Історія становлення та розвитку Європейського суду з прав людини

Міністерство освіти і наукиУкраїни

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІНАНСІВ

ТА МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

Кафедра міжнародного права

Реферат

з навчальної дисципліни

«Права людини у міжнародному праві»

на тему: «Історія становлення та розвитку Європейського суду з прав людини»

Виконала:

студентка факультету міжнародного права групи МДМ1-14

Панченко Вікторія

Перевірив: доцент

Плахотнюк Н.В.

Оцінка_____

Дата_______

Київ 2015

ЗМІСТ

ВСТУП...........................................................................................................3

Історія становлення та розвитку Європейського суду з прав людини....................................................................................4

ВИСНОВКИ...............................................................................................14

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................15

Вступ

Європейський суд з прав людини (англ. European Court of Human Rights, фр. Cour européenne des droits de l’homme) -міжнародний судовий орган, юрисдикция  якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що ратифікували Конвенція про захист прав людини і основоположнихсвобод, і включає всі питання, які стосуються тлумачення і застосування конвенції, включаючи міждержавні справи і скарги окремих осіб.

До складу суду входять 47 суддів,по одному від кожної держави-члена. Суд розглядаєсправи:

1.по першій інстанції  , подані на інститути Союзу фізичними  та юридичними особами  ,

 2.позови, пов'язані з порушеннями юридичними , приватними особами та державами  - учасниками рішень і директив Союзу. 

Звичайно це позови відносно корпорацій , пов'язані з порушенням антимонопольногозаконодавства, а також злиттями й поглинаннями ; крім цього Суд виступає в ролі арбітра у країнах ЄС при суперечках щодо політики субсидування та введення торгових санкций.

Історія становлення та розвитку Європейського суду з прав людини

Ідея створення Європейського суду як регіонального міжнародного суду для захисту прав людини виникла ще відразу після Другої світової війни, коли йшлось про укладення Конвенції, проте функціонувати Суд розпочав лише у 1958 році.

Поява цього Суду була невипадковою. Адже на межі другої половини XX ст. більшість держав демократичної орієнтації усвідомили гіркий досвід тоталітарних режимів та не лише переконалися у необхідності міжнародно-правового захисту прав людини, але й зробили важливі практичні кроки у цьому напрямі. Відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй держави-учасниці зобов’язалися співпрацювати в галузі прав людини на багатосторонній договірній основі. У 1948 р. було прийнято Загальну декларацію прав людини ООН (далі – Загальна декларація; Декларація), на основі якої почала формуватися система міжнародно-правового захисту прав людини, яка у другій половині XX ст. стала у глобальному масштабі важливим фактором суспільного розвитку.

Особливе місце в цій системі належить Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д, яка хронологічно з’явилася безпосередньо після Загальної декларації. Появу обох цих епохальних актів розділяє усього два роки. При цьому каталог прав, гарантованих Конвенцією, мало чим відрізняється від того, що містить Декларація.

Якщо звернутися до Конвенції, можна переконатися, що із 66 її статей, власне каталогу прав було присвячено менше двадцяти, в той же час, як переважна більшість статей спрямована на встановлення порядку діяльності Європейського суду з прав людини – особливого наднаціонального досить складного юрисдикційного механізму, головне завдання якого – застосування норм Конвенції в контексті конкретних ситуацій.

Принципово новим і важливим стало те, що Конвенція відмовилася від традиційних уявлень про компетенцію постійних міжнародних судових органів, що обмежувалися у своїй діяльності виключно розв’язанням суперечок між державами. Адже саме ця Конвенція запровадила унікальну процедуру прямого звертання громадян до створеного нею судового органу наднаціональної юрисдикції. Судовий захист прав громадян припинив бути винятковою прерогативою відповідних держав. Тому й невипадково Рада Європи називала Конвенцію "безпрецедентним за своїм значенням міжнародним договором", оскільки нею було зроблено важливий крок на шляху визнання міжнародної правосуб’єктності громадянина.

