Художній образ у мистецтві 4 страница

Наприкінці XV— на поч. XVI ст. у творчості ряду художників побуто­вий жанр почав відокремлюватись (Джорджоне, П. Брейгель, Ж. Калло). Зображення картин повсякденності слугувало для вираження суспільних та філософських ідей, ствердження радощів мирного життя, викриття соці­альної несправедливості та насильства.

У Європі побутовий жанр остаточно сформувався у XVII ст. і ствер­джував народний побут, приватне життя як суспільне, значуще явище.

В Іспанії Д. де Веласкес, звертаючись до сцен придворного життя та народного побуту, розкриває зв’язок людини з навколишнім середовищем, порівнює манірну вишуканість і станову пихатість дворян зі здоровою, природною красою простих людей.

Класичні форми побутового жанру склалися у Голландії. Побутовий жанр взагалі зазнавав впливу певного стилю епохи, художнього напряму, (демократичний, ідеалістичний, галантний, буржуазний, романтичний, побутова сатира, соціально-критичний, сентиментально-дидактичний, реалістичний та інші).

Побутовий жанр у трактуванні художників-«передвижників» знайшов відгуку мистецтві України (М. Пимоненко, К. Костанді).

На межі XIX—XX ст. в мистецтві символізму та стилі «модерн» спосте­рігається початок розриву з традиціями класичного побутового жанру. По­бутові сцени трактуються як позачасові символи (П. Гоген, В. Борисов- Мусатов).

У XX ст. реалістичні традиції побутового жанру простежуються у твор­чості К. Кольвіца (Німеччина), Д. Рівери (Мексика), Р. Гуттузо (Італія).

До зображення побутових сцен іноді звертаються художники-модерні- сти (поп-арт, сюрреалізм), фіксуючи фрагменти дійсності поза контекстом реального жигтя.

Побутовий жанр тісно пов’язаний з історичним і набуває рис, зумовле­них становленням та розвитком суспільства.

♦ Спробуйте простежити цей зв’язок, розглянувши низку репродукцій. На­приклад: Ж.-Б.-С. Шарден. «Праля»; П. Федотов. «Сніданок аристокра­та»; О. Павленко. «Ліплять пиріжки»; Т. Яблонська. «Застудились...»;

В. Виродова-Готьє. «Хлопчики»; Є. Гордієць. «Хлібпечуть».

Як елемент побутового жанру можна виокремити інтер’єр.

Інтер’єр (від фр. intérieur — внутрішній) як самостійний жанр склався у XVII ст. в Голландії. Художники цієї країни полюбляли зображати комфорі домівки, красу милих серцю речей, сцени домашнього побуту. Виг­ляд приміщення відображає інтереси, смаки, стиль життя, уподобання, звички його мешканців.

♦ Розгляньте репродукції картин: Ю. Піменов. «Чекання»; С. Григор’єв. «По­вернувся»; В. Пантасенко. «Скрипка батька»; С. Базилєва. «Пішов вою­вати» ; В. Ареф 'єв. « Червоні стрільці»; Е. де Вітт. «Жінка за клавесином»; П. Федотов. «Сніданок аристократа». Знайдіть репродукції із зображен­ням інтер ’єру. Поміркуйте над ними, уявіть себе всередині картини, спро­буйте зануритись у внутрішній світ людини, яка відсутня (або присутня) в цьому інтер’єрі. Розгляньте також дитячі малюнки.

До жанру інтер’єру зверталися і звертаються чимало художників. При­сутній він і в творчості дітей. Малюнки дошкільнят про сім’ю, рідну до­мівку завжди дуже змістовні, сповнені інформації про стосунки в ній, стиль життя, звички, становище дитини та інше. Діти дбайливо ставляться до деталей інтер’єру і часто вимальовують їх до дрібниць. Вочевидь інтер’єр важливий для дитини, і професійний педагог має допомогти їй досягти необхідної гармонії з цим елементом соціуму. Це можна зробити і засоба­ми малювання. Інформаційним джерелом для педагога стає жанр інтер’є­ру в мистецтві.

