Художній образ у мистецтві 2 страница

До жанру плаката зверталися відомі українські художники В. Єрми- лов, О. Маренков, К. Кудряшова, Г. Горобієвська, І. Кабиш, О. Кононов та ін. Розгляньте, наприклад, плакати М. Кочергіна «Товаришамукраїнцям»,

О. Ворони «Дружба». Визначте їхній зміст, особливості, спрямованість.

Плакат (постер), товарний знак, етикетка, поштова марка, візитна карт­ка та інше є атрибутами сучасного життя, які дітям трапляються у повсяк­денні. Ці види графіки, крім основних виражальних засобів, активно ви­користовують колір, графічні шрифти, символіку, узагальнення, стиліза­цію і містять певні креативно-розвивальні можливості, якими може ско­ристатися педагог на шляху до соціалізації дитини.

Різноманітність графічних технік збагачує можливості дитини для са­мовираження, забезпечує збільшення ступеня свободи в образотворчій діяльності.

Заняття графікою розвивають просторову уяву і неординарне мислен­ня, виховують в людині здібність шукати, думати, фантазувати, виробля­ти самостійні рішення.

Педагогу треба розуміти, шо дитина робить перші кроки в мистецтві. Це дуже відповідальний момент. Важливо, щоб дорослий був поруч. Ра­зом веселіше! Вмійте навчати не просто показуючи, а співпрацюючи з ди­тиною.

Різні графічні техніки допомагають створити умови, які спонукають дитину до занять мистецтвом і сприяють пробудженню творчих здібнос­тей в процесі самостійних пошуків.

Схема 1. Живопис

Живзпис

^ Твір живопису ) Особа художника ] ( Техніки живопису )

________________ і і ' ____

[ Жанри живопису ) ^ Матеріали ] ( Обладнання ] ( Виражальні засоби )

За давньою грецькою легендою, художник на ім’я Апеллес намалював на картині гроно винограду. Він залишив картину на терасі, та раптом птахи почали злітатися до неї і дзьобати намальований виноград.

Можливо, такого й не було ніколи, однак легенда розповідає, що ху­дожник за допомогою фарб може передати навколишній світ дуже «живо». Слово «живопис» означає писати життя— «живописати».

У тлумаченні В. Даля «живописати — зображувати правильно і живо пензлем, словами, пером» [Даль В. М. Толковый словарь живого велико­русского языка. — М., 1978]. Графічні засоби (лінія, тон) дають змогу пра­вильно і точно передати предмети, об’єкти, явища життя.

Передавати ж різнобарвність, мінливість, чарівність життя допомагає живопис.

«Живопис — скромне мистецтво», — знаходимо в записках відомого художника Е. Делакруа, — живопис володіє лише однією миттю, але хіба вона не містить стільки ж митгєвостей, скільки в картині деталей і фаз» [Делакруа Э. Мысли об искусстве, о знаменитых художниках. — М., 1960. —

С. 227-230].

Словник з естетики визначає живопис як вид образотворчого мистец­тва, сутність і специфіка якого полягають у створенні образів дійсності за допомогою фарб на будь-якій поверхні (основі) через художню інтерпре­тацію (вплив часу, стилю, індивідуальності майстра та інше). Використо­вуючи колір, малюнок, композицію, виразність накладання мазків (фак­туру), живопис уможливлює наочне відтворення колористичного багатства дійсності, її просторовості і матеріальності; широко втілює уявлення про життя природи, людей, соціальні процеси, внутрішній світ художника.

Образи живопису можуть передавати плоскісність та глибину просто­ру (перепектина), ставити акценти на постійному чи змінному характері буття, показувати живу стихію життя та ілюструвати абстрактні ідеї (але­горія, символ).

♦ Перегляньте словники, мистецтвознавчу літературу, внесіть термін у слов­ничок професійних термінів.

Майбутньому вихователю важливо зрозуміти, що живопис можна ос­мислювати і як спосіб (технологію) зображення, і як твір мистецтва (кар­тина).

