Напрями вдосконалення вищої освіти і Болонський процес

Розвиток і вдосконалення системи вищої освіти в Укра­їні передбачають високу якість навчання й виховання сту­дентської молоді, кращу теоретичну і практичну підготов­ку майбутніх спеціалістів до професійної діяльності, всебічний розвиток їх духовних та фізичних сил, формування національної самосвідомості.

Реформування освіти в України, на думку М. Головатого, повинно враховувати такі особливості: освіта належить до індивідуальної, соціальної культури людини і перебуває у сфері психіки особистості, тому має бути максимально індивідуалізованою; вона формується в процесі навчання, пізнання світу, набуття людиною власного життєвого дос­віду, соціальної практики, тобто соціалізації особистості, що також є специфічним, неповторним процесом; освіта — безперервний процес, що залежить від стану середовища, в якому відбувається розвиток людини і її індивідуальної творчості. Тому важливою є потреба логічного поєднання в процесі навчання інтересів особистості і всього соціуму.

У Державній національній програмі «Освіта» («Украї­на XXI століття») намічено такі основні шляхи реформування вищої освіти:

— розроблення та впровадження обґрунтованої мето­дики, яка допомагала б визначити перспективну потребу держави у фахівцях різного рівня кваліфікації;

— розроблення і впровадження аналітичних, статис­тичних, імітаційних, ситуаційних моделей прогнозування обсягів підготовки фахівців з урахуванням розвитку галу­зей господарства та особливостей регіонів України;

— поєднання можливостей державної і недержавної системи вищої освіти для підготовки фахівців різних спе­ціальностей з урахуванням запитів окремих регіонів;

— удосконалення системи комплектування контин­генту студентів вищих навчальних закладів;

— визначення напрямів базової вищої освіти та відпо­відних спеціальностей за кваліфікаційними рівнями, роз­роблення кваліфікаційних характеристик фахівців з ура­хуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду та за участю замовників;

— оптимізацію мережі вищих навчальних закладів на основі наукового аналізу схеми їх розміщення;

— визначення змісту і системи університетської осві­ти, перетворення університетів на провідні національні ос­вітні, наукові, культурні та методичні центри;

— створення навчально-наукових центрів (універси­тет, інститут, коледж, технікум, професійне училище то­що), міжнародних університетів у їх складі, регіональних і галузевих університетів;

— розширення обміну педагогічними працівниками з провідними зарубіжними навчальними закладами;

— навчання громадян України у вищих навчальних закладах інших країн;

— організацію комплексних наукових досліджень із проблем вищої освіти;

— забезпечення міжнародного визнання дипломів ви­щих навчальних закладів України;

— розроблення системи діагностики якості освіти та системи тестів для визначення відповідності рівня освіти державним стандартам;

— акредитацію вищих навчальних закладів усіх рів­нів та форм власності.

Аналізуючи сучасний стан вищої освіти України, Л. Дарійчук визначає її переваги та недоліки. До позитив­них аспектів університетської освіти вона зараховує:

а) сильну базову фундаментальну освіту. Українську освіту в університеті можна вважати класичною: отримав­ши її, студенти мають широкий кругозір, ґрунтовні знан­ня про світ і достатньо обізнані з основних предметів у сві­товій науці. У Західній Європі навіть базова освіта звуже­на до однієї науки. Проте це певною мірою компенсується можливістю вибору предметів на інших факультетах;

б) розподіл студентів за кафедрами різної спеціалізації після першого або другого курсу, коли студенти вже мають певну кількість балів, одержаних на іспитах;

в) наявність особистого наукового керівника, який ви­значає наукову спрямованість студента;

г) необхідність на більшості факультетів писати курсо­ві роботи;

ґ) високий рівень лекцій;

д) проведення більшості іспитів усно, а не письмово; є) студенти раніше, ніж у Західній Європі, закінчують університет. В Україні зазвичай вже у 21—22 роки вони одержують диплом бакалавра, спеціаліста або ступінь магістра. Здобуття вищої освіти в такому віці дає випу­скникам більше шансів знайти роботу. Крім того, з'яв­ляється можливість здобути другу освіту за кордоном, адже вік наших випускників відповідає віку студентів молодших курсів у багатьох європейських країнах.