Інтер’єром називають і внутрішній архітектурний простір, і жанр об­разотворчого мистецтва, а також окремий твір цього жанру. До того ж у декоративному мистецтві інтер’єром називають опорядження внутрішньо­го приміщення.

Картини із зображенням «чистого» інтер’єру — без людей, тварин або жанрової сценки трапляються рідко. Елементи інтер’єру можна знайти в іконах, східних мініатюрах, творіннях художників доби Відродження.

Відомий художник середини XIX ст. О. Венеціанов у своїй творчості надавав значної ваги інтер’єру, який, на його погляд, дарує природну, неви- гадану композицію предметів у просторі, багатому на всі види перспек­тивних скорочень, непередбачувані ракурси, гру полисків, рефлексів, барв. Головне, що інтер’єр може багато розповісти не лише про своїх творців— архітектора, художника-опоряджувача, а й про тих, для кого він призна­чений.

Особливе місце належить історичному жанру, який передбачає твори, що відображають значні для історії події. Цей жанр звернений переважно в минуле, але містить зображення нещодавніх подій, історичне значення яких визнається сучасниками.

Основні види творів історичного жанру — історичні картини, роз­пис. рельєф, монумент, станкова скульптура, мініатюра, книжкова і станкова графіка. Історичний жанр часто переплітається з побутовим жанром, портретом, пейзажем (історичний пейзаж), а також батальним жанром.

Еволюція історичного жанру зумовлена розвитком соціально-політич­них поглядів, а періоди піднесення пов’язані з посиленням соціальних конфліктів, виникненням соціальних та революційних рухів.

В історичному жанрі набувають художнього вираження драматичні зіткнення історичних сил, події класової та національно-визвольної бо­ротьби, погляд на народ як на активну рушійну силу історії.

Започаткування історичного жанру сягають у глибоку давнину, коли спогади про реальні історичні події (війни, переселення, формування на­родів, держав тошо поєднувалися з фольклором, міфами).

У Середньовіччі теологічний погляд на історію зумовив розглядання релігійних сюжетів як історичних. Яктакий, історичний жанр почав фор­муватися в добу Відродження в Європі. Культура гуманізму, пробудження інтересу до історичних знань сприяли зміцненню уявлень про епізоди Святого Письма як про факти загальнолюдської історії. Майстри Високо­го Відродження (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело) втілювали в образах священних легенд уявлення про фізичну досконалість і духовну велич людини, її органічний зв’язок із життям природи («Битва при Анг’ярі» Леонардо да Вінчі).

У XVII—XVIII ст. академізм та класицизм надали історичному жанру статусу «високого», який охоплює релігійні, міфологічні та власне істо­ричні сюжети. Сформувався також тип урочистої, ідеально-узагальненої за будовою, багатофігурної історичної картини (Н. Пуссен. «Смерть Гер- маніка»; Д. Веласкес. «Здача Бреди»; П. Рубенс. «Історія Марії Медичі»; Рембрандт. «Нічний дозор»).

Трагічні аспекти історії увійшли до історичного жанру XIX ст. і додали йому драматизму революційних битв та нескореності народів як наполе­онівській агресії, так і феодальній реакції. В історичному жанрі з’явилися романтичні тенденції (Ф. Гойя, Іспанія; Е. Делакруа, Франція). Героїчним пафосом, революційною романтикою сповнена картина «Свобода, яка веде народ» Е. Делакруа. У картині К. Брюллова «Останній день Помпеї» рушійній силі протиставлено духовну силу і близькість людей. Російсь­кий живописець О. Іванов у своїх композиціях на релігійні теми порушив проблеми історичного прогресу, духовного відродження народу. Він ство­рив нову систему підготовки великої картини на основі численних ескізів та етюдів з натури.

Реалістичні тенденції в історичному жанрі з’явились у середині XIX ст. і виявляли себе в поширенні невеличких історично-побутових картин, у яких з точністю до деталей відтворено повсякденне життя і колорит епохи (К. Флавицький, К. Маковський, Г. Семирадський). Демократичний ре­алізм в історичному жанрі ствердився у зв’язку з виявом інтересу худож­ників до вітчизняної історії, зацікавленістю долею видатних історичних діячів і народних мас [І. Рєпін. «Іван Грозний та син його Іван», «Запо­рожці»; В. Суриков. «Ранок стрілецької страти», «Бояриня Морозова», «Підкорення Сибіру Єрмаком»; П. Корін. «Олександр Невський»]. Інтере­сом до духовного життя епохи пронизані картини М. Врубеля, М. Реріха.

