Педагогічна діяльність викладача вищого навчального закладу

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

І СПОРТУ УКРАЇНИ

Факультет здоров’я, фізичного виховання та туризму

Кафедра психології і педагогіки

ПЛАН-ПРОСПЕКТ ЛЕКЦІЇ № 3

тема:

Особистість науково-педагогічного працівника вищого навчального закладу

для студентів освітньо-кваліфікаційного рівню «магістр»

спеціальності: 017 «Фізична культура і спорт»

Затверджено на засіданні кафедри

пр. № від “ ” 2016 р.

зав. кафедри ___________ Петровська Т. В.

План лекції:

Педагогічна діяльність викладача вищого навчального закладу

Вимоги до особистості викладача вищого навчального закладу

Педагогічна майстерність викладача вищого навчального закладу

Права та обов'язки викладача вищого навчального закладу

Рекомендована література:

1. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібник. – К.: Знання, 2005. – 486 с.

2. Петровская Т.В. Педагогическое мастерство. [Практикум: Учебное пособие] / Т.В. Петровская, И.В. Толкунова, И.И. Смоляр. – К.: Олимп. Лит., 2013. – 112 с.

3. Петровська Т.В. Майстерність спортивного педагога : [навч. посіб.] / Т.В. Петровська. – К.: НУФВСУ, вид-во «Олімп Література», 2015. – 184 с.

4. Прокоф’єв Є.Г. Теоретико-методичні засади загальнопедагогічної підготовки майбутніх учителів в умовах дистанційного навчання: [монографія] / Є.Г. Прокоф’єв. Нац. пед. у-т імені М.П. Драгоманова. – Херсон: ФОП Грінь Д.С., 2015. 196 с.

5. Подоляк Л.Г., Юрченко В.І. Психологія виховання студентської молоді [Методичний посібник для студентів магістратури]. - К.: Центр учбової літератури. - 389 с.

6. Подоляк Л.Г., Юрченко В.І. Психологія вищої школи: Навчальний посібник для магістрів і аспірантів. – К.: ТОВ «Філ-студія», 2006. – 320 с.

7. Проніков О.К. Історія педагогіки : [курс лекцій] / О.К. Проніков. – К.: Видавничій Дім «Слово», 2015. – 440 с.

8. Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи : [навч. посіб.] / М.М. Фіцула. – 2 ге вид., доп. – К. : Академвидав, 2014. – 456 с. (серія «Альма-матер»)

Короткий зміст лекції:

Педагогічна праця викладача вищого навчального закладу є особливою формою висококваліфікованої розу­мової діяльності творчого характеру. Вона спрямована на навчання, виховання і розвиток студентів, формування у них професійних знань, умінь та навичок, виховання ак­тивної життєвої позиції.

Нині в Україні навчально-виховний процес у вищих навчальних закладах забезпечують понад 90,5 тисяч ви­кладачів, які мають наукові ступені доктора наук (темпи приросту — 38,9%), кандидата наук (темпи приросту — 10,2%), вчені звання професора (темпи приросту — 18,4%), доцента (темпи приросту — 6,8%).

Педагогічна діяльність викладача вищого навчального закладу

Особливим видом суспільно корисної діяльності людей є праця, спрямована на підготовку до життя підростаючого покоління відповідно до економічних, політичних, мораль­них, естетичних цілей суспільства. Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі має надзвичайно важливе соціальне значення, оскільки йдеться про формування майбутнього фахівця, від рівня підготовленості якого значною мірою залежить економічний, політичний, соціаль­ний, культурний розвиток суспільства.

Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі — діяль­ність, спрямована на підготовну висококваліфікованого спеціаліс­та, здатного знайти своє місце на ринку праці, активно включитися у політичну, суспільну, культурну та інші сфери життя суспільства.

Об'єктом педагогічного впливу у вищому навчальному закладі є юнаки та дівчата із певними задатками, потреба­ми, нахилами, інтересами, інтелектом, волею, почуттями. Цей цінний «матеріал» педагогічної праці робить педа­гогічну діяльність особливо відповідальною. Український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970) застерігав, що в жодній справі помилки і невдачі не призводять до та­ких тяжких наслідків, як у педагогічній.