Державам-учасницям Конвенції було надано свободу розсуду – визнати чи ні, і якщо визнати, то коли, за своїми громадянами або їх об’єднаннями право на звернення до Суду зі скаргою на дії своєї влади. Зі зрозумілих причин вони не поспішали. Так, із кола держав, що прийняли в 1950 р. Конвенцію, Нідерланди визнали за своїми громадянами таке право лише в 1960 р., (тобто через десять років після прийняття Конвенції), Великобританія – у 1966 р., (через шістнадцять років), Італія – у 1973 р., (через двадцять три роки). Щодо Франції, то вона встановила рекорд у цій частині, оскільки визнала це право більше ніж через тридцять років – у 1981 р. У ст. 25 Конвенції не випадково було сформульовано застереження, про те, що, зробивши заяву про згоду на індивідуальну скаргу, держава зобов’язується жодним чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Якщо розглянути діяльність сучасного Європейського суду в ретроспективі як наднаціонального загальноєвропейського судового і контрольного органу з прав людини, органу обов’язкової юрисдикції для країн-членів, то можна переконатися, що його становленню та початку діяльності передувала низка знаменних міжнародних подій, а саме: −

· прийняття Організацією Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року Загальної декларації прав людини;

· підписання 04 квітня 1950 року Конвенції Ради Європи про захист прав людини та основоположних свобод (першого регіонального міжнародного правового акту, що гарантує захист прав і свобод людини), яка набрала чинності 03 вересня 1953 року;

· створення 12 липня 1954 року першого контрольного механізму Ради Європи – Європейської комісії з прав людини;

· прийняття Європейською комісією з прав людини 09 червня 1958 року першої справи до розгляду, а саме:"Де Бекер проти Бельгії"

Спочатку Європейська конвенція встановила таку систему контролю та захисту прав людини, яка втілювалася через судову практику (так зване "стразбурзьке" право) двома органами: Європейською комісією з прав людини (в яку входило по одному представнику від кожної держави, що ратифікувала Конвенцію) та Європейським судом (кількість суддів якого також відповідала кількості держав-членів Ради Європи). Така двоступенева система судового захисту прав людини Ради Європи почала діяти з 1958 року. Механізм розгляду справ при такій системі зводився до того, що спочатку здійснювалась "фільтрація" справ та застосовувалась процедура їх дружнього врегулювання в Європейській Комісії з прав людини, і тільки вже потім, після здійснення певних формальностей, справа передавалась на розгляд самого Суду.

Якщо проаналізувати діяльність Суду від моменту його створення (21 січня 1959 р.) до радикальної реформи юрисдикційного механізму Ради Європи (1960 року) листопада 1998 р.), то її можна розділити на три періоди.

Перший із них охоплює час становлення Суду і становить майже два десятиліття. Але стає не зрозуміло, чому Суд створено і надано йому можливість розпочати свою діяльність у 1959 р., тобто лише через дев’ять років після підписання Конвенції і через шість років після набрання нею юридичної сили (1953 р.).

Це можна пояснити тим, що ратифікація Конвенції державою-учасницею не означала автоматичного визнання юрисдикції Суду. І в цьому випадку було необхідним виконання такої процедури, як здійснення особливої заяви щодо цього держави-члена Ради Європи. Достатня для створення Суду кількість таких заяв від держав (8) була зібрана тільки у 1958 р.

Також Суд за своїм тодішнім статусом не міг сам одержувати скарги від заявників, про який би спір – міждержавний або громадянина з державою – не йшлося. Інстанцією, до якої належало тоді звертатися, була вже неіснуюча на сьогодні, Європейська Комісія з прав людини, яка вирішувала питання про прийнятність скарги (тобто чи підпадає вона під дію Конвенції), досліджувала фактичні обставини справи, застосовувала обов’язкові процедури примирення і тільки після виконання усіх цих процедур передавала справу до Суду зі своїми висновками.

Доки Комісія, що приступила до роботи у 1955 р., не накопичила вихідних матеріалів, створення Суду практично не могло розпочатися.

