Художній образ у мистецтві 6 страница

Орнамент має не лише утилітарне та естетичне значення. Він є само­стійним, дуже мудрим мистецтвом — символічного осягання реальності.

+ Спробуйте скористатися таким способом пізнання дійсності!До речі, він є дуже близький дітям дошкільного віку. Виконайте нескладні вправи-тре- нінги «на кодування» і «розкодування» предметів та явищ дійсності (на­приклад, створіть календар погоди, природи).

Що таке символ і які його функції?

Світ символів — це світ відповідностей (соггевропсіеше). Символ (від грец. БутЬоІоп — розпізнавальна прикмета) є категорією художнього об­разу в мистецтві і водночас знаком. Будь-який символ — це образ з прита­манним йому певним смислом. Смисл символу не можна розшифрувати простим зусиллям розуму, з ним треба «зжитися», «ужитися» в нього. Сим­вол є багатозначним і змістовним, він пов’язаний з багатозначністю та цільністю світу. Структура символу спрямована нате, щоб занурити кож­не окреме явище у стихію «започаткування» і дати через нього цілісний образ світу.

Орнамент, як і картина, скульптура, архітектурний твір, є естетичним знаком, так само складним, оскільки містить певну інформацію в художній формі. Для її розуміння також потрібна комунікація. Успішність цієї кому­нікації залежить від особливого творчого обдаровання (вміння побачити, відчути прихований смисл у знаках, символах, сигналах, які посилає гля­дачеві автор). Особливий символічний досвід народжує новий орган сприй­мання, в якому зір, слух, нюх і дотик ніби зливаються в одне, породжуючи явище сінестезії, котра є ще однією спробою описати те, що не підлягає описанню — природу символічного пізнання. Таким є погляд на символ засновників європейського художнього символізму (Платон, І. Кант,

А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Е. Гартман, В.Соловйовта ін.).

Осмислення орнаменту з позиції теорії символів відкриває його нові можливості для розвитку особистості. Крім утилітарної, естетичної функції, йому притаманні і виховна, просвітницька, гедоністична, соціалі- заційна, комунікативна, сугестивна, евристична, компенсаторна та інші, які є характерними для мистецтва загалом.

Функціонально-символічна природа орнаменту дає підстави для того, шоб ввести орнамент до інформаційного простору дитини, тобто до інтег­рованих освітніх програм. Робота з орнаментом може становити зміст пар­ціальної програми декоративної діяльності у структурі загальної інтегро­ваної програми для дошкілля. Завдання педагога полягає в набутті тих професійних умінь, які дадуть змогу оптимально реалізувати особистіс- но-розвивальний потенціал орнаменту.

♦ Розгляньте окремі орнаменти, визначте елементи, які утворюють орна­мент. Скористайтеся довідниками: Карр-Гомм С. Словарь символов в ис­кусстве. — М., 2003; Энциклопедия символов, знаков, эмблем/Авт.-сост.

В. Андреева и др. — М., 2001 — і знайдіть символічне значення зображених в орнаментах предметів (найчастіше це квітка, птах, гілля певного дере­ва, ягоди). Складіть робочу таблицю з символіки кольору та орнаменталь­ного мотиву.

Ці вправи допомож>ть вам розвинути власну уяву і фантазію, асоціа­тивне мислення, збагатять інтелектуально-емоційну сферу особистості тощо. Усе це дасть змогу розгорнути цікаве й корисне для дітей спілкуван­ня на матеріалі орнаменту, грамотно визначити мету і зміст декоративної діяльності дошкільнят, форми її організації та ін.

Робота з орнаментом — багатоструктурний процес, спрямований на розвиток усіх сфер особистості (інтелектуально-естетичної, соціально- комунікативної, креативної тощо).

♦ Визначте потенціал орнаменту для кожної сфери особистості.

Для успішної професійної діяльності педагог мусить бути компетент­ний у галузі теорії і практики орнаменту: знання про орнамент (розумін­ня його законів), принципи декорування, образотворчі вміння.

♦ Знайдіть якнайбільше відомостей про орнамент, скористайтеся міфами, ле­гендами, казками; намалюйте орнаменти, оволодійте прийомами стилізації (тобто трансформування реаііьних природних 4юрм в орнаментальні мотиви). У довідковій та мистецтвознавчій літературі орнамент визначено як прикрасу, візерунок, який створюють для прикрашання різних предметів, або як самостійний артефакт: знак та символ культури, перша форма мистецтва.

