Сутність, структура, педагогічні умови соціальної культури дітей підліткового віку в умовах ЗОШ

Світ підлітка – невід’ємна частина людського суспільства. Суспільство не зможе пізнати себе, не зрозумівши закономірності підліткового віку, водночас не зможе зрозуміти світ підлітка без знань про особливості соціальної культури. По-перше, тому, що індивідуальний розвиток підлітка відбувається не в соціальному вакуумі, а в багатоплановому спілкуванні зі світом дорослих та однолітків.

По-друге, підліток одушевляє навколишній світ, насичує його емоційним забарвленням. Вона перетворює у своїй уяві предмети дійсності, драматизує стосунки з однолітками й на цій основі формує й відтворює найважливішу культурну якість людини у створенні ідеальних цінностей.

По-третє, підліток завжди пов’язаний з предметним світом: на основі чуттєвого досвіду в неї формується первинний понятійний апарат, що, безумовно, не можна вважати абсолютною копією дорослих уявлень, тобто діти формують власний – світ унікальної культури.

І насамкінець, підлітковий вік як особливий специфічний етап у розвитку особистості можна зрозуміти тільки з урахуванням вікового переживання символізму, тобто через систему підліткових уявлень, образів, почуттів і настроїв, у яких підліток і сприймає культуру дорослих людей, осмислюючи свій власний життєвий шлях. Віковий символізм, з одного боку, відбиває здатність підлітка сприймати по-своєму світ, у якому вона живе, а, з іншого – має розглядатись як підсистема культури, що будується на нормативних вікових критеріях, стереотипах, уявленнях, обрядах, ритуалах і наборі цінностей, тобто на всьому тому, що й становить зміст будь-якої с соціальної культури, дитячої в тому числі.

Ми у своєму дослідженні вважаємо за необхідне звернутися до аналізу культури підліткової спільноти. З огляду на той факт, що вона існує й розвивається не в соціальному вакуумі, спочатку визначимо місце соціальної культури в загальній культурі людства.

Передусім розкриємо сутність поняття «культура» та з’ясуємо, яке місце посідає будь-яка культура як елемент у загальному колі культури.

Культура (лат. Culture – «обробіток», «обробляти») – сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил всередині соціуму для його збереження та гармонізації.

Слово «культура» походить від латинського «культивувати», тобто обробляти ґрунт, саме в такому розумінні воно використовувалось до початку ХVІІІ століття. Пізніше його стали відносити і до людей, що відрізнялися витонченими манерами, начитаністю, музикальністю тощо. У повсякденній лексиці, на рівні масової свідомості, слово «культура» дотепер асоціюється з вихованістю, художньою ерудицією. Майже всі визначення поняття «культура» збігаються в тому, що вона становить собою особливу форму організації життя людей [14, с. 9].

Водночас різнопланові визначення поняття «культура» пов’язані з тим чи іншим напрямом теоретичної концепції, що застосовується різними дослідниками. Так, представники еволюціоністського напряму (Е. Тайлор) розглядали культуру як сукупність окремих елементів: вірувань, традицій, мистецтва, що ускладнюються в процесі розвитку, наприклад, поступове ускладнення предметів матеріальної культури (знарядь праці) або еволюція форм релігійних вірувань (від анімізму до світових релігій), звичаїв [41, с. 118].

Крім описового визначення, у культурології конкурували два підходи до аналізу поняття «культура». Перший з них було докладно розроблено в межах школи Т. Парсонса, де культура вважалась лише однією складовою набору аналітичних конструктів, призначених для аналізу соціальної дії. Категорія забезпечує «аналітичну площину» структурування для цінностей поряд з біологією, що виконує ту саму роль для вимог організму, із психологією – для індивідуальних потреб і суспільством – для його інститутів.

Другий напрям відродився в роботах К. Леві-Строса, пов’язаних з оцінкою культури особливою упорядкованою селективною областю феноменів, що протиставлялися природному. Природне розглядається як матеріал для культури – реалізованої здібності людини специфічним чином «мітити» оточення як своє середовище [28, с. 126].

Так звані нормативні визначення культури пов’язані зі способом життя спільноти. Так, згідно з К. Уісслером, «спосіб життя, яким іде громада або плем’я, вважається культурою. Культура племені є сукупність вірувань і практик» [28, с. 164.]