Це багато в чому пояснює невисоку продуктивність Суду в перший період його діяльності – від дати створення і до середини 70-х років. Цей період можна назвати "затяжною стадією становлення".

Після прийняття в 1959 р. свого Регламенту та розгляду в 1960-1961 р. першої справи ("Ловлес проти Ірландії") ,Суд за весь наступний період вирішив ще десять справ. Він виніс при цьому 17 рішень, оскільки у деяких справах "основному рішенню" передувало ще "попереднє" (про попередні умови), а потім "наступне" (про компенсації, що присуджувалася на підставі ст. 50 Конвенції). Проте, незважаючи на невисоку ефективність і "простої" у роботі, результати цього періоду ніяк не можна не брати до уваги. Серед таких результатів були: насамперед установлені Регламентом і апробовані на практиці основні процесуальні правила; порядок розгляду справ і, відповідно, – структура, стиль аргументації в рішеннях Суду, що зберегли своє значення на довгі наступні роки.

Предметом більшості перших справ, розглянутих Судом у цей період, були скарги на невиправдану тривалість досудового утримання під вартою затриманої або заарештованої особи (ст. 5 п. 3 Конвенції). У ході розгляду цих справ склалися чіткі критерії, послідовне застосування яких зумовлювало висновок Суду про наявність або, навпаки, відсутність порушення названої статті. Цією схемою Суд неухильно керувався і надалі.

Тоді ж було визначено й деякі інші важливі установки і правові позиції Суду. Уже в другому своєму рішенні "Беккер проти Бельгії" 1962 р. Суд чітко визначив, що він не здійснює контроль in abstracto (термінологія Суду) за внутрішнім законодавством держави-учасниці. Зберігає своє значення правова позиція стосовно ст. 17 Конвенції "Заборона зловживання правами", відображена у першому рішенні Суду "Ловлес проти Ірландії".

У рішенні за колективною скаргою 324 заявників проти Бельгії (так звана справа "Про мови в Бельгії", 1967 р.) Суд дав тлумачення поняття "дискримінація" в цілях ст. 14 Конвенції, яке поки залишається незмінним.

Свідченням великого значення для наступної практики Суду рішення у справі "Де Вільде, Омс і Версип проти Бельгії" (1971 р.) та ще більшою мірою рішення у справі "Голдер проти З’єднаного Королівства" (1975 р.), що завершили цей період, є той факт, що вони відкривають список головних, "модельних" рішень Суду за сорок років.

З усіх матеріально-правових позицій, сформульованих у цей період Судом, він згодом цілком відмовився лише від однієї. У справі "Делькур проти Бельгії" (1970 р.) Суд дійшов висновку, що участь прокурора Касаційного суду в слуханні справи в цьому суді під час відсутності обвинувачуваного і його адвоката, а також його присутність у дорадчій кімнаті при винесенні рішення не є порушенням рівності сторін (і тим самим ст. 6 п. 1 Конвенції), оскільки роль прокурора Касаційного суду, де він не виступає як обвинувач, не дозволяє вважати його "супротивною стороною...". Рівно двадцять років по тому в справі "Боргерс проти Бельгії" Суд за майже аналогічних обставини зробив повний поворот, визнавши ситуацію несумісною з вимогами ст. 6 п. 1.

У другому періоді (із середини 70-х до межі 90-х р. р.) число розглянутих справ збільшилось до 200 і відповідно збільшилася й кількість рішень Суду, що умовно можна назвати модельними. Із 90 рішень, включених до збірника обраних рішень Суду за сорок років його діяльності (1958-1998 р.), майже половину винесено в цей період, і сформульовані в них правові позиції продовжують діяти.

У цей період значно розширилася амплітуда розглянутих Судом справ. Слідом за згаданою справою Голдера, основним предметом якого було право на доступ до правосуддя, було ухвалено рішення, що конкретизують такі гарантії ст. 6 на справедливий судовий розгляд, як "незалежний і безсторонній суд", "розумний термін судового розгляду", "презумпція невинуватості" тощо. У поле зору Суду потрапили порушення права на свободу інформації, свободу совісті, повагу особистого життя, захист права власності і багато чого іншого.

