І. Педагогічна складова особистості викладача ВНЗ
Реферат з психології ВШ
на тему:
« Педагогічні здібності та психологічна культура викладача ВНЗ»
Виконала: студентка
вечірнього факультету
52 маінв групи
Дубовик Марина
Перевірила: Висідалко Н.Л.
Київ 2011
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………3
І. Педагогічна складова особистості викладача ВНЗ…………….4
ІІ. Психологічна культура викладача ВНЗ………………………..8
Висновки……………………………………………………………15
Список використаної літератури…………………………………..16
ВСТУП
Питання про високоякісну педагогічну працю, її ідеали та ознаки у передовій громадській та філософсько-педагогічній думці виникли одночасно з появою та розвитком педагогічної професії. Демокрит називав виховання «шляхетною роботою і ризикованою справою», Сократ вважав мистецтво викладання «божим покликанням», а Платон наголошував на тому, що виховання і педагогіка повинна бути частиною державної політики, наставники ж мають бути з числа мудрих, досвідчених, шанованих людей, які допомагатимуть « сходження студентів до світу ідей» на основі тісного духовного зв’язку . Я.А. Коменський послідовно проводив думку щодо мистецтва навчання як «мистецтва мистецтв». Ж.Ж. Руссо пов’язував педагогічне мистецтво з умінням використовувати свої «знаряддя праці» - бути скромним, стриманим, справедливим, добрим, мати природний хист до педагогічної діяльності. І.Г. Песталоцці джерело педагогічного мистецтва бачив у гарячій любові до студентів, що може навіть замінити талант на підготовку викладача. Г.С. Сковорода підходив до педагогічної праці як «високої місії», називав її благородною справою, а силу викладача бачив у його знаннях, глибокому розумі, благородстві, гідності, єдності слова і діла, здатності до самоосвіти.
На дослідження проблеми психологічної культури викладача найбільший вплив зробили праці видатних теоретиків психології Б.М.Теплова, С.Л.Рубінштейна, А.Н.Леонтьєва, Б.Ф.Ломова. Проблема педагогічних здібностей стала предметом спеціального розгляду в роботах Н.Д. Льовітова, Ф. Н. Гоноболіна, Н. Р. Кулікова. Здібності, необхідні в науковій роботі вивчали Н. У. Кузьміна, З. Ф. Єсарєва, К. К. Платонов та інші.
Реалізація сучасної моделі викладача вищої школи передбачає високий рівень його психолого-педагогічної підготовки. Результати ж обстеження засвідчують наявність суттєвих прогалин у психолого-педагогічних знаннях як складової гностичного компоненту діяльності викладача вищого навчального закладу. Спробуємо якомога повніше розкрити спеціальні здібності як комплекс психологічної культури: конструктивно-проектні, організаційні, комунікативні, перцептивно-рефлекторні.
І. Педагогічна складова особистості викладача ВНЗ
Педагог – це фахівець, який має спеціальну підготовку і професійно провадить навчально-виховну роботу в різних освітньо-виховних системах. Педагогічна діяльність – це діяльність викладача вищої навчального закладу в навчально-виховному процесі, спрямована на формування і розвиток особистості вихованців.
«Учитель-майстер, володіючи арсеналом педагогічних засобів, вибирає із них найбільш економні та ефективні, які забезпечують досягнення запроектованих з оптимальними зусиллями»[8, c. 267].
Професійна педагогічна діяльність викладача може розглядатися як цілісна динамічна система. Н.В.Кузьміна виділяє структурні складники і функціональні компоненти педагогічної діяльності. Ця модель містить п'ять структурних елементів: суб'єкт педагогічного впливу, об'єкт педагогічного впливу, предмет їх спільної діяльності, цілі навчання, засоби педагогічної комунікації. Ці компоненти складають систему, бо ні один з них не може бути замінений іншим або їх сукупністю. Всі вони знаходяться у прямій та зворотній взаємозалежності.
Професійна діяльність має свою специфіку, яка полягає, головним чином, у наступному:
1.У сукупності певних фізичних та інтелектуальних сил і здібностей педагога, завдяки яким він успішно здійснює доцільну діяльність щодо виховання і навчання студента. Серед них найважливішими є організаторські здібності.
2. У своєрідності об'єкта педагогічної праці, який одночасно стає суб'єктом цієї діяльності. Активність студентів як суб'єктів педагогічної праці багато в чому визначається рівнем їх організаційних знань та вмінь.
3. У своєрідності засобів праці викладача, значна частина яких — духовні.
4. У специфіці взаємозв'язку між трьома підсистемами (сукупність інтелектуальних і фізичних сил педагога, сукупність певних даних об'єкта праці і сукупність засобів та структури діяльності).
Конкретний зміст праці, права та обов'язки професора, доцента, викладача вищого навчального закладу визначає статут відповідного
навчального закладу [3, c. 242].
Деякі з них:
• одержання всіх інформаційних, навчально-методичних та інших матеріалів, що розробляються в університеті (інституті), а також інформацію про рішення президента, Вченої ради, ректора університету (інституту) та заходи, що плануються;
• користування всіма видами послуг, що їх може надавати університет (інститут) своїм працівникам, а також усіма іншими можливостями університету (інституту) стосовно отримання матеріальної допомоги; сприяння у розширенні та удосконаленні своєї діяльності, оперативного та ефективного вирішення навчально-методичних, науково-дослідних та виробничих проблем;
• участь в обговоренні і розв'язанні найважливіших питань навчальної, наукової та виробничої діяльності університету (інституту) і його підрозділів, подання пропозицій стосовно поліпшення їх роботи;
• виконання роботи на умовах штатного сумісництва, або погодинної оплати, на одержання заробітної плати за заміну тимчасово відсутніх співробітників, на оплату праці за госпрозрахункову діяльність, роботу в спільних підприємствах, фірмах, кооперативних органах тощо;
• забезпечувати умови для засвоєння студентами, слухачами, стажистами, аспірантами, докторантами навчальних програм на рівні обов'язкових вимог державних стандартів, сприяти розвитку здібностей у останніх;
• наставництвом і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі;
• виховувати молодь у дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;
• дотримуватися педагогічної і наукової етики, моралі, поважати гідність студентів і співробітників університету (інституту), захищати їх від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню наркотиків, іншим шкідливим звичкам[5, c. 183-185].