Особливості педагогічної діяльності.Однією з особли­востей педагогічної діяльності є її динамічність, зумовленатим, що об'єкт педагогічного впливу (студент) постійно розвивається, змінюється. Завдання викладача полягає насамперед у вчасному виявленні цих змін і відповідному реагуванні на них.

Педагогічна діяльність передбачає безпосередні контакти зі студентами. У процесі такого спілкування викла­дач впливає на них не лише своїми знаннями, а й емоційно-вольовими якостями, світоглядом тощо. З огляду на відносини зі студентами виокремлюють такі типи спілку­вання викладачів зі студентами:

1. Примітивний. Ставлення до студента ґрунтується на примітивних правилах і реакціях поведінки — амбі­ціях, самовдоволенні тощо. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для нього є засобом досягнення мети,

2. Маніпулятивний. Взаємини викладача зі студен­том ґрунтуються на грі, зумовленій бажанням за всяку ціну взяти гору. Він застосовує похвалу, лестощі та ін. Студент при цьому є об'єктом маніпуляції, він заляка­ний, інфантильний.

3. Стандартизований. У стосунках домінує формальна структура спілкування. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етике­ту, але така поведінка є поверховою і, не торкаючись осо-бистісного рівня, реалізується на рівні «масок». Студент відчуває байдужість викладача поза «маскою» і залиша­ється об'єктом маніпуляцій.

4. Діловий. Орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги особистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяльності. Він дотримується стан­дартів етикету, визнає за студентом право на самостій­ність. Значущість студента для викладача залежить від внеску в спільну діяльність. В особистісному житті сту­дент залишається самотнім.

5. Особистісний. Спілкування ґрунтується на глибокій зацікавленості студентом, визнанні самостійності його особистості. Викладач любить студентів, вся його діяль­ність спрямована на розвиток їхньої духовності; особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Студент до­віряє викладачеві, викладач є для нього авторитетом.

Ставлення до студентів детермінує організаторську діяльність викладача, визначає загальний стиль його спіл­кування, який може бути авторитарним, демократичним, ліберальним.

Авторитарному стилеві властивий диктат, який пе­ретворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця. Авторитарний викладач само­чинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує студентів. Основними формами взаємодії за такого стилю спілкування є наказ, вказівка, інструкція, догана. Викладач нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологіч­ний клімат. Протидії владному тиску викладача призво­дять до конфронтації.

Демократичний, стиль ґрунтується на глибокій пова­зі, довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу, покликаний донести мету діяль ності до свідомості кожного студента і залучити всіх до ак­тивної участі у спільній справі. Основними засобами взаємодії є заохочення, порада, інформування.

За ліберального стилю у викладача немає стійкої педа­гогічної позиції, вона виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог до виховання. Такий викладач обмежуєть­ся виконанням лише викладацької функції. Наслідком такої позиції є втрата поваги, погіршення успішності і дис­ципліни (І. Зязюн).

За іншою класифікацією розрізняють такі стилі педа­гогічного спілкування (Л. Долинська).

1. «Вічні студенти». Це викладачі, які незалежно від віку і досвіду з ентузіазмом ставляться до своєї роботи. Вони розуміють потреби і проблеми аудиторії. Поважають інших, часто вдаються до дискусії, ставлять проблемні запитання. Студенти цінують їх за високий рівень інтелек­ту, вміння не просто подати, а й пояснити матеріал.

2. «Бувалі моряки». До них належать педагоги, які вище за все цінують дисципліну і дотримання субордина­ції. На обговорення зважуються рідко, до висновків інших ставляться скептично. При оцінюванні стереотипні і суб'єктивні. Часто стають об'єктами студентських жартів.

3. Випадкові люди. Вони потрапили до вищого на­вчального закладу внаслідок певних обставин. Можуть гарно володіти предметом, але спілкування зі студентами їх обтяжує.

Студенти перших курсів, оцінюючи діяльність викла­дачів, на перше місце ставлять саме особистісні якості. Оскільки навчання стає новим етапом їх життя, розуміння і підтримка сприяють швидшій адаптації до незвичних умов. Студенти-старшокурсники вище цінують знання, хоча особистість педагога для них не менш важлива.