Знайдіть визначення понять «картина», «репродукція», «копія».

♦ Зробіть їхній порівняльний аналіз і спробуйте осмислити феномен «оригіна­лу». Започаткуйте власну колекцію репродукцій творів живопису.

За технікою виконання живопис буває олійний, водяними фарбами (акварель), водяними фарбами на вологій (фреска) та сухій (а секко) шту­катурці, емульсійний на яєчному жовтку (темпера), клейовий (гуаш), су­хими фарбами (пастель), восковий (енкаустика), емаль.

Можливості живописця багато в чому залежать від того, які фарби він використав у своїй роботі. Техніка живопису розвивалася в міру вдоско­налення виготовлення та використання матеріалу барвників.

Фарбу утворюють дві складові: пігмент (визначає колір) та сполучник: масло, суміш клею з олією (для темпери), клей, віск. Пігменти являють собою забарвлені частинки, які не розчиняються у сполучнику: природні неорганічні, штучні неорганічні, природні органічні.

До природних неорганічних пігментів належать природні мінеральні землі (охри, зелені землі, умбри, ляпис-лазур, лазурит, зелений малахіт та інші мінерали).

До штучних неорганічних пігментів належать: білила свинцеві, цин­кові, титанові; кадмії, кобальти, фарби зі сполук міді, мангану, кіновар штучна та інші кольорові солі та оксиди металів.

Штучні органічні барвники виготовлялися із продуктів тваринного і рослинного походження, наприклад з ягід, коріння, кольорової дереви­ни, комах.

Сучасні органічні барвники виготовляють штучно, як продукти пере­робки, наприклад кам’яновугільної смоли.

Стилістичні зміни у живопису тісно пов’язані не лише зі змінами ху­дожньо-естетичних поглядів, а й із розвитком технології живопису — мате­ріалів, прийомів та методів письма. Віку вік в цій галузі здійснювався ху­дожниками пошук більш довершених засобів для втілення своїх творчих задумів.

Живописці Середньовіччя майже до XV ст. користувалися темперою (фарба на яєчному жовтку з різними добавками).

Олійні фарби з’явилися у X ст., але ними мало хто користувався. Про них дізналися, коли нідерландські художники XV ст., брати Ян та Губерт Ван Ейки почали вдосконалювати ці фарби. Вони зробили чимало до­слідів, змішуючи сухі барвники з різними рослинними оліями. Найкра­щими визнали олії з горіха та льону.

Було розроблено так званий тристадійний метод живопису. Його головні етапи: прописування підмальовок і лесування. Ним користувались усі майстри минулого.

З другої половини XIX ст. тристадійний метод змінила техніка а-ля при­ма. Найбільш яскраве втілення цей метод отримав у творчості імпресіо­ністів (К. Моне, К. Піссаро, О. Ренуар та ін.).

Класичний метод тристадійного живопису передбачає ґрунтування, проклеювання основи, нанесення підготовчого малюнка (зображення фарбою головних ліній), підмальовок, прописування, останніудари пен­злем, лесирування. Завершальний шар на картині — лак. Він надає живо­пису глибини і блиску, захишає його від забруднень, механічнихта атмос­ферних впливів.

Темперою називають фарби, сполучниками в яких є емульсії з різним складом (природні та штучні).

Яєчна темпера використовувалася ще у Стародавньому Єгипті для роз­пису саркофагів. Темперою працювали Леонардо да Вінчі, Рафаель, Міке- ланджело, Ф. Грек, А. Рубльов.

Клейова темпера готується на природному (риб’ячому або тваринно­му клеї). Сучасні темпери — казеїнова та полівінілацетатна.

Акварель— живопис на сполучнику, який розводиться водою (від лат. agua — вода). Як самостійний вид живопису, акварель виникла в Англії у XVII ст., а з початку XIX ст. — в інших країнах Західної Європи.

У сучасному образотворчому мистецтві акварель широко використо­вується у станковій та книжковій графіці.