Орнамент оперує відстороненими абстрактними формами, або стилі­зованими реальними природними формами. Вони становлять орнамен­тальний мотив. За мотивами орнамент може бути геометричним, рослин­ним, зооморфним, антропоморфним.

Геометричний орнамент складається з геометричних форм: геометричні фігури (трикутник, овал, коло, хвиляста лінія, меандр, ромб, хрест та інше). Своїм походженням вони пов’язані із солярними (сонячними) знаками і символізують Всесвіт.

Рослинний орнамент складається зі стилізованих (спрощених, узагаль­нених) зображень рослинного світу. За формою вони нагадують, наприк-

лад, квіти, ягоди, листя, гілки, пуп'янки, і символізують висловлення різних почуттів, станів душі тощо (троянда — кохання, вишня — добрі спра­ви, лавр — перемога, плющ — безсмертя).

Зооморфний орнамент складається зі стилізованого зображення пред­ставників тваринного світу (птахи, риби, земноводні, комахи, плазуни тощо). Вони також можуть розглядатись як символи (метелик — відро­дження, безтурботність; голуб — знамення, любов, мир, злагода; жура­вель — пильність).

Антропоморфний орнамент містить стилізоване зображення людини (жінка — берегиня, мати).

За характером групування елементів розрізняють: стрічкові, центричні, сітчасті, замкнені, геральдичні орнаменти. У стрічковому орнаменті смуга простягається як стрічка, по всьому виробу. У сітчастому кожен елемент розмішений ніби в окремій чарунці сітки і в кожній повторюється. Замк­нений, центричний орнамент складається з одного великого мотиву, не поєднаного з іншими елементами (наприклад, як в орнаментиці кили­ма), або пов’язаного з формою предмета (повторює обрис виробу, який прикрашається). Геральдичний орнамент (від лат. heraldica, heraldus — оповісник, глашатай) пов’язаний з гербознавством. Герб (пол. herb; нім. erbe — спадщина) — емблема, спадковий знак, який містить фігури та пред­мети із символічним значенням. Найчастіше геральдичні орнаменти утво­рюють тотемні зображення тварин — «предків» роду. Цими зображеннями почали користуватися для позначання території, яка належить роду (герб міста, герб країни). Герб може мати також і приватна особа. У такому разі він відображає особистісні риси людини, рід занять, соціальний стан.

♦ Намалюйте різні орнаменти. Скористайтеся символікою рослин, кольо­рів, тварин, предметів і спробуйте розробити власний герб, емблему своєї родини. Проаналізуйте герб нашої держави. Сформулюйте і «закодуйте» зображальними символами девіз вашого життя.

Композиція орнаменту зумовлена формою предмета, для якого він призначений. Характерні ознаки орнаменту — симетрія, повторення, чер­гування елементів (ритм). Орнаментальний ритм буває простий і склад­ний. Простий ритм характеризується повторенням одного елемента. Склад­ний ритм передбачає чергування елементів за кольором та формою. Звідси можна виокремити прості та складні орнаменти. Прості складаються з одного-двох елементів, складні — з кількох (серед них виокремлюють го­ловні й додаткові — зв’язки). Кольорова гармонія (барвистість, контраст) у поєднанні з ритмом та симетрією виступають елементами у структурі декоративності орнаменту і пов’язані з його естетичною оцінкою.

Як засіб передавання настрою та емоційної виразності зображення, орнамент відіграє певну роль у декоративно-ужитковому мистецтві. Тут орнамент виступає як виражальний засіб, елемент, який збагачує предмет тим, що надає йому виразності, якої не було раніше. Завдяки орнаменту побутові речі іноді стають витворами мистецтва (ремесла), здатними збу­дити естетичні почуття.

Вміле володіння орнаментом народжує у предметі цілісний та краси­вий декоративний образ, пов’язаний з функціональністю предмета в соці­умі, його призначенням (утилітарністю). Оскільки орнамент є носієм ху-

дожньої інформації, він не механічно наноситься на предмет. Орнамент виявляє та підкреслює тектоніку (будову, форму, конструкцію) предмета (хатнє начиння, одяг, знаряддя праці, кераміка, зброя, тканини, архітек­турні споруди та ін.). Він сприймається у зв’язку з предметом, який при­крашає. При цьому орнамент втрачає самостійне значення як твір стан­кового мистецтва.

