Особливості молодших підлітків сангвінічного типу темпераменту
1. Не схильні до впертості. Ситуативна впертість у них проявляється рідко, але носить агресивно-наступальний характер.
2. Підліток-сангвінік найчастіше виступає знаряддям чужої волі. Якщо ж він сам визначає напрям своєї поведінки, то керується при цьому лише власними бажаннями.
3. Схильні до критицизму.
4. Сангвініки не вирізняються хворобливо розвиненим самолюбством.
5. Не схильні до проявів афективної поведінки.
6. Надто рідко вдаються до негативізму як засобу самоутвердження себе в колективі.
7. Сангвініки з великими труднощами піддаються вихованню в них відповідального ставлення до дорученої справи.
8. Підлітки-сангвініки не вразливі.
9. Не виявляють схильності до усамітнення.
10. Схильні переоцінювати свої можливості.
11. Свої домагання виявляють в активній формі.
12. Для них не характерний внутрішній конфлікт.
13. Підліток-сангвінік досить часто бере участь у конфліктах з однолітками, проявляє агресивність, але в цьому процесі не проглядається стійкості.
14. Самооцінка сангвініка нестійка.
15. Схильний бравувати недоліками.
16. Вирізняється хвалькуватістю.
17. Якщо підліток-сангвінік верховодить у товаришуванні, то не приховує своїх домагань на керівне становище в цьому.
18. Для сангвініка відсутні установки в поведінці.
20. Сангвініки легко піддаються навіюванню.
21. Хлопчики-сангвініки схильні грати в класному колективі роль „блазня”.
Особливості молодших підлітків флегматичного типу темпераменту
1. Флегматики не вдаються до впертості, якщо справа стосується навіть самоутвердження.
2. Підлітки-флегматики часто виступають у ролі знаряддя чужої волі.
3. Флегматики легко дисциплінуються: вони, в переважній більшості, належать до числа „благополучних дітей”.
4. Підлітки-флегматики не схильні до прояву самолюбства.
5. Не виявляють негативізму.
6. Флегматики не схильні до афективних учинків.
7. Досить відповідально ставляться до виконання доручень.
8. Не схильні до хвалькуватості.
9. Флегматики найменше сприйнятливі до схвалень і покарань.
Методи вивчення учнів
Класифікація методів та їх характеристика
Методи вивчення учнів та учнівських колективів поділяються в залежності:
від характеру участі школярів у їх реалізації на:
− пасивні: спостереження, кількісний і якісний аналіз продуктів діяльності;
− активні: анкетування, тестування, соціометричні виміри, проективні;
від часу проведення на:
− одномоментні: анкетування, тестування та ін.;
− тривалі: цілеспрямоване спостереження, біографічні та ін.
від місця проведення на:
− шкільні: класні, позакласні;
− лабораторні.
За сутністю виділяють такі групи методів:
1. Неекспериментальні: спостереження, анкетування, бесіда, аналіз продуктів діяльності.
2. Діагностичні: тести, шкалювання.
3. Експериментальні: природний експеримент, лабораторний експеримент.
4. Формуючі.
Неекспериментальні методи
Спостереження являє собою метод тривалого, планомірного опису особливостей фізичного, психічного й соціального розвитку, які проявляються в діяльності й поведінці учнів у ході навчально-виховного процесу, з обов’язковою систематизацією отриманих показників і визначенням певних висновків.
Спостереження як універсальний метод повинен відповідати низці вимог: цілеспрямованість, плановість, самостійність, природність, систематичність, об’єктивність, фіксація. Зокрема:
1. Цілеспрямованість: спостереження проводиться не за учнем взагалі, а за особливостями діяльності конкретної особистості в різних видах діяльності (навчанні, спілкуванні, праці, грі та ін.).
2. Плановість: перед початком спостереження необхідно чітко продумати завдання (що спостерігати), визначити план (терміни і засоби), особливості фіксації результатів.
3. Самостійність: спостереження має бути самостійним, а не побіжним завданням.
4. Природність: проводити спостереження в природних умовах, в яких здійснюється діяльність учнів; воно повинно проходити без втручання й коригування вчителем-вихователем перебігу навчально-виховного процесу.
5. Систематичність: вести роботу зі спостереження за діяльністю учнів упродовж усього часу, протягом якого вихованець перебуває в полі зору педагогів.
6. Об’єктивність: фіксуються об’єктивні факти, дії у поведінці вихованців поза суб’єктивними судженнями.
7. Фіксація: результати спостереження повинні послідовно фіксуватися в певній системі з дотриманням хронології.
Анкетування являє собою методичний прийом отримання інформації про рівень фізичного, психічного й соціального розвитку вихованців за допомогою спеціально запропонованих їм запитань та аналізу відповідей на них.
За змістом анкета може стосуватися: фактів („Чим ти займаєшся у вільний час?”); характеристики подій, людей, які оточують учня („З ким ти хотів би товаришувати?”); намірів („Яку професію ти хотів би набути?”).