Як відповідачі за цей час виступали держави: Великобританія – 38 разів (значною мірою у зв’язку з подіями в Ольстері), Італія – 31 раз (більшість справ стосувалася питання "про розумний термін судового розгляду"), Федеративна Республіка Німеччина – 22 рази, Нідерланди – 18 разів, Австрія, Бельгія і Франція – по 15 разів. Із числа держав – засновників Ради Європи- рідше за всіх виступала відповідачем Норвегія ( 1 раз).

Уже на початку другого періоду стало очевидним, що провідне місце у практиці Суду зайняли індивідуальні скарги і так буде і надалі. Усі держави – члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію (а кількість ратифікацій тільки тепер збіглася зі числом держав-учасниць), визнали право на індивідуальну скаргу. В 1978 р. Суд завершив розгляд міждержавного спору "Ірландія проти З’єднаного Королівства", але це виявилося поодиноким випадком.

Очевидна перевага індивідуальних скарг спричинила трансформацію процесуальних норм.

При розгляді в 1960 р. згаданої вище першої справи Ловлеса на попереднє питання Комісії, чи належить Суду ознайомитись із письмовими зауваженнями заявника щодо її доповіді, Суд дав негативну відповідь, вказавши, що при розгляді справи в Суді участь заявника не передбачено, так само як і надання його письмових заяв; у ході публічних слухань можуть виступати лише представники Комісії і держави-відповідача. Хоча Суд і зазначив, що позицію заявника – приватної особи варто враховувати і ніщо не повинно перешкоджати Комісії висловлювати власну думку та представляти інтереси заявника, проте принцип рівності сторін спору (тобто заявника-громадянина і державу-відповідача), так само як принцип змагальності, було істотно деформовано.

Суд відчував це і, незважаючи на обмеження Конвенції (ст. 44 колишньої редакції), вживав послідовних заходів для того, щоб змінити ситуацію. У 1970 р. при розгляді справи "Де Вільде, Омс і Версип проти Бельгії" (що стала популярною як "справа про бродяжництво") адвокатові заявників було дозволено, всупереч думці представника держави-відповідача, брати участь у слуханні справи. Суд послався на те, що Конвенція не обмежує представника Комісії у свободі вибору осіб, що мають допомагати йому. Ця практика поширилася, але адвокати заявників ще не виступали офіційно при цьому самостійною стороною в процесі.

Вони стали такими внаслідок набрання у 1983 р. юридичної сили новою редакцією Регламенту Суду. Заявник – приватна особа (або організація таких осіб) одержав статус сторони в процесі, але не в особистій якості, а в особі свого представника, яким міг бути адвокат з будь-якої країни, що входить до складу Ради Європи.

Наприкінці цього періоду постало питання про повноправну участь індивідуального заявника в судовому процесі, його право самому звертатися до суду. Але остаточно це питання вирішилося трохи згодом.

Якщо перший період можна вважати часом становлення Суду, то другий, особливо 80-ті рр., – це час його зрілості. У цей період у суспільній думці, засобах масової інформації затвердився авторитет Європейського суду. Підтвердженням виправданості європейського досвіду стало створення у 1979 р. Міжамериканського Суду з прав людини (Коста-Рика, Хосе) за зразком та подобою "Стразбурзького суду". На близькість цих двох інститутів звертають увагу всі дослідники.

Одна із характерних рис третього періоду (1990 р. – кінець 1998 р.) – стрімке збільшення числа держав – учасниць Ради Європи, а також справ, що надійшли до Суду і розглянутих ним. У цей період Рада Європи поповнилася 17 новими членами, і, відповідно, на момент реформи 1998 р. у її складі було вже 40 суддів. У 1998 році Суд виніс рішення у 106 справах, а за попередні сім років (1990–1997 р.) – майже 600 рішень.