Поряд із стилями розрізняють (В. Ягунов) ще форми спілкування. Основною формою спілкування є спілкування на підставі захоплення спільною творчою діяльністю, головними при цьому є активно-позитивне ставлення до учнів, любов до справи, взаєморозуміння. Для спілкування, що ґрунтується на дружньому ставленні, характерне особисте позитивне сприйняття учнями вчителя, який виявляє приязнь, повагу до дітей. Педагоги щодо учнів не повинні допускати фривольного тону (розказування анек­дотів, кривляння) чи бути похмурими, дражливими, кри­кливими. Спілкування-дистанція — форма спілкування, за якої педагоги і учні обмежуються формальними взаєми­нами. Певна дистанція між учителем і учнем необхідна, але вона не може бути головним критерієм у стосунках. Спілкування-залякування поєднує в собі негативне ста­влення до учнів і авторитетність в організації діяльності. Спілкування-загравання — форма спілкування, за якої позитивне ставлення до дітей поєднується з лібералізмом. Педагог прагне завоювати авторитет, хоче подобатись учням, але не намагається відшукати доцільних способів організації взаємодії, не гребує дешевими прийомами. Це задовольняє честолюбство незрілого педагога, але справ­жньої користі йому та дітям не приносить. Запорукою продуктивної форми спілкування педагога є його спрямо­ваність на дитину, захопленість своєю справою, делікат­ність у взаєминах.

У педагогіці та психології вищої школи розроблені основні вимоги до взаємин у системі «викладач — сту­дент», які сприяють ефективності процесу навчання й виховання студентів:

1) взаємодія факторів «провідності» й співробітництва при організації педагогічного процесу;

2) формування в студентів почуття професійної собор­ності з викладачами;

3) подолання рецидивів авторитарних форм педагогіч­ного впливу, орієнтація педагогічного спілкування на зрілу особистість із розвинутою самосвідомістю;

4) опора на професійний інтерес студентів як фактор впливу на виховання і навчання, реалізація на його осно­ві педагогічного спілкування та всієї системи виховної роботи;

5) включення студента у різні форми початкової дос­лідницької діяльності;

6) створення умов для підвищення громадсько-полі­тичної активності студентів завдяки участі в спільних із викладачем формах роботи;

) забезпечення наукового співробітництва студентів і викладачів;

8) реалізація системи неофіційних, нерегламентованих контактів викладачів і студентів;

9) участь професорсько-викладацького складу в сту­дентському дозвіллі; виховна робота кураторів у гур­тожитку. При цьому важлива «організація взаємин на основі захопленості спільною творчою діяльністю» (Г. Микитюк).

Отже, сучасна психолого-педагогічна наука розглядає відносини викладачів і студентів як особливий соціально-психологічний феномен і важливу складову цілісного педагогічного процесу підготовки фахівця у вищому на­вчальному закладі.

У педагогічній діяльності студент є суб'єктом не лише виховання, а й навчання, оскільки виховний вплив ефек­тивний лише за умови, що студент сам буде активним учасником навчально-виховного процесу, тобто викорис­товуватиме засвоєне знання як засіб для самовдосконален­ня. Така активність об'єкта праці (студента) наявна лише в педагогічній діяльності, а це потребує від викладача справжньої майстерності для спрямування навчально-пізнавальної активності у потрібне русло.

Спілкування педагога зі студентом є специфічним, тому що за статусом вони перебувають на різних позиціях: викладач організовує взаємодію, а студент сприймає її і включається в неї. Завдання педагога — допомогти студен­тові стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто гарантувати суб'єкт-суб'єктний ха­рактер педагогічних відносин.