Головна властивість акварельних фарб — прозорість. Майстерність ху- дожника-аквареліста полягає саме у збереженні цієї прозорості, прагненні уникнути різких переходів від однієї кольорової плями до іншої: фарби ніби вливаються одна в іншу, створюючи м’які обриси. Акварельними фарбами працювали М. Врубель, К. Брюллов, О. Іванов, В. Серов та бага­то інших художників. Працюють аквареллю переважно на папері.

ГУаш — клейова фарба, в якій наявні сполучники рослинного поход­ження (гуміарабік, декстрин) з додатками пластифікатора (гліцерину) та інших активних речовин, які забезпечують непрозорість (білила). Про­мисловість випускає два види гуаші — плакатну і художню. Вони розріз­няються сполучником. У плакатній — більш дешевий декстрин, у худож­ній — камеді та більш якісні пігменти.

Для живопису, виконаного гуашшю, характерним є красива матова ок­самитова поверхня, і це додає картинам яскравості, виразності, декора­тивності. Працювати цими фарбами можна на папері, картоні, грунтово­му холсті (клейовий грунт), поєднуючи їх з акварельними фарбами (пер­ший шар). Роботи треба зберігати під склом або в спеціальних папках.

Пастель (від італ. pasta — тісто) як матеріал для малюнка і живопису згадується ще в добу Відродження. Нею працювали Леонардо да Вінчі, Ф. Бароччі, Г. Рені та інші для підготовчих малюнків й ескізів. Викорис­тання пастелі для створення станкових творів починається із XVII ст. Од­ним з перших художників, які працювали цим матеріалом, був француз Ж. Вів’єн. У XVIII ст. в техніці пастелі виконували свої творіння А.-Р. Менгс, Дж. Рассел, у XIX ст. — Е. Дега, Е. Мане, О. Ренуар та ін. Зверталися до цієї техніки С. Малютін, В. Лебедев, М. Тирса.

Пастель — це кольорові крейдочки, які складаються зі спресованих ча­сток пігментів з додаванням камедей, крейди, гіпсу, молока. Випускаєть­ся пастель двох найменувань: «художня» та «кремнієва». Олівці пастелі янляютьсобою циліндричні стрижні завдовжки 65 мм, діаметром 9—10 мм, наборами по 25, 50, 126, 146, 185 штук.

Роботи, виконані пастеллю, вирізняються приглушеним колоритом, нерізкі у контрастах, з рівною оксамитовою поверхнею. Добре вона виглядaє в портретах, іноді — пейзажах. Працюють пастеллю на шерехатій ос­нові (пергамент), розтягнутій на планшеті, за попереднім малюнком. Кла­сичний спосіб малювання пастеллю — розтушування. Такий метод дає змо­гу найбільш вигідно подати красу матеріалу. На завершальній стадії для надання малюнку краси та енергії працюють штрихом і лінією. Розтира­ють пастель у процесі малювання пальцем (мізинцем), для більш дрібних деталей застосовують «розтушування» — вирізаний з корка конус. Завер­шену роботу необхідно закрити склом на відстані близько 8 міліметрів.

♦ Придивіться до невеликої картини швейцарського художника Ж.-Е. Jlioma- ра «Шоколадниця». Пройшло вже два століття (Ліотар живу XVIIIст.), а фарби на оригіналі такі самі свіжі, чарівливі й принадні. Картину намальо­вано пастеллю. Спробуйте описати свої враження від картини, попрацюй­те пастеллю.

Особливе місце в живопису посідають мозаїка і вітражі.

Мозаїка (від фр. mosaigue — зображення) зображення або візерунок, виконані з кольорового каміння, смальти, керамічних кахлів та ін.; галузь живопису, спрямована на оформлення споруд. Мозаїка виникла в антич­ну добу й активно використовується в сучасній архітектурі.

Вітраж (фр.vitrage, від лат. vitrum — скло) — орнаментальна або сюжет­на декоративна композиція (у вікні, дверях, панно) зі скла чи іншого ма­теріалу, який пропускає світло. Кольорові вітражі у вікнах (наприклад, у готичних соборах) створюють гру забарвленого світла в інтер’єрі.

