Поняття методів навчання, їх класифікація

Педагогічна майстерність передбачає оволодіння різно­манітними методами, формами, засобами навчання, за допомогою яких на кожному рівні реалізується зміст освіти.

Метод навчання – спосіб упорядкованої взаємодії викладачів та студентів, за допомогою якого вирішуються проблеми освіти, вихован­ня і розвитку в процесі навчання.

З поняттям «метод навчання» тісно пов'язане понят­тя «прийом навчання», яке означає «деталь методу» і є частковим поняттям щодо поняття «метод навчання».

У дида­ктиці існують різні підходи до класифікації методів навчання.

Відомий дослідник у галузі дидактики Ю. Бабанський виділяє такі три групи методів:

1. Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності,які спрямовані на передавання і засвоєння студентами знань, формування умінь і навичок. До них належать словесні, наочні й практичні методи навчання.

а) до словесних методів навчання належать пояснення, розповідь (художня, науково-популярна, описова), лекція (вступна, тематична, оглядова, заключна, інформаційна, проблемна), бесіда (вступна бесіда, бесіда-повідомлення, бесіда-повторення, контрольна, репродуктивна, евристична,сократівська, катехізисна), робота з підручником (читання тексту, відповіді на подані в підручниках після тексту те­ми запитання, заучування текстів правил, законів, віршів);

Пояснення.За допомогою них розкривають зміст фактів і явищ, законів, правил, понять, підводять до розуміння складних питань, до висновків і узагальнень, які не під силу студентам. Пояснення супроводжують різними засобами унаочнення, спостереженням, дослідами.

Розповідь як метод навчання є монологічною формою передачі знань, яку застосовують за необхідності викласти навчальний матеріал системно, послідовно. Правильно побудована розповідь включає точний опис, оповідь, логічне обґрунтування фактів. Розповідь буває художньою, науково-популярною, описовою.

Художня розповідь – образний переказ фактів, учинків дійових осіб (наприклад, розповіді про географічні відкриття, створення мистецьких шедеврів та ін.).

Науково-популярна розповідь передбачає теоретичний аналіз певних явищ.

Описова розповідь є послідовним викладенням ознак, особливостей предметів і явищ навколишньої дійсності (опис історичної пам'ятки, музею-садиби і т.п.). Кожна розповідь повинна забезпечувати виховну спрямованість навчання. Викладач має оперувати тільки вірними науковими фактами, виділяти головну думку, говорити доступно й емоційно. Обов'язковою вимогою є також складання плану.

Лекція. Особливістю лекції є усний виклад великого за обсягом, складного за логікою навчального матеріалу. Її практикують у старших класах школи і вищих навчальних закладах. Передусім вона вимагає ознайомлення з планом заняття, що допомагає аудиторії слідкувати за думкою лектора. Важливо, щоб студенти занотовували зміст лекції, виділяли в ній головне. Успішне читання лекції потребує належної підготовки: складання плану; добирання матеріалу, який розкриває зміст теми, наочного матеріалу, а також відповідних технічних пристроїв та ін. Викладачу важливо вміти підтримувати увагу сту­дентів під час лекції.

Бесіда є методом навчання, за якого викладач за допомогою вміло поставлених запитань спонукає сту­дентів до відтворення набутих раніше знань, самостійних висновків й узагальнень на основі засвоєного матеріалу.

За призначенням у навчальному процесі розрізняють таківиди бесід:

– вступна проводиться під час підготовки до лабораторних занять, екскурсій, вивчення нового мате­ріалу;

– бесіда-повідомлення базується переважно на спостереженнях, організованих викладачем на заняттях за допомогою наочних посібників, записів на дошці, а також на матеріалі текстів літературних творів, документів;

– бесіда-повторення використовується для закрі­плення навчального матеріалу;

– контрольна використовується дляперевірки засвоєнихзнань.

За характером діяльності студентів бесіда буває:

– репродуктивною, яка спрямована на відтворення ра­ніше засвоєного матеріалу;

– евристичною (сократівською) – коли викладач своїми запитаннями скеровує студентів на форму­вання нових понять, висновків, правил, використовуючи набуті ними знання, спостереження;

– катехізисною, сутність якої полягає у відтворенні тверджень, що потребують дослівного запам'ятовування.