Основними ознаками педагогічного спілкування на суб'єкт-суб'єктному рівні є:

1) особистісна орієнтація співрозмовників — готов­ність бачити і розуміти один одного; самоцінне ставлення до іншого. Враховуючи право кожного на вибір, потрібно уміти не нав'язувати думку, а допомагати іншому обрати власний шлях розв'язання проблеми. У конкретній ситуа­ції це можна реалізувати за допомогою різних прийомів;

2) суб'єкт-суб'єктний характер спілкування — рівність психологічних позицій співрозмовників. Хоча викладач і студент не рівні соціально (різний життєвий досвід, ролі взаємодії), для забезпечення активності студента, завдяки якій відбувається розвиток його особистості, слід уникати домінування педагога і визнавати право студента на власну думку, позицію, бути самому готовим змінюватися. Сту­денти хочуть, щоб з ними радилися, зважали на їхні мірку­вання; завдання викладача — враховувати цю потребу;

3) проникнення у світ почуттів і переживань, готов­ність підтримувати позицію співрозмовника — це спілку­вання за законами взаємної довіри, коли партнери дослу­хаються один до одного, співпереживають;

4) нестандартні прийоми спілкування, що є наслідком відходу від суто рольової позиції педагога.

Ще однією особливістю педагогічної діяльності є те, що викладач працює не лише з окремими студентами, а й з ко­лективами академічних груп, курсів, які теж є об'єктами і суб'єктами навчання й виховання. Це вимагає від викла­дача володіння методикою використання виховного впли­ву на колектив.

Викладач у своїй діяльності повинен досконало воло­діти основним інструментом — мовою і мовленням. Ад­же, як зазначав К. Ушинський, рідна мова — це великий народний педагог, основа усякого розвитку і скарбниця всіх знань: з неї починається розуміння всього, все через неї проходить і до неї повертається. Слово рідної мови є могутнім засобом духовного контакту, морального впли­ву і переконання.

Оскільки в навчально-виховному процесі вищого на­вчального закладу студент піддається виховному впливу викладацького складу, студентського колективу, моло­діжних організацій та інших виховних інституцій, педаго­гічна праця викладача передбачає координацію виховних впливів усіх цих суб'єктів виховання. Організація такої взаємодії суб'єктів навчально-виховного процесу є важли­вим компонентом педагогічної діяльності.

Основні напрями діяльності викладача вищого навчального закладу.Викладач вищого навчального закладу свою педагогічну діяльність здійснює у кількох напрямах: навчальна, методична, дослідницька, виховна.

Визначальною функцією праці викладача є навчальна діяльність, спрямована на організацію процесу на­вчання відповідно до нормативних документів. Вона по­єднує теоретичну складову, пов'язану з розкриттям сут­ності науки, нових закономірностей, і практичну, яка спрямована на розв'язання педагогічних завдань. Вик­ладач визначає мету і завдання навчання з конкретного Предмета у взаємозв'язку з іншими дисциплінами; об­мірковує зміст навчання, сучасні форми і методи, що сприяють активізації навчально-пізнавальної діяльності студента, форми контролю. Основними видами цієї діяль­ності є лекції, лабораторні, практичні, семінарські за­няття, консультації, заліки, екзамени, рецензування, організування захисту курсових робіт і проектів, керів­ництво практикою та навчально-дослідною роботою сту­дентів, керівництво дипломними роботами тощо.

З навчальною роботою тісно пов'язана методична діяльність щодо підготовки навчального процесу, його забезпечення та удосконалення. До неї зараховують: під­готовку до лекційних, лабораторних, практичних, семі­нарських занять, навчальної практики; розроблення і підготовку до видання конспектів лекцій, збірників вправ і задач, лабораторних практикумів, методичних матеріалів з курсових і дипломних робіт; поточну роботу щодо підвищення педагогічної кваліфікації (читання методичної і навчальної, науково-методичної літерату­ри); вивчення передового досвіду з представленням звіт­ності і рецензування конспектів лекцій, збірників задач і лабораторних практикумів; складання методичних роз­робок, завдань, екзаменаційних білетів, тематики курсо­вих робіт; розроблення графіків самостійної роботи сту­дентів тощо.

У процесі методичної роботи підвищується рівень май­стерності самого викладача: він засвоює зміст нових на­вчальних програм, технологій і реалізовує їх; постійно ознайомлюється з досягненнями психолого-педагогічних наук і методик викладання навчальних дисциплін; вивчає і впроваджує передовий педагогічний досвід; удосконалює власні навички самоосвіти тощо.