Велику групу становлять «психологічні» визначення культури. Так, У. Самнер визначає культуру «як сукупність пристосувань людини до її життєвих умов». Р.Бенедикт розуміє культуру як придбану поведінку, яка кожним поколінням людей повинна засвоюватися заново. Специфічну точку зору на культуру висловив Г. Стейн. На його думку, культура – це пошуки терапії в сучасному світі [24, с. 123]. М. Херсковиц розглядав культуру «як суму поведінки і способу мислення, що утворює певне суспільство».

Особливе місце в дослідженні термінологічної проблеми займають структурні визначення культури, відповідно до яких у культурі вбачається «сполучення сформованої поведінки та поведінкових результатів, компоненти яких передаються в спадщину членами даного суспільства», які є по суті організованими повторюваними реакціями членів спільноти [24, с. 78]. До структурного можна віднести також визначення Дж. Хонігмана, за яким культура складається з двох типів явищ – соціально стандартизованих поведінко - дій, мислення, почуттів деякої групи та матеріальних продуктів поведінки певної групи.

Слушною є думка є В. Стьопіна, який вбачає в культурі систему таких надбіологічних програм людської життєдіяльності, що розвиваються історично й забезпечують відтворення та зміну соціального життя в усіх його основних проявах [39, с. 117].

У результаті короткого огляду та групування визначень культури можна зробити висновок, що в них ідеться про специфічну для кожного народу форму організації життя людини. До її ключових характеристик науковці, зокрема Ж. Мердок, відносять такі:

1. Культура складається зі звичок, тобто чітких способів реагування, що здобуваються за допомогою навчання.

2. Культура прищеплюється вихованням. Культура – те, що переходить з покоління в покоління: кожний новий адепт навчає наступного. Звідси випливає, що будь - яка культура несе на собі загальний відбиток процесу виховання.

3. Культура соціальна. Культурні звички зберігаються в часі не тільки завдяки тому, що передаються в процесі виховання. Вони, крім того, ще й соціальні; інакше кажучи, їх поділяють люди, що живуть в організованих колективах або суспільствах, і зберігають своє відносну однаковість під впливом соціальних факторів. «Колективні, або поділювані звички конкретної соціальної групи утворюють природну одиницю, тобто культуру чи субкультуру. Якщо культура соціальна, то її доля залежить від долі суспільства. Усі культури, що збереглися дотепер, доступні для дослідження, повинні виявляти в собі певні риси подібності, оскільки всі вони повинні були забезпечувати виживання співтовариства [28, с. 484].

Таким чином, ми можемо зробити вагомий для нашого дослідження висновок про те, що культура як соціально наслідуване явище визначає спосіб життя суспільства, який базується на певних ідеалах і цінностях; вона пов’язана з психологічними процесами, зокрема, з процесами символізації; це явище як ідеального, так і матеріального порядку.

Програми діяльності, поведінки та спілкування представлені розмаїттям знань, норм, навичок, ідеалів, взірців діяльності, ідей, гіпотез, вірувань, цілей та ціннісних орієнтацій тощо. У своїй сукупності та динаміці вони утворюють історично накопичуваний соціальний досвід. Культура зберігає, транслює цей досвід (передає його від покоління до покоління). Вона також генерує нові програми діяльності, поведінки та спілкування людей, які, реалізуючись у відповідних видах та формах людської активності, породжують реальні зміни в житті суспільства.

Певною мірою культуру також можна розуміти як своєрідну картину світу. У нашій роботі ми розглядаємо культуру як надбіологічну програму життєдіяльності людини (у найширшому розумінні цього слова), яка транслюється кожному наступному поколінню.

Неоднорідність культурного простору, яка стала очевидною в урбанізованому суспільстві, спричинила появу нового явища – «соціальна культура».

Соціальна культура – це ставлення людей один до одного, системи статусів і соціальних інститутів. Соціальна поведінка і артефакти (соціальна і матеріальна культура) трактуються як об'єктивовані продукти ідеальних нормативних систем і систем знань різного роду, що складають духовну культуру. Виділення соціальної культури дозволяє з’єднати матеріальну і духовну культури.