Ефективність будь-якого виду бесіди залежить від правильного формулювання запитань. Прізвище студента, що будуть відповідати на запитання, слід називати лише після короткої паузи, яку необхідно надавати для проду­мування відповіді. Частіше треба звертатися до слабших студентів, уникати довгих формулювань та подвій­них запитань. Якщо студенти не можуть відповісти на поставлені запитан­ня, використовують навідні запитання.

Робота з підручником. Самостійна робота студентів із друкованим текстом дає змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні. До найпоширеніших видів такої роботи належать:

– читання його тексту з метою закріплення знань, здобутих на занятті. Розпочинаючи читання підручника, слід пригадати матеріал, який вивчався, що допоможе гли­бше проникнути у зміст прочитаного. Прочитавши текст, необхідно подумки відтворити основні тези теми;

– відповіді на подані в підручниках після тексту те­ми запитання. Це привчає до уважного читання тексту, допомагає виокремити в ньому головне, встановити причинно-наслідкові зв'язки;

– заучування текстів, правил, законів, віршів та ін.

2. Наочні методи навчання, до яких належать ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження.

Сутність ілюстрування полягає у демонструванні ілюстрованих посібників, плакатів, географічних та історичних карт, схем, рисунків на дошці, картин (фотографій, моделей). У навчальному процесі нерідко для ілюстрування безпосередньо використовують рослини, живих тварин, мінера­ли, техніку. Ілюстрації полегшують сприймання навчаль­ного матеріалу, сприяють формуванню конкретних уяв­лень, точних понять.

Демонстрування передбачає показ матеріалів у ди­наміці (використання приладів, дослідів, технічних уста­новок та ін.). Цей метод ефективний, коли всі студе­нти мають змогу сприймати предмет або процес. Викла­дач зосереджує увагу на головному, допомагає виділити істотні аспекти предмета, явища, супроводжуючи розпо­відь відповідними поясненнями. Демонструючи моделі, виробничі процеси на підприємстві, слід обов'язково по­дбати про дотримання правил техніки безпеки.

Самостійне спостереження – це безпосереднє само­стійне сприймання студентами явищ дійсності у процесі навчання. Методика організації будь-якого спо­стереження передбачає кілька його етапів: інструктаж щодо мети, завдання і методики спостереження; фіксація, відбір, аналіз й узагальнення його результатів. Виконану ро­боту слід обов'язково оцінювати.

3. Практичні методи навчання охоплюють вправи, лабораторні, практичні та дослідні роботи.

Вправи за своєю суттю є багаторазовим повторенням певних дій або видів діяльності з метою їх засвоєння, яке спирається на розуміння й супроводжується свідомим контролем і коригуванням. У навчальному процесі використовують такі види вправ:

– підготовчі, якіготують студентів до сприймання нових знань і способів їх застосування на практиці;

– вступні вправи сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і дій;

– пробні вправи – перші завдання на застосування щойно засвоєних знань;

– тренувальні вправи сприяють формуванню навичок у стандартних умовах (за зразком, інструкцією, завданням);

– творчі – за змістом і методами виконання набли­жаються до реальних життєвих ситуацій;

– контрольні – переважно навчальні (письмові, графічні, практичні вправи).

Кількість вправ залежить від індивідуальних особли­востей студентів і має бути достатньою для форму­вання навичок. Вправи не повинні бути випадковим на­бором однотипних дій, а мають ґрунтуватися на системі, чітко спланованій послідовності дій, зокрема поступовому ускладненні. Їх не слід переривати на тривалий час. Ефективність вправляння залежить і від аналізу його ре­зультатів.

