед активних діячів цього руху були С. Заславський, Ю. Мельников, П. Тучапський, П. Запорожець, брати Радченко.
В лютому 1900 р., було проголошено заснування Революційної Української Партії (РУП). Організація об’єднала студентські громади, на чолі яких стояли Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Каменський, П. Андрієвський. Програмою новоствореної партії стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Особливо наголошувалося на вирішенні національного питання. І першим кроком мало стати повернення Україні прав визначених Переяславською Радою, а згодом – створення єдиної самостійної держави. Було заявлено про боротьбу за демократичні права і свободи. В економічній сфері проголошувалися соціалістичні гасла. Але програма РУП не набула змісту закінченої ідеологічної доктрини, являючи собою суміш ідей марксизму, народництва, націоналізму. Згодом виявилося різне розуміння стратегії і тактики партії. Це призвело до внутріпартійної кризи.
Вже в 1902 р. з РУП відокремлюється Народна Українська Партія (НУП), очолювана М. Міхновським. Це була єдина організація, що на початку ХХ ст. проголосила гасло боротьби за самостійну Україну. Але такий радикалізм не знайшов відгуку ні серед національної інтелігенції, ні серед консервативного селянства. Тому вплив партії був невеликий, і наприкінці революції 1905-1907 рр. вона занепадає. НУП відроджується у 1917 р. під назвою Української Партії Соціалістів-Самостійників. Діячі РУП, які не поділяли радикалізм у вирішенні національного питання, продовжили суперечки щодо можливості об’єднання в ідеологічній і практичній діяльності марксистського принципу пролетарського інтернаціоналізму, з його негативним ставленням до національних держав, та необхідності вирішення української проблеми. Вони запропонували не акцентувати увагу на вирішенні окремо української проблеми, а визнати політичну і економічну платформу російської соціал-демократії і об’єднатись з нею. Саме на такій платформі, з РУП, в 1904 р. відокремився новостворений Український Соціал-Демократичний Союз (Спілка). «Спілка» розгорнула активну діяльність, згодом обмеживши її соціально-економічною пропагандою. Врешті «Спілка» почала втрачати своє українське обличчя і стала звичайною організацією меншовицького напряму.
Решта діячів РУП проголосила свою прихильність до принципу самовизначення народів, а за найближчу мету – створення української автономії у складі майбутньої демократичної Росії. Таким чином, лише через кілька років РУП остаточно сформувала свою національну, соціал-демократичну програму. В 1905 р. РУП прийняла назву Української Соціал-демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Серед провідних діячів УСДРП були Д. Антонович, В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра та ін. Партія була єдиною політичною силою, що зберегла певну організацію за умов столипінської реакції та Першої світової війни. Завдяки цьому українська соціал-демократія швидко відновила свою діяльність в 1917 р. й очолила національну революцію.
Поряд з революційними партіями, українська інтелігенція створила помірковані ліберальні організації па зразок російських кадетів. В 1904 р. заснована Українська Демократична Партія (УДП). Її програма передбачала скасування абсолютизму, заведення конституційного ладу, проголошення автономії України, впровадження української мови в школах, судах, адміністрацію. Згодом від УДП відійшла частина членів, що оформилась в Радикальну партію. Але діяльність цих течій була подібна і не мала великих розбіжностей. Саме тому, вже в 1905 р. поміркована українська інтелегенції об’єдналася в Українську Демократично-Радикальну Партію. Провідними діячами партії стали Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, С. Єфремов, І.Шраг та інші. Інтелігенція взяла активну участь у відродженні українства в 1905-1907 рр. Та за умов реакції УДРП перетворилася в аморфну напівлегальну міжпартійну організацію – Товариство Українських Поступовців (ТУП, 1908 р.). Саме лідери ТУП стояли біля витоків Української Центральної Ради. В 1917 р. партія конкретизувала свої програмні документи і обрала назву Української Партії Соціал-Федералістів (УПСФ).