За функціями анкети мають: запитання-фільтри („Твій улюблений предмет?”); контрольні − для з’ясування достовірності інформації.
За формою анкети можуть бути: відкритими, в яких прямі запитання передбачають вільні відповіді на свій розсуд; закритими, в яких на запитання є готові відповіді і респондент повинен вибрати одну з них.
У процесі формування запитань для анкет необхідно дотримуватися певних вимог:
1. Запитання закритих анкет передбачають відповіді лише в одному значенні („так” чи „ні”, „не знаю”) або пропонують кілька відповідей, з яких треба зробити бажаний вибір.
2. Не пропонують запитань, які вимагають моральної або соціальної оцінки своїх якостей (наприклад: „Чи вважаєте ви себе достатньо сміливим?”).
3. Запитання повинні бути порівняно простими, лаконічними, зрозумілими, конкретними і доступними з урахуванням вікових можливостей учнів.
4. На з’ясування однієї характеристики повинно бути поставлено кілька запитань, які контролювали б відвертість відповідей респондентів.
5. В анкеті бажано мати запитання як у прямій, так і в опосередкованій формах.
6. Доцільно на початку анкети пропонувати легкі запитання, що стосуються конкретних дій, подій, фактів, потім більш складні (вимагають суджень, оцінки), потім − найскладніші (вимагають прийняття рішень, вибору відповідей), у підсумку − знову прості запитання.
Бесіда − метод установлення в ході безпосереднього спілкування особливостей фізичного, психічного й соціального розвитку вихованців. Бесіду можна проводити безпосередньо з учнями, їх однокласниками, батьками дітей, учителями-вихователями, які беруть участь у здійсненні навчально-виховної роботи, з окремими учнями або колективами вихованців.
При підготовці й проведенні бесіди слід дотримуватися таких правил:
1. Бесіду з учнем треба починати з тематики, яка може бути психологічно прийнятною для вихованця і сприятиме встановленню контакту.
2. Бесіда має проходити в час, коли учень не стомлений, у сприятливих умовах, без присутності сторонніх осіб.
3. Успіх бесіди може бути досягнутий, якщо вона носить плановий характер.
4. Запитання, які вихователь пропонує учневі, повинні бути доступними й зрозумілими з урахуванням його вікових можливостей, індивідуальних особливостей, інтересів, потреб.
5. Не варто підказувати вихованцям бажані відповіді, вдаватися до натяків.
6. Дотримуватися вимог педагогічного такту.
7. Не варто вдаватися до надто спрощених запитань, опускатися до жаргонної лексики.
8. Бесіда з учнем повинна тривати не більше 25 − 30 хвилин.
Аналіз продуктів діяльності − це метод вивчення учнів, який передбачає ознайомлення педагога з результатами і наслідками діяльності вихованців з метою з’ясування рівня сформованості певних якостей, умінь, здібностей. З цією метою вчитель-вихователь вивчає робочі зошити, щоденники, творчі роботи, малюнки, вишивки, моделі та ін.
Діагностичні методи
Суть діагностичних методів полягає в тому, що вони дозволяють не просто зробити опис тих чи тих особливостей розвитку вихованців, але вимірюють їх, дають їм якісну й кількісну характеристику.
При застосуванні діагностичних методів відбувається виявлення специфічних недоліків, відхилень від норм у певній системі, пошук шляхів їх усунення. Вони є певними засобами розв’язання педагогічних завдань, мають підпорядковуватися навчальним і виховним функціям.
До діагностичних методів варто включити щонайперше тестування і шкалювання.
Тести. Тестом (від англ. test − випробування, дослідження) називають короткі стандартизовані завдання, за допомогою яких проводяться психолого-педагогічні дослідження.
Шкалювання (від англ. scaling − визначення масштабу, одиниці виміру) є діагностичним методом виміру, за допомогою якого реальні якісні психолого-педагогічні явища одержали певне числове вираження у формі кількісних оцінок. Цей метод може бути використаний для оцінки якостей особистості при складанні характеристики учнів, виявлення їх ставлення до різних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової та ін.).
Виділяють три види шкал.
1. Оціночні шкали. Вони відзначаються відносною простотою, можливістю математичних методів обробки й аналізу результатів дослідження. Сутність цього методу полягає в тому, що будь-які реальні психічні явища (якості) моделюють (відображають) за допомогою числових систем за завчасно обумовленими оцінками.
Наприклад, для оцінки характеру стосунків учителя з учнями можна застосувати таку шкалу оцінок:
Характер стосунків і оціночний бал:
різко негативний, ворожий (- 2);
слабо негативний (-1);
індиферентний (0);
слабо позитивний (+1);
яскраво позитивний (+2).
Одним із видів оціночного шкалювання є рейтинг (оцінка). Він являє собою діагностичний метод виміру психічних явищ (інших якостей соціального розвитку) шляхом збору суджень і різноманітних оцінок компетентними експертами якості певної особистості.