Від орнаменту походить розпис — орнаментальна або сюжетна компо­зиція, створена засобами живопису на різних частинах архітектурних спо­руд, а також на виробах декоративно-ужиткового мистецтва. Декоратив­ним розписом прикрашають вироби з кераміки, пап’є-маше, металу, тка­нин та іншого. Розпис складається з таких елементів, які утворюють і ор­намент. Для нього також характерні геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні мотиви. Колір, ритм, композиція становлять систему ви­ражальних засобів розпису. Серед елементів розпису можна класифікува­ти головні та додаткові (зв’язки). Основні види композиційного ритму в розпису — центричний, геральдичний, сітчастий, замкнений.

Завданням розпису є виявлення пластичної форми та утилітарного при­значення виробу, підкреслення його зв’язку із середовищем, інтер’єром.

Декоративний розпис тяжіє до народного мистецтва. Часто характер декору, виражальні засоби мають народне, навіть язичницьке походжен­ня і містять зашифровану систему образів (дерево, птах, кінь, жінка та інше).

Орнамент може додавати предмету емоційності, краси, підкреслити форму, збагатити численними варіантами й відтінками поетичного на­строю, акцентувати буденність чи святковість призначення.

♦ Розгляньте для прикладу посуд: святковий та повсякденний сервізи (набори

посуду).

Стосовно походження орнаменту існує низка теорій, але всі вони так чи так пов’язані з обгрунтуванням його функціональної природи, знако­во-символічної основи. Орнамент є результатом спілкування людини з дійсністю, пізнання цієї дійсності та визначення себе в ній. Смисл знаків і символів в орнаменті пов’язаний з осмисленням природи й космосу. Кольорове рішення пов’язане зі станом душі, настроєм, емоціями (жов­тий — щастя, зелений — надія, синій — мудрість, червоний — життя, лю­бов). Прикрашання предметів виникло у процесі праці як прагнення лю­дини позначити свою індивідуальність (власність), виразити своє естетич­не ставлення до предметів та речей, бажання краси та самовираження.

Орнамент у філософсько-мистецтвознавчих дослідженнях визначається як елемент культури народу, нації, «документ епохи», особливе мистецт­во, форма мистецтва. Орнамент є також однією з найхарактерніших оз­нак художньою стилю, оскільки вбирає в себе особливості мистецтва сво­го часу: меандр (геометричний орнамент, утворений неперервною прямою лінією, зламаною під прямим кутом) своєю шляхетною простотою і рит­мом є типовим для античної класики; крабби (рослинні елементи) та хрес- тоцвіти (стилізовані квіти) відповідають складному ритму готичного сти­лю; химерністьрокаилів (стилізовані мушлі) відповідає примхливим фор­мам рококо; лік горські зв’язки і трофеї (декоративно згрупована зброя) підтримують урочистість ампіру

Краса матеріалу, про­порційність, ритмічна структура (гармонійність, виваженість, врівнова­женість) іноді бувають єдиними засобами втілення емоційно-образного змісту. Предмети і без характерного зовнішнього декору (орнаментації) визнаються красивими. Емоційно-змістовий образ часто активізується образом-асоціацією (порівнянням форми предмета з краплинкою, квіт­кою, фігурою людини, тварини). Декор, з’являючись на виробі, також сут­тєво впливає на його образну структуру. Нерідко саме завдяки декору побу­товий предмет стає витвором декоративно-ужиткового мистецтва. Для створення декору широко застосовуються орнамент та елементи інших видів зображального мистецтва (живопис, скульптура).

Історія декоративно-ужиткового мистецтва розпочалася в ранній пе­ріод розвитку суспільства, тоді це мистецтво було основною галуззю худож­ньоїтворчості. Найдавніші приклади позначені доісторичною добою. Вони підтверджують широке коло уявлень про світ і людину, їм властиві виключ­на змістовність образів, увага до естетики матеріалу та естетики праці, ра­ціональної будови форми, підкресленої декором. Ця тенденція збереглася в народній творчості (народні художні промисли) навіть до наших часів.

З виникненням класового суспільства провідну роль стала відігравати особлива галузь декоративно-ужиткового мистецтва, яка обслуговувала верхівку суспільства. Дедалі більшого значення набував інтерес до багат­ства матеріалу й декору, до їхньої рідкісності та вишуканості (предмети культових ритуалів), придворних церемоній, прикрашання помешкань знаті). У них заради підвищення емоційного звучання порушувалися прин­ципи побутового призначення.