Серед негативних аспектів університетської освіти в Україні Л. Дарійчук виокремлює:

а) низьке технічне забезпечення навчального процесу;

б) наявність жорсткого плану навчання (студенти одер­жують план на наступний семестр і не можуть нічого у ньому змінити);

в) відсутність системи роботи студентів протягом на­вчального семестру і значні затрати бюджетного часу на екзаменаційну сесію наприкінці кожного семестру. Сесія — це головний іспит для студентів, що триває приблизно 20—25 днів, протягом яких їм доводиться складати по 4— 6 екзаменів;

г) можливе необ'єктивне оцінювання знань студентів; ґ) слабке поєднання матеріалу, що викладається, з

реальним життям. Тобто багато предметів в університетах можуть виявитися непотрібними в житті, тому що вони не лише не дають практичних знань, а й відвертають увагу сту­дентів від предметів, котрі будуть корисними на практиці;

д) невелика кількість семінарів порівняно з університе­тами Західної Європи;

є) недостатній рівень адаптації до швидких змін і вимог світового ринку праці;

є) досить солідний середній вік українських виклада­чів: деяким понад 80 років, але вони ще викладають, тому що їм не знайшли заміни серед молодих працівників.

Новим потужним імпульсом удосконалення системи ви­щої освіти в Україні стане її входження до Зони європейської освіти. Пропозиції, які розглянуто і які виконують у межах Болонського процесу, охоплюють шість ключових позицій:

1. Двоциклове навчання. Пропонується запровадити два цикли навчання: 1-й — до одержання першого акаде­мічного ступеня і 2-й — після його одержання. При цьому навчання у 1-му циклі має тривати не менше 3-х і не біль­ше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу передба­чає здобуття ступеня магістра (через 1—2 роки навчання після одержання ступеня бакалавра) або докторського сту­пеня (за умови загальної тривалості навчання 7—8 років).

2. Кредитна система. Передбачає у всіх національних сис­темах освіти систему обліку трудомісткості навчальної робо­ти в кредитах. За основу пропонується прийняти ЕСТ8, зро­бивши її нагромаджувальною системою, здатною працюва­ти в межах концепції «навчання впродовж усього життя».

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних Урядів і міжнародних організацій. Оцінка ґрунтуватиметь­ся не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, Уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно Встановлять стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності. На основі виконання по­передніх пунктів передбачається істотний розвиток мо­більності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького складу для взаєм­ного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері праце­влаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Од­ним із важливих положень Болонського процесу є орієн­тація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі ака­демічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребу­вані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використан­ня додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із основних завдань, що має бути розв'язане в межах Болонського процесу, є залучення до Європи біль­шої кількості студентів з інших регіонів світу. Існує думка, що запровадження загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної нагромаджувальної системи, лег­кодоступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню ін­тересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

Труднощами в адаптації системи вищої освіти України до стану європейського освітнього простору, на думку І. Волощука і М. Євтуха, є:

— різновідомча підпорядкованість вищих навчальних закладів України;

— невідповідність української законодавчо-норматив­ної бази європейському освітньому законодавству;

— за технічними показниками відставання України від більшості країн європейського освітнього простору та наявність відмінностей у гуманітарній сфері;

— значна інфраструктурна невідповідність європейсь­кій освітній практиці;

— невідповідність матеріального, фінансового та кадро­вого забезпечення вітчизняних та європейських вищих навчальних закладів;

— наявність у педагогічній вітчизняній практиці ана­хронізмів.

Для подолання труднощів у впровадженні стандартів європейського освітнього простору до системи вищої осві­ти України потрібно:

а) передати відомчі вищі навчальні заклади у підпоряд­кування Міністерства освіти і науки України;

б) адаптувати українську законодавчо-нормативну базу до європейського освітнього законодавства;

в) ліквідувати відмінності у технологічній та гумані­тарній галузях;

г) впорядкувати мережі вищих навчальних закладів і модернізувати інфраструктури системи вищої освіти;

ґ) створити навчально-науково-виробничі комплекси на базі провідних університетів;

д) модернізувати філософську основу пізнавальної діяльності та освітнього процесу.

Водночас І. Волощук і М. Євтух застерігають, що у зв'язку з адаптацією системи вищої освіти України до європейських освітніх стандартів можуть відбутися: вихо­лощення інтелектуально-творчого потенціалу держави; відтік освітніх інвестицій за кордон; часткова втрата вищими навчальними закладами власних традицій само­бутності; привнесення на терени України національно-культурних, асиміляційних процесів.

Вироблення і впровадження нових принципів організа­ції навчального процесу щодо розширення можливостей студентів у виборі змісту програм навчання, забезпечення гнучкості в системі підготовки фахівців для їх адаптації до швидкозмінних вимог національного та міжнародного рин­ків праці, стимулювання студентів і науково-педагогічних працівників до досягнення високої якості підготовки фа­хівців з вищою освітою забезпечить підвищення престижу української вищої школи на світовому рівні.