2. Шкали ранжування. Вони створюються шляхом порівняння окремих показників між собою. Наприклад, учнів одного класу розміщують в ряд за рівнем їх успішності. Або членів однієї спортивної команди розміщують в ряд за показниками спортивних досягнень.
Різновидністю шкал ранжування є парне порівняння. Сутність його полягає у зіставленні учнів одного з іншим за якоюсь однією якістю. Якщо ця якість властива обом учням рівною мірою, то кожному з них виставляють по одному балу. Якщо ж досліджувана якість у одного розвинена краще, ніж у другого, то першому виставляють два бали, а другому − нуль. Підбиваючи одержані кожним учнем бали, ми матимемо кількісні вираження рівня розвитку певної якості у школяра. Таким чином можна отримати рангову послідовність досліджуваної якості в учнів.
Це зручно проілюструвати на таблицях.
| № п/п | Прізвища | Бали | Сума балів | ||||
| Божко | - | ||||||
| Гончар | - | ||||||
| Івашко | - | - | |||||
| Сажко | - | ||||||
| Ярема | - |
| № п/п | Прізвища учнів | Кількість балів | Абсолютне рангове місце |
| Божко | |||
| Гончар | |||
| Івашко | |||
| Сажко | |||
| Ярема |
3. Соціометричні шкали використовуються для вивчення міжособистісних стосунків у групах вихованців. Відповідно до них за особистими виборами членів колективу (групи) і кількістю цих виборів визначається соціальний статус конкретної особистості у своєму колективі.
Педагогічний консиліум (від лат. concilium − нарада, засідання) − це нарада, зібрання учителів-вихователів з обговорення соціально-психологічних якостей і особливостей поведінки, діяльності вихованців (на основі детальної характеристики класного керівника, інших членів виховного процесу) для глибшого вивчення учня і визначення доцільних і ефективних напрямів виховної роботи з ним. Консиліум розглядає, як правило, складні випадки взаємин між вихованцем і педагогом. Він викликаний необхідністю перевиховання школяра. В результаті консиліуму має бути схвалена науково обґрунтована педагогічна тактика взаємодії з вихованцем, розрахована на тривалий час з необхідністю внесення певних корекцій.
Експериментальні методи
Педагогічний експеримент є своєрідним комплексом методів дослідження, що забезпечує науково-об’єктивну і доказову перевірку правильності обґрунтованої на початку дослідження гіпотези. Він дозволяє не лише зробити опис психічного явища, але й пояснити його. Це цілеспрямовані, конкретно організовані досліди, створені умови, певна система впливів і дій, які дозволяють планово втручатися в процес, змінювати і кількаразово повторювати особливості його протікання, слідкувати за особливостями прояву і змінами певних соціально-психічних якостей особистості.
Виділяють два види експериментів.
1. Природний експеримент полягає в тому, що вихованець перебуваючи у природних для нього умовах (навчальної, трудової, спортивної, ігрової діяльності), не догадується про те, що він перебуває у полі дослідження. Вчитель-вихователь створює специфічні умови (своєрідні форми організації навчання, методи навчання, умови, які вимагають долати певні труднощі, виявляти взаємодопомогу та інше) і аналізує особливості поведінки вихованців у цих умовах. Тут є елементи моделювання.
2. Лабораторний експеримент проводиться в штучних для учня умовах, які спеціально створюються і враховуються. Він проводиться у спеціально обладнаних лабораторіях з використанням приладів, певного обладнання. Цей вид експерименту викликає напруженість, скутість піддослідних і нерідко призводить до спотворення, необ’єктивності отриманих результатів. Тому в практиці роботи вчителів, класних керівників цей вид дослідження використовується рідко.
Формувальні методи
Сутність цієї групи методів полягає у вивченні психологічних особливостей дітей у природних умовах навчально-виховного процесу шляхом активного формування тих психічних якостей, які в першу чергу цікавлять вихователя.
Тут важливий не стільки рівень актуального розвитку школяра, скільки його „зона найближчого розвитку”, особливості її формування. Тому для цього методу характерні своєрідні назви: навчальний, перетворюючий, виховний, моделюючий експеримент.
Формувальний експеримент одночасно виконує дві функції. З одного боку, він спрямований на вивчення психологічних особливостей і механізмів, а з іншого − на реалізацію виховних і освітніх завдань, на надання допомоги учням у навчально-виховному процесі. Цей метод, допомагаючи простежувати психічні зміни особистості, вдало поєднує в собі психологічне вивчення школярів з пошуком і розробкою оптимальних шляхів навчально-виховної роботи через активне включення дитини в організовану вчителем-вихователем діяльність і цілеспрямованим впливом на неї і дозволяє формувати, помітно змінювати психічні новоутворення, розширювати зону актуального розвитку, вести розвиток за собою.