Важливе місце в діяльності викладача навчального закладу належить організаційно-методичній роботі: робо­та на підготовчому відділенні, у приймальній комісії, організація педагогічних практик, підготовка матеріалів на засідання кафедри, ради факультету, ради вищого на­вчального закладу, робота з підготовки науково-методич­них семінарів та ін.

Педагогічна діяльність викладача має поєднуватися з дослідницькою, яка збагачує внутрішній світ, розвиває творчий потенціал, підвищує науковий рівень знань. У свою чергу педагогічна діяльність спонукає до глибоких узагальнень і систематизації матеріалу, досконалішого формулювання ідей, висновків і нових гіпотез.

Педагогічна наука може розвиватися лише за умови збагачення її новими фактами, здобутими у процесі нау­ково-дослідної роботи. Хороший викладач, щоб краще й глибше оволодіти своїм навчальним предметом, ознайом­люється з новою науковою літературою, стежить за роз­витком цієї науки за кордоном, аналізує основну методич­ну літературу, уважно опрацьовує науково-методичні журнали зі свого предмета, вивчає досвід навчально-ви­ховної роботи своїх колег за фахом, експериментально пе­ревіряє доцільність запровадження у власну практику пе­дагогічних новацій. Працюючи над науковим матеріалом, викладачеві слід його переосмислити, виявити те, що до­цільно застосувати у своїй навчально-виховній діяльності.

Виховну діяльність викладач здійснює передусім у про­цесі навчання, використовуючи потенційні можливості навчальних дисциплін, а також під час спілкування у поза-лекційний час. Важливо, щоб кожен викладач усвідомив вагомість свого виховного впливу на майбутніх фахівців і реалізував цю функцію не лише через співбесіди, куратор­ську роботу, керівника клубів, роботу в гуртожитках, про­ведення вечорів, екскурсій тощо, а й на власному прикладі.

Усі розглянуті функції викладача виявляються в єднос­ті, хоча у різних викладачів може одна превалювати над іншими: у деяких переважає педагогічна спрямованість, в інших — дослідницька, у третіх — однаково виражена пе­дагогічна і дослідницька.

Професіоналізм викладача вищого навчального закла­ду виявляється в умінні на основі аналізу педагогічних си­туацій бачити і формулювати педагогічні завдання та зна­ходити оптимальні способи їх розв'язання. А це потребує творчого підходу до педагогічної діяльності.

Психолого-педагогічна структура діяльності викладача.Для ефективного виконання педагогічних функцій сучасному педагогу важливо усвідомлювати основні компоненти психолого-педагогічної структури своєї діяльності, а також педагогічні дії і професійно важли­ві вміння та психологічні якості, необхідні для її реа­лізації.

Психолого-педагогічна структура діяльності — система дій педа­гога, спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв'язання педагогічних завдань.

У цій системі виокремлюють такі функціональні ком­поненти (Н. Кузьміна): гносеологічний, конструктивний, організаційний, комунікативний.

Гносеологічний (грец. gnostikos— пізнавальний) компонент охоплює вивчення кожного студента і колекти­ву; визначення сфери застосування усіх методів навчання й виховання; вивчення методичних вказівок та інструк­цій, розмежування в них об'єктивного і суб'єктивного; аналіз власного досвіду і досвіду інших викладачів, уза­гальнення його і перенесення ефективних форм, методів і прийомів у практику своєї роботи; самоосвіта і самовихо­вання.

Конструктивний компонент передбачає добір і ком­позицію навчальної інформації, яку слід донести до сту­дентів; планування діяльності студентів щодо цієї інфор­мації; проектування власної діяльності і поведінки для взаємодії зі студентами.

Молодим педагогам слід передусім навчитися конструю­вати навчальний матеріал, виділяти в ньому головне і пра­вильно розподіляти за часом, щоб цей матеріал легко сприймався аудиторією.

Організаційний компонент охоплює структурування інформації в процесі її повідомлення студентам; організа­цію різних видів діяльності студентів у такий спосіб, щоб результати відповідали цілям системи; організацію влас­ної діяльності і поведінки в процесі безпосередньої взаємо­дії зі студентами.

