Розвиток та становлення педагогіки як науки.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вив­чають процеси виховання, навчання І розвитку особистості. Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найро­зумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, куль­туру і звичаї різних народів. У середні віки педагогічною діяльністю займалися пе­реважно священики, ченці, однак у міських школах та уні­верситетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою. У Давньоруській державі педагогів називали «майстра­ми». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціаль­них навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забивать учителей своих» Кирила Туровського: «Если и научился от простого человека, не от иерея, то держи в своем сердце и уме память о нем до исхода души своей... Непомящие же, откуда добро познали, те подобни голодному и измерзшему зимой псу, которого согрели и накормили, а он на­чал лаять на согревшего и накормившего его».

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: на­родна педагогіка — духовна педагогіка — світська педаго­гіка. Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду наро­ду, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдан­ня, засоби і методи виховання та навчання. Українська народна педагогіка — складова народознав­ства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки наро­дознавства. Педагогіка народознавства — напрям сучасної педаго­гіки, шкільної практики, який забезпечує практичне за­своєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-істо­ричних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів. Народознавство у вузькому значенні (етнографія) — наука про культуру, побут народу, його походження й роз­селення, національні традиції, звичаї, обряди. У широко­му значенні — це сукупність сучасних наук про народ, йо­го духовність, національну культуру, історію, а також здо­бутки народного і професійного мистецтва, які відобража­ють багатогранність життя народу, нації. Родинна педагогіка — складова частина народної пе­дагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо ство­рення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'я­ті померлих та ін. Педагогічна деонтологія — народне вчення про вихов­ні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учня­ми, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій. Педагогіка народного календаря передбачає вихован­ня дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів. Козацька педагогіка — частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього гро­мадянина з яскраво вираженою українською національ­ною свідомістю, твердою волею і характером. Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо­вання і навчання особистості засобами релігії. Найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирсь­ких школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії виховання мало яскраво вираже­ний теологічний характер. Значний внесок у розвиток пе­дагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат. В основі педагогіки як самостійної науки — доробок видатного чеського педагога Я.-А. Коменського (1592— 1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні ка­тегорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи Й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині. В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивала­ся на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувалася система виховання на засадах любові до батьківщини, гуманного ставлення до людини, дисципліни, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й вод­ночас терпимості та релігійності. Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823—1871). У його педагогічній системі визначальним е вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив ці­лісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби роз­виваючого навчання, збагатив принципи навчання. Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й роз­в'язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко (1888—1939). Він роз­робив і втілив у практику принципи створення й педаго­гічного керівництва дитячим колективом, методику тру­дового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейно­го виховання. Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми теорії та методики ви­ховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особи­стості учня, педагогічної майстерності. Його перу нале­жать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами. У процесі становлення педагогіка структурно розвива­лася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірно­стей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного проце­су, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчи­теля, майстерності педагогічного впливу.

26.Розкрити сутність та особливості позаурочних форм навчання в школі(навч.екскурсія,домашня навч.робота учнів, факультативні заняття)

Позакласна робота — це система занять, заходів і організованого навчання учнів, що проводяться в школах і поза ними під керівництвом учителів, громадськості, органів учнівського самоврядування. Позакласна робота значно відрізняється від навчальної в лабораторії чи кабінеті. Такі заняття побудовані з урахуванням пізнавальних і творчих інтересів учнів на основі їхньої добровільної участі. Цілями позакласної роботи з інформатики можуть бути розширення і поглиблення знань учнів з інформатики, підвищення пізнавальних інтересів шляхом проведення цікавих заходів. Основні вимоги• залучення до позакласної діяльності учнів з урахуванням їхніх інтересів і здібностей;• органічна єдність навчальної і позакласної діяльності;• цілеспрямованість, суспільно корисна значущість позакласної роботи;• доступність навчального матеріалу, відповідність його віку учнів, рівню їхнього розвитку;• зв'язок різних форм позакласної роботи: індивідуальних, групових і масових;• поєднання добровільності участі учнів у позакласній роботі з обов'язковістю її виконання.