Становлення, еволюція та зміна художніх стилів у декоративно-ужит­ковому мистецтві відбувалися відповідно до їхньої еволюції в інших видах мистецтва. Тенденції еклектизму (від. грец. екІекикоБ — здатний вибира­ти), поєднання різнорідних художніх елементів, характерні для періодів спадів мистецтва, пошуків нових форм та засобів, привели у другій поло­вині XIX ст. до поступового зменшення естетичної якості та емоційно- образного змісту декоративно-ужиткового мистецтва. Втрачався зв’язок між декором та формою, художньо вирішений предмет підмінявся при­крашеним. Негативно позначився на цьому мистецтві і розвиток масово­го промислового машинного виробництва. Художники намагалися про­тиставити масовому виробництву тиражованих, часто позбавлених смаку, предметів унікальні, виготовлені за індивідуальними проектами в умовах ремісницької майстерні предмети і відродити емоційно-образну цільність та змістовність художньо осмисленого середовища.

У XX ст. відкрилися нові перспективи створення художньо-змістового середовища для праці та побуту народу. Революційні ідеї сприяли виник­ненню жанру агітаційного фарфору (1918—1925). Це був посуд і скульптура, які нагадували політичний плакат. Систему декору становили яскраві на- писи-агітки, стилізовані зображення людей, революційна символіка. Сьо­годні ця серія є раритетом, як арт-факт історії. Завдання створити комплекс­не оздоблення квартири трударя, гуртожитків, клубів тощо відкривало шля­хи для творчих пошуків конструктивістів, функціоналістів, що багато в чому сприяло появі дизайну. Абсолютизація формально-технологічного аспекту в художній творчості супроводжувалася зменшенням ролі декору у ство­ренні художнього образу в декоративно-ужитковому мистецтві.

З 30-х років XX ст. спостерігається відродження народних промислів та інтересів до художньої спадщини. Декоративно-ужиткове мистецтво повернулося до художніх традицій минулого. З тих часів до сьогодення змінювалися стилі та «мода на мистецтво», але унікальні рукотворні ви­роби залишаються візуальними акцентами в художньоорганізованому се­редовищі. Сьогодні майстрами активно використовуються нові техніки декоративно-ужиткового мистецтва: батік, гобелен, іграшка, інтарсія, флористика, маркетрі, теракота, філігрань, шпалера, тиснення, мережи­во. інкрустація і таке інше.

Скористайтеся книжкою: Популярная художественная энциклопедия: Ар­хитектура. Живопись. Скульптура. Графика. Декоративное искусство/ Гл. ред. В. М. Полевой. — М., 1990. — Кн. 1—2. Знайдіть визначення цих термінів. Вивчайте можливості використання технік декоративно-ужит­кового мистецтва у професійній діяльності.

Декоративно-ужиткове мистецтво — одна з важливих галузей культу­ри українського народу, історія українського народу є водночас історією його творчості, майстерності, мистецтва художньої обробки природних мате­ріалів.

Декоративно-ужиткове мистецтво України, як і світове, має глибоке народне коріння і пов’язане з тими матеріалами, які видобуваються у кожній конкретній місцевості. Територіальне становище України є уні­кальним: її кліматичні умови забезпечують різнобарвне та багате своїм складом природне середовище — тваринний і рослинний світ, корисні копалини. Усім цим треба вміти користуватися, щоб зберегти та примно­жувати, створюючи водночас «іншу природу», цивілізацію, комфортне існування людини.

Декоративно-ужиткове мистецтво України надзвичайно різноманітне за формами, жанрами, видами, має давню, багатовікову історію. Воно органічно пов'язане із працею та побутом людини. Провідними його ви­дами є ткацтво, килимарство, художня обробка дерева, вишивка, керамі­ка. художнє скло, фарфор, декоративний розпис. Своїм походженням вони зобов'язані народним ремеслам: гончарству, ткацтву, чинбарству, виши­ванню, ковальству тощо, тому це мистецтво грунтується на певних тра­

диціях і технологіях підготовки та обробки матеріалів. Сьогодні декоратив­но-ужиткове мистецтво України існує як кустарне (авторське) і промислове.