З кінця XIX — поч. XX ст. в історичному жанрі знаходить втілення ре­волюційна боротьба пролетаріату [М. Самокиш. «Бій Богуна з Чарнець- ким під Монастирищем у 1653 р.», «М. Щорс у бою під Черніговом»].

Сучасному історичному жанру притаманні історична об’єктивність та реалістична конкретність зображення подій (Б. Кустодієв, К. Петров- Водкін, К. Юон). Тенденції соціалістичного реалізму визначили створен­ня етапних творів жанру [О. Дейнека. «Оборона Петрограда»]. Ідеями ро­мантизму сповнена картина нашого сучасника В. Рижих «Алтичне При­чорномор’я».

Близьким до історичного є батальний жанр (від фр. bataille — битва). Він присвячений темам війни та військового життя. Формування цього жанру відбувалося в XVI—XVII ст. Його темою є уславлення військової доблесті, ідеї захисту Вітчизни (Ж. Калло, Ф. Гойя, В. Верешагін, М. Гре­ков. В. Пузирков, А. Константинопольський).

♦ Розгляньте репродукції картин батального жанру. Порівняйте їх з дитячи - ми довільними малюнками (переважно вони належать хлопчикам). Військо­ва тематика є привабливою для них. Можливо, через малювання вони поз­бавляються агресії, висловлюють її, отримують задоволення?Відповідей може бути кілька.

Сцени повсякденного життя армії та флоту зближують батальний жанр із побутовим.

Прогресивна тенденція у розвитку батального жанру XIX—XX ст. по­в’язана з реалістичним розкриттям соціальної природи війн та ролі в них народу.

Зображення битв і походів відомі в мистецтві з найдавніших часів (роз­пис на вазах Давньої Греції, рельєфи на фронтонах і фризах храмів). У Се­редньовіччі сцени битв зображалися у книжкових мініатюрах, іконах. Доба Відродження зафіксувала їх у фресках Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціана. Саме Тиціан, на думку мистецтвознавців, додав до сцен битв ре­альне середовище («Битва при Кадорі»), а Тінторетго — численні маси воїнів («Битва при Заре»),

З XVIII ст. зароджується патріотичний батальний жанр («Куликовська битва». «Полтавськабаталія», І. Нікітін).

Розвиток реалізму в другій половині XIX — на поч. XX ст. привів до підсилення пейзажних, жанрових, психологічних започаткувань у баталь­ному жанрі, привернув увагу до дійства, переживань, побуту рядових воїнів. Розквітає мистецтво морської батальної картини (1. Айвазовський,

О. Боголюбов), з’являється батально-побутовий живопис (П. Ковалев- ський, В. Полєнов). З правдивістю і гостротою показує суворі будні війни

В. Верещагін, який викривав мілітаризм загалом.

Сучасний батальний жанр змінився, в ньому починають порушувати­ся й загострюватися філософські та соціальні питання, проблеми війни і миру, фашизму і війни, війни і людства (А. Константинопольський. «Сол­дати»; В. Пузирков. «Чорноморці»),

Казково-билинний жанр передбачає твори, які ілюструють епос (від грец. epos — слово, розповідь), стародавні історико-героїчні пісні (били­ни), казки, поеми. Він близький до історичного, але джерелом для сюже­ту є народні перекази з ідеалізованими та узагальненими образами (Ко- тигорошко, Хлопчик-Мізинчик, Данило-Майстер, Садко та ін.).

♦ Розгляньте репродукції В. Васнецова: «Богатирі»; «Боян»; «Витязь на роз­доріжжі»; «Іван-Царевич на Сірому Вовку»; «Альонушка»; «Гуслярі»; «Га- маюн»; « Три царівни підземного царства».