Із загальної кількості справ цього періоду одна третина припала на долю Італії (здебільшого справи були однотипні і стосувалися в основному питання про порушення "розумного терміну" судового розгляду), на другому місці – Франція (79 справ), далі йдуть Великобританія (59 справ), Австрія (54 справи), Греція (30 справ) тощо. У 1997–1998 р. значно зросло число "турецьких справ", що було пов’язано з політичними подіями в регіоні країни, де переважало курдське населення і де у 1993–1995 рр. мала місце серйозна політична криза. Суд розглянув понад 20 таких справ, і ще значну кількість прийнятих (але не розглянутих) скарг було передано новому Суду.

Третій період став знаковим не тільки за кількістю поданих заяв і прийнятих рішень. Адже у цей період набрав сили Протокол № 9 до Конвенції. Він став важливим кроком у процесі перетворення індивідуального заявника на повноправного учасника судового розгляду. Відтепер фізичні особи, їх групи і неурядові організації одержали право передавати скаргу безпосередньо до Суду і особисто приймати участь у судових засіданнях.

Це нововведення вимагало зміни регламентних правил, внаслідок чого регламентів стало два. Так, Регламент А застосовувався до справ, у яких відповідачем була держава, яка не ратифікувала. Регламент Б відповідно застосовувався до справ, де відповідачем була держава, що ратифікувала цей Протокол. Регламент Б передбачив створення так званих комітетів "з фільтражу заяв" у складі трьох суддів, що вирішували питання про прийнятність скарг до розгляду. Проте й у цей період більшість справ, розглянутих Судом, пройшли традиційний шлях через Європейську Комісію з прав людини.

Уже на початку третього періоду стало очевидно, що організаційна форма юридичного механізму Ради Європи має потребу в удосконаленні. У 1992 р. Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла рекомендацію, у якій наголошувалося на необхідності кардинальної організаційної перебудови контрольного механізму Ради Європи. Рішення про це було прийнято главами держав і урядів країн – членів Ради Європи на їхній зустрічі (самміті) у жовтні 1993 р. У Віденській декларації (9 грудня 1993 р.) було сказано про необхідність "створити як невід’ємну частину Конвенції єдиний Європейський суд, що замінить існуючі контрольні органи".

У квітні 1994 р. було підписано Протокол № 11 "Про реорганізацію контрольного механізму, створеного відповідно до Конвенції". Необхідність і невідкладність реформи пояснювалися в ньому метою істотного підвищення ефективності судового захисту прав людини й основних свобод, особливо в зв’язку з числом звернень, що збільшується, і складом, що розширився, Ради Європи. Протокол № 11 вносив значні зміни до розд. II і IV Конвенції, а розд. III було цілком виключено.

Протокол № 11 і відповідно нова редакція Конвенції набрали сили 1 листопада 1998 р. і тоді ж відбулася інагурація нового Суду, обраного Парламентською Асамблеєю в січні та квітні 1998 р.

На цей час було підготовлено великий огляд діяльності Суду за попередні сорок років діяльності. За зазначений період Суд розглянув всього 935 справ. Серед них: 33 справи закінчилися мирним врегулюванням за обопільною згодою сторін; у 23 справах Суд припинив провадження; майже 100 заяв було відхилено як неприйнятні Комітетами "з фільтражу". Що стосується інших справ, розглянутих по суті, то приблизно у 150 випадках Суд дійшов висновку, що ніяких порушень з боку держав-відповідачів не було, а в інших цілком або частково визнав наявність порушень однієї або декількох статей Конвенції.

Слід зазначити, що за цей період Італія виступала як відповідач у понад 150 справах, Франція – у понад 100, Великобританія – у 97, Австрія – у 69, Нідерланди – у 41, Швеція і Бельгія – у 40, Греція і Швейцарія – у 33, Німеччина і Туреччина – у 31, Іспанія – у 20 справах і далі за низхідною. Держави Центральної і Східної Європи лише 10 разів ставали відповідачами за скаргами, серед яких більше інших була представлена Польща (4 рази).