Обробка рослинного волокна (льону, конопель) та вовни започаткува­ли ткацтво — виготовлення тканин на ткацькому верстаті за технологією переплетіння ниток (див. кольор. вкл., мал. 34—35). Сучасна промисло­вість випускає білі, гладкофарбовані та

набивні барвисті тканини. Ткац­тво поширене по всій території України, особливо в Поліссі, Галичині та в гірських районах Закарпаття і Прикарпаття. У цих регіонах побутує та­кож килимарство, виготовляють килими вручну на верстатах, фарбуючи вовну в різні кольори. Килими з різних областей України вирізняються своїми особливостями. Наприклад, килими Полтавщини мають пишний рослинний орнамент у вигляді гілки або квітки, що кілька разів у кладаєгь- ся на полі килима. Більш насичені за кольором килими Київщини. В їхніх композиціях присутня кайма, яка також заповнюється квітковим орна­ментом. Подільським килимам притаманний рослинно-геометризований орнамент з введенням стилізованих зображень, птахів, постатей людини. Гуцульським — яскраві геометричні узори (див. кольор. вкл., мал. 36—38). Декоративні тканини: рушники, скатерті, серветки, доріжки; предмети на­родного національного одягу (плахти, запаски, пояси, хустки) — також мають свої характерні мотиви, кольори, прийоми орнаментації і ткання. Наприклад, для виробів Київщини більш характерне поєднання черво­ного, чорного та білого кольорів.

Тканини західних областей України відзначаються пишною багатобарв­ністю.

♦ Розгляньте приклади цього виду декоративно-ужиткового мистецтва. Спро­буйте визначити способи його залучення до образотворчої діяльності дітей. Попрацюйте за технікою ткацтва, намалюйте візерунки килимів. Розглянь­те національний одяг, його складові, аксесуари. Доповніть словничок про­фесійних термінів.

З XVIII ст. відомі численні зразки народної вишивки, яка досягла сво­го розквіту в XIX ст., коли вже вишивати почали по всій Україні (переваж­но жінки).

Вишивка — давній улюблений засіб декорування предметів одягу, руш­ників, скатертин (див. кольор. вкл., мал. 32, 33). Майже кожна область, а часто й окремі села мають свої художні особливості й техніку виконання. На Київщині переважає рослинний орнамент із гронами винограду, ви­конаний у червоно-чорних кольорах. Ніжні й світлі або зовсім білі ви­шивки на Полтавщині. Роботи майстринь із с. Клембівки Вінницької обл. відомі в різних країнах. їхні дрібно членовані орнаменти, з перевагою тем­них кольорів, що виконані на білому полотні, вражають своєю майстер­ністю та витонченістю.

Для західних регіонів України характерний барвистий геометричний орнамент, який складається з простих елементів. У минулому їм надава­лося символічне значення. Геометричні орнаменти вражають чіткою рит­мікою, простотою та строгістю композиції, зв’язком з формою речі.

Рослинні орнаменти центру України доповнюються стилізованими зображенням птахів (зрідка тварин), іноді жіночої фігури з піднятими до­гори руками («маги-берегиня»), мотивом дерева («дереію-життя» або «ми­рове дерево»). Назви орнаментів пов’язані з фольклорною символікою, практичною діяльністю людей («сухарці», «грабельки», «старчики», «греч­ка», «вітряки»), а також їхніми уявленнями про тваринний світ («курячі лапи», «павуки», «раки»). Геометричні мотиви в українській традиційній вишивці зберігають назви: «прутик», «кривулька», «клинчики», «кружеч­ки». Геометризовані рослинні і стилізовані рослинні мотиви мають назви: «хмелик», «барвінок», «калинка», «сосонки», «рожа», «виноград». З небес­ною сферою пов’язана назва «зірки».

Техніка вишивки складається з понад ста видів швів: тамбур, низь, хре­стик, гладь; а також з інших традиційних технік (занизування, гладь «ка- чалочки», виколювання). Основні орнаментальні мотиви (геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні) представлені в різному колірному вирішенні.

Художні особливості вишивок залежать не лише від використовува­них барвників, а й від матеріалу, тобто від якості полотна, ниток, а також технічних прийомів. На невибіленому домотканому полотні добре чи­тається узор, виконаний білою льняною ниткою; бавовняними, й особ­ливо гарусними нитками вишивався рельєфний орнамент.

Технічні прийоми виникли в різні історичні періоди. їх поділяють надві групи: лічильна техніка, що виконується за лічбою ниток тканини (наби- рування, лічильна гладь, низь, занизування і хрестик); нелічильна техніка, що виконується за наміченими контурами рисунка (тамбур, нелічильна гладь і хрестик по канві).