Нова концепція освіти і виховання у вищій школі вимагає удосконалення педагогічної діяльності викладачів вищого навчального
закладу і досягнення ними професіоналізму. Поняття професіоналізму в психолого-педагогічній літературі розглядається, як майстерність (Іванова С.І.), певний рівень майстерності (Ю.К.Бабанський), ототожнюється з поняттям «самоосвіта» та самовиховання (К.Лівітан).
Ретроспективний теоретичний аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури, результатів досліджень педагогічної практики дає можливість визначити професіоналізм як інтегровану якість, вважаючи, що це результат інтенсивної довготривалої педагогічної діяльності, і вона, як результат, передбачає високий рівень продуктивності праці. В структурі професійної педагогічної діяльності можна виділити три складових компонента: професіоналізм знань, професіоналізм спілкування, професіоналізм самовдосконалення[6, c. 149].
Професіоналізм знань є основою, підґрунтям формування професіоналізму загалом. Важливими особливостями професіоналізму знань є:
• комплексність, тобто здатність викладача синтезувати інформацію з
різних галузей науки у процесі викладання певного закону, тенденції;
• особистісна забарвленість, тобто знання, «пропущені» через власну позицію;
• формування знань одночасно на різних рівнях (теоретичному, методичному, технологічному).
Професіоналізм спілкування - це готовність і уміння використовувати системні знання у взаємодії зі студентами. Йдеться про те, що виховують студентів не тільки знання, але й сама особистість викладача. Викладач повинен розуміти, пам'ятати, що ефективність спільної діяльності педагога і студента в будь-яких формах залежить від взаєморозуміння між ними. А «зрозуміти внутрішній світ іншої людини, - як справедливо зауважує Кулюткін Ю.М., - це значить зуміти поставити себе на місце іншої людини і бачити оточення немовби очима іншого. Проте взаєморозуміння - це не просто моє розуміння іншого, але й знання того, що інший розуміє мене... І ось що важливо: коли ми говоримо про взаєморозуміння, то передбачаємо, що партнери по спільній діяльності не просто відображають один одного, але й взаємно поділяють точку зору. Іншими словами, взаєморозуміння передбачає єдність вихідних цілей учасників спільної діяльності. Обов'язковою нормою професійної поведінки викладача є дотримання
педагогічної етики, прагнення формувати людські стосунки зі студентами і між ними. В основі моральної норми професійної поведінки викладача має бути повага до особистості студента і, водночас, максимальна вимогливість до нього. Професіоналізм спілкування передбачає його позитивну позицію стосовно студента. Відомо, що підвищення ефективності якості праці у всіх сферах виробництва залежить від мікроклімату в колективах, від настрою кожної людини. У сфері спілкування викладача зі студентами важливу роль відіграє психологічно активний стан або педагогічний оптимізм. Мажор викладача залежить від індивідуальних особливостей особистості, отже, набуває у кожному випадку своїх особистісних форм вираження. Ідея, однак, залишається незмінною: постійна бадьорість, готовність до дії, веселий добрий настрій [1, c. 63].
Безумовно, нормою професійної поведінки викладача є педагогічний такт. Це форма реалізації педагогічної моралі в діяльності педагога, в якій співпадають думка і дія. Такт — завжди творчість, завжди пошук і в чомусь неповторний вчинок; такт - це уміння орієнтуватися у будь-яких непередбачених ситуаціях. Водночас суттєву роль в організації педагогічного спілкування відіграє педагогічна техніка. її засобами є здатність до перевтілення (артистизм, голос, міміка, пантоміміка, культура мовлення).
У структурі професіоналізму педагогічного спілкування важливе місце займає також зовнішня естетична виразність.
Щодо професіоналізму самовдосконалення, то слід згадати слова К.Д.Ушинського про «дитячість душі» як основу продуктивної діяльності. «Вічно нестаріюча дитячість душі, — пише він, —є глибинною основою дійсного самовиховання людини». Цей компонент професіоналізму передбачає:
ü по-перше, професійне самовдосконалення через самоосвіту
ü (самостійне оволодіння найновішими досягненнями психолого-педагогічної науки, накопичення передового педагогічного досвіду, аналіз власної діяльності та діяльності колег і на цій основі реконструювання навчально-виховної інформації і організації власних пошуків);
ü по-друге, через самовиховання - особистісне самовдосконалення (перебудова особистісних якостей, установок, цінностей, моральних орієнтацій, потреб, інтересів, мотивів поведінки).
Самоосвіта — фундамент професіонального зростання викладача як спеціаліста, формування у нього соціально цінних і професійно-значущих
якостей[8, c. 37].
Викладач вищого навчального закладу виконує такі функції:
ü організаторську (керівник, провідник у лабіринті знань, умінь, навичок);
ü інформаційну (носій найновішої інформації);
ü трансформаційну (перетворення суспільно значущого змісту знань в акт індивідуального пізнання);
ü орієнтовно-регулятивну (структура знань педагога визначає структуру знань студента);
ü мобілізуючу (переведення об'єкту виховання у суб'єкт, самовиховання, саморуху, самоутвердження).