Казка супроводжує життя дитини в період дошкілля. Діти охоче слуха­ють казки, беруть участь у театральних виставах за сюжетами казок, вига­дують казки і перетворюють їх на сучасний лад. Елементом особистісно- розвивальної педагогічної технології є казкотерапія. Діти багато малюють за мотивами казок і виконують ілюстрації до них. Розуміння педагогом особливостей цього жанру живопису є шляхом до розвитку ілюстратив­ного малювання [Дронова О. 0. Психолого-педагогічні умови розвитку дитячого малюнка засобами казки: Наук. зап. Рівн. держ. гуманіт. ун-ту. Вип. 23. — Рівне, 2002].

♦ Ознайомтеся з роботою: [Сказка как источник творчества детей: Пособие для педагогов дошк. учреждений / Науч. рук. Ю. А. Лебедев. — М., 2001]. Характерною ознакою цього жанру можна вважати декоративну ілюс­тративність, пафосність, монументальність, експресію. Висока поезія літе­ратурного першоджерела, романтичний пафос, фольклорність акценту­ють образ людини-героя і допомагають знайти засоби візуалізації цього образу у живописній картині. Звернення В. Васнецова до народного на­ціонального мистецтва зумовило пошук нових художніх засобів не лише у станковому живопису, айв ужитковому і театрально-декораційному мис­тецтві, у книжковій ілюстрації, архітектурі, монументальному розпису.

Релігійно-міфологічний жанр також можна розглядати в контексті істо­ричного, казково-билинного жанру. Основу його становлять релігійні сюжети, міфи.

♦ Знайдіть приклади цього жанру і спробуйте поміркувати над його змістом. Зверніться до першоджерела (літературного твору). Вам може допомогти книжка «Легенди і міфи Давньої Греції».

У багатьох творах спостерігається синтез жанрів, один із них завжди є головним.

♦ Розгляньте репродукції: С. Шишко. «Парк узимку»; В. Микита. «Ягнят­ко»; К. Трохименко. «Над Великим шляхом»; М. Самокиш. «Трійка»; О. Пластов. « Вечеря трактористів» та ін. Спробуйте визначити, які жан­ри поєднані у творі для поглиблення ідеї, образу.

Синтез жанрів, характерний для сучасного образотворчого мистецтва, зумовлений динамічністю та багатозначністю самого життя.

Скульптура

«Жив колись у Давній Греції скульптор на ім’я Пігмаліон, — так розпо­відає красива легенда. — Він цілодобово на самоті працював у своїй май­стерні і створив статую дівчини, яку назвав Галатеєю. Статуя вийшла такої надзвичайної краси, шо скульптор закохався в неї. Він так пристрасно ба­жав, шоб мармурова Галатея ожила, шо богиня Афродіта зглянулася й ожи­вила скульптуру».

Можливо, ця легенда виникла тому, що давні греки споглядали пре­красні античні творіння з мармуру довкола себе, і мармур здавався їм жи­вим і теплим.

Розглянемо живописні роботи М. Нестерова: «Портрет скульптора

І. Д. Шадра», «Портрет В. Мухіної». Які мудрі й проникливі очі, сильні і чутливі руки, натхненна поза! Так працюють скульптори! Це їхнє життя!

Скульптура (від лат. хсиїреге — ліпити, вирізувати, висікати) є видом мистецтва, яке відображає, пояснює й оцінює дійсність засобами об’ємних пластичних образів і просторових форм (кольор. вкл., мал. 21—24). Твори скульптури мають реальний, тривимірний об’єм, оточені простором, ство­рені із твердих (дерево, мармур, граніт) або м’яких, пластичних (глина, тісто, віск, пластилін) матеріалів. М’які матеріали вважають тимчасовими. Робота з ними передбачає подальше відливання в чавуні та бронзі. У наш час збільшилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори зі сталі, бетону, пластмаси. Головними образами у скульп­турі є люди і тварини.