3 1906 р. в Україні функціонувала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після тривалої перерви у квітні 1917 р. знову відновила діяльність і набула популярності, особливо серед українського селянства.
Певний вплив на політичне життя мала й Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), створена 1905 р. На виборах до Установчих зборів Росії вона отримала близько 100 тис. голосів.
Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП), Українську народну партію (УНП), Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. їх політична палітра була досить різноманітною, але об'єднувало одне головне питання – відродження нації та державності.
У великих містах України діяла Партія Народної свободи – партія конституційних демократів. Це була ліберальна, буржуазна партія, що об’єднувала вищий прошарок інтелігенції – професорів, адвокатів, лікарів, прогресивної промислової буржуазії. Ідеалом кадетів була конституційна, парламентська монархія, до якої треба йти шляхом поміркованих реформ. Найбільш відомим серед «українських» кадетів був В. Вернадський, який один з небагатьох розумів вагу «української проблеми» для нормального політичного розвитку Росії.
Серед діючих, найбільш реакційними були монархічні партії. Найвідоміша з них – «Союз руського народу». Партія діяла в багатьох населених пунктах усіх губерній України. Основною метою таких організацій було збереження самодержавства, тому в більшості своїй вони об’єднували реакційне дворянство та духовенство. Але монархісти намагалися залучати в організації неосвічене селянство та робітництво, міщанство. Цими партіями, за сприянням влади створювались бойові дружини – «Чорні сотні», які очолювали погроми, влаштовували вбивства політичних діячів.
Серйозною політичною силою в Україні, особливо в її південних районах, став анархічний рух. Анархізм в Україні характеризувався широкою соціальною базою, діючи серед робітництва і селянства, високим рівнем організованості, налагодженими взаємозв’язками, а також екстремістським терористичним характером.
Найбільш масовою, але й наймолодшою і за віком, і за політичним досвідом стала Українська Партія Соціалістів-Революціонерів (УПСР). Українські есери намагалися виокремитися з загальноросійської партії ще в 1915 р. але їм це вдалось це лише в 1917 р.
Головну увагу есери звертали на вирішення селянського питання. В національній сфері, УПСР поділяла прийнятий всіма українцями принцип автономії. Лідерами партії стали М. Грушевський, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Залізняк та інші.
Крім цих найбільших політичних організацій були створені партія хліборобів-демократів, трудова партія, федерально-демократична. Але вони не відігравали значної ролі в політичному житті України. В умовах національно-демократичної революції 1917-1920рр. і громадянської війни, від УСДРП та УПСР відійшли радикальні, прорадянські групи. Вони сподівалися «українізувати» більшовицькі гасла, пристосувати їх до української дійсності і відірвати українське селянство від більшовизму. Це були партії боротьбистів, «незалежних» соціал-демократів, українських комуністів (УКП). Сподівання цих партій не справдилися. У 1920 та в 1925 рр. «боротьбисти» та УКП під тиском КП(б)У-ВКП(б) розчинилися в КП(б)У або були розформовані.
Процес формування багатопартійності в Україні у 20-ті pp. ХХ ст. перервала більшовицька влада. Щоб остаточно знищити прогресивно мислячих діячів, які продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим вигадував, а відтак «знищував» різноманітні міфічні політичні організації та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели антирадянську пропаганду. Наприклад, у 1929 р. за матеріалами, сфабрикованими органами Державного політичного управління (ДПУ), було «викрито» Спілку визволення України (СВУ), яка мала на меті об'єднати навколо себе «українські антирадянські елементи». Понад 400 осіб у цій справі було репресовано, більшість із них – розстріляно або знищено у сталінських таборах Сибіру. Протягом наступних 1930–1937 pp. ДПУ було сфабриковано низку таких справ: Українського національного центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об'єднання українських націоналістів (ОУН) та ін. До кінця 80-х рр. ХХ ст. єдиною політичною організацією, що діяла на теренах України була комуністична партія.
Що стосується політичного руху в західноукраїнських землях, то революція 1848 р. в Австро-Угорщині, проголошення конституційної, парламентської монархії, початок економічних реформ створили більш сприятливі умови для політичної активності західних українців.
