ХVІІІ – першій половині XIX ст.

У другій половині XVIII-XIX ст. продовжує складатися державно-адміністративна опіка в Росії. Її формування розпочалося із петровських реформ, які суттєво змінили систему захисту і допомоги вразливим категоріям населення. У суспільстві визначився новий підхід до людини. Якщо для середньовіччя характерне заперечення цінності особистості, пріоритет принципів колективізму, то в епоху формування абсолютизму значущість людини розглядалася з позицій її трудової вартості. Ось чому розпочалось викорінення професійного жебрацтва, здійснення секуляризації монастирських земель, підсилення ролі держави у підтримці нужденних.
За правління Петра І сформувалась досить розгалужена система соціального захисту. до неї входили:
а) центральні органи спочатку Патріарші і Монастирський прикази від 1712 р. Святійший Синод, а від 1724 р. Камер-контора;
б) міські магістрати;
в) дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;
г) війти (староста) і соцькі у поселеннях з вільним населенням (1, 23).
Інститути опіки цього періоду можна умовно поділити на інститути соціального контролю та соціальної допомоги. До перших слід віднести гамівні і прядильні будинки, до других шпиталі.
У зв’язку з прийняттям нового адміністративного зводу законів про губернії, Катериною ІІ організовано (1775 р.) спеціальний орган – прикази суспільної опіки.
У кожній губернії створювався такий приказ під головуванням цивільного губернатора. Прикази суспільної опіки включали в себе як інститути підтримки, так і інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богодільні, будинки для невиліковно хворих, для душевнохворих, трудові, для психічно хворих.

Поступово традиція відкриття благодійних товариств перейшла до жінок генерал-губернаторів. У 1837 р. Т.В.Голіцина заснувала Благодійне товариство, яке почало відкривати рукодільні школи для дівчат. У 1848р. Є.І.Тучкова організовує жіночий тюремний комітет. Далі широкою благодійною діяльністю починають займатися люди з вищих верств населення, яким було не байдуже майбутнє суспільства. Серед напрямків їх діяльності були: 1.-просвіта незаможного населення - "Товариство розповсюдження кориснихкниг" (1861), яке займалося виданням книг для народу, відкриттям народних бібліотек, організацією публічних читань; 2.-організація багатоаспектної соціальної допомоги - "Товариство заохоченняпрацелюбності" (1863); 3.-"Школа кухарок" (1870); 4.-"Попечительство Горлецьких" (1881), яке надавало допомогу бідним студентам московської консерваторії; 5.-організація медичної допомоги вдома та відкиття лікарні для невиліковних хворих з школою сестер милосердя при ній; 6.- організація вихованої роботи з сиротами - у 1763 році з ініціативи І.І.Бецького був створений Московський виховний дім для підкинутих табездоглядних дітей, який будувався та утримувався на пожертви приватних осіб. Його завданням було рятування та виховання дітей, що не мають батьків. І.Бецький мав за мету через "закриті виховні училища" створити "нову породу людей": освічених і працелюбних чоловіків та жінок. "Громадські діти", які виховувалися у цьому домі мали привілеї: їх не можна було закріпачити, вони звільнялися від податків, а найкращі з них продовжували освіту в Академії мистецтв чи в фельдшерській школі.

У другій чверті XIX ст. фінансовий стан приказів різко погіршився. У 1856 р. їм було заборонено займатися кридитно-позиковими операціями, що передбачало повернення їх до ролі чисто благодійницьких організацій. У 1857 р. було запропоновано прикази зовсім ліквідувати. Їх робота викликала все більше нарікань і незадоволення. Виявились два серйозних недоліки приказної системи. По-перше, зростаюча бюрократизація і дріб’язкова опіка зі сторони Міністерства внутрішніх справ. По-друге, грошей приказів ніяк не вистачало на організацію кваліфікованої допомоги в благодійницьких установах.
На кінець періоду, що розглядається (станом на 1862 р.), склалася певна структура інститутів допомоги: лікувальні установи (лікарні, будинки для душевнохворих); установи опіки (богодільні, інвалідні будинки для невиліковно хворих); навчально-виховні заклади (виховні будинки, сирітські будинки, училища для дітей канцелярських службовців); інститути пансіонерів, місцеві благодійні товариства.
До середини ХІХ ст. виникло розуміння того, що система державної опіки в Росії не зможе розв’язати проблеми соціальної допомоги нужденним. Необхідний союз із суспільними благодійними організаціями. Станом на 1861 р. благодійні товариства існували лише у 8 містах імперії, а до 1863 р. були закладені ще в 9 губерніях. У зв’язку з цим величезне значення у справі подальшого розвитку системи державної опіки мало заснування у 1864 р. земських, а в 1870 р. і міських органів місцевого самоврядування.
У зазначений період у Росії розвиваються державні підходи до проблем інвалідності, материнства й дитинства, а також соціальної патології: професійного жебрацтва, проституції, дитячої бездоглядності.
Спочатку державна участь у розв’язанні проблем, пов’язаних з інвалідністю учасників імперських воєн, полягала в організації для них притулків. Згодом інвалідами, що не мали власної домівки, опікувалися монастирі, постригши їх у ченці.
Катерина П звільнила монастирі від утримання воєнних інвалідів, але з церковних і монастирських доходів вилучила 125 тис. крб. на утримання інвалідів війни, їхніх жінок і дітей. Вона заснувала інвалідні будинки в Москві та Санкт-Петербурзі. Мережу цих будинків було розширено за правління Олександра І.
У 1814 р. були утворені Патріотичне товариство, одним із завдань якого була опіка над хворими та пораненими вояками, і спеціальний Комітет, котрий займався опікою над генералами, офіцерами, що зазнали поранень, та їхніми родинами. Якщо такі колишні військові були спроможні нести цивільну службу, їм надавалися більш-менш високі державні посади (поліцмейстерів, городничих, справників тощо). Призначені на роботу не позбавлялися пенсії. Покаліченим штаб-офіцерам і обер-офіцерам дозволялося видавати безкоштовно ліки в аптеках. Нижнім чинам виплачувався оклад, який вони отримували у своїх полках (у мирний час).
Зміни стосувалися соціальної допомоги не лише воєнних інвалідів. У період правління Катерини ІІ обов’язковим елементом опіки в губерніях стали будинки для душевнохворих. На початок ХІХ ст. закладено основу опіки над сліпими та глухими.
У 1806 р. Олександр І запросив до Санкт-Петербурга французького вченого, автора методики навчання сліпих В.Гаюі який заснував тут цього ж року перший заклад для осіб з вадами зору. У 1846 р. в Москві була відкрита перша богодільня для незрячих жінок. Опікуватися глухонімими теж почали з 1806 р. (раніше з ініціативи групи доброчинців робота провадилася приватно). Тільки наприкінці XIX ст. ця діяльність набувала системності і оформилася у певний напрямок суспільної опіки.
За правління Катерини ІІ активізувалася опіка над дітьми.
Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби, як проституція. У 20-ті роки ХVII ст. з’явилися перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, існували звідницькі квартири. Перші кроки щодо контролю над цим явищем зроблено за правління Катерини ІІ. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під “промисел розпусти ”, порушників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рішення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким гонінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики .
Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагнула перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формуючи державну систему благодійництва за рахунок руйнування колишніх парафіяльної і монастирської.