Залежно від матеріалу основними способами виготовлення скульптури є висікання і ліплення. Скульптури вирізують з дерева, каменю, виточу­ють з кістки, відливають з металу,ліплять із глини, пластиліну, воску, тіста. Можна виготовити скульптуру зі снігу, льоду, сконструювати з природно­го (дерево, каміння, мушлі) та викидного (наприклад, із залишків дроту, коробок, флаконів, дерев’яних котушок та ін.) матеріалів.

♦ Спробуйте подивитися на природу очима скульптора, який шукає матеріал

для своєї роботи, і ви знайдете його у великій кількості: земля, каміння, ме­тал, дерева тощо — ось вона скарбниця скульптора! Попрацюйте з ним,

зробіть скульптури.

Із цих матеріалів за допомогою особливих технік обробки (а вони бува­ють досить складними) під руками скульптора виникають об’ємні або рел ьєфні зображен ня.

Основні види скульптури — кругла (її можна розглянути з різних боків) та рельєфна (об’ємне зображення, розміщене на площині). Рельєфні скульп­тури мають вигляд скульптурних картин (ікони, рельєфи на архітектур­них спорудах). Залежно від змісту, розмірів та призначення скульптуру поділяють на різні види:

• монументальна (від лат. тпопео — нагадує), пов’язана з архітектурою чи пейзажем (ск. В. Борисенко, К. Маєвський, арх. А. Консулов, інж. Г. Шевчук. «Пам’ятник бійцям Першої кінноїармії» в Одеську Львівської області. Кована мідь, метал, бетон);

•декоративно-паркова, що призначена для прикраси парків, майданів, будинків (І. Кавалерідзе. «Пам’ятник Т. Шевченку в Ромнах». Бетон);

• станкова (від слова «станок»), призначена для встановлення в інтер’єрі (В. Клоков. «Перед стартом». Бронза);

• скульптура малих форм (дрібна пластика). (Статуетки Ранаїі Рахоте- па. Давній Єгипет. Дерево).

У скульптурі вирізняють статую — значну за розміром фігуру, яка зоб­ражує людину в повний зріст; скульптурну групу, що поєднує кілька фігур, пов’язаних одним художнім задумом, спільністю сюжету й пластики; пор­трет — зображення будь-якої певної конкретної людини. Портрет може відтворювати одного, двох чи кількох людей — тоді він називається пар­ним чи груповим. Портрет може бути виконаний на повний зріст, по пояс або зображено лише голову. Найчастіше трапляється погрудне зображен­ня, воно називається погруддям. Жанр, присвячений зображеннютварин, називається анімалістичним (від лат. animal — тварина). Одним із за­сновників цього жанру є В. Ватагін. За довгі роки своєї діяльності видат­ний майстер створив сотні скульптур, зворушливо зображуючи тварин­ний світ. Він володів даром бачення природи очима мудрого і доброго ху­дожника. Звірі у скульптурах В. Ватагіна завжди пластичні. Однаково го­стро й переконливо скульптор передає м’яку ходу хижого тигра, могутній рух ведмедя, грацію маленького козеняти («Кішка із зеленими очима», «Сумна мавпа»).

У рельєфнііі (від італ. relievo — виступ, підйом) скульптурі виокремлю­ють такі види: поглиблений рельєф (контррельєф) із врізаними вглиб конту­рами; барельєф (від фр. bas-relief — низький рельєф), де зображення ви­ступає не більше ніж наполовину свого об’єму над площиною фону; го­рельєф (від фр. haufrelief — високий рельєф), де зображення виступає більше ніж наполовину об’єму. Рельєф був поширений в мистецтві Дав­нього Сходу, Єгипту та в античному різьбленні по каменю.

Виражальні засоби скульптури — об’єм, розмір, колір і фактура матеріа­лу, гра світла й тіні, ритм, динаміка (символіка пози, руху, жесту, виразу обличчя), деталізація, форма(контур, силует), композиція.

Фактурності скульптурі додає необроблена, шерехата поверхня каме­ню. дерева тошо. У роботі скульптора часто використовується природна фактурність матеріалу або спеціально додається як засіб виразності (ху­дожній прийом). Оброблена, згладжена поверхня утворює текстуру, яка відкриває у всій красі і неповторності структуру каменю, дерева, мушлі (рисунчасте поєднання строкатих вкраплень інших порід); у дереві це ви­гадливі сплетіння деревних волокон, які прикрашають собою оброблену поверхню.

