Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:

• вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

• зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталі­на не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

• українізація сприяла зростанню національної свідомості укра­їнців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники на­ціонального комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім наро­дам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й україн­ський, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.

Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 pp. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із за­кликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіюва­ти культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секре­таря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може ін­тегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістич­ним ухилом".

З кін. 20-х pp. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників україні­зації було репресовано.

Гудзь

Українізація.

«Для зміцнення Союзу» згідно ленінських зауважень, у 1923 р. XII з'їзд РКП(б) вперше оголосив небезпекою російський великодержавний шовінізм і проголосив політику «коренізації» в республіках. В Україні вона називалася українізацією, хоч насправді була дерусифікацією, адже у 1919 р. 85% середніх шкіл мали російськомовний статус. Ця політика була спробою спрямувати національний рух у соціалістичне русло шля­хом залучення представників корінних національностей до управління, ширшого використання національних мов.

У 1922 р. українці складали лише 23% із 55 тис. членів КП(б)У і 35% - уряду. (Субтельний О. - с 338). Слід було змінити це співвідно­шення, щоб задовольнити національно свідомі верстви в Україні ра­дянській і наддністрянській, показати приклад колоніальним країнам у вирішенні національного питання. В цілому мав рацію С.Петлюра: «Взагалі українізація справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть». (Цит. за: Зайцев Ю. та ін. - с 257-256).

Формальним початком українізації вважаються декрети уряду УРСР 1923 р. про заходи з українізації культурно-освітніх установ та допомогу розвитку української мови. Однак проект закону про україні­зацію розглядався Політбюро ЦК КП(б)У ще у 1920 р. (Минуле Ук­раїни: відновлені сторінки. - с. 104).

Із заміною першого секретаря (персека) ЦК КП(б)У німця Е.Квірінга євреєм Л.Кагановичем (1925 p.), який неохоче, але слухняно вико­нував волю центру, українізація набула темпів. її проводили голова РНК республіки Влас Чубар, нарком освіти Олександр Шумський, М.Скрипник, Г.Гринько та ін. До процесу українізації приєдналися діячі науки й культури в еміграції, які, за прикладом М.Грушевського, по­верталися в Радянську Україну. У 1929 р. в УРСР діяло 80% шкіл з українською мовою навчання, що в цілому відповідало частці українців в республіці, а також понад 30% вузів, переважати навіть у КП(б)У та більшості міст.

Українізація супроводжувалася створенням кращих умов для роз­витку національних меншин. Так, у 1924 р. у складі України утворено Молдавську Автономну Радянську Республіку. Було засновано російські, німецькі, єврейські, болгарські, польські та ін. національні райони, сотні національних сільрад, шкіл, газети, театри тощо.