VII. Психологія особистішого розвитку в юнацькому віці. Реалізація сутнісних сил людини - сенс і призначення людського буття через самоусвідомлення власного "Я"

Реалізація сутнісних сил людини - сенс і призначення людського буття через самоусвідомлення власного "Я", свого місця у світі та життєтвор-чість особистості: концепція життєтворчості - Є.І. Головаха, І.Г. Єрмаков, Н.І. Михальченко, Л.В. Сохань.В.О. Тихонович; концепція психосинтезу-Р. Ассаджолі; персонологія Г. Меррея,В. Штерна;логотерапіяВ.Е. Франк-ла; християнський персоналізм Е. Муньє, В.В. Зеньківського та ін.

Самосвідомість як почуття самоусвідомлення сутності й сенсу люд­ського буття, особистісного призначення та ролі у світі: культурно-іс­торична теорія Л.С. Виготського; філософсько-психологічна концепція С.Л. Рубінштейна; теорія діяльності О.М. Леонтьєва; теорія інтегральної індивідуальності В.С. Мерліна; психоаналітична концепція А. Адлера, 3. Фройда, К. Юнга; структурний психоаналіз Ж. Лакана; гуманістична психологія Е. Фромма, А. Маслоу, К. Роджерса; онтопсихологія А. Мене-гетті; теорія особистіших конструктів Дж.А. Келлі; теорія ролей Дж. Міда, Г. Блумера, Е. Гоффмана, М. Куна та ін.

Духовна сутність людини як сукупність всіх форм прояву вільної творчої особистості, інтегрованої в соціальну цілісність: А.М. Еткінд, А.І. Зеліченко, В.П. Зінченко, Е.Б. Моргунов; концепція „духовної люди­ни" Ж. Ньюттена; розуміюча психологія Е. Шпрангера та ін.

Ми пов'язуємо формування концепції індивідуального сенсу життя людини, зокрема в юнацькому віці, зі становленням саме духовного ас­пекту її самосвідомості. Створюючи психічну реальність, досягаючи ав­тономії, вона може інтенціонально керувати своїми потягами, розвивати чи долати їх. Приклад досягнення якісно нового рівня розвитку людини - знаходження сенсу свого існування і завдяки цьому виконання" дій від­повідно до власних принципів, поглядів, переконань, які не залежать від вимог ситуації та попереднього досвіду. Людина в цьому випадку може діяти від себе, вона перевершує дані їй природні можливості і, таким чи­ном, здійснює трансгресію, стає особистістю.

Особистістю, з цієї точки зору, можна назвати людського індивіда, який, зберігаючи психічну дистанцію по відношенню до потреб і бажань, розвивається, керуючись сенсом свого існування. Особистість повинна пізнавати нові сфери діяльності до рівня їх усвідомлення та розуміння, щоб існувати і розвиватися. Якщо вона цього не робить, тому що не хоче, не вміє, не бачить змісту чи боїться, то обов'язково відбувається дегре­сія, яка виражається в тому, що особистість трансформується назад у лю-дину-предмет, втрачаючи здатність здійснювати інтенціональні вчинки, оскільки позбавлена дистанції по відношенню до себе (Обухівський К.).

Дистанціюватися особистості, перш за все, потрібно відносно влас­них бажань та потреб. Людина може прагнути до одного стану речей, а необхідно їй зовсім інше. Це створює дилему, наслідки якої такі: або вона, „самоздійснюючись для себе", пізнає свої потреби і підкоряє їм

бажання, зробивши їх складовою частиною самореалізації і, взявши на себе відповідальність за своє життя, або „самоздійснюючись в собі", під­дається бажанням, і вони будуть домінувати в її житті та знищать її як особистість.

Однак ситуативне задоволення не може замінити задоволення, отри­маного від досягнення віддалених життєвих цілей, від відчуття контролю власних бажань і здатності до самореалізації в масштабі біографії. Інди­від, який самоактуалізується через обставини свого життя, перетворю­ється в предмет. Він стає сферою впливу світу. Відповідно, можна здій­снювати життя чи здійснюватися ним. З точки зору семантики різниця невелика, на практиці - величезна. Відповідно суперечка, що формує по­ведінку людини? - може бути розв'язана таким чином: хто буде приймати рішення стосовно поведінки людини - середовище чи вона сама, зале­жить від автономії її внутрішнього світу. Це проблема психічної свободи особистості, міри її інтенціональності. Тобто, іншими словами, можна сказати так: все визначається тим, наскільки психічні властивості, ста­ни, погляди, бажання контролюють особистість, і наскільки вона здатна контролювати їх (Обухівський К.).

Такий підхід узгоджується з поглядами А. Маслоу, який відмітив, що так звані „самоактуалізатори", люди, які реалізують власний потенціал, точніше сприймають світ, більш реалістичні і креативні. Вони прийма­ють свою зовнішність (якою б вона не була), свої психічні особливості та власні життєві цілі. Вони психічно здорові, а значить, не займаються собою більше, ніж це необхідно. До життєвих труднощів відносяться по-діловому, як до „виклику", який з готовністю приймають. Вони вміють зосередитися на тому, що важливо, що має істотне значення для світу і для них як його учасників. З цього ми можемо зробити висновок: щоб уміти точно пізнавати інших людей, ми повинні навчитися пізнавати себе (самопізнання), а це, в свою чергу, є умовою нашого власного „самоздій-снення" - самоактуалізації та самореалізації, формування індивідуально­го смислу життя на шляху становлення духовної самосвідомості.

Польський психолог Юзеф Пітер писав, що люди впродовж історії го­тові були віддати життя за хліб, свободу, любов, віру. Інакше кажучи, за­вжди найважливішим для людей було: збереження життя, незалежності, емоційного зв'язку, а також впевненість, що існує щось, що має вищу цінність.

Вищою формою людської поведінки є свідома поведінка, така, істин­ну мотивацію якої, а значить, і програму, і ціль, індивід в стані сформу­лювати. Формула мотивації повинна бути такою, щоб індивід міг її конт­ролювати, перевіряти, модифікувати, а його поведінка могла підкорятися інтенціональному контролю на кожному етапі її здійснення. Тому повно­цінно функціонуючою особистістю є та людина, яка свідомо знає, чого