Реформа 1998 року наділила юрисдикційними, а точніше квазіюрисдикційними повноваженнями ще один орган Ради Європи – Комітет міністрів Ради Європи. Відповідно до ст. 31 п. 2 Конвенції (у колишній редакції) саме до цього органу направлялася доповідь Комісії за підсумками розгляду нею скарги. І тільки після цього справа могла бути передана Комісією до Суду. Якщо протягом трьох місяців із дати надіслання доповіді Комітету міністрів справу до Суду передано не було, то Комітет сам вирішував питання, чи мало місце порушення Конвенції; будь-яке таке рішення було обов’язковим для держави-учасниці (ст. 32 Конвенції в колишній редакції). Таким чином, так званий контрольний механізм Ради Європи поряд із власне юридичним механізмом (Комісія і Суд), включав також і Комітет міністрів і сам Суд, визнаючи, що стосовно прийняття рішень у справі "не існує розходження між компетенцією Комітету міністрів і Суду" і що вони "за своїм положенням доповнюють один одного". Ситуація була явно двозначною і суперечливою: оскільки на політичний орган, яким є Комітет міністрів, було покладено юрисдикційні функції, причому здійснювалися вони без гарантій судової діяльності. Реформа остаточно позбавила Комітет міністрів цієї функції. Тим самим із юрисдикційної діяльності, здійснюваної на основі Конвенції, "зник політичний елемент, певним чином присутній у діяльності Комісії й особливо великою мірою в праві Комітету міністрів допускати справи, що не передавалися до Суду". Разом із тим на Комітет міністрів як і раніше покладено нагляд за виконанням рішень Суду.

Вбачається, що ще більш важливим та радикальним кроком і результатом судової реформи стало скасування Європейської Комісії з прав людини.Від неї залежала доля скарги, вона вирішувала питання про її прийнятність, створювала "досьє справи". До того ж доповідь по ній та висновки хоча й не обмежували Суд, але багато в чому визначали як характер розгляду, так і зміст рішення у справі. Не випадково Суд часто порівнювали із другою судовою інстанцією. Скасування Комісії означало принципову зміну у "демократичний бік" процедури справедливого судового розгляду юрисдикційним органом Ради Європи.

У чинній нині редакції Конвенції ст. 19, що одержала назву "Створення Суду", звучить так: "З метою забезпечення додержання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї, створюється Європейський суд який функціонує на постійній основі". Юрисдикція цього Суду визнана всіма державами – членами Ради Європи без будь-яких застережень.

Таким чином, першим аспектом реформи стала реорганізація юрисдикційного (контрольного) механізму Ради Європи, внаслідок чого цей досить складний та громіздкий механізм було трансформовано у єдиний орган – Суд.

Другим її аспектом, тісно пов’язаним із першим, стали серйозні зміни в організації і порядку діяльності самого Суду. Три ключових моменти в концентрованому вигляді відбивають ці зміни: по-перше, Суд почав працювати на постійній основі (а не в порядку щомісячних нетривалих сесій, як це було раніше), по-друге, на Суд було покладено повноваження щодо формування "судового досьє" стосовно кожної прийнятої до розгляду справи; по-третє, сам Суд почав вирішувати питання про прийнятність скарги і на нього було покладено обов’язок сприяти процедурі мирного врегулювання спорів.

Основною метою реформи було, безумовно, – збільшення "пропускної здатності" Суду. Він мав вирішувати більше справ, по-перше, та був покликаний скоротити терміни їхнього розгляду, по-друге. Підсумки перших років діяльності нового Суду засвідчили (особливо з урахуванням того, що це був складний в організаційному плані період становлення), що в кількісному плані його "продуктивність" значно зросла порівняно з минулими періодами діяльності.

У зв’язку з цим доречно згадати, що у реформи в тому вигляді, в якому її було проведено, були й противники, які вважали, зокрема, що пропускна здатність Суду не повинна бути самоціллю. З огляду на масштаби правового простору, на який поширюється юрисдикція Суду, його можливості в кількісному плані завжди залишатимуться обмеженими, і оптимізувати його діяльність можна тільки правовими засобами, зокрема, шляхом застосування державами-членами Ради Європи у своїй практиці "модельних рішень Суду" .