Живопис має свій арсенал інструментів і приладдя. Це палітра, пензлі, шпателі, мастихіни, мольберти, підрамники.

Інструменти живописця. Характер живопису зумовлений способом на­несення фарб, що, у свою чергу, залежить від пензлів. До вибору пензлів художники ставляться уважно, залежно від манери виконання та конк­ретних живописних завдань.

Пензлями великого розміру пишуть тло й широкі плани, меншими — складки, найменшими виконують деталі, наносять полиски, м’якими наносять лесування. Чимало майстрів використовують у роботі різні пензлі для різних відтінків.

Е. Делакруа, наприклад, був дуже вибагливий щодо використання різних пензлів у певній фазі картини. Короткі та жорсткі пензлі — для на­черку, пензлі з більш довгим ворсом — для завершення ескізу, з шерсті тхо­ра та маленькі сірі — для завершення лесування [Пио Рене. Палитра Де­лакруа].

Промисловість випускає пензлі для олійного живопису з пружним вор­сом. Вони виготовлені зі знежиреного волосу різних тварин (або зі штуч­ного синтетичного волосся).

Пензлі бувають круглі та пласкі, під різними номерами. В акварелі та гуаші користуються колонковими, з шерсті борсука та білячими пензля­ми. Для олійного живопису використовують жорсткі щетинні пензлі, для клейового живопису і фресок — пензлі з довшим ворсом. Пензлі потребу­ють ретельного і дбайливого догляду.

Палітра слугує художнику для змішування фарб та створення по­трібних відтінків під час написання картини. Сучасні палітри випуска­ють двох видів: прямокутні з фанери і пластику та фігурні, які тримають у руці. Ручну палітру можна виготовити самому зі щільної деревини (гру­ша, яблуня, самшит, граб, платан). Тон палітри залежатиме від кольору деревини.

♦ Спробуйте виготовити палітру для своєї роботи (для дітей).

Палітра має відповідати таким вимогам: бути легкою, зручною в ро­боті, приємною за кольором, мати достатню робочу поверхню. Щоб запо­бігти вбиранню сполучників із фарб, палітру насичують маслом і висушу­ють. Після користування палітру треба почистити.

Діти дошкільного віку теж можуть використовувати палітру під час малювання (змішувати фарби). Важливо виховувати дбайливе ставлення до інструментів та матеріалів. Адже таким чином створюються сприятливі умови для якіснішого малювання у техніці живопису. Для цього організу­ються окремі заняття з дітьми, на яких можна використати прийом «ожив­лення» інструментів, приладдя та матеріалів.

♦ Готуючись до такої форми спілкування з дітьми, спробуйте скласти неве­личкі віршики, казки, історії, загадки про інструменти й матеріали живо­писця.

Художник-живописець користується ще цілим набором приладдя та інструментів. Наприклад, додатковим опертям для руки (муштабель або мальшток), плитою і курантом для розтирання фарб, мольбертом, етюд­ником і таке інше.

♦ Знайдіть самостійно пояснення цих термінів і занесіть їхусвій словничок професійних термінів.

Художник працює над своїми картинами в майстерні або на пленері, тобто «на природі». Для роботи на пленері художник пристосовує похідний мольберт або етюдник (дерев’яний ящик зі складними металевими опо­рами). Знання різних тонкощів творчого процесу художника допоможе вам визначити різні форми організації образотворчої діяльності дітей до­шкільного віку і зацікавити нею дітей та батьків.

Для занять живописом потрібне спеціальне приміщення, яке сприя­ло б створенню оптимальних умов для творчого процесу.

Важливою умовою організації майстерні є наявність джерела природ­ного світла — вікна та необхідного простору для роботи; додаткових осві­тлювальних приладів, штор з легкого матеріалу, щоб регулювати інтен­сивність денного, особливо прямого сонячного освітлення. Стіни і стелю фарбують у світлі нейтральні кольори.