Лабораторна робота є однією з форм вивчення явищ природи за допомогою спеціального обладнання, по­в'язує теорію із практикою, озброює методами дослідження у природних умовах, формує навички використання приладів, учить обробляти результати вимірювань, формулю­вати наукові висновки і пропозиції. Лаборатор­ній роботі передує інструктаж: повідомлення мети і за­вдань, ознайомлення із обладнанням, пояснення послідовності виконання роботи, фіксування й оформлення результатів. Для лабораторних робіт складають картки-інструкції, з якими студенти можуть ознайомитись індивідуально. Викладач стежить за виконан­ням роботи й у разі потреби дає консультації. Під час її виконання необхідно дотримуватися правил техніки безпеки. Завершується лабораторна робота усним або письмовим звітом кожного її учасника.

Практична робота за своїми особливостями близька до лабораторної. Тут педагог організовує дета­льний розгляд студентами окремих теоретичних висновків навчального предмета й формує уміннятанавички їх практичного застосування. Для цього кожен студент виконує певне завдання. Практичні заняття проводять в аудиторіях або навчальних лабораторіях.

Перелік тем практичних занять визначається навча­льною програмою предмета. Зазвичай їх планують після вивчення теми чи курсу. Етапами проведення практичної роботи є пояснення викладача (теоретичне осмислення ро­боти), показ (інструктаж), проба (працюють 2 – 3 сту­денти, решта спостерігає), виконання роботи (кожен са­мостійно працює над індивідуальним завданням), конт­роль (викладач приймає і оцінює роботи).

Дослідна робота передбачає індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань студентів. Її застосову­ють у процесі вивчення будь-яких предметів. Здебільшо­го це звіти про спостереження за природними явищами, огляди науково-популярної літератури, схеми дій приладів, верстатів, машин, пропозиції щодо вдосконалення технологічних процесів. Елементи дослідницької діяль­ності сприяють формуванню активності, ініціативи, розвивають мислення, спо­нукають до самостійних пошуків.

Словесні, наочні та практичні методи навчання у діяльності викладача взаємопов'язані. Завдання пе­дагога – знайти їх оптимальне співвідношення, не допу­скаючи необґрунтованого домінування одних і нехтування іншими.

2. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльностіспрямовані на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню студентів навчальною інформацією. Вони охоплюють а) методи форму­вання пізнавальних інтересів (методи навчальної дискусії, забезпечення ус­піху в навчанні, пізнавальних ігор, створення цікавих си­туацій, створення ситуації новизни навчального матеріа­лу, використання життєвого досвіду студентів) та методи стимулювання обов'язку й відповідальності в навчанні (пояснення студен­там суспільної та особистої значущості учіння; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку; заохочення до сумлінного виконання навчальних обов'язків; оперативний контроль за вико­нанням вимог і, в разі потреби, – вказування на недолі­ки, зауваження).

Метод навчальної дискусії. Дискусією є публічне обговорення спірного питання, що передбачає обмін дум­ками між студентами, а також між викладачами й студентами. Дискусія вчить самостійно мислити, обстоювати власні погляди, розвиває вміння аналізувати й аргументувати твердження, поважа­ти думку інших, критично оцінювати чужі й власні су­дження. Під час дискусії обговорюють науко­ві висновки, дані, що потребують підготовки за джерелами, які містять ширшу інформацію, ніж підручник. Дискусія покликана не лише дати нові знання, а й створити емо­ційно насичену атмосферу, яка б сприяла глибокому проникненню в сутність проблеми.

Метод забезпечення успіху в навчанні передбачає допомогу відстаючому студентові, розвиток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх. Їм допомагають у навчанні доти, доки вони не наздоженуть своїх товаришів і не отримають перші хороші оцінки. Така оцінка піднімає настрій, пробуджує упевненість у власних можливостях і на цій основі – прагнення закріпити успіх. Забезпечення успіху в навчанні тим ефективніше, чим міцніша віра у власні сили, глибше почуття власної гідності.

Метод пізнавальної гри – це спланована з дидактич­ною метою розважальна діяльність з учіння. Вона має значний вплив на студента. Гра у навчальному процесі забез­печує сприятливу емоційну атмосферу для засвоєння і відтворення знань, полегшує процес опанування матеріалу, заохочує до навчальної роботи, знімає утому, запобігає перевантаженню. За допомогою гри моделюють життєві си­туації, що викликають інтерес до навчальних предметів.