В умовах революції 1848 р. у Львові утворився представницький політичний орган українців у Галичині – Головна Руська Рада. До неї входили представники нечисленної національної інтелегенції і духовенства. Руська Рада представляла інтереси українців на слов’янському конгресі в Празі, очолила вибори українців до парламенту в Відні, створила мережу місцевих комітетів, розгорнула культурно-просвітній рух. Головною метою організації стала боротьба за відокремлення Української (східної) Галичини від Польської (західної), та створення на землях першої національної автономії у складі Австро-Угорщини. Але надії українців на імперську адміністрацію виявились марними, почався період контрреформ і боротьби проти будь-яких проявів національної самостійності. Опинившись перед тиском уряду, Головна Руська Рада саморозпустилася в 1851 р.
Друга половина ХІХ ст. в Західній Україні пройшла у боротьбі москвофілів, народовців і радикалів. Москвофіли здебільшого об’єднували консервативну інтелігенцію та духовенство старшого покоління, яке розчарувалося в австрійській орієнтації, у змозі австрійців вирішити українське питання. Тому вони звернули свої погляди до правлячих кіл Росії, сподіваючись на її допомогу. Москвофіли проголосили існування єдиного, так званого «панруського» народу від Карпат до Камчатки, відмовили в існуванні українській мові, натомість проголосили єдність «великоруського» народу. Західним українцям відмовлено в греки-католицькій вірі, запропоновано перехід у православ’я. Критикуючи цю течію, разом з тим, треба зрозуміти, що це була розпачлива відповідь західноукраїнської інтелегенції на процеси полонізації, онімечення, румунізації та мадяризації.
Але молодь не поділяла таких поглядів. Вона виступила з їх критикою і розпочала активну діяльність в культурно-просвітній сфері. Головним аспектом діяльності стала пропаганда української мови, орієнтація на культурні потреби народу. Ось чому прихильники цієї течії обрали назву народовців. Завдяки зусиллям народовців були засновані товариство «Просвіта» (1868 р.), Товариство ім. Шевченка (1873 р.), велику кількість народних бібліотек Таким чином діяльність народовців нагадувала культурно-просвітню діяльність східно-українських Громад. Звичайно, що наступним кроком суспільного руху в Галичині стало відокремлення з народовців радикальної течії, що звернулася до створення політичної організації. У 1890 р. була проголошена Русько-Українська Радикальна Партія на чолі з І. Франком та М. Павликом. Програма партії включала в себе боротьбу за громадські та національні права, вимоги економічні та освітні. Політичні вимоги базувались на основі боротьби за автономію, яка б «поєднувала силу монархії з найкращим культурним та національним розвитком народів». Русько-Українська Радикальна Партія стала зародком нових політичних організацій. У 1899 р.частина партії стала на соціалістичні позиції і заснувала Українську Соціал-Демократичну Партію на чолі з М. Ганкевичем.
Інша, ліберально-демократична частина оформилась в Національно-демократичну Партію. Вона стала найбільш впливовою та представницькою силою західних українців. Програмою максимум була незалежна, об’єднана Україна. Найближчою метою проголошувалося створення української автономії на землях Галичини та Буковини.
Таким чином, наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. невелика Галичина виступила як «український П’ємонт» – база національного відродження, являючи собою приклад політичного руху і боротьби для східних українців.
В той час, коли діяльність національних політичних партій на території радянської України була повністю припинена, процес виникнення нових політичні партії та об'єднання в західних українських землях та в українській діаспорі був досить активним. Варто зазначити, що у 20–30-ті роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій: Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Українське селянське об'єднання, Комуністична партія Західної України, Партія народної волі, «Сельроб» утворювали соціальну і політичну лівицю; Українська партія національної роботи (УПНР), Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українська республіканська партія (УРП), Українська партія соціалістів-революціонерів на Волині, Українське соціалістичне об'єднання «Соціалістичний союз», Українська національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності у соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші належали до правих політичних партій.