Головним у справі зберігання картин є створення «музейного кліма­ту», підтримання оптимальної температури (+20°) та вологості повітря (60 %), режиму освітлення (150 люкс). У місцях експонування картин вікна закривають легкими шторами. Картину можна захистити склом, зворот­ний бік заклеюють папером. Переносять та зберігають картини у верти­кальному положенні. Стирання пилу допускається спеціальною подушеч­кою (20 х 20) з оксамиту.

♦ Для майбутньої професійної діяльності з дітьми дошкільного віку та вико­нання завдань художнього практикуму придбайте різні пензлі й ознайомте­ся з їхніми властивостями.

Залежно від матеріалу розрізняють олійний живопис, темперу, фрес­ковий, восковий, мозаїку, вітраж, акварель, гуаш, пастель.

♦ Спробуйте попрацювати з різними матеріалами, вивчайте їхні властивості та особ/іивості. Подумайте над тим, які з них можна запропонувати дітям дошкільного віку.

Гризайль — живопис, виконаний у різних відтінках одного кольору, найчастіше сірого (від фр. gris. — сірий). Це не означає, що можна вико­ристовувати тільки чорну фарбу та білила. Гризайль буває чорна, корич­нева, зеленувата, рожева — будь-яка. Важливо дотримуватися принципу, який характеризує цю техніку: виконання твору однією фарбою з дода­ванням білил.

Алла-прима (від італ. alla-prima — з першого разу) — прийом у живопи­су, коли картина виконується без попередніх «прописувань» та «підмальо­вок», за один прийом. Твори, виконані в цій техніці, вирізняються свіжістю та безпосередністю.

Лесування (від нім. lasierung — тонкий, прозорий) — прозорі або на­півпрозорі, тонкі шари фарби наносять поверх непрозорих (базових) маз­ків для підсилення чи приглушення кольору. Лесування допомагає нада­ти більшої єдності та гармонії колориту.

Пуантилізм (від фр. pointiller — писати крапками) — живописна систе­ма, яка грунтується на розкладанні складних кольорів на дрібні мазки чи­стого кольору з розрахунком на їхнє оптичне змішування, яке має відбу­тися під час розглядання картини на відстані (техніка імпресіоністів).

Мазок — слід від пензля з фарбою, який залишився на поверхні твору. Характер накладання мазків залежить від індивідуальності майстра. Маз­ки можуть буги такі, що криють (непрозорі), такі, щолесують (прозорі), а також корпусні (пастозні), фактурні (рельєфні) та гладенькі.

Осмислення технік та матеріалів живопису зумовлює добір змісту для спілкування з дитиною.

♦ Спробуйте опрацювати різні прийоми живопису, користуючись олійними, ак­варельними, гуашевими фарбами. Подумайте над тим, які прийоми й тех­ніки будуть цікаві для дітей дошкільного віку і доступні їм.

Розрізняють види живопису: монументальний, станковий, декорацій­ний (театральний), декоративно-ужитковий, мініатюра, іконопис, панора­ма, діарама. Класифікація видів живопису здійснюється на підставі осмис­лення того, що твори живопису виконують на площині полотна, картону, паперу, стіни, на виробах ужиткового характеру (кольор. вкл., мал. 18—20).

Монументальний живопис — вид живописних творів великого масшта­бу, які прикрашають стіни і стелі архітектурних споруд.

Декоративний живопис — використовується для прикрашання споруд, інтер’єру. Твір декоративного живопису являє собою барвисте панно, візе­рунок і є елементом монументального живопису й скульптури. Декора­тивний живопис поєднує елементи інтер’єру і підкреслює їхню красу та узгодженість з архітектурою.

Декоративним живописом прикрашають також побутові речі: скринь­ки, таці, меблі, посуд і таке інше. Теми та форми підпорядковані призна­ченню речей.