Метод створення цікавих ситуацій передбачає використання у процесі викладання навчального матеріалу цікавих історій, гумористичних уривків та ін., якими легко привернути увагу.

Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу зобов'язує підкреслювати на кожному за­нятті новизну знань, якими збагатилися студенти, створювати психологічну атмосферу, в якій вони отриму­ють моральне задоволення від усвідомлення власного інтелектуального зростання. Все це викликає бажання ефекти­вніше працювати над собою, цінувати час, відведений для навчання.

Метод використання життєвого досвіду студентів. Пізнання та осмислення наукових основ пе­ребігу процесів, які вони спостерігали в житті чи в яких самі брали участь, викликає інтерес до теоретичних знань, формує бажання пізнавати сутність фактів, явищ, з якими во­ни зустрічаються в житті.

2. Методи стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні передбачають пояснення студен­там суспільної та особистої значущості учіння; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку; заохочення до сумлінного виконання навчальних обов'язків; оперативний контроль за вико­нанням вимог і, в разі потреби, – вказування на недолі­ки, зауваження. Почуття відповідальності виховують, залучаючи слаб­ших студентів до наслідування прийомів роботи си­льніших. Можна також колективно проаналізувати скла­дне завдання. При цьому педагог повинен не лише вису­вати вимоги, а й перевіряти їх виконання.

3. Методи контролю і самоконтролю у навчально-пізнавальній діяльності дають змогу перевірити рівень засвоєння студентами знань, сформованості вмінь і навичок (усний, письмовий, тестовий, графіч­ний, програмований контролі, практична перевірка, а також методи самоконтролю і самооцінки).

Усний контроль (усне опитування) є найпоши­ренішим методом. Його викорис­тання сприяє опануванню логічним мисленням, вироблен­ню й розвитку навичок аргументувати, висловлювати свої думки грамотно, образно, емоційно, обстоювати власну ду­мку. Усне опитування здійснюють у такій послідовності: формулювання запитань (завдань) із урахуванням специфіки предмета і вимог програми; підготовка студентів до відповіді та викладу своїх знань; коригуваннята самоконтроль викладених знань у процесі відповіді; аналіз і оцінка відповіді.

За рівнем пізнавальної активності запитання для пе­ревірки можуть бути репродуктивними (передбачають відтворення вивченого), реконструктивними (потребу­ють застосування знань, умінь у змінених умовах), творчими (передбачають застосування знань, умінь у нестандартних умовах, перенесення засвоєних принципів доведення (способів дій) на виконання складніших завдань).

Запитання для усної перевіркиподіляють на основні, додаткові й допоміжні.

Основне запитання формулюють так, щоб можна бу­ло дати на нього самостійну розгорнуту відповідь.

Додаткові запитання ставлять для уточнення того, як студенти розуміють певне питання, формулюван­ня, формулу.

Допоміжні запитання часто є навідними, вони допомагають студентові виправити помилки, неточності. Усі вони мають бути логічними, чіткими, зрозумілими і посильними, а їх сукупність – послідовною і систематичною. У навчальному процесі практикують індивідуальне, фронтальне та комбіноване усне опитування.

Індивідуальне опитування передбачає розгорнуту від­повідь «на оцінку». При цьому важливо заздалегідь визна­чити, кого саме викликати, скільки студентів опитати, скільки часу відвести на опитування; пе­редбачити, що в цей час робитимуть інщі. Велике значення має залучення студентів до оцінювання знань своїх товаришів через рецензування відповідей.

Фронтальне опитування – перевірка знань, умінь і навичок одночасно багатьох студентів. На прак­тиці фронтальне та індивідуальне опитування нерідко по­єднують: викладач формулює запитання і проводить бесі­ду-перевірку знань.

Ущільнене (комбіноване) опитування дає змогу пере­вірити знання одразу кількох студентів: один відповідає усно, решта – виконують певні завдання на дошці. Після виконання завдання на дошці часто відбу­вається аналіз його всією групою.