Додаткові заняття з інформатики сприяють кращому розвитку індивідуальних здібностей учнів і переслідують такі основні цілі:а) пробудження і розвиток інтересу до поглибленого вивчення інформатики та її відгалужень;б) формування навичок науково-дослідницького характеру; в) забезпечення допрофесійної трудової підготовки школярів в галузі застосування інформаційних технологій;

г) організація вільного часу і дозвілля.

Екскурсія. Можна сформулювати кілька основних цілей екскурсії: показати шляхи використання засобів та методів інформатики як науки в управлінні або на виробництві; зорієнтувати учнів щодо професій, пов’язаних з використанням нових комп'ютерних технологій. Екскурсія може проводитися до і після вивчення всього курсу інформатики. Екскурсія повинна бути обов'язково підготовленою вчителем: йому потрібно заздалегідь пройти маршрутом екскурсії, з'ясувати і домовитися, що і як буде показано, хто конкретно коментуватиме показ. Метою спостереження є конкретна, практична діяльність людей з використанням комп'ютера під час роботи. Факультативні заняття передбачають поглиблене вивчення інформатики. Факультатив пов'язує уроки і позакласні заняття, створює умови для переходу від засвоєння шкільного курсу до вивчення інформатики як науки. Відмінність факультативів від гуртків полягає передусім у тому, що гуртки передбачають наявність в учнів початкової зацікавленості до інформатики, яку необхідно розвивати, а умови факультативів — наявність стійкої зацікавленості. Це визначає особливості методики навчання учнів в умовах факультативних курсів. Факультативні курси розраховані на тих учнів, які добре встигають з інформатики. Не можна механічно переносити методи, прийоми, організаційні форми і засоби навчання інформатики в звичайних класах на факультативне навчання. Враховуючи те, що учні на факультативних заняттях мають ширші можливості у просуванні в навчанні і стійку зацікавленість до інформатики, тут мають переважати методи проблемного навчання. Більше часу потрібно присвятити самостійній роботі. Важливою проблемою є взаємозв'язок факультативних занять з вивченням обов'язкового курсу, узгодженість у часі і змісті вивчення тих чи інших питань. При цьому домашні завдання на факультативних заняттях доцільно звести до мінімуму і пропонувати їх лише для того, щоб учні були підготовленими до наступного заняття. Виконання творчих завдань, які потребують значного часу, не є обов'язковим для всіх учнів, що відвідують факультативні заняття. Однак виконання їх варто всіляко схвалювати. Факультативні заняття є важливим засобом до профільного навчання і допомагають учням визначитися щодо вибору майбутньої професійної діяльності. Програми факультативних курсів, які діяли в школах за розділами, що передбачають ознайомлення з будовою комп'ютера, алгоритмізацією і елементами програмування, перестали відповідати цілям факультативних занять, оскільки застаріли і за змістом, і за підходами до їх реалізації. Особливого значення в нових умовах набуває розробка і впровадження між предметних факультативних курсів на базі шкільних кабінетів комп'ютерної техніки, розвиток дитячої технічної творчості в галузі інформатики, математики, фізики, автоматики, електроніки, телекомунікацій. Цілями факультативних курсів є: поглиблення знань в галузі інформатики чи іншої дисципліни, вивчення якої пов'язано з комп'ютерами; профорієнтація. Орієнтовний перелік тем факультативних курсів може бути таким: 1. Комп'ютер як засіб вивчення: комп'ютер і фізика (математика, біологія, іноземна мова, географія); комп'ютер як засіб для економічних розрахунків і засіб обліку та контролю; комп'ютер і управління школою; комп'ютер як засіб спілкування (комунікації); комп'ютер і моделювання, комп'ютер і графіка, комп'ютер і архітектура. 2. Комп'ютер, програмне забезпечення, як об'єкт вивчення: вивчення мови програмування, вивчення будови комп'ютера, вивчення програмних засобів.