Теаірально-декораційний живопис (декорації, ескізи костюмів, гриму, бутафорії) допомагає розкрити зміст спектаклю. Декорація дає уявлення про місце, час дії, активізує глядача до сприймання того, що відбувається на сцені. Театральний художник намагається в ескізах костюмів та гриму виразити індивідуальний характер персонажів, соціальне положення, стиль епохи і таке інше.

Мініатюрний живопис набув розвитку у Середньовіччі, до винайдення книгодрукування. Рукописні книги прикрашалися витонченими застав­ками, кінцівками, детально відпрацьованими ілюстраціями-мініатюрами. Живописною технікою мініатюри майстерно користувалися художники першої половини XIX ст. під час створення невеликих, (переважно) аква­рельних, портретів. Чисті глибокі кольори акварелі, витончені сполучен­ня, ювелірна тонкість письма вирізняють ці портрети, сповнені вишука­ності та шляхетності. Привертає увагу й довершеність мініатюрного жи­вопису країн Сходу (Японія, Китай).

Станковий живопис — картини, виконані настанку-мольберті. Основа для них —дерево, картон, папір, полотно. Станкова картина є самостій­ним, завершеним твором і може відображати все: реальність і вигадку худож­ника, предмети і людей, сучасне і минуле, тобто життя в усіх його виявах.

Картина — самостійний за значенням станковий твір живопису. Це за­вершений твір, який повністю розкриває задум художника і не пов’язаний з певним місцем в інтер’єрі. У ньому повністю використані всі можливості живопису як мистецтва, творчі можливості автора. Картини розрізняють за жанрами (пейзаж, портрет, натюрморт, соціально-побутовий, анімалістич­ний, батальний, інтер’єр, історичний, міфологічний, карикатура).

Репродукція (відфр. reproduction — відтворення) — тиражне відтворен­ня фото- чи поліграфічним способом художнього оригіналу, як правило, у зменшеному вигляді.

Виражальними засобами живопису є колір, форма, композиція, фактура.

Переходимо до аналізу виражальних засобів живопису.

Колір — один із головних художніх засобів, «один із п’яти елементів живопису» (художник К. Юон). До його складових належать такі власти­вості, як колорит, тон, тембр, нюанс, відтінок, валер [Юон К. Ф. Об искус­стве. — М., 1959. — Т. 1].

♦ Знайдіть у словниках визначення цих понять і внесіть до свого словничка

професійних термінів.

Професіоналу в галузі дошкільної освіти необхідне знання кольоро- знавства. Колір розглядається як фізична, психологічна, фізіологічна, ес­тетична категорія. Педагогічна технологія розвитку колористичної куль­тури дошкільнят у процесі зображально-образотворчої діяльності має інте­грувати увесь потенціал кольору, адже колір, як і звук, всемогутній. Дже­релами є роботи Леонардо да Вінчі («Книга про живопис», упорядкована його учнем Ф. Мельці після смерті майстра), Й.-В. Гете («Вчення про колір»), В. Кандинського («Про духовне у мистецтві»), М. Люшера (кольо­ровий тест), «Учення Живої Етики» сім’ї Реріхів, М. Дерібере («Колір у діяльності людини»), Р. Івенса («Введення у теорію кольору»).

Наукове дослідження кольору, започатковане І. Ньютоном («Теорія спектральних кольорів»). Фізіолог В. Бехтерев через спостереження та екс­перимент встановив, що колір і його сполучення мають певний вплив на людину (збуджують, пригнічують, а також заспокоюють, живлять та ра­дують).

Основи чуттєвого сприймання кольору закладені у фізіологічній при­роді самої людини і здатні розвиватися в дитинстві. Згідно із сучасними психолого-педагогічними дослідженнями дитина володіє значними мож­ливостями в галузі сприймання кольору. Певна роль у педагогічному су­проводженні дитини на цьому шляху належить образотворчому мистец­тву і відповідній йому зображально-образотворчій діяльності в період до- шкілля.