Найбільшою підтримкою серед галичан користувалось Українське Національно-демократичне Об’єднання (УНДО) на чолі з Д. Левицьким, Організація створена в 1925 р., виступила за досягнення компромісу з поляками та використання всіх можливостей для розвитку українства. Компроміс був досягнений у 1935 р. у вигляді угоди між урядом та УНДО. Угода закликала українців визнати інтереси польської держави, а натомість кандидати від УНДО допускались до виборів, збільшуючи тим самим представництво українців в сеймі. Були надані пільги українським кооперативам. Але незважаючи на поступки центрального уряду, місцева адміністрація продовжувала антиукраїнську політику. Така політика викликала появу антипольського руху, що виник ще на початку 20-х рр. і знайшов свій прояв у формі українського націоналізму. Організаційної форми український націоналізм набув у 1920 р. Тоді в Празі була заснована Українська Військова Організація (УВО). Вона об’єднала офіцерів української армії і очолювалась Є. Коновальцем. За мету УВО ставила створення української самостійної соборної держави. Шлях до мети – загальнонаціональне повстання, а до того – дестабілізація польського режиму через терор. Чи не головним завданням УВО стало поширення духу, психології й ідеології непримиренності до загарбників. В основі цієї ідеології, яку активно розробляв Д. Донцов, лежав так званий чинний націоналізм. Ця доктрина будувалась на принципах: абсолютної цінності нації; здобуття будь-якими засобами незалежності України; віри в те, що право нації – вище права людини; міфологізації національної історії; пропаганди культу боротьби, самопожертви і героїзму. Ця доктрина прагнула до монополізації всіх сфер життя, ширила в суспільстві нетерпимість та радикалізм.
У 1929 р.відбулось об’єднання молоді та старшого покоління в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Організація підтвердила необхідність створення самостійної держави. Безпосереднім завданням визначалась терористична – «революційна» боротьба з польським режимом. Співчуття з боку українців дало змогу бойовикам ОУН здійснити 60 замахів на представників польської адміністрації, організувати пограбування урядових закладів – пошти та банків. У 1940 р. відбувся розкол ОУН на дві фракції – ОУН (революційну), очолювану С. Бандерою, та ОУН, очолювану А. Мельником. Бандерівці проголосили боротьбу з будь-якими силами, що виступають проти незалежності України. Мельниківці орієнтувались на тісне співробітництво та допомогу Німеччини.
30 червня 1941 р. бандерівці на чолі з Я. Стецьком проголосили у Львові створення Української держави. Нацисти, обурені таким зухвальством, арештували С. Бандеру, Я. Стецька й інших та заточили їх до концтабору.
Спробою політичної діяльності українців під час окупації стало утворення похідних груп, які групи мали створювати національну адміністрацію в тих місцевостях, де радянська влада вже не існувала, а німці ще не встигли створити свій апарат. Похідні групи дійшли до Харкова, Дніпропетровська, Одеси та інших русифікованих міст і створили тут українське підпілля. Та вже наприкінці 1941 р. німці розстріляли провідних діячів обох фракцій ОУН, закрили українські видання, почали інші репресії проти українців. Таким чином, ОУН знову опинилася в підпіллі і перейшла до збройної боротьби, створивши Українську Повстанську армію (УПА). УПА та її політичний провід намагались чинити збройний опір німцям (1942-1944 рр.) та радянській владі (1944-1950 рр.).
Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед у Західній Європі, припадає на 1945-1955 pp. Як правило, їхніми активними членами ставали інтерновані колишні військові та робітники. З часом свою штаб-квартиру і головну діяльність вони перенесли на території США та Канади, що значно активізувало діяльність діючих там політичних партій та організацій, угруповань, товариств. Безперечно, політична активність української діаспори, не могла в подальшому не вплинути на виникнення дисидентського руху, соціально-політичного потенціалу багатопартійності в Україні за часів СРСР, особливо в період «перебудови».