Використання цього методу сприяє встановленню тіс­ного контакту між викладачем і студентом, дає змогу пізнати логіку виконання завдань та їх оцінювання, виявляти прогалини чи неточності в знаннях студентів й одразу їх виправляти. Однак цей метод потребує надто багато часу на перевірку. Крім того студенти під час відповіді хвилюються, оцінка нерідко буває суб'єктивною, оскільки зміст відповіді не фіксується, тощо.

Письмовий контроль передбачає пись­мову перевірку знань, умінь та навичок студентів, дає змогу з'ясувати ступінь оволодіння уміннями і навичками з предмета, якість знань (обсяг, правильність, точність, усвідомленість, уміння застосувати на практиці). Залежно від специфіки предмета письмовий контроль здійснюють у формі контрольної роботи, написання твору, переказу, диктанту. Теми контрольних робіт, завдання, вправи мають бути зрозумілими, відповідати рівню знань студентів, потребувати певних зусиль, виявляти знання фактичного матеріалу. Письмові завдання можуть бути і домашніми роботами.

Позитивним у письмовій перевірці є те, що за корот­кий термін вдається скласти уявлення про знання бага­тьох студентів, результати перевірки зберігаються і є змога виявити деталі й неточності у відповідях. Проте письмова перевірка потребує чимало часу для читання робіт, часто при­зводить до зниження грамотності студентів, якщо викладачі не­хтують орфографічними вимогами.

Тестовий контроль (англ. tеst – іспит, випробуван­ня, дослід) передбачає вибір студентом одного або кількох варіантів із запропонованого переліку, ранжування списку, вставляння пропущених слів, знаходження по­милок. Це дає змогу за короткий термін часу перевірити знання навчального матеріалу у всієї групи.

Тестова перевірка дає змогу ефективно використати час, ставить перед усіма однакові вимоги, допомагає уни­кати надмірних хвилювань. Важливо й те, що об'єк­тивність оцінки унеможливлює випадковість в оцінюван­ні знань, стимулює до їх самоконтролю. Однак тест може виявити лише знання фактів, але не здібності, він заохочує до механічного запам'ятовування, а не до роботи думки, потребує багато часу для його складання.

Графічний контроль полягає у створенні студентом узагальненої наочної моделі, яка відображає відношення, взаємозв'язки певних об'єктів або їх сукупності. Його використовують на заняттях із креслення, географії, геометрії та ін. Наочна модель – це графічне зображення умов задачі, креслення, діаграма, схема, таб­лиця (наприклад, схема історичної битви, нанесені на контурні карти певні географічні та історичні об'єкти). Графічна перевірка може бути самостійним видом контролю або органічним елементом усної чи письмової перевірки.

Програмований контроль реалізують, ставлячи перед студентами стандартні вимоги, що супроводжується використанням однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. При цьому аналіз відповіді, виведення, фіксацію оцінки здійснюють за допомогою індивідуальних засобів (н-д, комп'ютера).

Практична перевірка застосовується під час ви­вчення таких предметів, як фізика, хімія, біологія, трудо­ве навчання, що передбачають оволодіння систе­мою умінь і навичок. Її здійснюють під час лаборатор­них і практичних занять. Під час практичної перевірки з'ясовують, якою мірою студенти усвідомили теоретичні основи цих дій.

Суттю самоконтролю є усвідомлене регулюван­ня студентом своєї діяльності задля забезпечен­ня таких її результатів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам, зразкам. Мета самокон­тролю – запобігти помилкам та виправити їх.

Самооцінка передбачає критичне ставлення студента до своїх здібностей і можливостей, об'єктивне оцінювання досягнутих успіхів. Зважаючи на особливос­ті процесу та результатів самооцінки, студентів поділяють на таких, що переоцінюють себе, недооцінюють, оцінюють себе адекватно. Для навчання самоконтролю і самооцінці педагог по­винен мотивувати виставлену оцінку, пропонувати студентові самому оцінити свою відповідь. Дієвим спо­собом є й організація взаємоконтролю.