У творах живопису колір сприяє відображенню барвистості, різнома­нітності предметного світу, настрою, характеру людини. Колір має такі виражальні можливості, які дають змогу передати емоційно-смисловий настрій. «Колір прикрашає живопис; але це не що інше як придворна дама, оскільки вона лише сприяє справжнім довершеностям мистецтва бути ще більш привабливими», — зазначив художник Ж. Енгр [Энгр Ж. Об искус­стве. — М., 1962. — С. 63—66].

Використання кольору в художньому творі залежить від багатьох чин­ників (техніки, стилю, виду, авторського задуму та індивідуальності май­стра; авторської манери, смакових переваг). «Колір — це справа смаку і чуттєвості» (Е. Мане) [Мастера искусств об искусстве. — М., 1969. — Т. 5, кн. 1. — С. 29]. Кожен окремий твір живопису дає неповторну і складну взаємодію барв, які становлять фізичну основу буття кольору в художній формі та узгоджуються за законами гармонії, доповнення й контрасту. Художники-імпресіоністи, наприклад, не замішували фарби на палітрі. Вони накладали різнокольорові мазки просто на полотно. Картини імпре­сіоністів треба обов’язково дивитися на відстані. Мазки ніби зливаються між собою, створюючи колір, якого прагнув досягти художник, й ефект руху повітря, живого простору, гри кольору та його постійної мінливості.

Використання кольору в мистецтві зумовлене прагненням дати барви­стий еквівалент дійсності, її об’єктивних характеристик, простору, світла (у реалістичному мистецтві), але може й оперувати обмеженою гамою, де колір виступає як символ, знак (експресіонізм). «Головне призначення кольору — слугувати якомога краще експресії», — вважав А. Матісс [Мас­тера искусств об искусстве. — М., 1969. — Т. 5, кн. 1. — С. 238—239]. 1з записів найвідомішого послідовника романтизму Е. Делакруа: «Усякий знає, що жовте та червоне навіюють і являють собою ідеї радості, багат­ства». Колір впливає на мораль. Він містить елемент радості, веселощів. Такі відчуття викликають переважно світлі барви, світло. Темні ж барви породжують меланхолію, печаль і навіть жах. Білий колір вважається ем­блемою незайманості, тоді як чорний є ознакою зла і страждань. Яскра­во-червоний збуджує жорстокість і пристрасть, блакитний — ніжні пере­живання, фіолетовий — смуток; характерність барв підсилюється їхнім сполученням: вони утворюють гармонію, акомпанують одна одній або сти­каються, породжуючи контрасти» [Ходлер Ф. Об искусстве. Цвет: Масте­ра искусств об искусстве. — М., 1969. —Т. 5, кн. 2. — С. 136—137].

Великий майстер вміє дістати з небагатьох кольорів безліч звучань. Кожному вибору фарб відповідає своє практичне колірне коло — палітра художника.

Колорит — загальна гармонія цілого полотна, яка відповідає законам сполучення додаткових кольорів. Але І. Крамськой зазначав, що колоритом називають іноді також і здібність добирати кольори, як букет. У цьо­му розумінні колорит постає як барвистість.

♦ Порівняйте картини В. Серова і К. Маковського.

Колорит у розумінні художника К. Юона постає як багатство і харак­тер відтінків, введених у живописний твір та його окремі частини, як пе­реважний добір тонів у картині (наприклад, «Міка Морозов», «Шоколад­ниця», «Дівчинка з персиками»). Колорит утворює таку властивість кар­тини, насичує її такими переливами й барвистими відтінками, які збага­чують живопис. Кожна робота може бути колористично бідною або колористично багатою.

♦ Попрацюйте з кольором: складіть таблицю символіки кольорів, визначте поняття «хроматичні» та «ахроматичні» кольори, «теплі» і «холодні» ко­льори. Виконайте вправи на змішування кольорів. Вам допоможуть навчальні посібники: Костерин Н. П. Учебное рисование. — М., 1984; Косминская В. Б., Халезова Н. Б. Основы изобразительного искусства и методика руковод­ства изобразительной деятельностью детей: Лабораторный практикум. — М., 1987.

