Школа Володимира Денисенка

Розділ 1. Вчителі

Школа Володимира Денисенка

Життєві шляхи-дороги майбутнього митця Володимира Денисенкапочалися в чудовому українському селі Медвин на Київщині. Саме там внього виникло бажання знімати кіно. Тому коли він виріс, то вступив доКДІТМ ім. І. Карпенка-Карого. Але непросте в нього було навчання: не встиг закінчити другий курс режисури, як його заслали до ГУЛАГу. 1949 року він був заарештований і засуджений до п'яти років виправно-трудових робіт (стаття 54 за "український буржуазний націоналізм"), за п'єсу, основою якої були твори Лесі Українки.Заслання Володимир Терентійович відбував у місті В'ятка (Росія).Навесні 1953 року його було звільнено на підставі закону про амністію,після чого поновлено в інституті (курс Мар'яна Крушельницького). Ті випробування тільки загартували майбутнього митця, хочаостаточно його реабілітували лише 24 серпня 1956 року. Саме того рокувін закінчує навчання. По закінченню Денисенко отримує від своговчителя, видатного діяча укрїнського мистецтва професора Мар'янаКрушельницького таку характеристику: "Прекрасні здібності режисерпостановника, оригінальні творчі задуми. Гаряча голова, вимогливий досебе. Бурхлива фантазія, яскравий режисерський тьемперамент. Гарніакторські здібності. Сильне образне мислення. Схильність доексперементаторської роботи. Всі роки навчання був відмінником."На стажування Володимир Денисенко поїхав до великого Довженка, якразтоді, коли митець готувався до зйомок фільму "Поема про море".Спілкування з Олександром Петровичем дало могутній поштовх дляподальшої творчості. Допитливий, розумний юнак теж справив на Довженка враження, тому у них почалося тривале листування. Батько українського поетичного кіно навіть радився з режисером-початківцем, кого з акторіввзяти на ту чи іншу роль. Ось рядки з листа Олександр Довженка,датовані 23 вересня 1956: "Про що я вас хочу просити: чи не знайшли бви мені і не порадили б Катерину? Якусь гарну дівчину з драматичнимскладом невеселої долі? Київські режисери шукають для себе у Москві, ачи не пошукати нам у Києві українського фільму в Москві? Кого випорадите мені на Зарудного? А не підійшов би Романицький чи Кременко? З міркувань творчих мені важко і майже не можливо брати на головуколгоспа не українського актора. В цьому я уже переконався надосвіді". На київській кіностудії Володимир Денисенко створив фільми,достойні сподівань своїх вчителів: Мар'яна Крушельницького таОлександра Довженка. На початку так званої "відлиги", Денисенко, працював разом з Марленом Хуциєвим, Євгеном Ташковим, Віктором Івановим, ВікторомІвченком. Вони створили картини, що користуються великим успіхом углядача: "Весна на Зарічній вулиці", "Сон", "Спрага", "За двомазайцями". Згодом, в 70-их - 80-их до них приєднуються Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, режисери так званого "поетичного кіно"

Як режисер Денисенко поставив такі фільми: "Солдатка", "Роман іФранческа", "Мовчать тільки статуї", "Сон", "На Київськомунапрямку","Совість", "Осяяння", "Повість про сніжинку", "Женці","Високий перевал". Більшість з них за власним сценарієм. Народний артист України, лауреат державної преміїї УРСР іменіШевченка, Володимир Денисенко був причетний до відкриття у 1961 роцікінофакультету, де й сам викладав. За допомогою свого викладацькогочуття він відкрив не одну яскраву творчу індивідуальність. Як вихователь творчої зміни він запозичив від ОлександраДовженка ті вимоги, котрі той вважав неодмінними у виховнні творчоїлюдини: чистоту, високу культуру, інтелігентнтність, знання історії,роозуміння сучасності, визначення свого світогляду та поетичногосвітовідчуття, що пов'язане з мораллю і духовними традиціями народу.Якхудожній керівник режисерсько-акторської майстерні у Київськомутеатральному інтституті, Денисенко вмів розкрити різнобічні граніобдарованих студентів, побачити творчий потенціал, виявити нові якості. Повернувшись з заслання, він вирішив знімати кіно, а оскількибув патріотом, запрошував лише українських акторів. Разом зі своїмивихованцями Володимир Денисенко створив унікальну стрічку "Совість".Майже без коштів, на ентузіазмі і сподвижництві зняв правдиву італановиту стрічку про зродження руху опору в Україні. Але післявиходу фільму знову зазнає "репресій".

Починаючи, як помічник Віктора Івченка, Володимир Денисенковирішив будь що "виховати" власних кіноакторів. На це його підштовхнуводин момент: він побачив, що актори театральні не знають специфікикіно, вони продовжують грати за театральними законами.Володимир Терентійович неодноразово повторював, що органіка кіно,порівняно з театральною умовністю, інша - вона наближається доорганіки побутового існування. Тому він завжди зауважував своїм студентам : "У кіно - нічого не грати, а жити!"