Придивіться до зрізів на деревах, розгляньте меблі, дерев’яну скульптуру, навчіться розуміти цей виражальний засіб як художній прийом. Такі впра- ви-тренінги розвивають чуттєвість, сприяють розвиткові вміння бачити світ, як художник, підказують способи використання краси природи для са- мовідновлення, збереження здоров’я, гармонізації стосунків із природою.

У процесі роботи над скульптурою художник-скульптор поступово «визволяє» задумане зображення (з каменю), формує його з пластичного матеріалу і створює форму, об’єм, силует. Він прибирає зайве і виводить свого героя з кам’яного полону або додає, нарощує його.

♦ Ознайомтеся з книжкою: Макарова Е. Г. Освободите слона. Воспитание средствами искусства. — М., 1985. Вам стануть зрозумілі не лише принци­пи створення образу в скульптурі, а й способи залучення цього мистецтва до освітньої роботи з дошкільнятами.

Зображальні та виражальні засоби скульптури використовуються так, щоб скульптура проглядалася з усіх боків, а силует чітко вирисовувався у просторі та був органічно з ним пов’язаний.

Рух у скульптурі є стриманішим порівняно з живописом: статуя має бути стійкою, але об’ємність скульптури дає змогу представити ди­намічність дуже виразно. Ця динамічність є найважливішим засобом ха­рактеристики людини (В. І. Мухіна. «Робітник і колгоспниця»; Е. Фаль- коне. «Пам’ятник Петру І»; Янсон-Манізер. «Майя Плісецька»; Невідо­мий скульптор. «Ніка Самофракійська»).

Суттєвим елементом виразності скульптури є світло, що спадає на неї. Скульптор так обробляє матеріал, щоб плоскості та грані скульптури по- різному відбивали світло. Він розраховує, як скульптура буде освітлюва­тися протягом дня. Значення освітлення як засобу виразності таке вели­ке, що скульптори навіть вважають, що світло може вбити або відродити скульптуру.

Для підсилення образу використовуються додаткові деталі: книжка у руках, музичний інструмент, сніп пшениці та інше. Вони виступають як

знаки, символи, шо допомагають зрозуміти внутрішній світ, інтереси об­разу (П. Клодт. «Пам’ятник І. А. Крилову»),

До виражальних засобів належать складки одягу, якими скульптор під­креслює форми тіла, рух. Вони надають фігурі стрімкості або, навпаки, спо­кійності, мрійливості, мудрості, величі (О. Роден. «Громадяни Кале»).

Скульптура відображає конкретний момент дії, але сприймання і ро­зуміння цього моменту передбачає поринання думкою в попередні та на­ступні елементи дії. Це надає скульптурі динамічної виразності. Сприй­мання скульптури завжди послідовно розгортається в часі, що викорис­товується у скульптурній композиції і допомагає передати рух. Круговий огляд, зміна позиції, ракурсу оглядання розкриває в об’ємному зображенні різні його боки.

♦ Спробуйте оглянути монументальну скульптуру на площі або вулиці вашого міста з різних ракурсів, зробіть фотознімки. Ог/іяд скульптури з різних боків забезпечує цілісність сприйняття.

Монументальність — одна з можливостей скульптури для синтезу з архітектурою. У створенні монументальних скульптур беруть участь скуль­птор, архітектор, інженер.

Інструменти скульптора можна класифікувати залежно від матеріалу, виду та способу виготовлення скульптури. Наприклад, для вирізування з дерева погрібні теслярські інструменти: пилки, ножі, різці, стамеска та інше. Дія висікання з каменю, льоду та ін. використовуються молотки, і острі металеві знаряддя (скарпель, шпунт, напилок, рашпіль тощо). Для ліплення скульптор має різні стеки, дерев’яні молотки, «петлі», лопатки.