Ми розуміємо соціальну культуру як частину культури, або як частину програми, підпрограму. Програма реалізується саме завдяки своїм підпрограмам. Але культура може виступати не тільки як засіб реалізації великої програми, але і як певна альтернатива або антитеза великої програми, цілісна й цілком самодостатня програма, що може існувати як усередині програми, так і сама по собі, як своєрідний запасний варіант розвитку соціокультурної системи.

Отже, аналіз наявних досліджень соціальної культури взагалі та окремих її складових дав змогу виокремити основні її ознаки:

1) соціальна культура за сукупністю основних елементів ідентична або дуже близька до структури базової культури (мова, релігія, звичаї, мистецтво, господарський уклад тощо), відрізняючись лише одним-двома ознаками [43, с. 152];

2) для певної групи носіїв соціальної культури властиві вербальна відмінність, своєрідність смаків, особливо в одязі та художніх передбаченнях;

3) характерною рисою соціальної культури є наявність спільного ідеологічного стрижня, вектора діяльності;

4) соціальна культура відкрита як новим членам, так і новим ідеям, новим течіям.

На основі вище наведених означень подаємо власну дефініцію соціальної культури.

Соціальна культура – це динамічне соціальне, психологічно-культурне автономне утворення з власними морально-правовими нормами, мовленнєвим апаратом, власним фольклорним надбанням таігровим комплексом.

Структура соціальної культури складається з таких компонентів, як-то: дитячий фольклор, дитячий гумор, магія та міфотворчість, дитяча мова, філософствування, правовий кодекс, естетичні та релігійні уявлення підлітків, підліткова мода.

Соціальна культура виконує також кулътуроохоронну функцію – у її надрах зберігаються жанри, усні тексти, обряди, елементи сакральності й ін., утрачені сучасною цивілізацією. Багатьма етнографами й фольклористами відзначається характерне для сьогодення зміщення культурних цінностей з побуту дорослих у дитяче середовище як момент збереження традицій з оновленою функціональністю.

Такий підхід орієнтує на формування ціннісного ставлення до підлітка як до особистості, а це, зрозуміло, потребує дослідження педагогічних умов розвитку індивідуальності в умовах ЗОШ, адаптації учнів до соціальних умов, їх інтеграції у суспільство.

Особливості навчально-виховної інфраструктури полягають у створенні педагогічних умов середовища, які сприяють розвитку ініціативності, активності, творчості учнів, а це веде в кінцевому результаті до успішної соціалізації.

Дослідниця І. Звєрєва переконана, що процес соціалізації буде ефективним якщо навчальні заклади виконуватимуть такі педагогічні умови:

1) у взаємодії мають перебувати дві або більше особистостей;

2) здійснення спільних дій які з власних переконань перетворюються у норми;

3) розв’язання соціально-педагогічних ситуацій, що виникають спільними зусиллями;

4) активне формування позитивної поведінки;

5) функціонування навчального закладу на пізнавальному та нормативному рівнях [12, с. 95-96].

До умов навчально-виховного середовища, які впливають на соціальний розвиток підлітків ми відносимо такі, як:

- забезпечення індивідуалізації на рівні соціальних потреб;

- забезпечення життєдіяльності особистості відповідно до побутових потреб; -

допомога підліткам оволодівати досвідом старших поколінь.

На наш погляд, на ефективність соціалізації учнів впливають такі педагогічні умови, як:

1) урахування вікових особливостей дітей підліткового віку,формування соціальної компетенції у дітей підліткового віку, сприяння збагаченню соціальних уявлень, соціально комунікативних умінь через застосування системи літературно-творчих завдань;

2) урахування особливостей навчально-виховного середовища ЗОШ, забезпечення розвивального середовища для особистісного зростання дитини підліткового віку в суспільних стосунках з однолітками та дорослими;

3) використання форм і методів соціально-педагогічної роботи в умовах загальноосвітньої школи, організація спільної продуктивної діяльністі у формі творчих проектів для набуття підлітками соціально-художнього досвіду.

Спеціально створені педагогічні умови дають змогу регулювати процес соціалізації, унеможливлюють забезпечення успішної соціалізованості підлітків.

Отже, ми можемо зробити висновок: соціальна культура – це соціально-культурний простір, який перемежовується із простором культури дорослих. З огляду на функції соціальної культури ми маємо стверджувати, що вона є агентом соціалізації особистості дитини. Ґрунтовного аналізу потребує проблема соціалізації школярів віком 11-12 років у рамках соціальної культури.