В фільмах режисер намагався висвітлювати гостросоціальні, історични мотиви. В цьому йому допомагали студенти, його вихованці, яких режисер часто знімав в своїх роботах. Майстерня Володимира Терентійовича Денисенка створила для українського кінематографу багато зірок. Але парадокс - більшість з них хоча й мали потенціал великий, але з якихось причин залишилися непомітними. 1.2. Творча школа Констянтина Степанкова

Якщо розглядати життя Костянтина Степанкова з дитинства, то передочима предстає доволі сумна картина. Маленький Костя, син репресованогосвященика, був вимушений змінити прізвище Волощук на материне -Степанко, додавши в кінці літеру "в", і все дитинство провести в переїздах іпереховуваннях. Утеча з дому, безпритульні роки в марних пошукахбатька, життя в окупованій німцями Умані під час війни, повоєнний голод, матір, яка залишила сина... Тривалий час Степанков був сам на сам із цими страшними спогадами, навіть дружині - Аді Роговцевій - відкрився після 33 років подружнього життя, вже з настанням Незалежності. "Усе життя я брехав, брехав, щоб вижити. Правду про свою сім'ю я нікому сказати неміг, не знала Ада, не знали діти... Я і їм брехав. А ось на сценувиходив, не брехав. І в кіно у своїх ролях - не брехав", - це рядки з щоденникових записів актора, які Ада Роговцева знайшла після смерті в його архіві та опублікувала в книжці "Мій Костя". Кінематограф увійшов у життя Степанкова фільмом "Людина зкіноапаратом" Дзиги Вертова, котрий демонстрували в його рідному селі.Дуже різноманітний калейдоскоп стрічок, які в дитинстві вабили хлопцядо уманського кінотеатру, а пізніше стали складником його навчання наакторському факультеті й частиною самого Костянтина Петровича тазіграних ним персонажів. Після війни він вступив до Уманськогосільськогосподарського інституту, голодне дитинство позначилося намрії "бути ближче до хліба".Як згадує Костянтин Петрович, кардинальний поворот у житті стався1948 року. До Умані на гастролі приїхав театр ім. І.Франка. Назустрічі з акторами студенти показали уривки зі своїх аматорськихвистав. Амвросій Бучма одразу помітив темпераментного юнака - КостюСтепанкова і запропонував учитися на своєму курсі. Ставився до ньогопо-батьківськи, всіляко опікуючись, вочевидь, одразу розгледів майбутній талант. Саме Бучмі присвячено окремий блок теплих спогадів.Травматичний внутрішній досвід дитинства не став на перешкодіСтепанкову, як акторові, навпаки - дав широку, хоч істинно трагічну,палітру відчуттів, вражень, характерів, які він передавав своїмгероям. "Втакому середовищі, яким був на той час театр Франка, і дошка могла бзацвісти! Я - не зацвів", - гірко говорить Степанков. Нереалізованийпотенціал театрального актора він відчував чи не до смерті, мріявзіграти Гамлета... Чимало жаданих персонажів так і не зіграв, далеконе всіма ролями був задоволений, але внесок Степанкова в розвитокукраїнського кіно дуже важливий. Не кожен актор може похвалитися такоюфільмографією, яку мав Костянтин Петрович Степанков. Більше ста ролей!А вінчають фільмографію "Камінний хрест", "Комісари","Вавилон ХХ", "Захар Беркут", "Дума про Ковпака", "Високий перевал","Легенда про княгиню Ольгу", "Як гартувалася сталь", "Дорогою ціною","Пастка".Сьогодні складно уявити, що Степанков міг стати, наприклад,агрономом чи садівником, а зовсім не актором. Костянтин Степанков - цеціла епоха українського кінематографа. За словами Ади Роговцевої, прими театральних підмостків, дружини актора, його талант повністю небув вичерпаним. Упродовж останніх років у Кості Петровича не було великих робіт укіно. Але те, що він зробив раніше, а це понад сто ролей, - дужебагато. Свої роботи Степанков поділяв на ті, які йому не соромнодивитися, й інші. До перших зараховував рольКовпака з "Думи про Ковпака", Лобачова ("Комісари"), Михайла з"Камінного хреста". Чудово вчився, займався самодіяльністю,організував драмгурток. А в 1948 році після гастролей в Умані театруімені Івана Франка Амвросій Бучма запропонував КостіСтепанкову навчатися в Києві, відразу розпізнавши майбутній талант.[3, с.235]Отже, 1953 року Кость Степанков закінчив Київський інституттеатрального мистецтва імені

Карпенка-Карого (курс Амвросія Бучми). Із 1955 року грав у театріімені Івана Франка, із 1968 - актор Київської кіностудії іменіДовженка, і протягом 31 року - педагог і керівник майстерніКиївського інституту імені Карпенка-Карого. Із 1998 року -викладач кафедри телебачення в Київському університеті культури імистецтв. Знаковою в долі актора була й зустріч із великим СергіємПараджановим. Актор знімався в його"Українській рапсодії" - першій стрічці, ще дипломній, і в одній ізостанніх - "Ашик-Керіб". Йому пощастило працювати з ВасилемЦвіркуновим, Іваном Миколайчуком,Леонідом Осикою, Романом Балаяном, братами Юрієм, Вадимом і МихайломІллєнками, Роланом Сергієнком, Леонідом Биковим, Лесем Сердюком. Майжевсі актори вважалиСтепанкова чудовим партнером, який давав можливість іншим виявитисвої можливості. Вінзавжди був зібраним у роботі і націленим на цікавий результат.