Комунікативний компонент передбачає налагоджен­ня педагогічно доцільних відносин із тими, на кого спря­мований вплив (визнання моральної, інтелектуальної і політичної вищості як керівника і організатора — «взає­мини по горизонталі»); встановлення правильних відносин з тими, хто виступає в ролі керівників даної систе­ми (дисциплінованість, принциповість, творчість — «взає­мини по вертикалі») і партнерів; співвіднесення своєї ді­яльності з державним завданням, доведеним до керівника як громадянина.

Психологічна структура діяльності викладача є ди­намічною і з оволодінням майстерністю змінюється. Пе­дагогам необхідно серйозно продумувати стратегію завою­вання аудиторії, оскільки від цього залежать взаємини зі студентським колективом. Адже якщо не здобудеш ав­торитету одразу, то виправити ситуацію буде важко.

Структуру діяльності викладача розглядають у двох аспектах. Перший її аспект передбачає взаємозв'язок знань і умінь:

— спеціальних (знання теорії своєї науки та практич­ні вміння застосовувати їх у педагогічній діяльності);

— педагогічних (знання дидактики вищої школи, тео­рії виховання, усвідомлення основної мети навчання і ви­ховання у вищому навчальному закладі, діагностика професійних даних майбутнього спеціаліста, прогнозування його фахового зростання);

— психологічних (знання психологічних основ викла­дання обраного предмета, психічних станів студентів і сво­го власного, закономірностей вікових та індивідуальних особливостей сприймання студентами змісту навчання);

— методичних (знання методів, прийомів і засобів до­несення наукової інформації до студентів).

Другий аспект структури педагогічної праці виклада­ча — це його конструктивна, організаційно-мобілізувальна, комунікативно-розвивальна, інформаційно-орі­єнтувальна, дослідницька і гносеологічна діяльність, що передбачає високу кваліфікацію.

Підготовка висококваліфікованого спеціаліста у ви­щій школі передбачає не лише запам'ятовування масивів інформації, а й розвиток навичок самостійного творчого мислення, здатності продукувати нові знання, уміння зас­тосовувати їх на практиці. Продуктивне мислення форму­ється тільки у проблемних ситуаціях, які сприймаються як протиріччя між наявними і новими знаннями. Ефек­тивним навчання може бути лише в процесі дослідження. Тому у вищій школі у навчальний процес впроваджують методи науково-дослідної діяльності, прищеплюють сту­дентам уміння володіти методологією наук як інструмен­том здобування нових знань. З огляду на це викладач ви­щого навчального закладу перетворюється на вченого-дослідника, теоретика і практика, керівника дослідниць­кого студентського колективу, психолога-вихователя, уп­равлінця навчально-пізнавальною діяльністю студентів. _

Рівні готовності викладача до педагогічної діяльності.Ефективність викладацької роботи залежить від професій­ності викладача. За результатами роботи педагогів виокремлюють кілька її рівнів (Н. Кузьміна):

1) репродуктивний (недостатній) полягає в умінні роз­повісти те, що знає сам;

2) адаптивний (низький) — передбачає уміння присто­сувати своє повідомлення до особливостей аудиторії;

3) локально-моделюючий (середній) — полягає у воло­дінні педагогом стратегіями передавання знань з окремих розділів і тем;

4) системно-моделюючий (високий) — полягає в умін­ні формувати систему знань, умінь, навичок з предмета загалом;

5) системно-моделюючий діяльність і поведінку (най­вищий) — передбачає здатність педагога перетворюва­ти свій предмет на засіб формування особистості вихо­ванців. Педагоги першого і другого рівня не володіють свідо­мими стратегіями педагогічної діяльності та здійснюють її здебільшого завдяки інтелектуальним якостям. Власне пе­дагогічні здібності виявляються на третьому рівні, коли домінанта зміщується із власної особи на вихованців. На четвертому і п'ятому рівнях уже очевидна педагогічна об­дарованість, що виявляється у спроможності підпорядко­вувати власні інтереси педагогічній меті, створювати ори­гінальні системи навчально-виховної роботи. На високих рівнях педагогічної діяльності виявляються спеціальні здібності (художні, артистичні), які також спрямовуються на досягнення педагогічних цілей.