Професіоналу в галузі дошкільної освіти треба навчитися уважно ди­витися навколо себе, щоб розібратися в багатстві кольорів, яке дарує нам природа. Тренуйте себе у визначенні кольорів та відтінків, прислухайтеся до своїх відчуттів при сприйманні кольорів. Використовуйте колір для збереження власного здоров’я.

Форма (від лат. forma — форма, вид, образ) є в широкому розумінні структурою, організацією, зовнішнім вираженням художнього змісту; у більш вузькому — сукупність художніх засобів в окремому творі (цілісна художня форма). «...Картина як найскладніша форма живопису потребує численних допоміжних і попередніх підготовчих робіт — малюнків, ескізів, етюдів та композиційних шукань», — зазначав художник К.-Ф. Юон [О живописи. XVI. Форма и композиция //Рисунок. Живопись. Компози­ция: Хрестоматия / Сост. H. Н. Ростовцев и др. — М., 1989. — С. 158].

У першому значенні поняття «форма» тяжіє до поняття «художня мова», принаймні на рівнях двох типів. Рівні першого типу безпосередньо зумов­лені духовно-образним змістом і спрямовані на соціально-ціннісні аспек­ти дійсності (внутрішня форма: структурно-композиційний, жанрово- конструктивний аспекти твору). Рівні другого типу мотивовані матеріа­лом мистецтва і тяжіють до нього (зовнішня форма: конкретно-чуттєві засоби: барвистий мазок, штриховка, фактура, поверхні тощо). Внутріш­ня форма розкриває здебільшого загальноестетичний аспект твору, зов­нішня (засоби зображення) — специфіку його як окремого виду.

Поняття «формотворення» в мистецтві можна розглядати з позиції кон­цепцій реалістичного мистецтва та ірраціоналізму (абстрактного мистец­тва) з посиланням на роботи, наприклад 3. Фрейда, В. Кандинського. Форма у зовнішньому визначенні є не більше, ніж відділення однієї пло­щини від іншої... Усе зовнішнє неодмінно приховує в собі і внутрішнє... Кожна форма має внутрішній зміст і виражає його водночас. Внутрішній зміст може залишатися незмінним, тоді як зовнішня форма може бути вельми різною. Всупереч цим розбіжностям, на які здатна форма, вона не може вийти за дві межі, а саме:

1) форма слугує відмежуванню та фіксації матеріального предмета на площині;

2) форма залишається абстрактною, тобто вона не втілює на площині реального предмета, а є абстрактною сутністю. Як зазначав В. Кандинсь- кий у своєму творі «Про духовне в мистецтві», усі ці форми — рівноправні громадяни духовної держави».

Краса мистецтва знаходить своє відображення яку змісті, так і в формі.

Естетична цінність форми може бути визначена розмірністю, пропор­ційністю, цілісністю та іншими властивостями об’єкта, покликанням форми виразити всю повноту та своєрідність змісту, допомогти йому роз­критися відповідно до можливостей і потреб естетичного сприймання.

Діалектичну єдність форми та змісту можна простежити в історично­му аспекті розвитку мистецтва, зміні його стилів, напрямів, течій (класи­цизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм), жанрів, у системі певного етапу художньої культури, творчій манері окремих художників.

Нова форма виникає як наслідок змістово-ціннісного пошуку мистец­тва, творчої активності особи митця, а не як заміна старої форми новою, «оригінальнішою». Існує інерція канону і формальних відкриттів генія в мистецтві Нового часу.

Композиція (від лат. composition — складання, поєднання, упорядку­вання) — будова твору, узгодженість його частин відповідно до задуму. Композиція — це така організація площини картини, завдяки якій встанов­люються закономірні, узгоджені відношення між площиною та зображен­ням. Робота над композицією являє собою пошук засобів створення ху­дожнього образу: визначення формату аркуша, центру, добір і підпоряд­кування йому другорядних частин твору, поєднання частин у гармонійне ціле, супідрядність та групування форм задля досягнення виразності і пла­стичної цілісності твору.