Екзистенційна філософія

Філософія особистості. Свобода особистості та відповідальність

Свобода — одна з основних філософських категорій, що характеризує сутність людини і її існування, які полягають в можливості особистості мислити і діяти у відповідно до власних уявлень і бажань, а не внаслідок внутрішнього або зовнішнього примусу. В історії філософської думки це поняття пройшло три-валу еволюцію — від «негативної» (свобода «від») до «позитив-ної» (свобода «для») трактовки. Філософія свободи людини була предметом роздумів Канта і Гегеля, Шопенгауера і Ніцше, Сарт-ра і Ясперса, Бердяєва і Соловйова. Свобода розглядалась у спів-відношенні з необхідністю («пізнана необхідність»), із свавіллям і анархією, з рівністю і справедливістю.

Типології особистості поряд з іншим дуже часто випливають з моделей взаємини особистості і суспільства щодо свободи та її атрибутів. В якості таких моделей називають наступні:

відносини боротьби за свободу (людина вступає у відкритий і непримиренний конфлікт з суспільством);

втеча від світу (ескапістський поведінка, коли людина не в силах знайти свободу серед людей йде в монастир, йде «у себе», щоб там знайти свободу самореалізації);

людина адаптується до світу, добровільно підпорядковується йому жертвуючи прагненням знайти свободу.

Реальне вільна дія людини виступає, передусім, як вибір поведінки. Свобода є там, де є вибір. У такій ситуації особливий інтерес становить проблема моральної і правової відповідальності людини за свої вчинки.

Свобода людини завжди передбачає його відповідальність перед суспільством за свій вчинок. Свобода і відповідальність - це дві сторони єдиного цілого - свідомої людської діяльності. Свобода є можливість здійснення целеполагающей діяльності, здатність діяти зі знанням справи заради обраної мети. Реалізується вона тим повніше, чим краще знання об'єктивних умов, чим вище обрана мета, і коли кошти її досягнення відповідають об'єктивним умовам, закономірним тенденціям розвитку дійсності. Відповідальність же пов'язана з усвідомленням об'єктивних умов і суб'єктивно поставленої мети, необхідності вибору способу дії для здійснення цієї мети. Свобода завжди породжує відповідальність, а відповідальність направляє свободу.

Екзистенційна філософія

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб´єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб´єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об´єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб´єкта і об´єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв´язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв´язку з ідеєю Бога.

Гайдеггер і Ясперс визнають таку важливу рису екзистенції, як комунікація. На думку Гайдеггера, буття з іншим вплановане в структуру мого буття. Ясперс заявляє, що екзистенція неможлива без комунікації (без спілкування з іншими людьми). Екзистенція не може бути даною об´єктивно, але вона може відкритись у спілкуванні з іншою екзистенцією. Комунікація схожа на душевну розмову, коли людина не розумом, а чуттям, симпатією відчуває іншу людину, сприймає істину її існування. Комунікація — це можливість прориву до іншої екзистенції без загрози перетворення її на об´єкт. Вона не безособове спілкування, за якого її учасники виступають носіями певних соціальних ролей, а інтимність відкриття іншому. Безособове спілкування в повсякденному житті більше приховує екзистенцію, ніж відкриває її.

Наши рекомендации