Щодо змістовної сторони діяльності нового Суду, то вона демонструє очевидну спадковість, досить чітке дотримання правових позицій, вироблених Судом за його сорокарічну історію.

Реалізацію Протоколу № 11, тобто реформу Суду, здійснила Рада Європи. Вона ж фінансує діяльність Суду, а його Парламентська асамблея обирає суддівський корпус. До того ж Комітет міністрів відіграє важливу роль у виконанні рішень Суду. Сказане часто наводиться на обґрунтування думки, що Суд у прийнятті рішень є залежним від Ради Європи, що, на нашу думку, є помилковим уявленням про Суд.

Адже у будь-якій державі – учасниці Конвенції (і не тільки в них) державна влада організує судову систему, реформує її, призначає суддів (або визначає порядок їхнього обрання), фінансує судову систему, а виконавча галузь влади покликана стежити за виконанням судових рішень. Натомість, при цьому судова влада в цілому та її складові є незалежними і самостійними, а їхня взаємодія з іншими органами державної влади і керування обмежено тими функціями останніх, про які сказано вище.

Аналогія з Європейським судом тут вбачається цілком доречною. Суд сам розробляє і приймає свій Регламент. У межах Конвенції Суд сам вирішує питання своєї компетенції: Рада Європи не вправі давати Суду будь-які вказівки щодо його правозастосовчої діяльності, й в цьому плані Суд не підзвітний і не підконтрольний нікому. У найзагальнішому плані, перефразуючи відому конституційну формулу, можна сказати: Суд незалежний і підкоряється тільки Конвенції. Інша справа, що він покликаний діяти в дусі тих ідей та цінностей, заради яких створена і діє Рада Європи.

Висновки

Європейський суд з прав людини формувався протягом довгого часу. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод не тільки проголосила основоположні права людини , а й створила особливий механізм їх захисту .

Взагалі сам цей механізм включав три органи , які несли відповідальність за забезпечення  дотримання зобов'язань, вчасних виконать рішень, прийнятих на себе державами-учасницями конвенції : 

1. Європейську комісію з прав людини;

2. Європейський суд з прав людини; 

3. Комітет міністрів Ради Європи.

З 1 листопада 1998 року, по вступі в силу Протоколу № 11, перші два з цих органів були об'днані в один, постійно діючий Європейським судом з прав людини. Його місцезнаходженням був Палац прав людини в Страсбурзі ( Франція ), де знаходиться і сама Рада Європи.

Почнемо з того, що за першою системою всі скарги, подані індивідуальними заявниками або державами учасниками конвенції, ставали предметом попереднього розгляду Європейської комісії з прав людини. Поперше, вона розглядала питання про їх прийнятність і при позитивному рішенні передавала справу до Європейського суду з прав людини для прийняття остаточного, що має обов'язкову силу рішення. По- друге якщо справа не передавалася до Суду, то вже тоді  вона вирішувалася Комітетом міністрів, але це виялося не так просто, а саме для спрощення з 1 жовтня 1994 заявникам було надано право самим передавати свої справи до Суду з скаргами, визнаних Комісією прийнятними.

Важливою функцією Європейського Союзу є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції її державами-учасницями. Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення саме якихось конкретних справ, прийнятих ним до провадження на основі індивідуальних скарг.

Почавши свою діяльність в 1959 році , Європейський суд до кінця 1998 року (коли він був реформований ) прийняв рішення по суті в 837 справах, переважна більшість з яких за скаргами громадян. Перше рішення по суті справи суд прийняв в 1960 році ( Lawless v . Ireland), перше рішення на користь заявника в 1968 році ( Neumeister v . Austria ). Після реформи Суду в 1998 році його активність підвищилася , і до початку 2010 року суд виніс вже 12 198 рішень, з них у 10 156 рішеннях констатував порушення конвенції або її протоколів.