Зміни в демографічному і соціальному складі населення УРСР в 60-80-ті р. Повсякденне життя українців

1. Демографічні зміни.

2. Зміни в соціальному складі населення.

3. Загальна оцінка повсякденного життя у даний період.

4. Повсякденне життя пересічних громадян.

5. Дефіцит.

6. Життя номенклатури.

Протягом 60-80-х pp. виявилася загальна тенденція до збільшення абсолютної чисельності населення України. Між державними переписами населення 1959 і 1989 pp. його кількість збільшилася з 41,8 до 51,7 млн., або майже на 10 млн. чол. Водночас не можна не помітити, що темпи абсолютного приросту населення республіки істотно скоротилися. Так, між переписами 1959 і 1989 pp. цей показник у середньому на рік становив 330 тис чол. з поступовим зменшенням.

Останні дані свідчать, що до кінця 70-х років абсолютний приріст населення зменшився фактично більше ніж удвічі.

Він становив 120 тис. у середньому на рік і чим ближче до наших днів, тим більше зменшувався. Це було загальним явищем, що проявилося відповідною тенденцією: зменшенням приросту населення України.

Водночас виявилися інші чинники, котрі негативно впливали на демографічні процеси в українському суспільстві. Якщо раніше ними були голодомори, то останнім часом даються взнаки такі чинники, як загальний стан здоров'я населення, збільшення захворювань, зокрема гінекологічних, зростання кількості венеричних хворих, наркоманів, а також надзвичайно згубні рецидиви наслідків світової чорнобильської катастрофи.

У проміжку часу між 1959 і 1989 pp. визначальними тенденціями змін у соціальному складі населення України були зростання урбанізації населення, збільшення чисельності жителів міст, індустріальних центрів з одночасним зменшенням абсолютної кількості сільського населення. Так, у 1959 р. чисельність сільського населення України становила 22,6 млн. чол., або 53%. Перепис 1989 р. зафіксував скорочення сільського населення до 17,1 млн. чол. — на 5,5 млн. чол., або на 20%.

Одночасно протягом 1959—1989 pp. збільшується кількість міського населення з 19,1 до 35,4 млн. чол., або в 1,8 раза. Значно збільшилася чисельність міського населення на Львівщині — з 821,3 до 1630,5 тис. чол., або майже вдвічі. На Київщині кількість міського населення (без м. Києва) збільшилася з 438,1 до 1041,2 тис. чол., або в 2,3 рази .

Стосовно селянства динаміка скорочення його численності мала певні відмінності у часі. Найвищим воно було наприкінці 60-х — у 70-ті роки (майже 250 тис чол.). На загальному тлі цих процесів наведемо низку областей, становище в яких можна кваліфікувати, як відносно благополучне: Закарпаття, Буковина, Крим. Одночасно в Чернігівській, Вінницькій, Полтавській, Кіровоградській областях сільське населення скоротилося майже вдвічі, а в Сумській — ще більше.

З 1979 р. в Україні спостерігається неприємне соціально-демографічне явище — депопуляція, тобто переважання смертності над народжуваністю в розрахунку на 1000 чол. Цей процес зафіксовано в сільській місцевості спочатку на Чернігівщині, Сумщині, а потім на Полтавщині, Вінниччині і з початку 90-х років у державі загалом.

Своєрідним є поділ населення України за статтю. У 1959 р. серед населення республіки питома вага чоловіків становила 44%. Починаючи з 1970 p., цей показник збільшився до 45%, а в 1979 р. піднявся до 46%. На цьому рівні він стабільно тримався й у наступні роки.

Щодо вікової структури, скажімо, сільського населення, посилювалася тенденція до його старіння, має місце зменшення молодших вікових груп, зокрема осіб працездатного віку. На кінець 80-х років на кожну тисячу працездатного населення припадало загалом 1034 непрацездатних, у тому числі 452 дитини і 582 особи похилого віку та інваліди. Швидкими темпами знижувалася народжуваність, причому в сільській місцевості цей показник був нижчим, ніж у містах. Значних масштабів набула міграція, що становила в названі роки в міграційному середньорічному обігу близько З млн. чол. Приблизно 30% становила міграція населення з села в міста, 40% мігрантів переміщувалися між містами, більше 15% міського населення переселялося у сільську місцевість і лише 10% - у межах сільської місцевості республіки. Понад 90% усіх міграцій здійснювалося неорганізовано, стихійно.