Головним інструментом скульптора є його руки, які створюють справжні скульптурні шедеври без допоміжних знарядь. Це великий труд! Навіть глина погребує енергії та сили, напруження від майстра, особливо, коли скульптура велика. З давнини скульптори працюють з різними матеріала­ми, сьогодні всіх і не перелічити. їх класифікують на дві групи: «важкі» й «легкі». У роботі з важкими матеріалами скульптор користується інстру­ментами, спеціальними муфельними печами для обпалювання скульптур з глини, горном для плавлення металу.

Техніка скульптури — це матеріал і спосіб його обробки.

Твори скульптури переважно важкі, тому станок скульптора міцний, стійкий і надійний, на відміну від витонченого мольберта живописця. Верхня дошка станка може обертатися для зручності під час виготовлення об ємної форми. Такий пристрій дає змогу скульптору бачити майбутню скульптуру з усіх боків.

Матеріал і техніка його обробки набувають у скульптурі великого зна­чення. Правильне відчуття матеріалу, вміння винайти відповідну ідею і тему або, навпаки, втілити в підходящому матеріалі — важливий елемент обдаровання скульптора. Вибір матеріалу залежить від творчого завдан­ня, яке визначив для себе майстер, від призначення скульптурного твору та його змісту. Наприклад, скульптура народного майстра-різьбяра Ю. Шкрібляка виконана В. Одрехівським з дерева.

Скульптура є найдавнішим видом мистецтва. Понад дві тисячі років тому у Давній Греції — батьківщині скульптури — слово «ліплений» звуча­ло як «пластос». Так виникла ще одна назва скульптури — «пластика».

Скульптура і пластика позначають один вид мистецтва, продуктякого має назву «скульптура» та «дрібна пластика».

Зліплені вами фігурки мають таку ж назву; так само будемо називати і дитячі роботи, виконані в техніці ліплення: «скульптурки», «дрібна пластика», «з,-ііпки».

Прагнення давніх людей до відтворення навколишнього світу привело до створення ними перших скульптур. Фігурки людей, тварин з’явилися ше в добу палеоліту (давнє кам’яне століття). В добу неоліту (нове кам’яне століття) люди ліпили із глини посуд. Є думка, шо спостереження люди­ни за тваринним світом сприяли виникненню та вдосконаленню процесу ліплення (бджола ліпить з воску, ластівка — з глини).

Керамічні вироби — найпоширеніші знахідки археологів. Найдавніші зразки знайдено серед предметів II тис. до нашої ери. Це глиняні сокири, посуд, брязкальця, іграшки, культові статуетки. Славилася керамікою і Давня Русь-Україна. Особливого значення серед виробів з глини набули іграшки. У слов'янських похованнях XI—ХНІ ст. знайдено фігурки ко­ників та брязкальця; X—XII ст. датуються різні свищики (пташки, баранці, коники), які знайдено на території Києва. їх виробляли там, де були по­клади глини, де займалися гончарством. Глиняна іграшка завжди була популярною. У XVIII—ХІХст. остаточно склалися основні центри з виго­товлення іграшки: в Івано-Франківській області — косівська іграшка, у Полтавській — опішнянська, у Київській — Васильківська.

У православному релігійному мистецтві скульптура не набула розвит­ку. православна церква визнавала скульптурне зображення святих відго­лоском язичництва. Майстри віддавали перевагу пласкому рельєфу. Рельєфні ікони та хрестики невеликих розмірів носили на грудях, на лан­цюжках чи поворозках або підвішували до окладів шанованих живопис­них ікон. їх виготовляли з кістки, дерева, кераміки, скла, різноманітних смол, каменю. Враховуючи властивості матеріалу застосовували різні спо­соби виготовлення: лиття, карбування, різьблення, тиснення. Вони сприй­малися як обереги й охороняли власника від біди та хвороб.

У Львові й Києві багато церков і будинків прикрашає декоративно-пар­кова та рельєфна скульптура. Це роботи видатних скульпторів Я. Пфістера, Я. Шольця, Я. Глуського, Я. Білого, С. Кодлецького,Я. Оброцькогота інших.

Релігійне скульптурне зображення не сприймається однозначно, адже воно символічне.