Вишивка є невід’ємним елементом традиційно-побутової культури україн­ського народу. Прагнення прикрасити свій одяг, дім завжди було властиве людині. За допомогою вишивки звичайний шматок домотканого полотна перетворювався на витвір мистецтва. Орнаментовані рушники, облямівки простирадл, наволочки оживляли інтер’єр сільського житла; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових дійств. За функціональним призначенням розрізнялися рушники побутові (ути­ральники); рушники для прикрашання (кількові). Вони є своєрідними та­лісманами. що оберігали житло від впливу ворожих сил.

Вишивка завжди сучасна, вона непідвладна віянням примхливої моди. Цінність народної вишивки не лише в можливості її використання у су­часному побуті. Асортимент виробів, оздоблених вишивкою, сьогодні дуже широкий: серветки, доріжки, саше, декоративні панно, покривала, порть­єри, «теплачі» для заварних чайників, одяг. їх використання в сучасно­му інтер’єрі надає домівці індивідуальних рис, стильових особливостей, прикрашає його. Органічне поєднання вишитих тканин з іншими деко­ративними тканинами, килимами, керамікою досягається за умови відсут­ності суперечностей в їхньому помірному вирішенні, стилістиці, орнамен­тиці.

♦ Скористайтеся альбомом: Знаки (155 стародавніх українських вишивок / Упоряд. Т. О. Островська. — K., 1992. Ознайомтесь із символікою україн­ської вишивки. Допоможе вам навчитися основ цього мистецтва альбом: Сорокина Л. М. Учись вишивать. — K., 1985.

Набуті знання та вміння збагатять вашу професійну підготовку і навіть допоможуть поліпшити якість життя. Адже заняття вишивкою можна роз­глядати як арт-терапію.

Дітям дошкільного віку показують вишивки, вишиті речі, одяг. Вони можуть малювати візерунки за мотивами вишивок. У віці 5—7 років із за­доволенням виконують прості вишивки хрестиком, гладдю, стебельчас­тими швами по намічених контурах рисунка.

Народна архітектура України формувалась упродовж століть, поступо­во вдосконалюючи прийоми та форми, які найбільш повно відповідали умовам життя й естетичним потребам народу. Традиційні риси, технічні навички, художня майстерність передавалися від покоління до поколін­ня. На формування і розвиток народного житла впливали особливості со­ціально-економічного і культурного розвитку різних областей України, взаємозв’язки із сусідніми народами, природно-кліматичні умови, наяв­ність місцевих будівельних матеріалів, як правило, таких, що існують та слугують недовго (дерево). Переважна кількість пам’яток культового де­рев'яного зодчества належить до XVII—XVIII ст., а житлові сільські спо­руди збереглися лише з другої половини XIX ст. (Церква св. Миколая у Вінниці; Музей народної архітектури й побуту в Переяславі-Хмельницько- му; Музей народної архітектури й побуту в с. Прилісному на Донеччинні). За всієї різноманітності та багатства видів і типів споруд у різних областях України (Полісся, Карпати. Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Поділ­ля, Слобожаншина, Середнє Придніпров’я та Південь України) народне житло позначене спорідненістю планувальних та конструктивних рішень, які свідчать про його самобутність та національну своєрідність.

Житло в різних регіонах будувалося з матеріалів, що переважали у місцевості (Полісся й Карпати, Північ України — дерев’яні будівлі; Півден­на Україна — глиняні та саманні, кам’яно-вапняні).

Декоративне оформлення — різьблення, в інтер’єрі — декоративні тканини, рушники. Інтер’єр гуцульської хати — сволоки, одвірки, мисни­ки — прикрашався різьбленням, килимами, вишивками. Розмальовані хати Закарпаття схожі на житлові споруди Молдови та Румунії.

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та багато іншого. Особливо великого розвитку набула деревообробна промисловість на Поліссі та в лісостеповій зоні, де є достатній вибір різноманітної деревини. Найдавнішими спосо­бами обробки деревини були випалювання та видовбування (вирізування).

Стельмаство — виготовлення саней та різноманітних возів, а також де­талей до них.

Бондарство — виготовлення бочок, баклаг, бариль, відер.

Теслярство — будівництво житла і господарських будівель, церков, шо подекуди обходилося без жодного цвяха.

Столярство — передбачало більш тонку роботу, виготовлення дверей, вікон, наличників, хатнього начиння (столи, лави, ослони, скрині тощо).