Повсякденне життя громадян с найкращим свідченням реального стану життя у країні. Період в історії СРСР І відповідно України, 1964-1985 pp., який отримав назву "застій", відзначався стабільністю і впевненістю більшості громадян у майбутньому.

Починаючи з XXIII з'їзду КПРС (1966 р.), на всіх високих партійних форумах завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у Конституції СРСР 1977 р. (Конституції УРСР 1978 р.) були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою.

Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їх масштаби явно поступалися обіцяним. Так, остаточно відійшов у минуле примарний страх голоду. Колгоспники нарешті стали регулярно отримувати заробітні плати і пенсії. Зросла купівельна спроможність населення. Так середня заробітна плата з 78 руб. У 1960 р. зросла до 155 р. у 1980 р. Люди стали користуватися тими речами, які ще з 30-х років були звичними на Заході: пральні машини, побутова електротехніка, холодильники, телевізори тощо. Зріс асортимент товарів і послуг. Проте починаючи з початку 70-х років, для повсякденного життя пересічного громадянина ключовим словом стає "дефіцит". З кожним роком у розряд дефіцитних товарів потрапляє все більше і більше товарів. Тому "доставання" дефіцитних товарів стає ледь не сенсом життя більшості громадян. Особливо дефіцитними були товари якісні і імпортні. Коли вони з'являлися на полицях за ними вишиковувалися довгі черги. Черги стали символами і ознаками великих міст, постачання яких було порівняно кращим.

У зв'язку з товарним дефіцитом престижними стали професії, що мали відношення до виробництва або розподілу дефіциту, а також привілеї у придбанні дефіцитних товарів. Попри зростання життєвого рівня населення, його добробут порівняно з іншими країнами світу залишався низьким. Так Україна на початок 80-х років за показниками рівня життя посідала 50-60 місце в світі.

Складною залишалась житлова проблема, хоча для її розв'язання виділялися мільярдні суми. На початок 80-х років черга на квартири становила 1,5 млн. чоловік і мала тенденцію до зростання. У складному становищі перебувало комунальне господарство міст, на поліпшення якого постійно бракувало коштів і матеріалів.

Що стосується життя у селі, то попри зростаючі капіталовкладення, рівень життя у них був порівняно нижчим, ніж у містах. Умови праці і побуту, при однакових доходах з мешканцями міст, були вкрай несприятливі, а культурна інфраструктура — нерозвинутою. "Стирання граней між містом і селом", яке обіцяла програма КПРС 1961 р. не відбулося. Різниця у рівні життя спонукала сільську молодь будь-якими засобами Потрапити до великих міст на постійне проживання. Медичне обслуговування населення хоча і поліпшилося, але тут були численні проблеми. Так, маючи значно більше лікарів ніж у розвинутих країнах, оснащеність медичних установ необхідним обладнанням і ліками була вкрай низькою. Це зумовлювало низький рівень медичного обслуговування і зростання показників смертності населення.

Хоча в СРСР була декларована рівність громадян, партійно-державна номенклатура користувалася привілеями у розподілі матеріальних благ. В обстановці всевладдя і безконтрольності номенклатурні верхи утворили власну закриту систему виробництва і постачання продовольства, промислових товарів, що не знала дефіцитів, черг тощо,

У 70-80-х роках стала поширюватися практика закупівлі за кордоном партій високоякісних товарів призначених виключно для номенклатури.

Крім того, "верхи” створили закриту систему медичного обслуговування і відпочинку. їх діти навчалися у престижних школах і вузах, як правило відправлялися на роботу за кордон.

З кожним роком розрив у рівні життя між номенклатурою і простими громадянами зростав.