Акцентування морально-естетичного аспекту під час розглядання творів релігійного мистецтва є запорукою оптимального використання його потенціалу у виховній роботі з дошкільнятами, якщо в цьому вини­кає потреба.

Народна скульптура — прообраз скульптури малих форм. У ЗО—60-ті роки XX ст. дрібна пластика розглядалася як різновид декоративно-ужит­кового мистецтва. Період осмислення цього виду скульптури як худож­нього явища датується 70-ми роками XX ст. У ці роки дрібна пластика з’я­вилась у виставкових залах. Але критеріїв у підході до термінологічного визначення поняття «скульптура малих форм» немає. Визначено лише параметри — висота й довжина твору не повинні перевищувати одного метра. Дрібна пластика може тиражуватися.

Сучасна скульптура збагачує свої зображальні можливості, вона звер­тається до прямого відтворення таких явищ та аспектів життя, до яких у минулому скульптори не зверталися. Не тільки сама людина, а й навко­лишнє середовище стають безпосереднім об’єктом інтересів скульптора.

Ще зовсім недавно, у 1952 р. видатний скульптор В. Мухіна стверджу­вала, що скульптура не може зображати неістоти (машини, матеріальні атрибути середовища). Але в наш час саме ці сторони дійсності дедалі ча­стіше скульптори вводять у свої композиції (ск. В. Зноба, арх. Є. Пиль­ник. «Пам’ятник екіпажу бронепоїзда “Таращанець” у Києві». Бронза, граніт; ск. В. Бородай, арх. М. Фещенко. «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь». Пам’ятний знак на честь 1500-річчя заснування Києва. Кована мідь, граніт).

Інтерес до сучасної скульптури малих форм зумовлений увагою до внут­рішнього, духовного світу людини. «Якщо сьогодні ми зацікавилися роз­витком скульптури малих форм, то це результат нової смислової та есте­тичної орієнтації. З’явився новий глядач. Звідси нова форма споживання самого твору мистецтва. Я назвав би її «особистісною», — зазначає скуль­птор О. Бурганов (Бабурина Н. М. Скульптура малых форм: Альбом. — М.: Сов. художник, 1982. — С. 16).

Сучасна українська скульптура розвивається в різних напрямах. Серед творів малої пластики відомі роботи І. Бродві, О. Князик, Л. Муравіна, О. Рапай-Маркіш, В. Трегубова, В. Щербіна. Станкову скульптуру пред­ставляють роботи українських скульпторів: І. Воропая («Офелія», «Моло­дий Тарас Шевченко», «Леся Українка»), Б. Протаса («Народження Афро- діти»), М. Грицюка («Артемій Ведель», «Микола Кондратюк»), А. Забой («Єва», «Стара, зовсім стара баба», «Покров», «Втеча дружини Лота»), М. Степанова («Сон», «Оберіг Чорного моря», «Роксолана»), М.Гаврилка («Дідусь з онуком», «Прощання»), С. Куцого («Мелодія мого дитинства», «Два ангели», «Ліричний мотив», «Жінка зі снопом»), А. Куща («Миру нам, весні та пісням», «Благовіщення», «Галатея»), І. Франка («Пробу­дження весни»).

Монументальну скульптуру представляють М. Лисенко («Пам’ятник М. А. Щорсу»), М. Лисенко, А. Вітрік («Пам’ятник жертвам фашизму». Бабин яр), М. Манізер («Пам’ятник Т. Г. Шевченку» в Києві та Харкові),

В. Чепелик («Пам’ятник М. Грушевському» в Києві).

Скульптура не завжди є реалістичною, вона буває умовною, абстракт­ною, стилізованою. Зразки такої скульптури збільшують «ступінь свобо­ди» в ії сприйманні, потребують уяви і фантазії, асоціативного мислення. Іноді скульптура виступає як знак, символ, алегорія (І. Кавалерідзе. «Ф. І. Ша- ляпін в ролі Дон-Кіхота». Бронза; А. Міленський, В. Бакланов, Л. Нови­ков, 1. Першудчев. «Обеліск Вічної Слави на могилі Невідомого солдата в Києві». Граніт, бронза; «Цербер». Бронзова статуетка. XVI ст.).