Різьблення по дереву — один з найдавніших видів мистецтва. Сучасні майстри прикрашають вироби різьбленими узорами, намагаючись орна­ментацією підкреслити їхню форму і призначення. Продовжуючи чудові традиції плоскої різьби, якою прикрашалися скрині, ярма, вози, сани, майстри створюють нові високохудожні вироби. Багаті за оздобленням роботи гуцульських майстрів з Івано-Франківської області. Рахви, бакла­ги. шкатулки, декоровані в техніці інкрустації (від пізньолат. іпсгувіаіїо — покриття корою), інтарсії (прикрашання виробів узорами з іншого мате­ріалу, наприклад, металу, скла, перламутру, бісеру, дерева різних порід). У жанрі круглої скульптури працюють лемківські майстри, твори яких відзначаються неабияким почуттям пластики, психологічним трактуван­ням образі». Серед уславлених майстрів Ю. та М. Шкрібляки, В. Будула, Д. Білинський, Ф. та П. Юхименки, І. Луговяк. Вони започаткували тра­диції художньої обробки дерева, які розвивають сучасні майстри.

За допомогою художнього різьблення, випилювання, випалювання, фарбування українські майстри виготовляють меблі, скульптуру, іграш­ки, посуд тощо. Стриманість у кольорах, художній такт, відчуття пласти­ки дерева дають змогу говорити про високу художню культуру українських ремісників, з якою можна ознайомити дошкільнят.

У поліських районах України, на Закарпатті, Прикарпатті, Львівщині, Яворівшині помітне місце посідає плетіння з кори дерева (берези або липи), а також злози (коробки, кошелі, меблі, взуття-личаки). На Терно­пільщині поширене плетіння з рогозу. Плетені речі також відзначаються художньою довершеністю.

♦ Спробуйте цю техніку, адже вона є цікавою і доступною для дітей.

Україна багата на родовища глини.

Гончарство (художня обробка глини) увібрало в себе технічні навички й художні традиції, що існували ще з часів неоліту. Виготовлення кераміч­них виробів — трудомісткий і довготривалий процес, що потребує від май­стра володіння різними навичками — починаючи від вибору глини і закін­чуючи термічною обробкою виробів. Вони виконуються вручну, на гон­чарному крузі. Сформований предмет отримує рельєфне викінчення паль­цями, спеціальними паличками, на нього наноситься гравірований або кольоровий орнамент. У давнину в розмальовуванні виробів брала участь вся сім’я гончара. Для малювання вживали квач, куряче перо, ріжок, дере­в 'яний ніж — стек.

Керамічні вироби поділяють на чотири основні групи: побутовий по­суд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки — кахлі, будівельні матеріали — черепиця, плоска цегла. До побутового посуду належать миски, полумиски, ринки, горщики-борщівники, кашники, глечики, тикви, барильця, ку­манці. До другої групи, крім декоративного посуду, належать також ди­тячі іграшки: баранці, півники, свищики тощо. Кахлі у великій кількості виготовляють на Харківщині, Донеччині і використовують для оздоблен­ня будинків. Черепицю здебільшого виготовляють гончарі Півдня Украї­ни. Поділля, Галичини і Закарпаття.

За особливостями художньо-декоративного оздоблення кераміки в Україні можна виділити кілька зон: північні райони, в яких переважають глини з окислами заліза (сіра кераміка); південно-східні, де в основному поширена зелена й золотиста полива, а також безполивний розпис жов­тою глиною («описка»); для Полтавщини характерні червоні миски з ши­роким «фляндрованим» розписом, що створюють майстри Опішні; кра­сою орнаменту, кольористістю й витонченістю вирізняється кераміка Поділля; високого рівня досягли у своїй творчості, особливо в техніці гра­вірування (ритування), майстри Косова і Пистина в Карпатах, умільці Со- кальщини в Галичині та Хустщини й Виноградівщини на Закарпатті. За безперечної спільності форм української кераміки кожний центр гончар­ства вирізняється своїми особливостями.

♦ Розгляньте зразки гончарства і спробуйте визначити способи його залу­чення до образотворчої діяльності дітей. Спробуйте різні техніки ліплен­ня й декорування. Вивчайте властивості глини (див. кольор. вкл.,мал. 39,

40, 42). ................

Виготовлення скла — гутництво — відоме в Україні ще з часів Київської